«Двоєдумство – душа партії, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, – все це абсолютно необхідно. У ставленні до опонентів ключовим словом є біло-чорний. Застосоване щодо опонента, воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне – це біле, всупереч очевидним фактам. Застосоване щодо члена Партії, воно означає цілковито віддану готовність сказати, що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна. Але не лише називати, але й вірити, що чорне є білим; більш того, знати, що чорне – це біле, і забувати, що колись ти думав інакше».
Нагадаю, що свого часу «безбожний і безблагодатний Карловацький розкол» (тобто, РПЦЗ) легко перетворився в «благодатну Церкву, в істинності якої ми ніколи не сумнівалися». Афон з «найбільшої святині і вогнища Православ'я» вмить перетворився в «другорядне і переоцінене місце». Ставропігії однієї помісної Церкви на території іншої з «безцеремонного і антиканонічного вторгнення» перетворювалися на законне духовне окормлення пастви. Ті, що переступають через власну багаторічну риторику, з «прозрілих» перетворювалися в «іуд» і «зрадників» (якщо це робиться без урахувань інтересів РПЦ). Прикладів безліч! При цьому, риторика змінюється раптово і настільки часто, що ніколи не знаєш, яким виявиться цей самий «ми завжди знали» чи «ніколи не сумнівалися».
«Ні про яку зміну, звісно, й мови не було. Просто стало відомо — раптом і всюди разом, — що ворог – Остазія, а не Євразія. [...] Заднім числом Вінстон був вражений, як оратор перемкнувся з одного курсу на зовсім інший фактично посередині речення, не лише без будь-якої зупинки, але й навіть не порушивши синтаксису».
Але повернемося до Кіпрської православної церкви.
- Ще один « Іуда»...
Зрозуміло, предстоятель Кіпрської Церкви, архієпископ Хризостом II – той, кого ще вчора в РПЦ називали видатним православним богословом і каноністом, що звершує своє служіння «з благоговінням і страхом, не ослаблюючи старанності, та палаючи духом, піклуючись про те, щоб слово Господнє ширилося та славилося» – вмить став «Іудою». Очікувано посипалися звинувачення в слабкості, адже з точки зору РПЦ «слабким» є будь-хто, хто не бажає прогинатися під Москву. А той, хто прогинається або залежить від неї – той скеля і істинно вільний. І знову чується орвеллівське: «Свобода – це рабство!».
Втім, це стандартний сценарій для РПЦ. У 2018 році, патр. Кирил ще свідчив, що його Константинопольський колега, Варфоломій, «невпинно дбає про єдність Православ'я, ревно бо свідчить про істину Христову», «вживаючи на користь церковну всілякі дари Духа (1 Кор. 12:7), і зберігаючи стадо Христове непошкодженим від вовків, що гублять його». Після зустрічі з патр. Варфоломієм знову запевняє віруючих «У мене з цим місцем пов'язані дуже світлі спогади, тому що ніколи ми не зробили нічого, що могло би зашкодити вселенському Православ'ю, єдиній Святій Соборній Апостольській Церкви» і, звертаючись до патр. Варфоломія каже: «Я хотів би подякувати особисто Вам за ту атмосферу, яку Ви тут створюєте». Але не проходить і декількох тижнів, як рупори РПЦ навперебій повідомляють, що патр. Варфоломій «папіст», «відступник» і ворог Православ'я і – звісно ж – про це відомо було давно.
У вересні 2018 року патріарх Александрійський Феодор прибув до Україні, щоби особисто подивитися на ситуацію зсередини, і пообіцяв, що «розповість Патріархам усіх помісних православних Церков про ситуацію в Україні, про те, що "бачив своїми очима"». Патріарх Кирил і тут свідчить: «Ваше відповідальне служіння [...] сповнене ревної турботи про зміцнення всеправославної єдності. З особливою вдячністю хотів би відзначити Ваші зусилля, спрямовані на підтримку канонічного Православ'я на Україні, справжнє життя якого Ви знаєте як ніхто з предстоятелів або ієрархів інших помісних Церков». Але раптом виявляється, що очі патріарха Феодора бачать не за вказівкою з Москви, а зміцнення всеправославної єдності не збігається з московським сценарієм. Той, «хто знає справжню церковну ситуацію в Україні», вирішує визнати ПЦУ. Зрозуміло, одразу ж він оголошується «безпринципним і слабовольним зрадником» і «Іудою». Клірики РПЦ масово поширюють карикатури на патріарха Феодора.
