УПЦ перед вибором
Вибір 13 серпня насправді доленосний не лише для УПЦ (МП), а й для всього українського релігійного середовища. Саме від цього рішення залежатиме, як надалі розвиватиметься ідея єдності православ’я, та й загалом духовне наснаження українського народу. До того ж, інтерес до виборів предстоятеля УПЦ обумовлено передусім позицією цієї конфесії в питаннях неоголошеної війни, що ведеться між Росією та Україною. Ми пропонуємо кілька поглядів на процеси, які відбуваються в УПЦ. Але всі наші автори єдині в одному: сьогодні ми повинні не лише політично відвойовувати Україну, а й духовно.
Церква має бути українською!
Вибір 13 серпня насправді доленосний не лише для УПЦ (МП), а й для всього українського релігійного середовища. Саме від цього рішення залежатиме, як надалі розвиватиметься ідея єдності Православ’я та і загалом духовне наснаження українського народу. В українському медіа-просторі доволі чітко вирізнилися принаймні кілька фігур-кандидатів на майбутнє предстоятельство.
Читаючи певні висловлювання і коментарі в пресі, складається таке враження, що наступні вибори предстоятеля УПЦ — безальтернативні, і після них Церкву очолить або митрополит Антоній, або митрополит Онуфрій. Обидва владики є медійними фігурами, про що доводить особистий моніторинг виступів у ЗМІ. Та чи можуть вони гідно продовжувати справу блаженної пам’яті митрополита Володимира та загалом зберегти український духовний стрижень в УПЦ?
Для того, щоб з’ясувати і бодай дати гіпотетичну відповідь на ці запитання, довелося провести особисте дослідження діяльності і біографій представників зазначеного вище духовенства. Скажу наперед, що маю на меті не критикувати особистості, тільки аналізувати їхні вчинки.
Митрополит Бориспільський та Броварський Антоній (Паканич) навчався у Московській духовній академії, після завершення якої залишився на викладацьку діяльність і на посаді помічника ректора. У біографії владики ніде не зазначено, щоб він служив на парафії, лише суто адміністративна робота. Опісля через талант до богослов’я і на запрошення Блаженнійшого і його команди владика розпочав викладати у Київській духовній академії, згодом став її ректором, отримав єпископський сан. І тут насторожує один неприємний факт: система освіти в академії — копіювання московської традиції богословської освіти. Із майбутніх українських священиків готують російських попів. Процес формації типових вірних русмірівських адептів. Ці враження надали нам самі випускники київських духовних шкіл. Академія постійно блокує переклад Святого Письма і богослужбових текстів на українську мову. Із приватних джерел дізналася про те, що студенти академії замість того, щоб розвивати інтелект переписують вручну Псалтир, учать російську історію Православної церкви. Крім того, студентам прищеплюють послух, що асоціюється з відсутністю особистої думки та закопуванням своїх талантів. Талановиті викладачі академії, які мають свою думку, навчають студентів незаангажованій історії чи толкуванню Писання зразу ж звільняються. Інший неприємний факт — з медіа. Буквально, перед смертю митрополита Володимира журналісти «1+1» провели розслідування, згідно з яким екс-президент України «обрав» наступним предстоятелем УПЦ саме митрополита Антонія, опісля було вирішено довести до смерті тодішнього предстоятеля, митрополита Володимира. Зрештою, в УПЦ підтверджують інформацію, що митрополит Антоній був духівником Віктора Януковича та екс-генпрокурора Віктора Пшонки. Крім того, під час Революції Гідності у виступах митрополита Антонія для медіа ми не прочитали рішучих думок щодо підтримки Майдану, що, безумовно, дещо насторожує. Так само, як певні міфи, пов’язані із особою митрополита. Перший міф — поділ єпископату УПЦ на начебто дві партії «монахів» і «бізнесменів». І ще більша облудність — начебто причетність митрополита Антонія до «партії монахів». Аби зробити висновок, чи правда це, досить згадати, як владика на минулорічні святкування Хрещення Русі літав у Херсонес служити літургію «на замовлення» Януковича, приватним літаком тим же Януковичем замовленим, вартість рейсу становила 10 тисяч доларів.
