В країні чудес (про робочу етику народних депутатів України, а також про те, чому горе переможеним)

Анатолій ХІЛЬЧЕНКО, Прес-секретар Союзу Православних Братств України

“Vae victis!”

ДИВА У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ

Дуже прикро, що наші законотворці так мало уваги приділяють своїй безпосередній роботі, а набагато більше – розширенню власних депутатських привілеїв, зокрема, у контексті прийнятого нещодавно Верховною Радою й підписаного Президентом України Закону щодо депутатської недоторканості на усіх рівнях.

Віруючі люди мали добру нагоду пересвідчитися у правдивості останньої тези 6 жовтня 2005 року, коли саме й відбувалося справді таки, магічне дійство із прийняття проекту постанови “Про Рекомендації парламентських слухань “Свобода совісті й ідентифікація особи”.

Гадаю, без магії тут не обійшлося, або ж, у крайньому разі – потойбічні сили точно втрутилися. У законодавчих палатах у цей день почали коїтися справжнісінькі чудеса (тому є підтвердження документальне у вигляді відеоматеріалів).

Із присутніх на засіданні близько ста депутатів, о “чудо”, — проголосувало “за” схвалення проекту постанови “Про рекомендації парламентських слухань “Свобода совісті й ідентифікація особи”, яка, до-речі, суперечить інтересам православних громадян, більшість депутатського корпусу (т. б. близько 226 осіб)!

Не інакше, як іще добра сотня народних обранців знаходилася у Верховній Раді у вигляді якоїсь астральної субстанції, а то і просто – голосували за них представники інфернальних сил, навмисне для того, щоб нашкодити християнам.

Багато людей дивуються – чому віруючі вважають за необхідне молитися біля Верховної Ради і здійснювати там Хресні ходи. Відповідь, виявляється, може бути досить простою – щоб подібних “чудес” із залученням “мертвих душ” чи інших “потойбічних істот” у головному законодавчому органі траплялося якомога менше.

У віруючих людей тепер вселяє надію той факт, що біля Верховної Ради України тепер молиться отець Олег Сірко, у якого забрали церкву, із кількома сотнями віруючих. Приїжджають і делегати від громад та єпархій із різних куточків України, ченці із уславленої Почаївської Лаври, цитаделі духовного подвигу й моральної взірцевості для сучасників.

Дуже прикро, що “чудеса” у Верховній Раді продовжуються. Чи може, варто освятити Законодавчі палати? Гадаю, священик Олег Сірко із радістю виконає свій пастирський і громадянський обов’язок.

Таким чином, ініціатива Голови Союзу Православних Братств України Валентина Лукіяніка про необхідність відкриття храмів у приміщеннях Верховної Ради України й Секретаріату Президента України здається дуже актуальною і може бути зарахована до списку першочергових завдань із забезпечення національної безпеки України.

А поки що, продовжимо молитися. Раптом Господь розбудить совість у тих народних обранців, кому вона не особливо потрібна. Можна припустити, що з появою голосу Божого у їхніх серцях, законотворчі “чудеса” припиняться і “жити стане веселіше”.

ПРО СТАРОДАВНІ ПОТРЕБИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Загалом, останній місяць політичного життя української еліти все більше нагадує початок епохи відродження раннього середньовіччя. Зміцнюється роль національного васалітету, його привілеї стають по-справжньому, королівськими. Адже тепер, після набуття чинності Закону, згідно якого депутати навіть місцевих рад стають, фактично, над Законом, мрія про федералізацію України стає майже реальністю. Не вистачає лише кількох невеличких кроків, можливо, — тієї ж конституційної реформи.

Дивовижною, у традиції вже розпочатої епопеї виборів у країні чудес, стає також заява досить одіозного й однозначно загальновідомого російського політтехнолога Гліба Павловського. Так, газета “День”, посилаючись на сайт glavred.info, цитує останнього: “Партнером для Кремля реально може бути тільки Ющенко. Зрозуміло, якщо він втримає ситуацію та якщо зуміє консолідувати політичну команду, спертися на ширші кола, ніж раніше, а також на сили, пов’язані зі сходом і півднем України.” Як можна витлумачити подібну заяву? Невже, справді – “Помаранчева революція” пішла в небуття разом із своїми “незаплямованими” ідеалами й проповідниками? Невже Російський Уряд відтепер намагатиметься розвіяти, створений на минулих виборах, міф про події, які розгорталися узимку 2004-2005 року в Україні? Невже, тепер прийде мир на Схід і Захід, які будуть, відтак, “разом” (“Схід і Захід разом!” – гасло т. зв. “Помаранчевої революції”).

