«Усі, хто зараз мовчить, — співучасники злочину». Інтерв'ю НВ з головним рабином України
Крістіна Бердинських
Центральна синагога Бродського у Києві зараз дуже схожа на волонтерський штаб. Тут точиться безперервний рух: до будівлі, яку відкрили у 1898 році, під'їжджають авто, чоловіки заносять коробки з гуманітарною допомогою.
Про інтерв'ю з «господарем» синагоги — головним рабином України Моше Реувеном Асманом — НВ домовився через Facebook.
Рабин зараз дуже активно користується соцмережами, — викладає звернення чи навіть короткі репортажі з місць подій. Нещодавно він оприлюднив відео із Анатівки — єврейського села у Київській області, — поруч із яким лунають обстріли.
«А що сталося? Чого преса сюди йде? Перед вами сьогодні вже були The New York Times і The Washington Post», — запитав у НВ чоловік з автоматом, який перевіряє документи на вході до синагоги.
Увага ЗМІ пов’язана зараз із тим, що 20 березня президент Володимир Зеленський звернувся до кнесету Ізраїлю, розкритикувавши відсутність санкцій із боку цієї держави проти Росії.
НВ поговорив із рабином і про це. А також поцікавився, чим зараз живе синагога, яка стала одним з осередків прийому й евакуації біженців у Києві.
Крім того, Моше Реувен Асман із запалом розповів, як намагається роззомбувати зазомбованих росіян і що думає про «денацифікацію», яку проводять росіяни в Україні.
— 24 лютого в Україну прийшла велика війна. Де ви були у той момент?
— Я був в Анатівці — це наше єврейське місто. У нас там є готель, заклади, школа — це дало можливість прийняти одразу багато людей, сотні людей, які тікали від війни.
— Люди тікали із сусідніх сіл?
— Тікали з Києва і Київської області. З Анатівки ми вже почали відправляти конвої автобусів та приватні машини до Кишинева, столиці Молдови, а вже звідти люди їхали далі. В Анатівці на той момент перебувала моя дружина, діти і онуки. Потім там уже почали сильно стріляти, — це ж недалеко від Стоянки, Білогородки та й Ірпеня. До речі, в Ірпені був дитячий будинок, який ми утримували. Чоловік із родини, яка там жила, коли почалися бої і будинок міг уже впасти (я навіть не знаю, що з ним зараз), узяв мікроавтобус, посадив туди дітей і, прориваючись під вогнем, виїхав звідти.
Ми продовжуємо евакуювати людей з усієї України.
Також ми розвозимо гуманітарну допомогу по бабусях і дідусях, кому це необхідно. Розвозили допомогу по лікарнях, госпіталях і пологових будинках.
Ми завезли з Ізраїлю рюкзаки першої допомоги, їх дуже просять. Там усе є в одному рюкзаку, усе, що потрібно для рятування життя і надання першої допомоги пораненому. Першу ходку я закупив своїм коштом, розійшлося моментально, не встиг їх навіть довезти до Києва. Зараз хочу купити ще більшу партію, тому що це реально рятує життя.
— Нещодавно у вас у синагозі були біженці з Чернігова. Куди вони поїхали?
— Остання група була у п’ятницю [18 березня], — приїхали сюди ввечері перед комендантською годиною, ми їх розташували. Це не тільки євреї, але й українці, росіяни, усі. Це люди, які втекли з пекла. Вони зайшли до синагоги і кажуть: ми тиждень чи два тепла не відчували, були у холоді, ми вперше у тепло потрапили. Я не кажу, що у нас тут дуже тепло, але для них це було тепло. Люди розповідають, що по три дні нічого не їли. Ми їх нагодували. Вони всі були у шоковому стані. Я намагався говорити з людьми і навіть жартувати, якось їх розважати. Кажу, от у нас була гуманітарна допомога ананасами. Розносив їм ананаси, кажу — зараз буде ресторанне харчування. Намагався бути психологом і вивести людей із шокового стану. Я і співав їм, і відволікав їх від поганих думок. Люди поспали, наступного дня ми їх погодували і посадили на автобуси. У нас було дуже тепле прощання. За цей час це була найбільша група біженців — 300 людей. Деякі люди лежачі, не могли ходити. Їх забрали швидкі.
