В серці української столиці – синагога імені Бродського
Знаходячись в центрі столиці, давня синагога імені Лазаря Бродського, вона ж у минулому театр, приваблює чимало поглядів, однак мало хто наважується туди зайти. Проте члени юдейської спільноти готові відповісти на всі питання гостей. Так днями туди завітала делегація від Молодіжної асоціації релігієзнавців, аби детальніше вивчити пам’ятку мистецтва.
Ще на вході до будівлі стає зрозуміло, що особлива ситуація в країні спонукає до нових рішень – стіни завішані рекламою курсів із самооборони та єдиноборств, а на вході до синагоги кожен минає дві рамки, демонструючи вміст своїх сумок прискіпливим охоронцям. Одразу після огляду у напівтемному холі нас зустрічає Давид, перший помічник головного рабина Києва Моше-Реувен Асмана (Всеукраїнський конгрес юдейських релігійних організацій). Він легко та просто переказує історію приміщення, розбавляючи свою розповідь кращими жартами.
Рішення про побудову цієї синагоги приймалось в дещо оригінальний спосіб, тому що ні влада, ні самі кияни до кінця не були обізнані що ж насправді зводив у центрі купець першої гільдії Бродський Лазар Ізраїлевич. Відзначимо, що спершу у Києві діяла заборона на побудову синагоги в центрі міста, але разом з тим було видано наказ від міської влади на будівництво ринку, до чого були залучені купці, в результаті чого з’явився на світ сучасний Бесарабський ринок. Окрім того, через брак коштів це був ледь не єдиний випадок ефективного використання муніципальних облігацій.
Хоральна синагога імені Бродського була відкрита у Києві 24 серпня (5 вересня) 1898 року (до 50-річчя побудовника). Вона зведена за проектом архітектора Георгія Шлейфера, за допомоги будівельної контори Льва Гінзбурга, на кошти Лазаря Бродського. Закриття синагоги відбулось у 1926 році, коли її передали у користування клубу кустарщиків, потім вона також слугувала театром. У 1970-х роках був добудований другий поверх будівлі. Приміщення знову набуло автентичного статусу синагоги 14 березня 2000 року, відсвяткувавши у 2008 році власне 110-ліття.
Закінчивши найбільшу історичну частину екскурсії, Давид проводить нас у велику молитовну залу для чоловіків, переконавшись, що присутність дам нікому не завадить. Зазвичай жінкам туди вхід заборонено, їм належить розташовуватись на балконах. Пояснюється подібна практика дуже просто – згідно з юдейськими поглядами, у природі жінки просто не закладено жадання, через що присутність та вигляд чоловіка не відволікатиме її від молитви, чого не скажеш про представників «сильної» статі. Відтак вся прекрасна половина людства стала молитись на балконах, лишивши центральну нижню залу для чоловіків, аби вони могли сконцентруватись на духовній праці.
Розташування у самій залі також передбачає певну субординацію – ближче до головної сцени сидять найбільш високопоставлені члени громади. В око впадає і наявність іменних стільців – для особливих благодійників та відомих юдеїв, але їх можна вільно займати у відсутність «власника».
В цілому зала вміщає до п’яти тисяч вірян, що можна спостерігати під час найбільших релігійних свят. У центрі приміщення лежать давні свитки Тори, однак найбільш цінний примірник, який налічує більше 700 років, знаходиться на реставрації в Дніпропетровську.
Вже на виході з молитовної зали помічаємо вертикальні стенди, в яких мерехтять малі вогники – це поминальна стіна. За вірою юдеїв, більшість душ потрапляють все ж не у рай, а спершу проходять очищення через пекло, де максимум можуть перебувати до 11 місяців. Тому, коли людина помирає, на її честь запалюється вогник та читається особлива молитва – кадиш – за якомога швидше потрапляння в рай.
Цікавим є пояснення Давида про те, що ж таке є життя. За його словами, буття варто сприймати як таке собі «відрядження» для душі, після чого вона повертається додому, в рай, проходячи необхідне очищення, аби поєднатись з Творцем. Разом з тим душа проходить цикл перероджень, який закінчується чотирма головними рівнями – жінка-чоловік-леві-коен (прошарок священнослужителів). Якщо ж людина хоче одразу потрапити до раю, то їй варто дотримуватись усіх 613 (620) заповідей, частина з яких стосується лише окремих категорій людей.
Наступний пункт призначення – велика зала для переговорів та, як з’ясовується, для відзначання весіль. З прикрашеного приміщення є широкий вихід на балкон, який було відреставровано завдяки Олександру Меламуду – про благодійність тут звідусіль нагадують позолочені таблички, віддаючи честь добрим членам спільноти. Так само круглі таблиці з іменами жертводавців розташовані над головним входом до молитовної зали – серед них Михайло Шпільман, вже згадуваний Олександр Меламуд та Гарик Корогодський.
Просторий балкон служить особливим місцем – саме там найчастіше укладаються шлюби між юдеями, оскільки це має відбуватись просто неба. Далі ж, якщо родина не дуже заможна, урочисту подію вони разом з родичами можуть відзначити в тому ж приміщенні, накривши столи. Традиційно зала слугує для приймання подарунків та вітань з приводу весілля, після чого молодята та гості прямують на подальше святкування.
Саме тут і розташовуємось, аби обговорити окремі аспекти юдаїзму, які лишаються незрозумілими для відвідувачів. В процесі розмови дізнаємось, що кіпа – це не просто головний убір, а символ нагадування про те, що Бог є постійно присутнім, а не лише у храмі чи у спеціально відведеному місці. Колір та вигляд кіпи може залежати від фантазії власника або ж від приналежності до певного відгалуження юдаїзму.
В процесі спілкування зачіпаємо болючу тему антисемітизму, на якій особливо активно намагалися спекулювати антиукраїнські сили під час Майдану. Відзначимо, що єврейські спільноти дуже оперативно реагували на подібні закиди, офіційно повідомляючи, що з боку українців немає жодних утисків на національному ґрунті. Давид підкреслив особливість ставлення українців, згадавши приклад західних регіонів, зокрема Чернівців, де українські мешканці селищ ходили радитись до рабина у випадку, якщо нічого не могли зробити зі своєю проблемою, завжди отримуючи необхідну поміч. Також він особисто не вірить в міф українського антисемітизму, згадуючи скількох євреїв покривали саме мешканці України. Визначним є той факт, що Україна займає друге місце серед держав, за кількістю внесених до списку Праведників світу.
Загалом наш гід був відкритий до будь-яких питань, підкреслюючи, що кожен рабин має вміти відповідати на все, відмовляючи лише тоді, коли він абсолютно не розбирається в тій області знань. Екскурсовод додатково відзначив, що кожен, не обов’язково єврей, може завітати до синагоги та отримати усю необхідну інформацію від рабина чи членів спільноти. А найбільшою перепоною, яку він може зустріти на своєму шляху, може стати недовготривале очікування рабина, який потім обов’язково дасть усі відповіді. Тому радимо не соромитись, а сміливо досліджувати маловідомі нутрощі синагоги, давньої пам’ятки Києва.
Тетяна МУХОМОРОВА