Відповідь – цілком можливо. Однак, пан Павловський лишає “якщо”. І саме після цього “якщо” далі йде найголовніше, до чого варто прислухатися усім тим, хто так багато надій покладає на політичну аналітику, бажаючи прозріти майбутнє.

Не знаю, чи справді політологи стали тепер на зразок оракулів і пророків минулих епох, однак, на їхнє ремесло зберігається не аби який попит. І це іще раз свідчить лиш про одне – не зважаючи на технократичний розвиток, людина так і лишилася зі своїми стародавніми потребами й страхами, марновірствами й мріями. І як часто лише вчення Церкви зберігає на фоні цього тисячолітнього зубожіння людського духу світлий вогник прозріння здорового глузду.

Отож, цілком можливо, що, згідно слів пана Павловського, Російський Уряд здатний дати carte blanche офіційному Києву в обмін на нову стратегію останнього, яка б полягала у тому, щоб “спертися на ширші кола, ніж раніше, а також на сили, пов’язані зі сходом і півднем України”. Фактично, це означає пропозицію корекції зовнішньої й внутрішньої політики Києва а також, нарешті, визначення її пріоритетних напрямків.

Зміна Президентом Ющенком Прем’єра є важливим кроком до примирення штучно створених в Україні й, зокрема, у Православній Церкві, політичних таборів “синьо-білих” і “помаранчевих”. Саме Юрій Єхануров, не зважаючи на те, що йому аналітики приписують лише технічну й тимчасову роль в нинішньому Уряді, зустрівшись майже відразу ж після свого призначення із Митрополитом Дніпропетровським Іринеєм Московського Патріархату, засвідчив, тим самим, що крига у стосунках між українським Урядом і Руською Православною Церквою в Україні, нарешті, скресла.

На перший погляд, тяжко сказати, чи симптоматичний цей крок у справі розбудови нових стратегічних напрямків розвитку урядової політики щодо Православної Церкви. Чи, можливо, це тільки тимчасове перемир’я перед новими рокіровками й ударами по удаваному ворогові. Адже, як би там не було, вірники Московського патріархату в Україні – це, перш за все, наші громадяни, які, досить часто, є щирими патріотами своєї Вітчизни і навіть не підозрюють, що їх зарахували до категорії “неблагонадійних” лише тому, що пануюча ідеологія нинішнього Уряду, чомусь, виявилася нищівною для власного ж народу.

Отож, міфи і легенди були й лишаються провідними елементами світового інформаційного простору. І дуже часто самі ж міфотворці стають заручниками власних витворів. Так, коли зайти до “Патріаршого Володимирського собору” “Київського Патріархату” й запитати щось у крамниці національною мовою, можна почути щиру російську вимову у відповідь. Не знаю, можливо, це якісь ідеологічні недоопрацювання? Хоча, мені здається, що це є сама природність. Людина йде не до “національної Церкви”, а до Церкви Божої. І, з рештою, яка різниця, якою мовою я почую відповідь? Головне – мене хочуть розуміти й розуміють, і я теж цього хочу. І розумію.

Можна говорити мільйони слів і не бути почутим через небажання й амбіції, гордість і марнославство. А можна навіть нічого не говорити, щоб бути зрозумілим для того, хто цього прагне, хто є вірним послідовником Євангелія і Церкви Христової.

КИЇВСЬКА МІСЬКА АДМІНІСТРАЦІЯ І НАДПРИРОДНЕ

Дуже прикро, але місцева влада Столиці України так і не хоче почути голос протесту численних віруючих. Адже неодноразово здійснювалися спроби Київською міською радою перейменувати вулицю Січневого повстання, на якій знаходиться Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра й адміністрація Московського Патріархату в Україні, на вулицю Івана Мазепи, гетьмана України, який, у свій час, був відлучений від Православної Церкви.

