Не минає тижня, щоби УПЦ (МП?) не потрапила в черговий скандал. Постійно лунає стогін про утискання та «гоніння», які вже за традицією «гірше неронових». Пошук ворогів, що «нас підставляють», «нас звинувачують» та взагалі блюзнірське «нас розпинають за віру».
Наразі лунають розмови про новий статут УПЦ, який наче був прийнятий, і наче є, але одночасно ніхто не бачив його остаточної редакції, навіть ті, хто голосував за зміни і навіть ті хто наче має жити за цим новим статутом. Одночасно ж, за різними твердженнями тих єрархів, хто за новий статут голосував, УПЦ розірвала будь-які зв’язки з РПЦ і одночасно ж (!) лишається невід’ємною частиною РПЦ. Причому, одні єрархи не квапляться корегувати інших.
Все це нагадує існування кота Шредінгера – героя уявного експерименту Ервіна Шредінгера. Нагадаю, що цього бідного уявного кота поміщено в коробку. У коробці є смертоносний механізм, що з ймовірністю 50% може спрацювати, а може і не спрацювати. Отже, згідно з квантовою механікою, цей кіт перебуває одночасно у двох станах – живий і мертвий. І лише коли відкрити коробку, то можна побачити тільки один конкретний стан: «кіт мертвий» або ж «кіт живий».
Так само не якісь уявні «вороги Церкви», а самі ж єрархи УПЦ власноруч вміщують Церкву в подібну смертоносну коробку, змушуючи УПЦ бути одночасно «мертвою» і «живою». При цьому, дивуючись, що саме так сприймають УПЦ в суспільстві, і не забуваючи звинувачувати у цьому «наклепі» всіх, крім себе. Втім, досить задати лише кілька простих питань, і аж раптом з’ясується, що «підставляє Церкву» та «провокує» аж ніхто інший, як власне священноначалля УПЦ, що сповідує прямо анти-євангельський підхід, на противагу словам Спасителя: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт.5:37). Задаємо ж ці необхідні питання.
Багато говорять про «самостійність та незалежність», втім канонічне право не знає такого статусу. Існують лише автокефальні, автономні (що перебувають у складі інших Помісних Церков, наприклад, Фінляндська ПЦ у складі Константинопольського Патріархату), та екзархати (що є фактичним об’єднанням єпархій Помісної Церкви на окремій території, напр., Білоруський екзархат РПЦ).
Окрім цього є ще канонічний модернізм, нововведення РПЦ для внутрішнього вжитку 1990 року – самокеровані церкви, тобто ті, що є невід’ємною частиною РПЦ, та мають певну автономію у внутрішніх питання управління. Такими, наприклад, з 1990 року є УПЦ, чи Православна Церква Молдови (з 1992 року). Серед цих видів лише автокефальна Церква – і лише вона(!) – є насправді незалежною та Помісною Церквою. Будь хто, хто стверджуватиме інше, або видає бажане за дійсне, або просто погано знає церковне канонічне право, або ж відверто лукавить.
Отже, (а) УПЦ є автокефальною? Тоді чому Собор УПЦ, що проходив у Феофанії 27 травня 2022, не містить жодної згадки про це, як не містить і слова «розрив»? Чому не було відповідного звернення хоч до предстоятелей Православних Церков, хоч до предстоятеля РПЦ, хоч до власної пастви? Чому взагалі цей термін ніколи й ніким з єрархів УПЦ не був озвучений?
(б) УПЦ є автономною? Тоді скажіть у складі якої саме Помісної Церкви? Можливо Румунської чи Православної Церкви в Америці? І знову ж, де проголошення про зміни статусу?
(в) УПЦ не змінила власного статусу? І внесені зміни у статус є лише косметичними, та тимчасовими маніпуляціями на папері?
