В Україні воює друга армія світу, і вона носить синьо-жовтий прапор на шевронах, – історик, військовослужбовець, аспірант УКУ Максим Осадчук

У 2014 році Максим пішов на фронт у складі добровольчого батальйону «Айдар». Після повернення з війни навчався в УКУ і продовжив наукову діяльність у співпраці з відомим істориком та професором УКУ Ярославом Грицаком. У лютому 2022 року Максим без вагань знову став на захист незалежності України в лавах Збройних сил.

У рамках проєкту «Малі історії Великої війни» говоримо з Максимом Осадчуком про втрату малої Батьківщини – Крим, недописану через війну дисертацію, і книжку, яку готує у перерві між обстрілами. Яку «хіміотерапію» треба вводити росіянам після перемоги? До яких чотирьох болючих літер треба бути готовим українцям в наступні роки, як поміж військової рутини знайти віконце в мирне життя, аби витримати тиск обставин, що для нас буде перемогою – читайте у нашому інтерв’ю.

Інтерв’ю записано 7 липня 2023 року у Центрі Шептицького УКУ.

Майдан довгого тривання

Максиме, розкажи про себе.Ти народився у Криму? Яким пам’ятаєш цей відрізок свого життя?

Я народився у селищі Малорічинське на південному березі Криму. Згодом поїхав вчитися у Сімферополь, де закінчив Таврійський національний університет [імені В. І. Вернадського – ред.] за спеціальністю історія. Звідси мій позивний «Історик». В УКУ, до речі, я теж історик. Під час навчання відразу включився у громадську діяльність, волонтерство. Мені здавалося, і досі здається, що гуманітарій не має права лишатися осторонь суспільних процесів.

У 2012-2013 роках у повітрі відчувалося, що в суспільстві зріє щось велике, що назавжди змінить світ довкола нас. Тут хочу запропонувати можливу дослідницьку гіпотезу, яка буде корисна майбутнім історикам, що вивчатимуть турбулентно-драматичний період не тільки новітньої України, а й Центральної, Східної Європи і світу з 2014 по 2023 рік (сподіваюсь, ми в цьому році таки переможемо). Власне цією гіпотезою є «довгий Майдан» або «довгий 2014-й». Так само кажуть про ХХ століття, яке має хронологічні рамки, що не зовсім збігаються з календарними. За британським істориком Еріком Гобсбаумом, наприклад, коротке двадцяте століття – це 1914-1991 роки – від Першої світової війни до розвалу Радянського союзу. І ця категорія «Майдан довгого тривання» – «довгого 2014 року», мені здається, є релевантною тепер.

Зараз ми маємо закінчити те, що почалося тоді на Майдані — процес анонсованої євроінтеграції, ставши повноправними членами європейської спільноти. Думаю, що ні в кого вже немає сумнівів, що як тільки війна закінчиться, Україна увійде до спільноти ЄС. Наступні кроки, які нам треба довершити – це розвал і поразка росії, повна нівеляція і зникнення російського фактора, як загрози для існування української нації; і повноцінне входження України в блок НАТО. Ці пункти зможемо реалізувати, якщо успішно закінчимо цей тривалий історичний шлях. Я в це дуже вірю і, мені здається, що ми наближаємося до цілковитої перемоги.

Ти викладав у своєму рідному Таврійському університеті у Криму і тривалий час був російськомовним. Можеш згадати момент, як ти вперше потрапив на Майдан, як зробив свідомий вибір на користь української? Яким був Крим тоді і, можливо, ти знаєш яка ситуація зараз на півострові?

У мене є конкретна точка, коли я здобув українську ідентичність, політичну зокрема, і почав переходити на українську мову, вважаючи її ознакою відмінності та приналежності до українського політичного проєкту. То був грудень 2013 року. Я, як кримський громадський активіст, поїхав на Майдан, аби подивитися і взяти участь у цьому великому процесі. Тоді опинився біля Михайлівського собору [Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві – ред.], де зустрівся з безліччю людей, що несли на волонтерські пункти бутерброди, чай, каву. Вони обіймали одне одного, допомагали одне одному, там панувало відчуття єдності. Я тоді чи не вперше зрозумів, якою є українська нація, побачив її обличчя. Усвідомив, що хочу до цієї нації належати, бо вона глибока, сучасна, прогресивна й одноголосна з тими ідеалами, які маю. Після цього у Крим я повернувся політичним українцем. Не скажу, що мені дуже легко дався перехід на українську мову. Я деякий час страждав, вчив, робив багато помилок, але на момент переїзду до Львова, після початку окупації Криму, вже добре спілкувався.