Найстрашніше — це коли люди приходять і запитують: а куди нам їхати далі? Ми до Кишинева вивозимо, а там уже по-різному, — хто куди їде. Люди запитують: а куди нам їхати? На Західну Україну чи куди? Люди мало того, що із трагедії виїхали, без нічого взагалі, а у них ще й попереду стільки випробувань.
Я тиждень тому був і в Центральній, і в Західній Україні, був у Чернівцях, — у місті вже втричі більше населення, матрац ніде покласти. І от я зрозумів, що не знаю, що сказати людям. Я їм скажу — їдьте туди-то, але тим самим ти береш відповідальність за людину. Тому я кажу: ми вас вивезли, довеземо до безпечного місця, вас там зустрінуть волонтери, сподіваюся, що вони допоможуть. Але куди вже потім їхати далі — то вирішуйте самі. Я можу тільки вас благословити.
Люди розповідали про великі трагедії, які вони бачили на власні очі. У декого я брав інтерв'ю на свій телефон, — у тих, хто погоджувався. Дуже важливо показати світу злочини російської армії і що коїться. Я сам знімав ці інтерв'ю, щоб не сказали, що це телебачення спеціально щось змонтувало. Те, що я наслухався за ці дні, — не знаю, як у мене серце витримало. Я як хірург зробив своє серце кам’яним, щоб донести до світу цю правду.
— Росія, коли розпочала проти України війну, виправдовувала це денацифікацією і боротьбою з нацистами. Що можете сказати про це?
— Перед Другою світовою війною Гітлер також казав щось таке. Вони зараз просто змінюють терміни. У своєму зверненні до росіян я запитав: Кого ви денацифікуєте? Росіян, які вас також тут не чекають? Російськомовне місто Харків, яке не вийшло до вас із квітами зустрічати? Або євреїв? Я єврей, рабин, народився у Ленінграді. Кого і від чого рятувати? Ви вигнали людей із їхніх міст.
Ось, наприклад, історія однієї бабусі — Рахель, їй 92 роки. Я з нею розмовляв в Анатівці. У 1941-му вона дівчинкою вскочила в останній ешелон, її туди хтось закинув, і таким чином вона врятувалася від Голокосту. Тоді вона тікала від німецької армії. А зараз вона тікала з України від російської. У 92 роки! Я дізнався кілька днів тому, що вона доїхала нарешті до Мюнхена, у неї там донька. І вона там померла. Померла, тікаючи вдруге. Цю історію повинен знати весь світ.
Я звернувся до росіян. Я вважаю, що вони є співучасниками злочину, ті, хто дають себе обдурити. Ну які тут нацисти? Потрібно настільки себе не поважати, щоб дати обдурити себе цим Кисельовим, Соловйовим і іншим фашистським агітаторам. Я би не назвав їх фашистами, якби не бачив, що вони бомблять мирні міста і мирних людей, скидають на них бомби. Бомби падають незрозуміло куди, стріляють ракетами, гаубицями, Градами, Ураганами, не знаю, що там у них іще є. Люди по хліб стояли у черзі, їх обстріляли, вони всі загинули. На очах у всіх руйнувалися будинки, це прямі влучення. Що це таке? Це військові злочини, на весь світ треба робити Нюрнберзький процес.
— У Києві обстріляли телевежу на Дорогожичах, поряд Бабин Яр…
Телевежа стоїть у Бабиному Яру. Те, що снаряд влучив у телевежу — це він уже влучив у Бабин Яр. Він відскочив від телевежі і точно влучив на територію Бабиного Яру, тому що все навколо — це Бабин Яр. Це дуже символічно. А в Харкові ракета влучила у дах синагоги. Вони йдуть нібито когось звільняти, а несуть лише руйнування. Кого вони звільняють? Цих біженців із Чернігова, які сюди приїхали? Вони втратили свої домівки, не знають, куди їхати далі, вони страждають.