Єрархи УПЦ роками стверджують, що УПЦ — «визнана Церква». Але чомусь жоден з предстоятелів Помісних Церков не згадує митр. Онуфрія в диптиху. Справа в тім, що жодної УПЦ як «Церкви» у світовому Православ’ї не існує в принципі, як не існує і митр. Онуфрія як «предстоятеля Церкви» – хоч помісної, хоч автономної. У світовому Православ’ї УПЦ є нічим іншим, як «єпархіями РПЦ в Україні». І саме в цьому(!) і лише в цьому(!) статусі УПЦ «визнана» у світі. Варто згадати про те, як Вселенський Патріарх Варфоломій неодноразово і задовго до появи ПЦУ наголошував на цьому без жодних протестів з боку УПЦ. Так, 2 серпня 2000 р. у своїй відповіді на звернення Архиєрейського Собору УПЦ (28 липня 2000 р.), він зауважує, що (а) воно було направлено «всупереч встановленому порядку, де єрархи спілкуються через своє керівництво» (тобто, Московського Патріарха); (б) Звернення було прийнято «на зборах (а, вочевидь, не на Соборі або Синоді) 35 єпископів України»; (в) звертається до Предстоятеля УПЦ як до простого архиєрея: «Ваше Преосвященство», а не як до Предстоятеля Церкви («Ваше Блаженство»). Так само, як «РПЦ в Україні» сприймають УПЦ і в інших Помісних Церквах. Наприклад, єрарх Сербської Православної Церкви єпископ Бачський Іриней (Буловіч), що, до речі, є симпатиком РПЦ, також нагадує, що УПЦ «знаходиться в підпорядкуванні Московського Патріархату».
То ж чому УПЦ не бажає інформувати предстоятелей про таку значущу подію в житті власної Церкви і Світового Православ’я, як народження нової Помісної Церкви? Чому митр. Онуфрій, якщо він насправді вважає себе віднині предстоятелем Помісної Церкви, згідно з традицією не розіслав мирні грамоти предстоятелям Церков про зміну статусу УПЦ та утвердження автокефалії? Війна аж ніяк не є перепоною для такої кореспонденції. І справа не в забудькуватості, скромності чи ще чомусь. Це б можна би було сприйняти, якщо не знати з якою регулярністю УПЦ роками звертається до всіх та розсилає листи чи не у всі організації світу зі скаргами на київську владу з приводу чергового переходу громади в іншу юрисдикцію. Отже, якщо зараз, після вкрай важливої події, жодних звернень не відбулося, то може не відбулося і реальних змін? Значить сприйняття себе світовим Православ’ям саме як «РПЦ в Україні» цілком влаштовує як митр. Онуфрія, так і єрархів УПЦ.
Отже, ані предстоятель УПЦ, ані жоден єпископ УПЦ не пояснив, що УПЦ стала саме автокефальною, бо ж вона такою не стала і не збирається. А щодо тверджень про «як автокефальна» чи «більш, ніж автокефальна», то вони звучать, як – вибачте – «живіт більший, аніж у вагітної».
В цей же час маємо безліч офіційних тверджень про відсутність фактичних змін. По-перше, це міститься у першому пункті зміненого статуту УПЦ: «УПЦ є самостійно і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року». А грамота цілком чітко вказує, що «УПЦ з’єднана з світовим православ’ям через нашу Російську Православну Церкву з Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою». До речі, невідповідність будь-якого положення УПЦ до положень Грамоти може бути ще однією причиною до скасування цих положень у майбутньому.
По-друге, речники УПЦ самі твердять саме про те, що жодних змін статусу УПЦ не відбулося, та свідчать про те, що й надалі лишаються невід’ємною частиною РПЦ. Так, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митр. Ніжинський Климент (Вечеря) пояснює: «Незалежною та самостійною у своєму управлінні УПЦ є ще з 1990 року. Собор ще раз проаналізував ті документи, які визначали статут УПЦ у попередні 30 років, і підкреслив, що її статус є статусом незалежним і самоуправним. Це формулювання відповідає документу, який був виданий Патріархом Московським Олексієм II ще в 1990 році. Просто Собор ще раз підкреслив (цей статус), а духовну єдність ми продовжуємо підтримувати не лише з РПЦ, а й з іншими Православними Церквами». Постійний член Синоду УПЦ, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, митр. Чернівецький Мелетій (Єгоренко) у своєму листі очільнику РПЦЗ щодо рішень Собору УПЦ пояснює, що УПЦ «залишається частиною РПЦ». Ще більш відверто висловився постійний член Синоду УПЦ, намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Павло (Лебідь): «Все, що ми внесли ті зміни, вони нічого не міняють...».
Жодне з цих тверджень не було оскаржене чи виправлене. Обурення дивним чином виникає лише тоді, коли хтось інший в Україні дослівно повторює ці твердження єрархів УПЦ. Тоді раптом виявляється, що це «наклеп і провокація ворогів нашої Церкви».