Щодо Криму, то тут є проблема, бо він 9 років перебував під російською окупацією, і ми знаємо наскільки там потужна пропаганда. На момент, коли я покидав Крим, як народжений там, можу сказати з певністю, що більшість кримчан не були проросійськими. Була активна проросійська меншість, і так само проукраїнська меншість. Більшість на той момент були індиферентними і змагались за стабільність, аби все було спокійно, безпечно і так далі. Якби не введення російської армії, якби не та «спеціальна військова операція», то Крим нікуди би не подівся зі складу України.

Які там настрої зараз – мені важко говорити, бо пройшло 9 років пропаганди. Більшість моїх близьких людей, знайомих, друзів, активістів, родичів виїхали з півосторова. Тому, на жаль, повернення Криму в український культурний, політичний і інформаційний простір, напевне, не буде простим, але це той гештальт, який маємо закрити.

Коли і як ми, на твою думку, ми зможемо повернути Крим?

Я думаю, що Крим повернеться, і це буде, скоріш за все, фінальна точка в гарячій війні з росією. Мені здається, що втрата Криму буде смертю для путіна – політичною та ідеологічною. Це так само смерть для всього російського режиму – крах російської державності, яку ми знаємо.

Водночас це не означає, що наші проблеми – геополітичні та інші виклики – після щасливого моменту повернення Криму Україні закінчаться. У нас почнеться нова історія, яка також потребуватиме від українців великої єдності та сили. Буде непросто. Але це та перспектива, яка для мене особисто вже майорить на обрії, і наближається.

Наскільки повернення Криму буде складним з військової точки зору? Зараз ми бачимо, як відбувається контрнаступ, скільки ми зазнаємо втрат. Росіяни залишають за собою заміновану, випалену землю…

Мені здається, що повернення Криму, певною мірою може бути навіть простішим, ніж повернення Донецька чи Луганська, тому що навколо окупованої частини Донбасу за ці роки була вибудована міцна лінія фортифікації, великі міські агломерації [форма добровільної співпраці великих міст з навколишніми громадами задля розв’язання спільних питань – ред.], особливо навколо Донецька. Ми знаємо як росіяни «беруть» міста. Вони рівняють все просто під нуль. Зрозуміло, що ми так робити не будемо.

Північний Крим – це степ з декількома сухопутними коридорами, крізь які можна пройти. Це також декілька мостів, які вже починають «довбати» наші Himars, Stormshadow та інше озброєння. Такий перебіг нагадує мені сценарій з Антонівським мостом, після якого сталося визволення Херсону. Тому, якщо вийде відносно швидко, хоча би невеликими групами зайти на північ Криму і закріпитися там, то далі питання просування – радше технічне.

З військової точки зору безумовно будуть жертви, вони є завжди при наступі. Але з того що мені відомо, ми під час наступу, несемо значно менше втрат, ніж могли б. Подекуди це такий рівень втрати, який суперечить військовій науці. Ми знаємо, що співвідношення втрат тих, хто обороняється, і тих, хто наступає – один до трьох, а в нашому випадку – це десь один до одного. Безумовно, кожне життя цінне, кожна смерть трагічна, бо це смерть героїв.

Повернімося ще трохи до подій Майдану. Чим ти займався опісля?

На Майдані я був активістом групи, що сформувалася навколо українського режисера Олега Сенцова та активіста Олександра Кольченка. Після того, як росіяни ввели свої війська на територію півострова, мені стало зрозуміло, що тимчасово Крим втрачений. Тоді переді мною і всіма нашими активістами відкрилися два шляхи: або ми виїжджаємо і продовжуємо свою боротьбу вже на материковій Україні, або залишаємося в Криму з вкрай високою ймовірністю арешту, що сталося з багатьма.

Я встиг виїхати за декілька днів до так званого «референдуму», який провели російські окупанти. Літо 2014 я провів спочатку в Тернополі, потім у Львові, дивився новини і бачив, як ми поступово втрачаємо територію. Моїх друзів посадили у в’язницю, у мене відняли мою малу Батьківщину. У мені наростав гнів, визрівала активна ненависть, яку хотілося конвертувати в збройний опір окупантам.

Після того, як стався «Іловайський котел», я прийняв рішення, що не можна сидіти просто так далі. Тоді почав шукати можливості долучитися до добробатів [добровольчі батальйони – ред.] і так сталося, що це був «Айдар» [штурмовий батальйон Сухопутних військ ЗСУ – ред.]. Про це рішення я анітрохи не шкодую, бо батальйон подарував мені унікальний життєвий досвід, безліч прекрасних людей, друзів, товаришів, багато з яких, на жаль, уже загинули на цій війні. Я служив там півтора року, приблизно до кінця 2015-го, і цей період сформував мене тим, ким я є зараз, як і згодом – навчання в УКУ.

Чим займався після того, як вирішив закінчити службу в добровольчому батальйоні?

