Уже не в катакомбах, але ще не на волі...
За десять років існування релігійна громада Пресвятої Трійці досі не має в місті не те що власного храму, а й навіть земельної ділянки під його будівництво. Тому вірні УГКЦ, які мешкають у «духовній столиці України», відвідують Служби Божі в невеличкому пристосованому приміщенні (площею 25 квадратних метрів), що заледве вміщує усіх охочих.
Свій перший вагомий ювілей греко-католики Полтави зустрічають мало не в спартанських умовах
За десять років існування релігійна громада Пресвятої Трійці досі не має в місті не те що власного храму, а й навіть земельної ділянки під його будівництво. Тому вірні УГКЦ, які мешкають у «духовній столиці України», відвідують Служби Божі в невеличкому пристосованому приміщенні (площею 25 квадратних метрів), що заледве вміщує усіх охочих. Однак місцевим греко-католикам не звикати до труднощів, оскільки вони їх долають практично від самого початку діяльності на Полтавщині.
«ПОЛТАВЦІ — НАЙКРАЩІ ХРИСТИЯНИ В УКРАЇНІ»
Поступовому поширенню греко-католицтва в області посприяв, хоч як це дивно, священик УПЦ (МП) із селища міського типу Білики Кобеляцького району. Після однієї служби наприкінці 1990-х він безапеляційно заявив, що більше не дозволить усіляким «рухівцям» ходити в його церкву й указав їм на двері. Люди, звісно, образилися та почали шукати якусь альтернативу. Спочатку вони звернулися по допомогу до УПЦ КП, де їм поспівчували та пообіцяли направити священика, якщо для нього буде в селі житло. Утім, помешканням нового православного батюшки жителі Біликів не змогли забезпечити. Пізніше про цю непросту ситуацію стало відомо в УГКЦ, яка запропонувала селянам створити нову релігійну громаду та прислати свого панотця. Відкинуті сільським священиком «націоналісти» спочатку з обережністю поставилися до цієї пропозиції, однак вирішили спробувати — і з ознайомчою метою відвідали греко-католиків Дніпродзержинська. Побачена велика й міцна громада, схоже, справила на них таке позитивне враження, що невдовзі релігійне життя у Біликах отримало новий імпульс і нового греко-католицького пастиря — отця Юрія Кролевського, який до того був протопресвітером Харківського деканату.
Перша служба, що відбулася 1998 року на Пасху, зібрала несподівано велику кількість людей — чоловік шістдесят, що здивувало навіть самого отця Юрія, але згодом він, напевно, зрозумів, чому селяни тоді охоче пішли до УГКЦ. «Полтавці дуже щирі й роблять тільки те, в чому переконані. Ти їх на кіл посади, а вони будуть свого триматися. Якщо ці люди приймають християнство, то стають прикладом для всіх інших, — ділиться спостереженнями панотець родом із Кам’янця-Подільського. — Полтавці, вважаю, є найкращими християнами в Україні. У Полтаві може бути або переконаний регіонал, або переконаний демократ чи націоналіст, і мені це дуже імпонує».
Але водночас отець Юрій пригадує, які труднощі йому довелося долати в Біликах. Той самий православний батюшка, який прогнав із церкви, за його версією, «рухівців», розгорнув проти греко-католиків цілу пропагандистську кампанію. Виступаючи по місцевому радіо, він, окрім інших вигаданих «гріхів», звинувачував їх у жертвоприношенні. До новоприбулого представника УГКЦ також мала претензії міліція, котру турбувала прописка, мета і тривалість візиту на Полтавщину панотця та його родини. У письмовому поясненні правоохоронцям їмость Валентина зазначила, що житиме в Біликах, «допоки чоловік не вижене». З другого боку на отця Юрія та громаду тиснув селищний голова, який стверджував: «Я тут влада!» та ніяк не погоджувався підписувати рішення сесії ради про виділення землі під будівництво церкви. Хоча пізніше він той дозвіл таки підписав, щоправда, для цього греко-католикам довелося пройти купу інстанцій і, зрештою, дійти до прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Але навіть після результативного спілкування з кабмінівськими посланцями пан голова не дуже отямився і при зустрічі казав отцеві Юрію: «Що, радієш? Церква буде тільки через мій труп!». До цього, проте, не дійшло: згодом селяни обрали іншого керівника, в Біликах з’явився невеликий храм пророка Іллі, а сама УГКЦ здобула авторитет у Кобеляцькому районі та має нині добрі відносини з місцевою владою. «Мусив пройти час, щоб люди нас пізнали та переконалися, що ми не страшні», — каже отець Юрій.
УДАВАНА ЗАГРОЗА ПРАВОСЛАВ’Ю
2002 року йому запропонували створити громаду в обласному центрі, де також мешкають греко-католики, — переважно вихідці з Галичини, які колись навчалися у Львові, або молодь, котра нині здобуває освіту в полтавських вишах. Священик, хоч і погодився на цю пропозицію, але не відразу переїхав у Полтаву, буваючи в місті лише наїздами. Повноцінному душпастирському служінню перешкоджала відсутність власного приміщення, а тому парафіяни або збиралися у помешканні однієї родини, або «просилися в гості» до римо-католиків. Покласти край цим поневірянням полтавські греко-католики спробували 2005 року, коли звернулися до міського голови Анатолія Кукоби з проханням виділити земельну ділянку під будівництво церкви. Багаторічний мер міста, який, до речі, сприяв ініціативам УПЦ КП, пообіцяв їм підтримку, проте після спілкування з єпископом Полтавським і Миргородським УПЦ (МП) Филипом змінив своє рішення. Наступник Кукоби, Андрій Матковський, на початку своєї каденції також зустрічався з отцем Юрієм і навіть давав йому «чесне слово», що УГКЦ таки отримає землю в Полтаві.