До речі, два інших постійних члена Синоду УПЦ, митр. Донецький Іларіон (Шукало) та митр. Симферопольський Лазар (Швець), взагалі відмовилися визнавати навіть такі символічні зміни на папері. За іншими даними, до непідписантів долучилися і митр. Одеський Агафангел (Савін) та керуючий справами УПЦ митр. Антоній (Паканич). Так, всі вони є постійними членами Синоду УПЦ. Мовчання з боку очільника УПЦ митр. Онуфрія лише підтверджує згоду з речниками УПЦ щодо саме такої інтерпретації.
Отже, з дев’яти постійних членів Синоду УПЦ два митрополита та спікер УПЦ пояснюють, що нічого не змінилося, УПЦ залишається невід’ємною частиною РПЦ, і принаймні два (або чотири) виявили незгоду з прийнятими рішеннями. Інші ж воліють нічого не пояснювати та не спростовувати. Доволі цікава арифметика виходить.
Таким чином єрархи УПЦ власноруч створили статут Шредингера. На одну аудиторію (українську) єрархи пояснюють, що УПЦ «абсолютно незалежна» і розірвала будь-які стосунки з МП, і ображаються коли хтось це піддає сумніву. На іншу ж аудиторію (російську та подекуди і власну паству) – ті ж самі єрархи УПЦ пояснюють, що «нічого не змінилося» і «УПЦ залишається невід’ємною частиною РПЦ». Отаке «стояння в істині». Лицемірство? Не чули про таке. Майже ілюстрація дитячою пісні: «С одной стороны мы дома сидим, с другой стороны – мы едем».
Цікавим штрихом до статутних розмов є те, що і за півроку після Собору УПЦ в центрі Синодальної зали УПЦ продовжує висіти портрет патр. Кирила, наче(?) нічого не сталося.
І до речі, твердження на кшталт «тепер ми нарешті стали насправді незалежними від Москви» фактично викриває простий факт: всі попередні багаторічні твердження єрархів УПЦ, що «ми абсолютно незалежна і самостійна від Москви Церква», були свідомою брехнею, намаганням ввести суспільство в оману. І якщо ранішнє «абсолютно незалежні» не було справжнім, таким самим може виявитися і теперішнє «насправді незалежні».
Ще одним підтвердженням відсутності реальних (а не лише паперових і тимчасових) змін є і відсутність будь-яких звернень про зміни на адресу РПЦ. Не чути і про звернення єпископату та священиків УПЦ про вихід з комісій РПЦ чи міжсоборної присутності РПЦ. Так, Синод РПЦ 13 жовтня 2022 продовжив повноваження митр. Іонафана (Єлецьких) у Комісії зі справ старообрядницьких громад без жодних протестів з боку останнього.
Голова Синодального відділу РПЦ по взаємодії Церкви та ЗМІ Володимир Легойда підтвердив, що жодних звернень з боку УПЦ на адресу РПЦ про будь-які зміни не відбувалося. Отже, РПЦ цілком природно продовжує й далі вважати УПЦ своєю невід’ємною частиною, згідно з тією ж Грамотою патр. Олексія II, на яку посилався Собор УПЦ. Суголосним до спікерів УПЦ є і розуміння єрархів РПЦ, що прийняті рішення нічого фактично не змінюють, а лише підтверджують існуючий багато років статус УПЦ. Так, в той час голова відділу зовнішніх зв’язків РПЦ митр. Іларіон (Алфеєв) пояснював: «Відбувся Собор УПЦ, що підтвердив той статус, що ця Церква має з 1990 року, коли отримала Томос про самоуправління від Святішого Патріарху Московського і всієї Руси Олексія II».
Варто нагадати що в самій РПЦ ніколи не приховували, що сприймають УПЦ саме частиною РПЦ. Так, той же митр. Іларіон (Алфєєв) багаторазово стверджував: «Українська Православна Церква Московського Патріархату входить в Російську Православну Церкву» та уточнював, що територія України «входить в Російську Православну Церкву». Так само сприймали УПЦ російські політики. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков називав УПЦ завжди виключно як «Російську Православну Церкву в Україні». Так само і Путін роками говорив саме про «РПЦ на Україні», «Російську Православну Церкву Московського Патріархату в Україні». Отже саме російським політикам (а не «українським націоналістам») належить термін «РПЦвУ» і за десятиліття жодних протестів, обурень чи намагань виправили з боку священноначалля УПЦ подібні найменування не викликали.