Після завершення служби повернувся до Львова. Це місто я почав сприймати, як свою другу батьківщину. У Криму займався академічною діяльністю – викладав і планував писати дисертацію з політичних наук, з якою не склалося, бо почалися революційні події. Тому почав займатися журналістикою, громадською діяльністю, волонтерством. Був 2018 рік. У мене було багато друзів з середовища Українського католицького університету, любив приходити сюди на каву, у трапезну [назва університетської їдальні – ред.]. Дуже кайфував від атмосфери цього місця. Тож почав дізнаватися більше про університет і зрозумів, що це дуже потужний заклад. Вирішив спробувати сюди вступити. Подав документи, пройшов вступні іспити і став студентом на магістерській програмі з історії. З того часу я долучився до спільноти УКУ.

Твоїм науковим керівником є професор Ярослав Грицак. Розкажи про що твоє дослідження? Ти його зараз поставив паузу?

Так, на жаль, важко писати дисертацію в окопі (сміється). Я знаю, що є деякі українські науковці, які примудряються лекції читати з окопів, коли є Starlink поруч, і це чудово. Але я так не можу.

Моя дисертація про Русько-українську радикальну партію – це перша політична партія в українській історії, певною мірою фундамент модерністського українського політичного проєкту, який був заснований Іваном Франком, Василем Стефаником і багатьма іншими впливовими та важливими для українського руху людьми. Моє дослідження присвячене першим десятьом рокам існування партії з 1890 по 1900 роки – це період кінця століття, розквіту європейської політичної культури, який мав потужне відлуння в Галичині. Люди, які творили РУРП, були революціонерами не тільки в політичній площині. Вони були також письменниками, модерністами, митцями, творцями нових соціальних практик. Моя головна ідея в дисертації – (не знаю, чи все вдасться, бо як каже пан Ярослав Грицак: «це достатньо амбітна ціль») – спробувати показати як прагнення творців РУРП у культурі, політиці, суспільному житті перепліталися між собою, і що вони були проявами постання нової модерної ідентичності українців у Галичині. Чи у мене вийде – не знаю, але буду дуже старатися. Ще багато архівів треба перекопати, тому аспірантура мене ще не скоро відпустить (сміється).

У листопаді 2021 році ти став лауреатом аспірантської стипендії імені Богдана Сольчаника, історика, викладача УКУ, якого вбили на Майдані. Премію тоді вручав батько Героя. Богдан фактично був першим, хто загинув у цій війні зі спільноти УКУ. Він так само був істориком. Ти відчуваєш певну історичну тяглість у цьому моменті?

Як вже казав, я бачу певну послідовність між Майданом і тим, що відбувається сьогодні. Впевнений, що Богдан і безліч його друзів, однодумців зараз були би в окопах. Вони робили б приблизно те саме, що ми робимо, бо це одна тяглість: визволення України, свобода, прагнення кращого майбутнього. Тому ми продовжуємо справу Богдана Сольчаника і для мене це велика честь. Звісно, хотілося би, щоб все було мирно і спокійно, але, враховуючи ті виклики, які перед нами стоять, зараз немає іншого шляху, ніж брати в руки зброю і боронити своє.

Велика війна

Напередодні 24 лютого 2022 ми домовилися з тобою про зйомку короткого відео – що робити на випадок початку великої війни. 24 лютого ця війна почалася. Ми всі були спантеличені. Коли ти подзвонив за 5 хв до домовленого часу і сказав, що прийшов на зйомку, ми всі здивувалися. Усюди панував хаос і страх, і тут прийшов Максим – у пікселі та футболці УКУ. Твоє звернення тоді й ті кілька слів до нас були як ковток свіжого повітря. Яким ти запам’ятав своє 24 лютого 2022?

Напередодні великого вторгнення у мене були апокаліптичні, чи то скоріше есхатологічні очікування близького кінця світу, принаймні, того світу, який ми знали і любили. Так і сталося. Розпочалася найбільша війна в історії Європи з часів Другої світової.

Тоді мені було дуже важливо за кілька хвилин дібрати слова, які б змогли підтримати людей, бо у перший день війни всі були, мʼяко кажучи, на нервах. Перед нами постала велика небезпека, ми ще не знали, що нам протистоїть ніяка не «друга армія світу», і що українська нація буде настільки добре й неймовірно натхненно справлятися з цим викликом. Тому мені було важливо сказати декілька слів, які б могли підтримати людей, їхній моральний стан. І коли ми записали це відео, я поїхав з відчуттям реалізованої справи.

Я дуже часто згадував той день: довкола була метушня, всі готувались, розгорталася волонтерська діяльність в університеті, багато моїх друзів аспірантів і студентів збирались йти у військкомат. Той день для мене є ніби вододілом, після якого почалося зовсім інше життя. Я сподіваюся, що зможу після війни знову повернутися сюди, в УКУ і продовжити працювати над тим, що тоді мусив поставити на паузу.