- Ті, що протестують проти власного священноначалля – «правильні» і «неправильні»
Слідом за «зрадою» очільника Кіпрської церкви з’явилися чотири архієреї, які протестують проти рішення свого предстоятеля, як такого, що порушує принцип церковної соборності. Що ж, різнодумство цілком нормальне у будь-якій соборній та вільній Церкві. У РПЦ вони називаються героями, «за якими істина». Залишимо за дужками питання зв’язків цих чотирьох ієрархів з РПЦ. Цікаво, що в самій РПЦ будь-які клірики – навіть не ті, що протестують, а просто критикують власне священноначалля – називаються «зрадниками в рясах». Головне не переплутати!
Пізнавальним буде і приклад митрополита Агафангела (Пашковського) з РПЦЗ. У жовтні 2006 року він виступив з протестом проти планів об'єднання з РПЦ, яку вважав «безблагодатним червоним розкольницьким збіговиськом», і перестав поминати свого першоієрарха митрополита Лавра. Дискусії з ним жодної не було, його «зобов'язали негайно відновити в своїй єпархії поминання першоієрарха, оголосивши, що «припинення поминання предстоятеля є порушенням канонічних норм». А пізніше «ініціатор бунту» і взагалі був заборонений у священнослужінні за невиконання вимоги і позбавлений сану, «позаяк відступив від свого митрополита і створив розкол». У РПЦ цілком солідарні з цією думкою і вважають архієрея, що протестує проти свого першоієрарха, «розкольником, який вчинив тяжкий гріх зневаги до боговстановленого порядку».
У 2007 році в РПЦ стався ще один гучний випадок: єпископ Анадирський і Чукотський Діомід (Дзюбан) звинуватив керівництво РПЦ в тому ж, у чому зараз звинувачують кіпрські архієреї свого предстоятеля – в авторитаризмі і порушення принципу церковної соборності. 22 лютого 2007 року він публікує звернення, в якому висловлює свою рішучу незгоду проти «нехтування принципу соборності в РПЦ» і перериває євхаристичне та молитовне спілкування зі своїм священноначаллям. У 2008 році його позбавлено сану через «відсутність з його боку покаяння». Митрополит Іларіон (Алфєєв) порівняв Діоміда з «попом Гапоном, який намагається навколо себе згуртувати народ, надихнувши його ідеями боротьби невідомо з чим» і «створити альтернативу РПЦ».
- Соборність – «правильна» і «неправильна»
«Це самоуправство предстоятеля і порушення соборного устрою Церкви!», – сердобольно вигукують в РПЦ, саме там, де соборність давно перетворилася на фікцію. «Патріарх одноосібно приймає ключові рішення, а голос єпископату (як Синоду, так і собору) – це лише декоративне оформлення патріаршої волі», – описує ситуацію відомий журналіст і багаторічний редактор Журналу Московської Патріархії Сергій Чапнін.
Нагадаю, що за Статутом РПЦ «Патріарх Московський і всієї Русі має першість честі серед єпископату Російської Православної Церкви» (п. IV-2). Тобто, патріарх Кирил має таку ж першість серед єпископів РПЦ, як і патріарх Варфоломій має серед інших предстоятелів помісних Церков. Можна лише уявити, як би втілював соборність Кирил, якби він був не Московським, а Константинопольським патріархом.