Другий міф — намагання представити Антонія, як «улюбленого сина» митрополита Володимира і того, кого він начебто сам хотів бачити своїм наступником. Ну, по-перше, якби хотів, то потурбувався б про те, щоб цей факт дійшов до широкого загалу із достовірних джерел, а не з уст агітаторів. По-друге, часто Антонія агітатори змальовують, як «захисника» митрополита Володимира. Згадаймо каскад синодів зими 2011 року, коли митрополити Антоній, Онуфрій, Митрофан просто зрадили Блаженнійшого і його команду, без бою віддавши заледве не всю владу в УПЦ русмірівському тандему Агатангел — Іларіон з «примкнувшим к ним» Павлом.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Ще один кандидат на предстоятельство — місцеблюститель Київської митрополичої кафедри — митрополит Чернівецький та Буковинський Онуфрій. Це святий чоловік. Такою є загальна думка в УПЦ, яку поділяють навіть недруги Онуфрія. Щоправда, ця святість — типово русмірівська і головне її гасло — «за Русь Святую». Про Україну мова не йде. Саме тому, очолюючи Церквоний суд УПЦ Онуфрій навіть не зміг написати його статуту. Бо не бачить суті у існуванні жодних самостійних організацій в УПЦ, оскільки не бачить цієї Церкви поза юрисдикційним контекстом РПЦ. Друге, це знову-таки нейтральність і дещо пасивність у медіа-виступах, які буквально не підтримують сьогоднішню сторону України у війні з Росією. Це стосується, як дещо реверансного листа Патріархові Кирилу на початку збройного конфлікту, себто ми перед парафіянами виконали свою місію — написали листа, а те, яка відповідь, від нас не залежить; так і недавнього звернення до Президента України про порушення прав віруючих на Донеччині представниками батальйону «Донбас». По-третє, це вік митрополита. Він сам вважає себе уже «старцем» і головне замилування його життя — молитва і піст. Отож обрання Онуфрія означатиме, що де-факто при предстоятелеві Онуфрію керуватиме описаний нами вище митрополит Антоній.
Знову-таки з приватних джерел з’ясувалося, що у лоні УПЦ (МП) є так зване проукраїнське крило. Це духовенство, яке не бажає коритися Москві, прагне продовжувати ідеї покійного митрополита Володимира та реально прямувати до ідеї єдності Православ’я, а головне єпископи цього крила — справжні українці. Кандитатом від цього крила є митрополит Вінницький і Барський Симеон. Насправді у медіа постать владики з’явилася після смерті митрополита Володимира. Митрополит був близьким другом Блаженнійшого, оскільки народився у сусідньому селі і приятелював з ним практично з дитинства. Митрополит Симеон навчався у Московській духовній академії, був ченцем Данилового монастиря, що у Москві. Оскільки Блаженнійший Володимир особисто знав митрополита, то запросив його до Києво-Печерської лаври. У лаврі владика мав послух ризничого, тобто стежив за прибиранням храмів та вбранням священнослужителів. 1996 року Блаженнійший довірив владиці Володимиро-Волинську єпархію, яку довелося практично відновлювати з нуля, сьогодні вона одна із найбільш розвинених в УПЦ (МП). 2007 року владику перевели у Вінницю, де єпархія також була у не найкращому стані. За свідченнями тамтешнього духовенства буквально за короткий час владика відродив стародавні паломницькі традиції, ініціював соціальні програми. Особисто схвилювало те, що в нещодавньому інтерв’ю для вінницького видання «33 канал» митрополит Симеон чи не єдиний серед архієреїв УПЦ висловив чітку підтримку України: «Україна — це наш дім і наша земля, на якій ми народилися, яку ми любимо і яку повинні захищати від будь-яких ворогів — звідки б вони не прийшли».
Як автор цього матеріалу, я не маю на меті когось очорнити. Крім того, за конфесійною приналежністю я не належу до УПЦ (МП). Проте моїм бажанням є одне, щоб УПЦ нарешті стала українською де-факто, не тільки за назвою. Події Майдану та збройного конфлікту на сході не дають нам право на байдужість. І сказати про те, що вибору немає, — рівноцінно з вчинком Пилата. Сьогодні ми повинні не лише політично відвойовувати Україну, а й духовно! Якщо прогавимо цей шанс, марними будуть старання не лише покійного митрополита Володимира, а й загалом важкі етапи історії становлення українського релігійного середовища, згідно з якими ми, українці, — прямі нащадки Володимирового хрещення.