Пригадай, будь ласка, момент, коли ти вирішив, що підеш на свою вже другу велику війну.

У мене все було зібрано. Я не хотів вірити, але внутрішньо чудово розумів, що рано чи пізно ця війна почнеться. Думав, що вона буде обмеженішою, що вони [росіяни – ред.] спробують «відтяпати» території Донецької та Луганської областей, які залишилися неокупованими після 2015 року. Але те, в якому масштабі почалась війна, для мене було, відверто кажучи, сюрпризом. Думаю, як і для більшості людей.

У Тернополі, де живе моя мама, я стою на обліку як внутрішньо переміщена особа. У мене була зібрана сумка, великий армійський баул, «бронік», каска – все, що необхідне на перших порах, аби відразу включитися у бойовий «двіж». Звідти я одразу пішов до військкомату і отримав розприділення у підрозділ.

Куди ти поїхав далі?

Спочатку поїхав вчитися на комплектацію підрозділу, внутрішнє злагодження, а відтак розпочалась повноцінна військова служба.

Чим зараз займаєшся на фронті?

Зараз ми утримуємо кордон з Білгородською народною республікою на півночі Харківщини (усміхається). Там постійно щось «двіжує»: москалі розбираються між собою, воюють проукраїнські і пропутінські росіяни, весело. Ми стоїмо на своїх позиціях, в окопах, дивимося на це все і наше українське серденько радіє.

До цього пів року ми провели у лісах під Купʼянськом, де за річкою Оскіл є так званий плацдарм. Там було дуже гаряче. В тих боях загинуло багато моїх друзів, знайомих, товаришів. Тоді наш батальйон зазнав значних втрат. Нас звідти вивели і «перекинули» на більш спокійну ділянку фронту.

Чи можеш розповісти про специфіку своєї роботи? Якими є твої військові обовʼязки?

Спершу я був розвідником, це моя спеціалізація ще з часів «Айдару». Згодом мене «перекинули» в іншу частину. Наразі я є оператором-навідником автоматичного гранатомета. Мене трохи покидало по різних службових обовʼязках, тому у військовому квитку маю купа записів різних військових професій.

Є щось, з чим тобі найбільше подобається працювати?

Ще на першій моїй війні мені подобалося працювати розвідником, бо це драйвова робота, ти ніколи не стоїш на місці. Це вкрай відповідально та небезпечно.

Думаю, що де б ти не опинився, «великому брату» – Збройним силам України, видніше куди тебе треба прилаштувати і що дати робити. Тому я спокійно ставлюся до будь-якого завдання і будь-якої військової професії, яку мені підкидає доля.

Як виглядає день військовослужбовця?

Дуже по-різному. Зараз ми на дещо спокійніших позиціях. Чергуємо на позиції з гранатометом, живемо у бліндажі, п’ємо каву, одне одному розповідаємо різні історії. Іноді, якщо є можливість, ходимо на Starlink посидіти в інтернеті, чергуємо в нарядах. Але зрозуміло, що, коли ти стоїш на запеклій ділянці фронту, то кожен день мусиш багато разів вдягати «бронік», каску і виходити на позиції.

Зараз у нас спокійна служба, достатньо комфортабельні умови. Після того пекла, яке ми пройшли останні півроку за Куп’янськом, усі сприймають це як курорт, заслужену нагороду. Не знаю, як довго так триватиме, бо тільки одним батькам-командирам це відомо, але вчишся цінувати кожну спокійну мить.

Війна – це виснажливо. Ти втомився за ці 500 днів?

Я би не сказав, що змучився. Я переходжу від ціннісної ідеологічної мотивації, яка була дуже потужною перші півроку-рік, до мотивації, що ґрунтується на дисципліні. Я просто розумію, що цю справу треба доробити до кінця. Ніхто крім нас її не завершить, і не важливо, чи я так само пристрасно ставлюся до тієї війни як в перші місяці. Важливо, чи роблю свою роботу якісно, вчасно і так, як має бути.

Усі, хто починав службу у лютому 2022-го року говорять приблизно одне і те саме, що вже трохи перегоріли в сенсі активної пасіонарної мотивації. Але кожен розуміє, що ця справа має бути завершена. Тому треба вмикати дисципліну і працювати далі.

Коли ти йшов на війну 24 лютого, чи думав, що це буде настільки надовго?

Зараз вже можна казати прямо, що я думав. Думав, що ми будемо захищати Галичину по лінії Збруча. Мені засліпила очі російська пропаганда. Я справді вірив, що в них друга армія світу. На той момент сказати це вголос було би великою помилкою для нашого морального духу. Думав тоді, що в кращому випадку, і це, до слова, оптимістичний сценарій, якщо не на Збручі, то на Дніпрі, з великими втратами ми якось відібʼємо Київ, а далі вже будемо домовлятися. Був впевнений, що шансів на довгу, тривалу й успішну оборону, яка плавно переходить у контрнаступ, у нас небагато. Відповідно ви можете зрозуміти, яким приємним сюрпризом для мене було те, що відбувалося далі.