Варто згадати про те, як в порушення не тільки принципу соборності, а й церковного статуту, патріарх Кирил зустрічався з Папою Римським Франциском і підписував спільний документ не те що не питаючи згоди Синоду, але й навіть не вважаючи за потрібне повідомляти про це Синоду. Також патріарх Кирил вважає можливим просто повідомити предстоятелю УПЦ МП про спущене згори рішення про долю УПЦ МП: «Ми будемо мати дискусію в Синоді і потім, Ваше Блаженство, проінформуємо Вас про результати». Ось так просто.
До речі, цікаво як в РПЦ необхідно враховувати різнодумство при прийнятті документів. «Всі журнали і визначення Священного Синоду підписуються спочатку головою, потім усіма присутніми на засіданні членами, хоча б деякі з них були і не згодні з прийнятим рішенням і подали про те окрему думку. Окремі думки додаються до справи, не зупиняючи її» (глава V Статуту РПЦ). Тобто, фактично окремі думки можна висловлювати, втім вони зовсім нічого не змінюють, навіть незгодні зобов'язані підписати рішення і змиритися.
І тут найцікавіше! Що буде, якщо в Кіпрській церкві відбудеться саме те, на чому наполягає РПЦ, тобто соборне голосування, і більшість архієреїв – «зволилось Духові Святому й нам» – проголосує «ЗА» визнання ПЦУ? Ці 4 з 17 повинні визнати Соборну волю Церкви. Саме в світлі вигуків про соборність повинні порадіти цьому в РПЦ і закликати чотирьох «протестантів» змиритися. Саме так має бути за умови елементарних чесності та послідовності. Однак з'ясувалося, що в РПЦ вже зараз готові переступити через соборність і підтримати меншість, що повстає як проти свого священноначалля, так і проти Соборного рішення своєї Церкви, визнавши саме за ними істину.
Так, «легким рухом руки Соборність перетворюється…» з основоположного принципу церковного життя на зайву «бутафорію». Ця ситуація в черговий раз підтверджує, що для РПЦ власна вигода – єдиний критерій, заради якого можна легко переступити не тільки через соборність, євхаристичну єдність та інші «красиві слова», але й через елементарну логіку і порядність. Немає значення – соборною чи анти-соборною буде думка, ми завжди визнаємо те, що вигідно саме «нам»! Саме це і буде канонічним і благодатним, а все, що нам не вигідно – зрада і єресь. Вибачте, але хто ж після цього є порушником соборності і провідником «папізму» в православному світі?
- Визнання ПЦУ і незручна «аксіома»
Не минуло й двох років з утвердження автокефалії ПЦУ, а її визнали 4 з 14 помісних православних Церков: Константинопольська, Александрійська, Кіпрська та Елладська, що, за мірками церковної історії, дуже швидко.
Цікаво, що РПЦ стала частково заручником власної багаторічної риторики про те, що канонічна Церква – та, яка має спілкування з Вселенською Церквою. І саме це спілкування є запорукою благодатності.
З цією позицією узгоджується і твердження самих ієрархів РПЦ про зцілення розколів. Так, під час засідання Комісії Міжсоборної присутності РПЦ з питань протидії розколам 28 вересня 2010 року предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) та митрополит Іларіон (Алфєєв) стверджували, що «повернення до рятівного лона Церкви здатне вдихнути життя в позбавлені благодаті дії розкольників», що «зовнішня форма таїнства, вчиненого в розколі, в разі повернення розкольників до лона Церкви, наповнюється благодатною силою і вже не повторюється». Про це ж говорив і митрополит Іонафан (Єлецьких), що Церква, зцілюючи розкол, «маючи владу від Бога “зв'язувати та розв'язувати”, зуміє містично наповнити зовнішню форму… через Свою святу Кінонію (Спілкування) благодаттю Святого Духа».
