Василя Стуса нестало 4 вересня, 25 років тому…

Він помер, чи правдивіше сказати загинув, в умовах неволі, відстоюючи насамперед гідність людини та її право жити і творити вільно.

У день річниці його відходу думаю про урок волі від Стуса, і ті майже 13 років його прямостояння в таборах і засланнях викликають захоплений подив.

Його дорога, як і багатьох інших, стверджує, що в людини завжди є вибір. І навіть в умовах тотальних репресій людина має потенціал і незбагненну силу, щоб залишитись вільною духом, безкомпромісною у питаннях найглибших переконань, щоб стати особистістю, яка відбулась.

Аби уникнути укладання канонічного образу безстрашного борця, який лише шкодить таким особистостям, як Стус, яким ми згрішили проти Шевченка та багатьох інших, поверну в площину розгляду його творчості, яка невіддільна від його життя. Стус не припиняв творити і розвиватися… Цього «неблагонадійного» в'язня режиму СРСР 1985 року Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури, але смерть поета перешкодила реалізації задуму…

Вивчаючи цю постать через його творчість, спогади сучасників, близьких і рідних, через епістолярну спадщину, все чіткіше переконуєшся, що шлях прямостояння давався Стусу нелегко, він здобутий ціною великих зусиль, колосальною безперервною працею над тим даром, який Творець вклав в людину…

Стус знав, що він не зможе жити, коли обере інший шлях, бо вб’є себе при житті. Він добре знав про це на прикладі Тичини. У статті «Феномен доби», де досліджує трагедію генія Тичини, Стус пише:

«Тичина, стаючи соціальним, народно-державним поетом, обрав найкоротший шлях до самознищення таланту».

Піддатися розтлінню — оце, за Стусом, найгірше вбивство.

Він був батьком, чоловіком, сином і братом, він не був безвідповідальним.. Спершу, на прохання батька, навіть написав заяву з визнанням «своєї помилки». Та вона ніколи не пішла в дію. Його стримала саме відповідальність, вища за страх і пристосуванство. І саме вона допомогла йому перерости себе. У таборах і на засланнях режим не тримав боягузів, ні, як боягуз, він тримав велетнів духу, яких боявся понад усе, боявся сили, яка утверджувала їх і робила непохитними в умовах звірства і безпросвітнього хамства.

І саме ця Сила повалила режим.

У творчості Стуса яскраво простежується його прохання про цю силу, розпачливе чи натхненне, але завжди з твердим переконанням, що завдяки ній його не зламають.

Оминаючи формування канонічних рамок сприйняття такого поета, як Стус, не планую малювати в його образі і ревного християнина-проповідника.

Але, відстоюючи правду та борючись за неї ціною розлуки з сім'єю та всеможливих заборон, він не міг розминутися з Богом. Він сам говорить про це у своїх віршах. Як каже Євген Сверстюк, «релігійність Василя Стуса не задана – вона неминуча».

У сходженні до себе як творця Стус доходив до Бога, досліджував себе наодинці з Богом:

Та серця я, мій Господи, не маю

На свій талан. Це ти мене береш, неначе грудку сирової глини,

Місиш, мнеш, і пальцями всіма

формуєш образ…

Він становлювався поступово і набирав висоту, виболівши нею, не докінця розуміючи мотивів, адже задані цілі — як міраж, а зло — всепоглинаюче довкола. Але відповіді приходять:

В мені уже народжується Бог

І напівпам’ятний, напівзабутий,

Немов і не в мені, а скраю смерти…

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

Коли нікого…

Несхитність зовнішня, постійна дія давалися через внутрішню боротьбу, несхитність моральної позиції, через яку він навіть з дружиною не побачився, як виявилося потім, востаннє, приходила через постійне протистояння з самим собою. «Саме це надає отій його «зовнішній» цілісності дивовижної глибини», — каже Іван Дзюба

Глибини, яка йде від душі, що, як щиро зізнається Стус, «запрагла неба» й крізь сотні сумнівів, через сто зневір…

Всерозкрилена держить путь на стовп

Веселого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням — аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж за смертельні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні горя, ні біди,

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий.

****

 Подвиг Стуса — у життєвонеобхідній потребі залишатися собою і не розминутися з «добром і правдою віку».

У ключові етапи свого становлення він не був вільний, усе життя в нього за плечима не було вільної його держави, з доброю чи поганою владою, не було ніякої. Цей подвиг духу інтелектуала європейського зразка, здавалося б, так і залишився безіменно похованим під стовпом №9 в Пермській області.

Але ні, система таки задавилась силою і впала. Україна стала незалежною державою. Та незалежності нам, як показали ці 19 років, ще вчитися і вчитися…

Урок Стуса актуальний. Людина може виправдати будь-який свій вибір, та лише прямостояння веде до справжньої незалежності!

«Тільки понад творить справжнє мистецтво», — вчив Стус.