Відверто кажучи, я був готовий загинути, тому що це гідна смерть зі зброєю в руках на захисті своєї країни і того, що ти вважаєш правильним: своїх людей і цінностей. Але, як бачите, Бог на нашому боці.

Яка різниця між війною, на яку ти пішов перший раз у складі добровольчого батальйону «Айдар», і війною, на якій ти зараз?

Різниця величезна, дуже комплексна і багатошарова. Звісно, головна різниця в масштабі, відповідно рівень загиблих і поранених, як і з російської сторони, так і з нашої, значно вищий. Але, з іншого боку, Україна вступила в цю війну готовою, сильнішою і забезпеченішою. Нам видають амуніцію високої якості. Ще до того, як Україні почали активно допомагати західні партнери зі зброєю, у бойових підрозділах було достатньо добре укомплектування, як стрілецької зброї, так і вище.

Зрозуміло, що завжди бракує снарядів, безпілотників, але, якщо подивитися на прогрес Збройних сил України з 2014 року по сьогодні, то це просто небо і земля. В Україні сьогодні справді воює друга армія світу, і вона носить синьо-жовтий прапор на шевронах.

Ти кажеш, що в порівнянні з 2014 роком, ми стали сильнішими. Чому, на твою думку, росіяни не розпочали велику війну після анексії Криму, коли ми були більш вразливими?

Гіркін-Стрєлков і більшість російських так званих «воєнкорів» також стверджують, що якби вони пішли в 2014-му, то вже б не було ніякої України. Я думаю, що на той момент путін просто боявся йти так далеко. Він «промацував» ґрунт, це справжній щур!

Тоді Захід ввів санкції, достатньо символічні, і тим самим почав поступово розв’язувати путіну руки. Але маю припущення, що все, що робить путін останні 9 років, це не стільки про імперію, зовнішню агресію, якісь величезні геополітичні амбіції (хоча і це також), як про збереження його влади всередині росії. Тобто для нього важливі внутрішня політика, консервація режиму, забезпечення його та його еліти нескінченним правлінням і грошима. Тому зовнішня політика путіна є лише інструментом, і ми це бачили.

Коли в росії почалась нова хвиля протестів, то суспільство стало потрохи «розхитуватися». До цього ще додалася економічна криза, пандемія коронавірусу і так далі. путін подумав, що йому знову потрібна така сама геополітична перемога, але вже більшого масштабу, яка б вкотре змогла б консолідувати, за прикладом «кримського консенсусу», його владу в росії. Через ці причини і не лише, він вирішив зробити те, що відбулося 24 лютого.

За кордоном, на жаль, побутує думка про хороших росіян, де власне путін є уособленням зла. Ти кожного дня на фронті стикаєшся з тими «хорошими» росіянами, які нас вбивають. Поясни тим, хто досі вірить у «хороших росіян», чия це війна – путніна чи всіх росіян?

Дуже важливо дивитися на ситуацію у довгостроковій перспективі. Росія – московська держава, російська імперія, радянський союз, «рф» – завжди була вертикальна централізована держава деспотичного типу, під яким би прапором вона не виступала. Ця держава гнобила, як свій народ, так і навколишні народи, сусідів. Це тягнеться століттями. Як на мене, єдині ліки проти такої постави, які, до слова, можуть не подіяти, але без їхнього вживання вже ніякі подальші кроки неможливі – це «хіміотерапія для росіян» – розпад великої централізованої держави на певну кількість незалежних утворень, за регіональною, етнічною, політичною ознаками. Чим більше, тим краще.

Росія – досі імперія, тому що в їхньому складі досі перебуває багато народів, які вони свого часу колонізували. Деімперіалізація – єдина умова, за якою у народів росії і самих росіян, можливо, колись з’явиться шанс на поступове постання демократичного ліберального майбутнього. Але їм буде не просто, проллються океани крові.

Зараз російський народ заражений імперіалізмом фашистського ґатунку. А ми знаємо, що, припустимо, німцям для того, аби вилікуватися від значно слабшого імперського комплексу свого національного фашизму, знадобилося декілька десятиліть. Тільки у 60-х роках, значно пізніше після завершення Другої світової війни, вони почали на цю тему публічно рефлексувати. До цього було тривале мовчання. Тому загибель імперії, крах політичного режиму і поразка у війні – це необхідні передумови, як стверджує професор Тімоті Снайдер.

Сьогодні в українському суспільстві багато галасу довкола роздавання повісток і недобросовісних військкоматів. Водночас багато хочуть уникнути військової служби. Яке твоє ставлення до цього?

