«Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці – служіння Церкві, і ми стараємось це робити доти, доки можемо це робити ефективно. Але приходить момент, коли вже нема тої сили і того розмаху, коли ми дійшли до певного рівня і хочеться, щоб це продовжувалось. Це не є продовження мене, це є продовження життя Церкви.»

(Любомир (Гузар), інтерв’ю газеті «Наш Собор», 10.02.2013)

Вчора під час проповіді священика на Літургії для мене якось по-особливому прозвучали його слова про те, що сила набагато рідше проявляється у владі, аніж у смиренні. «Справжнє смирення — це коли ти приймаєш волю Божу щодо тебе кожної миті, готовий до її прийняття заздалегідь і коли ти не робиш це через те, що не маєш іншого виходу, а коли ти щиро відповідаєш на неї покорою, якою б небажаною, несподіваною і, на перший погляд, дивною вона тобі не видавалася. Смирення ‒ це не просто зовнішнє прийняття якогось факту, це внутрішня згода з тим фактом. Щоб вона зродилася в людині, потрібна велика духовна робота, велика сила. Влада такої сили не вимагає....», — сказав священик.

Сьогодні ці слова одразу першими спали на думку, коли дізналася про зречення Бенедикта XVI зі свого уряду. Посада Папи, як каже він, потребує і фізичної, і духовної сили. Він побачив, що його фізичні сили заслабкі... Але він показав, наскільки велика його сила. Це свідчення для світу.

Не думаю, що лише мені хочеться провести паралель зі зреченням Блаженнішого Любомира (Гузара) з посади Глави УГКЦ. Він також сказав: мої фізичні сили слабкі, я молитимусь за Церкву і народ на своєму місці. До речі, Блаженніший Любомир і про відставку свою оголосив у той самий час, що й зараз Папа — 10 лютого 2011 року (Папа — 11 лютого 2013 року) — напередодні весни, очікуючи і просячи в Бога оновлення для Церкви й суспільства, готовності належно прийняти сучасні виклики.

Ці події призначені багато сказати сьогоднішньому світу. Сказати дією. Про те, якою великою має бути відповідальність, коли ти маєш високу посаду (для мене моя посада, як сказав одного разу Блаженніший Любомир, — це велика і важка відповідальність насамперед); про те, як багато можна зробити на своєму місці (незалежно від його рівня в суспільній єрархії); про те, що для цих людей цінними є ми, увірені їм Богом, і про нас вони турбуються; про те, що людина на цій землі скінченна, так, але вона вічна в Бозі — і вічність — ось наш камертон.

Світ сьогодні бідний на такі вчинки, він спраглий їх. Такі приклади вчать відпускати, щоб отримати більше самому і щоб більше отримали інші; вони вчать щирості і простоти: мені важко робити це далі, я хочу, щоб інший робив це краще, натомість я зроблю багато іншого, що під силу мені; вчать небайдужості і сміливості, мужності оцінити себе і не боятися, Господь про все подбає. Але аж ніяк не йдеться про пасивність в очікування «манни небесної». Без активної відповіді людини нічого цього не станеться. Ані Папа Бенедикт, ані Блаженніший Любомир не мали бажання просто скинути з себе обов’язки, а сприяти розвитку Церкви, взявши інший обов’язок — молитовної опіки, духовної підтримки. Зі скількома людьми зустрівся за останні два роки Блаженніший Любомир, як особисто, так і за допомогою ЗМІ, аудіо- та відеозаписів!!! І це насамперед молодь. Я не знаю молодих людей з кола моїх знайомих, які б не поважали і не любили цю людину. Вони їй вірять, а отже вчаться вірити і Тому, на кого вказує Любомир, вчаться ходити Його дорогою, на якій немає лукавства, лицемірства, пафосу, людиноїдства заради посад, злоби.

Я радію думкою, що Церква показує такий приклад і живу сподіванням, що цей приклад почують.

Молюсь за нового гідного Папу та за те, щоб Господь дав сили Бенедикту XVI та Блаженнішому Любомиру ще довго стояти молитовною сторожею на цій землі, давати уроки духовної мудрості, з якої народжуються справжні громадяни, люблячі і турботливі батьки, щасливі сім’ї, добрі фахівці — вільні люди та справді незалежні держави!

Дякую за свідчення!!!