Ці спроби є природним результатом створення національної ідеї молодої Держави. Однак, схема “ми все до підмурків зруйнуємо” є не завжди ефективною, як то показала не так давно й історія становлення й руйнації могутньої Радянської Імперії. Але нинішні національні ідеологи, певно, гадають трохи інакше. Чи, можливо, зовсім і не думають про це.

Інтрига зрозуміла – назвати вулицю, що на ній розташоване адміністративне представництво Московського Патріархату в Україні, ім’ям теперішнього національного українського героя й видатної історичної постаті, “покривдженої “Московською Церквою” – це справжнісінька мрія будь-якої “національно-свідомої” людини.

До речі, Союз Православних Братств України у одній із своїх останніх заяв засудив такі намагання Київської міської адміністрації, назвавши їх “знущанням над релігійними почуттями віруючих людей”.

То ж, дуже прикро, що Київська Митрополія вважає за необхідне “ховати голову в пісок”, коли мова заходить про гетьмана Івана Мазепу й обставини його відлучення від Православної Церкви.

Відповідно, у будь-кого виникає звичайна реакція на таку поведінку – “якщо ви замовчуєте, то ви — винні”. І саме у такий спосіб вже неодноразово представники Київської Митрополії поставали серед наукових кіл у вельми невигідному світлі. Насправді ж, соромитися історії – це, як мінімум, безглуздо. Адже ніхто не соромиться думок і почуттів у минулому. Це – історія. Вона не може бути ані доброю, а ні поганою. Лише в руках маніпуляторів-ідеологів вона здатна перетворюватися у джерело натхнення або ж убивства. Насправді ж історія – це спосіб світоглядного становлення особистості або народу. Справжня історія достойна споглядання й дбайливого ставлення сучасників.

Отож, не будемо ховати голову в пісок. У будь-якому випадку, для того, щоб давати оцінку намаганням Київської адміністрації перейменувати вулицю ім’ям людини, яка віддана анафемі, необхідно усе ретельно зважити і, по можливості, вдатися до історичного дискурсу.

Отже, гетьман Іван Мазепа став повноправним володарем України у 1687 році, коли його попередник, гетьман Іван Самойлович, був позбавлений влади. Гетьману після першої зустрічі з молодим руським царем Петром I вдалося завоювати його повну довіру. Саме безмежна довіра Царя є причиною того, що численні доноси на Гетьмана губляться у нетрях бюрократичного апарату Москви.

Однак, після того, як шведський король Карл ХІІ завдав відчутної поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію і Прусію, скинув із трону у Польщі союзника Петра Августа ІІ, і підійшов до кордонів України, гетьман Іван Мазепа задекларував свою підтримку шведському королю, який перебував у зеніті слави, і перемога якого над Руським Царем видавалася вірогіднішою. 25 жовтня 1708 року гетьман Іван Мазепа закликав війська помститися Москві в ім’я свободи, після чого повів їх на з’єднання з Карлом ХІІ.

Усупереч логіці, цей задум виявився фатальним. Генерали Карла ХІІ зазнали поразки у Білорусії та на Сіверщині. Підкупивши козацьку старшину, (класичний приклад пріоритетів національної еліти й, певно, тодішньої української внутрішньої політики), генерал Петра І князь О. Меншиков 2 листопада здобуває гетьманську столицю Батурин. 23 листопада у Глухові та у Москві відбулося анафемування Гетьмана Православною Церквою. Це анафемування лишається і до нині. Армія Карла ХІІ була розбита під час Полтавської битви. Сам екс-гетьман Іван Мазепа, після численних поневірянь, помер 3 жовтня 1709 року у селі Варниці поблизу Бендер.

Щоправда, 10 липня 1918 року анафема була знята гетьманом Павлом Скоропадським. Однак, насправді, це “зняття” не має відношення до життя Православної Церкви, оскільки лише собор її ієрархів володіє такими повноваженнями.