Недавно я записував ролик в окопі на Луганщині, де говорив, що є різні види страху: панічний, який тебе знерухомлює, зводить до тваринного стану, і нормальний страх – здоровий. Усі відчувають страх, навіть бойові заслужені ветерани, в яких вже безліч гарячих точок за плечима. Якщо ти не боїшся, то ти психопат. Але, якщо людині страшна навіть одна думка про те, що її забере військкомат і там вручать форму, то, на мою думку, їй нема чого робити в армії.

Від людей без достатньої мотивації, внутрішньої дисципліни, самоорганізації та патріотизму, які опиняються з тих чи інших причин на фронті, більше шкоди, ніж користі. Тобто, замість того, щоб робити свою справу, ти змушений ще постійно за ними доглядати.

Освіта полита кров’ю

У стінах університету не можу не запитати про роль освіти. Війна триває, але водночас у нас так багато роботи, перш за все, інституційні зміни і боротьба з корупцією. Яке, на твій погляд, зараз основне завдання української молоді, яка залишається в тилу?

Я слухав виступи з випускного УКУ, і в одному з них було сказано дуже правильно, що в Етосі УКУ прописано: «Свідчити. Служити. Спілкуватися». І на сьогоднішні «служити» є головним пунктом з цього тріумвірату. Тобто, ти здобуваєш освіту, живеш у відносно мирному місці, можеш навчатися в комфортному затишному середовищі, але мусиш постійно розуміти, що за це все на фронті кожен день гинуть люди. Таким чином твоя освіта полита кров’ю – це треба постійно тримати в голові.

Не всі мають воювати, але в умовах війни, всі мають робити щось корисне для перемоги: волонтерка, донорство, просто відповідальна робота на своїх посадах, донати.

На людей, які зараз випускаються або вчаться в університетах, лягає дуже велика і шляхетна місія – розбудовувати Україну. Бо вся наша робота одною перемогою не закінчиться – все тільки почнеться. Нам треба буде відновлюватися, шукати інвестиції, формувати кадри, які зможуть налагодити нашу інтеграцію в Західний світ. Я думаю, що випускники УКУ будуть флагмани в цьому процесі, тому дуже важливо говорити і нагадувати молоді, що на їхніх плечах зараз величезна відповідальність.

Ти у розмові згадав про віднайдення в собі нової мотивації. Всі розуміють, що війна надовго, це марафон і треба добігти до перемоги. А далі – докласти ще більше сили. Що тебе мотивує в цьому марафоні, крім самодисципліни? Які ти знаходиш для себе фактори, щоб добігти до кінця?

Я намагаюся використовувати вільний час для того, щоб трохи відпочити. Читаю багато книжок і пишу власну художню про 2014-й рік у жанрі магічного реалізму. В умовах наявності вільного часу ти мусиш якось його займати, і чим продуктивніший придумаєш собі графік, тим менше шансів, що твоя нервова система в якийсь момент відмовиться працювати. Бо військова рутина дуже тисне. Тобі треба кожен день, раз по раз, робити одні й ті самі речі. Вони, звісно, важливі, але все-таки, рано чи пізно, настає певна «інтоксикація» тим всім. Тому важливо шукати для себе можливості зайнятися чимось іншим, щоб перемикнутися, навіть тоді, коли ти залишаєшся на своїй позиції. Такі спроби – це як знайти віконце в мирне життя і поринути в те, що тобі цікаво.

Чотири болючі літери – ПТСР

Втрати друзів, рідних – це, мабуть, найболючіше, що доводиться досвідчувати всім нам у цій війні. Як ти переживаєш загибель побратимів?

Зараз у нас така реальність, що вночі ти спілкуєшся телефоном з одним другом, коли вдається вийти на зв’язок, а на ранок дізнаєшся, що він поїхав на похорон іншого. Наприклад, з мого першого відділення в «Айдарі», це страшно навіть проговорювати, залишився я один, всі інші загинули вже на повномасштабній війні. Жити з думкою про те, що багато прекрасних людей, які зіграли важливу роль у твоєму житті, вже ніколи сюди не повернуться, дуже складно. У цьому допомагають різні психотехніки, медитація, молитва якщо є така можливість.

Не дозволяйте паніці, негативним емоціям охопити вас. Інакше ви, як бойова одиниця, можете бути списані. Воювати в такому стані неможливо. Навіть найбільш усвідомлена і дисциплінована людина не може втримувати цей контроль постійно. Власне ці фактори є одним з джерел того, що називається ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Боюся, що нашим людям доведеться вивчити ці чотири болючі літери дуже добре в наступні роки. Тому слід шукати будь-які можливості для того, щоб підтримувати себе в формі. Віра в цьому дуже допомагає.

Я агностик, але служу з багатьма релігійними людьми, і бачу наскільки Бог їх витягує з цього стану й робить знову боєздатними, відкритими до життя.