Вони, російські окупанти, повинні звільнити усіх від себе, весь культурний цивілізаційний світ. Я мовчав, поки не побачив, що це військові злочини, які треба зупиняти за будь-яку ціну. Я свої виступи роблю більше для росіян, сподіваючись роззомбувати зазомбованих.
— А є якась реакція? Люди мені показували листування з російськими родичами, — вони не вірять у те, що відбувається в Україні. Наприклад, сестра пише рідному брату, що її бомблять, а брат не вірить.
— Це їхні проблеми, що вони не вірять. Німецький народ, коли їм казали, що є Бабин Яр, вони теж не вірили. Або не вірили, або були зомбовані. Уже після війни вони і досі не можуть відмитися, не можуть очиститися, посипають голову попелом.
Сумно, що це вже вдруге. За Сталіна почали розстрілювати «ворогів», потім розстрілювати наступних. Те що вони [російський режим] не очистилися — це велика проблема. Як і те, що не судили КПРС за усі сталінські злочини і звірства.
— Тоді навіщо ви звертаєтесь до росіян?
— Є російські євреї, багато з яких теж зазомбовані. Але мені почали телефонувати деякі і співчувати, почали розкриватися. Я вважаю, що розкривати їм очі потрібно, чим більше вони розкриються, тим швидше зупиняться. Я пояснюю, що на кожному, хто зараз мовчить, хто не протестує, є відповідальність за співучасть у злочинах.
— Ви залишаєтесь у Києві. Тут уже також обстріли, майже щоночі прилітає кудись залишок ракети. Чи не було у вас ідеї переїхати у більш безпечне місце?
— Я вважаю, що людина має бути там, де вона має бути. Чесно скажу, я свою родину евакуював далеко — в Ізраїль. Поки я не евакуював маленьких онуків, а в мене їх багато, поки вони були під обстрілами, я не міг ні їсти, ні пити. Коли вони поїхали, мені вже було не страшно. Ти бачиш, що ти потрібен тут, що тут залишаються люди, яким треба допомагати і піднімати моральний дух. Якщо вони побачать, що рабин поїхав, це означає, що усе вже дуже погано. Я чому із Києва не їду, і з України також, щоб дати зрозуміти, що усе буде добре.
— Зараз в Україні лунає багато критики на адресу держави Ізраїль, — та і безвіз для українців відмінила, і недостатньо гостро реагує на військову агресію Москви. Що ви можете сказати?
— З приводу візового режиму. Я підписав лист, — понад 80 відомих євреїв під ним підписалися і я також, — із проханням виправити цю ситуацію.
З одного боку, я розумію Ізраїль. Ізраїль у складній ситуації, він сам бореться за своє існування. Путін шантажує Ізраїль Сирією, Хезболлою, Іраном. Це все складно. Але я сказав: дайте Залізний купол [відома ізраїльська тактична система] протиракетної оборони, — це ж оборона і захист мирного населення. Це не наступальна зброя. Ізраїль не дає, тому що Путін тисне і на це.
— А куди ви зверталися з приводу Залізного куполу?
— Я майже щодня виступаю по ізраїльському телебаченню, по радіо, — я все сказав відкрито, у прайм тайм, по центральному телебаченню. Я казав, Путін усе одно вас ні у що не ставить. Росія в ООН голосує проти Ізраїлю. Путін приймає усяких ворогів Ізраїлю — Хамас, Хезболлу, — пише, що це їхні друзі. Я не погоджуюсь із ситуацією, але я не ізраїльський уряд.
Коли люди їдуть з України, і вагаються — куди їхати, я їм одразу кажу: не пробуйте до Ізраїлю. Ізраїль не готовий до прийому біженців, навіть у євреїв проблеми. Я звідси щоденно вирішую проблеми, мені люди телефонують, скаржаться на бюрократію. Я кажу: їдьте краще до Європи, там готові зараз приймати людей.
Сподіваюся, що війна дуже швидко закінчиться й усі люди повернуться в Україну. Путін, сам того не розуміючи, об'єднав народ України, увесь народ, усіх людей, різних національностей і конфесій. Я думаю, що Україна відбудується і стане, мабуть, однією із найуспішніших держав.