Більш того, з тезами про нерозривну єдність з РПЦ чи РПЦвУ єрархи УПЦ всіляко погоджувалися, коли ці лунали з вуст російських політиків. Водночас дослівно ж ті слова, що озвучувалися українськими політиками, раптом викликали обурення та сприймалися як образа. Так, наприклад багаторічний керуючий справами УПЦ митр. Антоній (Паканич) в Москві на Архиєрейському Соборі РПЦ підкреслює зв'язок з РПЦ: «УПЦ зберігає молитовну і канонічну єдність з РПЦ, через яку вона перебуває в єдності з усіма Помісними Православними Церквами». А дома цей же єрарх показно обурюється: «Політики за допомогою розкольників хочуть перейменувати нас з Української Православної Церкви, якої ми є, в «Російську Церкву в Україні», хочуть зробити нас чужими». А голова Представництва УПЦ при міжнародних організаціях єп. Віктор (Коцаба) заявляє, що асоціації УПЦ з Москвою є нічим іншим, як «використанням маніпуляцій» і «втягуванням УПЦ в геополітичну боротьбу». Ось таке двоєдумство за Орвеллом.
Позиція «ми лишаємося невід’ємною частиною РПЦ» пояснює чому в УПЦ не лише не обурилися анексією трьох власних єпархій з боку РПЦ, але навіть не помітили цього, сприйняли цілком природньо. Нагадаю, 7 червня 2022 Синод РПЦ навіть без жодних погоджень чи консультацій з УПЦ вирішив «прийняти Джанкойську, Сімферопольську, Феодосійську єпархії у безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування Патріарху Московському і всієї Руси», тобто анексувати ці єпархії. Це нагадує вже традиційне ставлення до УПЦ з боку РПЦ. Так, на Синоді РПЦ 14 вересня 2018 року, коли обговорювалася доля УПЦ, патр. Кирил прямо повідомляє предстоятелю «абсолютно незалежної» УПЦ митр. Київському Онуфрію: «Ми будемо мати дискусію в Синоді і потім, Ваше Блаженство, проінформуємо Вас про результати». Цього разу навіть не проінформував.
Чи був хоча б натяк з боку «більш ніж автокефальної» УПЦ чи когось з єрархів УПЦ про засудження цього рейдерства? Така абсолютно спокійна реакція на захоплення понад 600 парафій та півтора десятки монастирів явно контрастує з реакцією на будь-який добровільний перехід однієї громади УПЦ в ПЦУ. Тоді миттєво з’являються протести, мітинги, листи у різноманітні організації в Україні та за її межами, та – звісно ж! – миттєвими заборонами священиків та відповідною риторикою про «розпалювання релігійної ворожнечі» та «зрадників Юд». Ось, наприклад, не забарилися прокляття з боку митр. Черкаського Феодосія (Снєгірьова) навздогін свящ. Роману Личку, що у березні перейшов в ПЦУ: «краще б тобі, Юдо, зраднику, й не народжуватися на цьому світі». У рейдерстві ж цілих єпархій жодних Юд чи зрадників єпископат УПЦ не помітив. Цікаво, що митр. Сімферопольський Лазар й надалі лишається постійним членом Синоду УПЦ. А що, хіба щось сталося?
Якщо статут вже прийнятий, ухвалений, підписаний, то логічно було б одразу його опублікувати. Тим більше, щоби припинити спекуляції та «наклепи». А ось штучно затягувати з публікацією, не зважаючи на звернення, геть не логічно. Але це з першого погляду. Своя логіка в цьому є.
По-перше, для того, щоби хоч будь-які зміни офіційно набули чинності, необхідно офіційно ж документ опублікувати. А оскільки не існує офіційного документу, то не може бути і офіційної вимогу його виконувати. Як можна виконувати те, що ніхто не бачив? На будь-які звинувачення можна завжди відповісти, що в оригінали формулювання зовсім інше, чи взагалі відсутнє.
По-друге, документ, що не був опублікований, завжди легше «переграти», доповнити, змінити формулювання чи взагалі скасувати. Наприклад, посилаючись на невиконання процедур Собору чи взагалі «примус київської хунти» і «ворогів святого православ’я». Тим більше, що саме такі фрази вже лунають, в т.ч. від єпископату УПЦ. Так митр. Запорізький Лука (Коваленко) натякає: «На Церкву тисне насамперед суспільство. Суспільство світське, вороже налаштоване до самої Церкви, яке не має жодного відношення до неї і в питаннях її внутрішнього життя не розбирається». Фактично він ретранслює московське розуміння цих змін, як таких, що відбулися під тиском влади, отже, вимушених та тимчасових.