У контексті посттравматичного стресового розладу, про що не варто запитувати у тих, хто повертається з фронту?

Ні в якому разі не можна питати скільки людей ти вбив, чи скільки людей і як загинули в твоєму підрозділі. Взагалі краще не питати про деталі й нюанси служби, якщо людина сама не готова про них розповідати. Найбільш правильною поведінкою у відносинах до ветерана, який повертається з війни, на мою думку, буде не «бомбардувати» його питаннями – захоче сам розкаже.

Моя бабця, ветеранка червоної армії, що пройшла від Москви до Берліна у 1941-1945 роках, вперше почала говорити про війну, наскільки я знаю, вже у глибокі 80-ті. Тобто для того, щоб те все відрефлексувати їй знадобилося 40 років. Тому, якщо ви бачите, що людина з фронту сама не говорить ні про що військове, то не турбуйте її, не питайте про військову службу.

Усі позитивні емоції, як-от подяка, обійми, якщо людина відкрита, можна проявляти. Але, якщо хочете подякувати, а у військовослужбовців стійкі особисті кордони, то краще перепитати: «Можна я вас обійму?». Спробуйте також підтримати людину вербально: «Ти молодець», «Ми тобою пишаємося».

Ми відкриті до будь-якої подяки та підтримки, але важливо не заходити за певний кордон. До слова, ми ще любимо цукерки (сміється).

Українське суспільство стикнеться ще з одним великим викликом після ПТСР – людьми з інвалідністю. Рівень ампутацій в Україні сягає величезних масштабів (з початку повномасштабного вторгнення російської армії від 20 до 50 тисяч українців втратили одну або більше кінцівок – про це повідомили The Wall Street Journal). Як ми можемо цих людей підтримати, прийняти?

Ми маємо докладати максимум зусиль для створення інклюзивного середовища. Радянський союз не робив для таких людей нічого після своєї так званої «великої перемоги» в 1945-му році. Тоді на них просто закрили очі, а це мільйони людей. Суспільство удавало, що їх немає. Їх навіть десь висилали від очей подалі, особливо з Москви, щоб ніхто бачив. Але ми не маємо на це морального права. Якщо не створимо людям з інвалідністю належних умов, не забезпечимо їх усім необхідним на 100% за рахунок держави чи суспільства, починаючи від високотехнологічних протезів і закінчуючи гідним матеріальним утриманням, то гріш нам ціна, як суспільству. Бо за, що ми тоді взагалі воюємо?

Важливою є також адвокація, тобто провадження політик на центральному і місцевому рівнях громади щодо інклюзивного середовища, відкриття програм з використанням донорських коштів, залучення українських і західних партнерів, аби кожен ветеран, який отримав інвалідність на війні, міг розраховувати, хай навіть не відразу, але протягом певного періоду, на відповідну підтримку.

Я не політик, але мені здається, що непоганою ідеєю для нашого Міністерства охорони здоров’я було б вже зараз починати створювати спільні проєкти на території України із західними партнерами, які мають досвід реінтеграції ветеранів з інвалідністю. Насамперед для того, щоб після перемоги ця мережа вже була розбудована і ветеранам не треба було нікуди звідси їхати.

Фундамент нової української ідентичності

Що буде перемогою для тебе особисто і для України в цій війні?

Ми рухаємося до перемоги і, сподіваюся, що перемога не за горами.

Для мене є програма-мінімум і програма-максимум. Програма-мінімум – це кордон 1991 року, і тут, мені здається, на сьогоднішній момент, є одностайна єдність не тільки всередині України, а й серед усього цивілізованого світу. Навіть у Китаї визнають наш суверенітет в межах міжнародно визнаних кордонів, попри те, що їхня позиція є двозначною. Але самого повернення до кордонів 1991 року недостатньо, тому що фактор екзистенційної загрози існування не лише української держави, а й української нації залишається. Ми вже бачили, що робилися в Бучі, що сталося з Маріуполем…

Війна йде на винищення, і вона неодмінно знову розпочнеться, якщо росія встоїть в сучасних кордонах і в сучасній політичній єдності. Мало зруйнувати політичний режим, вбити путіна чи вивезти його якомога далі. Потрібна дезінтеграція росії і позбавлення її ядерного статусу. Бо ця країна не виправдала високих сподівань міжнародних партнерів щодо поводження з атомною зброєю, оскільки путін постійно нею погрожує. І після того, що сталося на Каховський ГЕС, я не здивуюся, що щось подібне може відбутися на Запорізький АЕС. Як таким людям можна давати ядерну зброю? Цей процес має організувати Захід, після колапсу путнінського режиму і перемоги України у війні.