Обнадіяна громада зібрала кошти і підготувала всю необхідну документацію, котру затвердили численні дозвільні інстанції, а перший заступник мера скріпив її своїм підписом. Але, коли вже завершилася ця тривала паперова процедура, міська влада з якогось дива вирішила віднести попередньо узгоджену ділянку до паркової зони, де можна було побудувати хіба що генделик, але не церкву. Крім того, на заваді вирішення земельного питання начебто стала позиція мешканців прилеглих вулиць, 80% яких, згідно з опитуванням, виступили проти зведення храму УГКЦ. За словами отця Юрія, до інформаційної кампанії активно підключилися владика УПЦ (МП) Филип, який з роз’яснювальною кампанією обійшов не один владний кабінет, і депутат Полтавської міської ради від Компартії Олексій Гавриков, який виступив на сторінках комунальної газети з «викривальною» статтею «Будівництво храму Української греко-католицької церкви у Полтаві — виклик українському православ’ю». Пропагандистський вплив на уми місцевих керівників, схоже, був настільки дієвим, що земельне питання успішно «завалили» на засіданні чергової депутатської комісії, вже звично прикрившись думкою громадськості.
Усовістити Андрія Матковського, котрий якось заявив, що «в Полтаві мешкають християни, а не греко-католики», намагалася навіть прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. 2009 року під час зустрічі з керівницею уряду глава УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар розповів їй про поневіряння полтавських парафіян, після чого Юлія Володимирівна відразу ж зв’язалася телефоном зі своїм однопартійцем, хоча формально Матковський вийшов із «Батьківщини», та закликала його вирішити питання. Міський голова погодився посприяти, але зажадав зміни переговорної групи з боку УГКЦ, бо йому начебто не подобався «поганий священик», себто отець Юрій. Утім, ротація делегата не привела до позитивного розв’язання проблеми. Нагадавши секретареві міськради Олександрові Козубу (БЮТ) про те, що інші конфесії без особливих труднощів отримують землю під церкви, а греко-католиків фактично позбавили раніше узгодженої ділянки, голова громади храму Пресвятої Трійці — Євген Хай лов — так розлютив чиновника, що той вигнав його з кабінету.
До речі, вже й за каденції наступного мера, Олександра Мамая («Совість України»), депутат Козуб залишився послідовним у своїх переконаннях, нагадавши колегам під час сесії про численні звернення незгодних громадян. Як результат — питання не було включено до порядку денного. «У Полтаві ми існуємо, як у гетто, — зазначає отець Юрій. — Хоча, можливо, саме в тому й полягає задум Божий, щоб наша громада розвивалася поступово, росла, як маленький Ісусик. Так само й ми — одного дня вийдемо, а люди скажуть: звідки вони взялися, їх же не було?».
ЧИЯ ТЕРИТОРІЯ?
Парафіяни зазначають, що перешкоди полтавським греко-католикам чинять не тільки в майновому, а й в організаційному плані. 2008 року, пригадує Євген Хайлов, в місті мала відбутися виставка всесвітньо відомих вишиваних ікон отця Дмитра Блажейовського, для проведення якої замовили зал у Галереї мистецтв. Із відкритим серцем понесли запрошення й Владиці УПЦ (МП) Филипу, на що той відповів відмовою, підкріпленою промовистою фразою: «Не хочу займатися рекламою греко-католиків». Як тільки візитери покинули осідок архієпископа, їм повідомили, що Галерея мистецтв не зможе прийняти виставку, бо на той час у ній буцімто заплановано інший захід. Про всяк випадок у вірних УГКЦ був запасний майданчик — Полтавський обласний центр естетичного виховання учнівської молоді, але і там їм раптом відмовили. Виставка, отже, опинилася на межі зриву: ікони вже були в дорозі зі Львова, а експозиційного приміщення не вдавалося знайти.
Тоді громада звернулася по допомогу до губернатора Полтавщини Валерія Асадчева (УНП), який посприяв, щоб акція таки відбулася в обласній бібліотеці та військовому інституті зв’язку. Хоча й там не обійшлося без неприємних епізодів. Коли курсанти оглядали виставку, зненацька прибіг православний батюшка, який почав репетувати: «Це — моя територія! Ви потопили в крові Західну Україну!». І якщо з УПЦ (МП) греко-католики мають непрості відносини, то з іншими християнськими конфесіями — РКЦ, УПЦ КП й УАПЦ — складаються більш-менш толерантні (або, як каже отець Юрій, «цікаві») взаємини. Духівництво згаданих церков спілкується між собою, обговорює різні церковні питання й часом у чомусь допомагає одне одному. Утім, коли під час зустрічей, наприклад, виникало питання про те, щоб іноді надавати УГКЦ храми для відправлення Служби Божої, православні брати відверто говорили: «Ви ж наші конкуренти» або «Давайте не створювати людям незручностей».
Греко-католики Полтави, звісно, незадоволені тим, що їхні проблеми й досі не вирішено, але вони не зневірені: з’являються нові парафії, приходить більше віруючої молоді. Скажімо, середній вік громади храму Пресвятої Трійці становить 30 — 35 років. Можливо, саме в цьому й полягає секрет оптимізму, з яким говорить про свою паству сивобородий отець Юрій, додаючи наприкінці розмови: «Наші позитивні здобутки — це наші люди. Кожен із них — діамант».
Сергій ШЕБЕЛІСТ