В цьому ж напрямку патр. Кирил заявив: «Безсумнівно, ті ж духи злоби Піднебесної ополчилися на Церкву нашу, прагнучи розділити православних людей Росії і України. […] Ми з повним розумінням ставимося до того, що Блаженніший митрополит Онуфрій і єпископат повинні максимально мудро сьогодні діяти, щоб не ускладнювати життя свого віруючого народу». Отже, доволі ймовірно, що саме запланованою тимчасовістю («через тиск Київської влади»?) та несправжністю цих змін можна пояснити той факт, що оновлений статут УПЦ і за пів року після Собору досі офіційно не опублікований.
По-третє, священноначалля УПЦ досить добре знає власну паству і може побоюватися бунту серед власної пастви, що «натренована» сповідати «догмат» про «богомдану та нерозривну єдність триєдиного народу». І про це необхідно сказати окремо.
Коли українське суспільство вважає УПЦ проросійскою, серед спікерів УПЦ це чомусь викликає обурення і сприймається як наклеп та «нелюбов до нашої Церкви». Вибачте, але ж самі єрархи та спікери УПЦ (а не уявні «вороги Церкви») системно десятиліттями виховували власну паству у вірності "русскому міру", за який «треба постояти аж до останнього подиху», що від’єднання від Москви є «розривом нешитого хітону Христового». Жодних публічних спростувань чи покаянь з боку єрархів УПЦ за подібні проповіді не відбулося.
Так, старіший член Синоду УПЦ, багаторічний голова синодального учбового комітету, митр. Одеський Агафангел (Савін) десятиліттями чи не в кожній доповіді та інтерв’ю намагався догматизувати думку про непорушну єдність з Москвою. І не лише церковну. Так він пояснював, що задача Церкви «зберігати та відроджувати бездумно порушену політиками священну єдність, богозаповідану духовну, історичну, культурну і народну єдність країн Русского Миру. Це викликає роздратування націоналістичних політиків на Україні, що намагаються не лише розірвати єдність народів України і Росії, але й розірвати нешитий хітон церковний, розірвати віковічну єдність основ буття наших народів». Він же пояснював: «Третім Римом ми називаємо Росію, як охоронницю православної державності». «Відділення УПЦ від Московського Патріархату буде ударом по твердині непошкодженого Православ’я святих отців, якого чекають вороги Церкви […]. Єдність УПЦ з Матір’ю РПЦ є незаперечною істиною, що не терпить жодних змін. Будь-яка спроба відокремлення від РПЦ буде богопротивним розколом. Ми завжди будемо з РПЦ […] Ми готові пройти цей шлях єдності з РПЦ до кінця. […] Навіть, якщо вся Церква буде за те, щоби стати самостійною, я буду проти – навіть якщо вирішить Собор. […] Народ божий ніколи не відмовиться від РПЦ. Наша мета – справдити надії церковного народу і об’єднати всі сили Церкви і суспільства, що націлені на священну єдність з Російською Церквою». І дійсно ж, в УПЦ і справді об’єднували всі суспільні сили, що були націлені на єдність з Москвою і склали кістяк колаборантів. До речі, цей «сповідницький» подвиг владики Агафангела в ім'я єдності з Москвою його оточення описувало як «приклад щоденного співрозп'яття Христу». І це приклад чергового блюзнірства єрархів УПЦ.
На підтримку цих новітніх «догматів» використовували і всіляких старців. Чи не в кожній церковній крамниці УПЦ були брошури з псевдо цитатами преп. Лаврентія Чернігівського: «Як не можна роз’єднати Святу Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа – це єдиний Бог, так не можна розділити Росію, Україну і Білорусію». Дарма, що це слова були приписані преп. Лаврентію у 90-ті на тлі боротьби з автокефальним рухом в Україні. Тиражувалися і слова схиархимандрита Іони (Ігнатенко): «немає окремо України та Росії, а є єдина Свята Русь. А роз’єднати нас вирішили вороги, щоби знищити Православ’я на Малій Русі. Але Господь того не допустить».