Мусить бути також деімпералізація, тобто формування на території росії певної кількості незалежних утворень за різними ознаками: етнічною, регіональною і т.д. Також обов’язкове утворення «поясу безпеки» – буферної зони по всій протяжності кордонів України з північним сусідом, включно з Білорусією, яка на сьогодні не є незалежною державою. Можливо, ми навіть зможемо допомогти у визволенні наших братів білорусів з-під ярма Лукашенка.

Якщо українська сторона чітко знає і розуміє, за що ми боремося в цій війні, то яка мотивація і стратегія у росіян?

Їхня стратегія дуже проста – вбити якомога більше українців. Ми це бачили протягом всієї війни. Це лють з безсилля. Вони розуміють, що війну не виграти, що жодна з цілей «спеціальної воєнної операції» не буде реалізована, тому мстяться і просто обстрілюють мирних людей. Такі дії почалися, фактично, з перших днів, але зараз вони набувають ознак єдиного тактичного рішення, яке в них є під рукою.

Яка найсильніша і найвразливіша сторона української армії?

Найсильнішою стороною я би назвав гнучкість дій підрозділів і їхню взаємодію на місцях. Дуже багато важливих тактичних рішень до оперативного рівня приймають саме на місцях, враховуючи локальну, завжди неповторну диспозицію сили й ресурсів. Ми це вміємо непогано. Взаємодія родів військ і сусідніх підрозділів для вирішення конкретних завдань, з того, що я бачив, працює на досить високому рівні. Цю рису, до слова, відзначають «натівські» інструктори, які працюють з нами.

Найслабша сторона також стосується не стільки технічної сфери, стільки організаційної. У нас все ще зберігається багато «совка» – це не секрет. Армійська бюрократія, наявність людей з відверто архаїчним радянським складом мислення, умовно кажучи, «я начальник, ви всі дурні». Радянська ментальність якраз характеризується повною відсутністю зворотного зв’язку та відсутністю можливості впливати на речі знизу вверх. Зараз цього стає поступово менше. Але, якщо скажу, що радянщина повністю витравлена з української армії – це буде перебільшенням. Добре, що це розуміють в генеральному штабі, бо головнокомандувач Залужний неодноразово казав, що така проблема у нас є і ми з нею поступово боремося.

Хто для тебе є героями цієї війни?

Всі, хто долучився до захисту України, хто не виїхав, хто донатить, волонтерить. Ясна річ, що люди дуже різні за ментальною структурою, за можливостями і фізичним станом. Тому, припустимо, якщо ми говоримо: «той не пішов воювати, а той у Бахмуті півтора року провів», то так не можна, бо не знаємо всього контексту. Зрозуміло, що люди, які зараз на фронті, зупиняють орду та повертають наші території, роблять найголовніше. Але інші також стараються.

Після перемоги ми маємо обов’язково вшанувати пам’ять усіх, хто загинув у війні. Таке пошанування має бути на рівні національних заходів, кожного року. Думаю, що ця війна стане фундаментом нової української ідентичності. Ми будемо вибудовувати своє майбутнє та свої наративи через вшанування пам’яті героїв.

Це твоя перша офіційна відпустка з початку війни. Як ти почуваєшся зараз у відносно мирному Львові?

Якщо відверто, мені важко перші дні «акліматизуватися» в мирному прекрасному місті, яке я дуже люблю. Війна не відпускає. Єдине, за що сильно переживаю, аби період адаптації не зайняв усю мою відпустку, щоб хоча б декілька днів можна було відпочити у львівському «вайбі». Але я свідомий того, що це неминучі наслідки роботи, яку зараз доводиться виконувати. Дещо схоже я переживав у 2014-2015 роках, коли приїжджав на мирну територію. Зараз відмінність у тому, що в Україні, на жаль, стараннями наших ворогів, не залишилося місць, де було б цілком безпечно. Неважливо, Закарпаття це чи Львів, як ми позавчора зʼясували [у ніч на 6 липня росіяни завдали удару по Львівській області, внаслідок влучання у багатоповерхівку у Львові загинуло 10 мирних громадян – ред.], Донецька чи Харківська область. Мені б дуже хотілося, щоб місце, куди я приїжджаю відпочивати, і яке я всім серцем люблю, і де я, до слова, будую дім – було максимально безпечним, радісним і квітучим. Але це вологі мрії, бо розумію в який час ми живемо.

Про що ти мрієш після перемоги?

Я мрію про те, що після перемоги проведу гарний день з пляшкою червоного сухого біля згаслого вулкана Карадаг на сході Криму, в компанії своїх друзів, нареченої. І тоді скажу всьому Криму та Чорному морю «Селям» [«Привіт» з кримськотатарської – ред], друже, я дуже скучив».

Розмовляла Вероніка Саврук

Текст: Діана Мотрук, Вероніка Саврук

Фото: Лесик Урбан, Facebook сторінка Максима Осадчука

Відео: Петро Дідула