Отже, гетьман Іван Мазепа був відлучений від Православної Церкви не лише за порушення присяги козацтва на вірність Московському царю в Переяславі 1654 року (зараз мова не йде про те, чи був цей акт схвалений одностайно, чи ні. Однак, факт наявності такої присяги за участі духовенства Православної Церкви очевидний і є історично достовірним). Річ також у тім, що як тепер, так і в ті далекі часи, Православна Церква дуже часто ставала заручницею державної політики сильних цього світу. Не обминула ця участь і тодішніх ієрархів. Під тиском царя Петра І, який не особливо церемонився із духовенством, анафема була проголошена. І формальні підстави для цього, як вже зазначалося, існували.

Благо, сьогодні в Україні політики від анафем у безпеці. Адже присягають вони на древньому Євангелії без присутності духовенства, і не “московському царю”, а формулюванню “українському народові” (якщо вірний не всім, то хоч комусь, — та й вірний). До того ж, і церков, як і інших релігійних конфесій нині – на всі смаки. Тому, якщо раптом, відлучать в одних, завжди можна піти до інших. І хай тим, хто так негарно вчинив, буде гірше. Отже, релігійний плюралізм дається в знаки. Як і цінності відкритого суспільства. Чи добре воно, чи ні – то справа приватна. І мова зараз не про це.

Повернемося до ініціативи Київської міської адміністрації. Гадаю, назвавши вулицю, на якій розташована Києво-Печерська Лавра й адміністративне представництво Московського Патріархату, ім’ям відлученої від Церкви людини, національні чиновники намагаються хоч якось натиснути на церковних ієрархів, аби ті не лише замовчували, як тепер прийнято, факт анафемування Гетьмана, але й ту анафему зняли.

Однак, це малоймовірно. Адже зняття анафеми – це певний нонсенс у церковному праві й, передусім, в еклезіології (вченні про Церкву). У такому випадку, слід буде послідовно визнати, що Церква помиляється, що не можливо апріорно. В іншому випадку, необхідно піддати сумніву дієвість таїнств і обрядів Православної Церкви, визнавши їхню підпорядкованість соціально-політичним й історичним процесам, що також неприпустимо.

Отже, які висновки можна зробити із вищезазначеного? Перш за все, — Церква – надзвичайно делікатний інститут. Цей факт вимагає відповідального й виваженого ставлення до своїх вчинків як політиків, що хочуть співпрацювати із Церквою, так і самих церковних адміністраторів. По-друге – Церква – це більше, аніж суспільний інститут, бо вона не визнає природних критеріїв життя і смерті, стверджуючи, що існують вічні категорії, до яких причетна людина, не залежно від свого віросповідання, політичних переконань чи морально-етичних установок. Відповідно, культова діяльність Православної Церкви знаходиться не в політичній чи навіть історичній площині, а у вченні про надприродне буття, яке доводиться або заперечується людиною за допомогою її здатності вірити у Бога та надприродне існування, або ж не вірити.

Життєвий шлях гетьмана Івана Мазепи був сповнений багатьох добрих вчинків. На його кошти перебудована лаврська церква Успіня Пресвятої Богородиці, збудовано дві брами – Економна і Свята. Саме він зміцнив мури древньої Софії, прибудував бічні приділи на нижніх папертях собору. У Переяславі Гетьман спорудив церкву Вознесіння. Відомі його добрі вчинки і у святому граді Єрусалимі.

Однак, його історичний шлях був неоднозначним. І якщо ще зовсім недавно про Івана Мазепу йшлося у підручниках з історії, як про зрадника й запроданця, то нині він є національним героєм.

І не провина Церкви у тому, що цей державний діяч поступився власним сумлінням заради інтересів... будь яких інтересів. Її місія – не осуд за життя або репресії щодо неблагонадійних. Церква має справу, перш за все, з особистістю і її вчинками, й аж ніяк – не із політиками й можновладцями. Анафема гетьмана Івана Мазепи – це ще не Страшний суд, бо один у нас Бог і Суддя. Однак, Церква здатна й повинна говорити про людські вчинки і їхню сутність у світлі Євангельського вчення про чистоту душі, в ім’я Божої Правди, у міру того, як та Правда відкривається в історії земної Церкви, в ім’я майбутніх поколінь і їхньої молитви, спрямованої у вічність. Адже саме там, в обителях Небесного Отця, зберуться усі судді й підсудні, і між ними не буде різниці. Однак, це вже стосується Церкви і віри, а не Київської міської адміністрації та політичних інтриг навколо історичних постатей.