До речі, саме за цією ж логікою 30 вересня 1998 року відбулося зцілення розколу в Болгарській церкві. Накладені анафеми були оголошені недійсними. У Соборній ухвалі вказувалося, що «всі звершені протиканонічні чинопослідування оголошуються автентичними, дієвими і такими, що надають благодать і освячення». Неканонічно висвячені єпископи, які ще вранці перебували під анафемою, приймалися до Церкви як законні ієрархи без жодного сумніву в благодатності їхніх висвячень. До речі, це рішення схвалили і в РПЦ, правда, про це лукаво воліють «забувати». Той же митрополит Іларіон (Алфєєв) раптом «забуває» не тільки про зцілення обох болгарських розколів XX століття, а й «Карловацкого розколу» у власній Церкві, і заявляє, що «легітимація розколу – таких прецедентів в історії Церкви не було». Втім, це не заважає йому обстоювати легітимізацію іншого «розколу під анафемою» – Македонської православної церкви. Так, і митрополит Іларіон, і патріарх Кирил багаторазово заявляли, що визнання МПЦ є не тільки вірним рішенням, але і необхідним: «відновлення канонічного статусу Македонської православної церкви буде фактором, який у більшій мірі, ніж будь-який інший, буде забезпечувати збереження македонської національної, культурної, релігійної ідентичності». І знову орвелівське «член партії знає, в який бік змінювати власні спогади».
Цієї нехитрої «аксіоми», де спілкування зі Світовим Православ'ям є запорукою благодатності, в РПЦ старанно навчали і переконували власну паству десятиліттями. І саме на ній базувалася багаторічна риторика і «сльози» ієрархів МП. Так 24 червня 2015 р. Синод УПЦ МП так описував «свій біль» та його причини: «Значна частина наших співвітчизників, які сповідують православну віру, вже третє десятиліття перебувають поза спілкуванням зі Світовим Православ'ям». Голова Синодального інформаційного відділу УПЦ МП архієпископ Климент (Вечеря) повторював: «Церковне розділення – це наш величезний біль. Адже мільйони людей України знаходяться поза канонічним православ'ям, поза Церквою, яка дає можливість людині спастися».
Втім, коли Константинопольська церква вирішила відкрити ПЦУ спілкування з канонічним Православ’ям і «вдихнути життя», риторика РПЦ раптово змінилася на протилежну. Ієрархи РПЦ стали дружно «забувати» те, в чому самі багато років переконували інших. І тут «ні про яку зміну, звісно, й мови не було. Просто стало відомо — раптом і всюди разом, – що» отримання євхаристичного спілкування з канонічним Православ’ям аж нічого не означає.
Цікаво й те, що спілкування ПЦУ зі Вселенським Православ'ям стає все ширше, у той час, як РПЦ – навпаки – добровільно і в односторонньому порядку звужує це спілкування для себе, розриваючи його з усе більшою кількістю помісних Церков. Наслідки цього розриву описані в документі РПЦ «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав'я»: «Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя» (п.1.15). Про це ж говорить і сучасний каноніст РПЦ протоієрей Владислав Ципін: «У Помісній Церкві, що розриває спілкування з іншими Церквами та випадає з вселенського церковного Тіла, ушкоджується її боготворений лад, і вона врешті-решт позбавляється благодатних дарів Святого Духа».
* * *
Ієрархам РПЦ корисно було б пригадати пораду, озвучену у Святому Письмі: «І нині кажу вам: відступіться від цих людей, лишіть їх. Бо якщо цей задум і ця справа від людей, – вона розлетиться; якщо ж від Бога, то ви не можете зруйнувати її, – щоб часом не стати вам богоборцями» (Дії 5:38).
Отже, мабуть, все ж від Бога? Може, це не всі навколо «Іуди», а варто хоча б припустити можливість власної помилки, залишивши віру у власну непомильність і непомильність свого священноначалля? Мабуть, варто просто згадати, як часто безапеляційна та самовпевнена риторика священноначалля з легкістю змінювалася на протилежну, а не менш самовпевнені передбачення провалювалися. І, зрештою, мабуть, слова «нехай буде воля Твоя» варто нарешті вимовляти не формально, а щиро, вкладаючи в них сенс, не намагаючись вказувати Йому, як повинно бути. Можливо, і ненависті в світі стане менше.