Широко пропагувався в УПЦ і заповіт псевдостарця Зосими (Сокура): «Суворо дотримуйтеся РПЦ і Святішого Патріарха Московського і Всієї Руси. У випадку відходу України від Москви, яка б не була автокефалія, – беззаконна чи “законна”, – автоматично переривайте зв’язок з Митрополитом Київським. У випадку відпадіння від єдності РПЦ, – правлячого архиєрея не існує, монастирі переходять в ставропігійне управління, під омофор Святішого Патріарха Московського і Всієї Руси».
В УПЦ періодично відбувалися збори духовенства і віруючих в єпархія для підкреслення «єдності з Російською Православною Церквою», проводилися хресні ходи з цією ж метою. Відбувся навіть флешмоб з поновлення присяг та за єдність з РПЦ, що пройшов по єпархіях УПЦ.
Деякі єрархи навіть оспівували цю єдність у віршах. «О, Русь! Ти триєдності Божого на цій землі є знак!», – вигукує митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких), уподібнюючи «єдність трьох народів» Святій Трійці. Серед віршів владики Іонафана можна знайти і таке визнання в любові:
Боже великий, Боже единый,
Нашу Россию навеки храни!
Ты - наш Оплот святой,
Царь Вседержавный!
Боже, Россию храни!
Тому доволі симптоматично, що більшість вірян УПЦ сприймають ідею «священної єдності» з Росією чи не як догмат. В контексті цього доволі промовистими є результати опитування Групи Рейтинг в липні 2021, тобто за 7 років після нападу Росії на Україну, анексії та окупації. На питання «Чи згідні Ви з твердженням президента Росії Путіна, що росіяни та українці – один народ», 66% вірян УПЦ погодилися з твердженням диктатора. Серед вірян ПЦУ картина прямо протилежна: 65% не погодилися. Серед греко-католиків незгода з цим твердженням ще більша – 88%.
Отже, зовсім не дивно, а радше очікувано, що «побожна паства» УПЦ, десятиліттями вихована на подібних проповідях, на догматизації «священної єдності з Москвою», будь-яку спробу дистанціювання від Москви може сприйняти так, як і була навчена, а саме, як «зраду Православ’я» та «безбожний розкол» та, згідно багаторічних закликів, «перервати зв’язок з Митрополитом Київським», вважаючи того відступником та Юдою. До речі, подібний прецедент вже був. У 2013 році монахи Св.-Успенського Миколо-Василевського монастиря УПЦ вже звинувачували свого предстоятеля митр. Володимира (Сабодана) у зраді та порівнювали його з Юдою через те, що він підписав «Звернення Церков і релігійних організацій до українського народу “Щодо євроінтеграції України”». Самі підписанти стверджували, що «громадська позиція вірних чад УПЦ МП є прямо протилежною» (до євроінтеграції) та закликають берегти «святу єдність з Росією». Цікаво, що намісником цього монастиря був постійній член Синоду УПЦ митр. Іларіон (Шукало). І знову красномовне мовчання як намісника, так і Синоду УПЦ.
З огляду на всі ці факти геть не викликає подиву (а радше навпаки) свідоцтво відомого архимандрита УПЦ Феогноста (Пушкова), що після травневого Собору УПЦ та відповідних змін почався відтік вірян від митр. Онуфрія та лаври у Свято-Введеньський монастир Києва, що лишився вірний патріарху Московському Кирилу, де його поминають. Та питання про те, як наразі слід поминати «Онуфрія-відступника».
* * *
Замість того, щоби витягти власну Церкву зі смертоносної коробки Шредингера, священноначалля УПЦ прийнялося ще з більшим ентузіазмом її туди затовкувати, дивуючись результату та звинувачуючи у цьому «ворогів». Втім не варто шукати ворогів там, де їх не існує. Варто лише відмовитися від звичної і комфортної, втім абсолютно інфантильної, власної непомильності та подивитися на результат власних же багаторічних дій і слів, власного лицемірства та двоєдумства. Подивитися до чого вони призвели, скількох порядних братів підставили, і жахнутися тому, що все це зроблено свідомо і власноруч. Тоді прийдуть відповіді на питання «чому нас так сприймають». Варто згадати і як багато було на цьому шляху попереджень, і як всі вони були легко відкинуті як «ворожі». Можливо, прийдуть сльози покаяння. Але зараз, чим далі, тим Церква Шредингера все більш мертва аніж жива. На превеликий жаль.