В УКУ відбувся перший захист богословської дисертації
Анатолій Бабинський підготувався дисертацію "Патріархальний рух в середовищі українських греко-католиків у діаспорі (1964-1989 рр.)", яка є першим в українській і зарубіжній науці системним дослідженням процесу формування та розвитку українського мирянського патріархального руху як суспільно-релігійного явища української діаспори у 1964–1989 роках.
Особливістю праці є те, що автор використав широку джерельну базу, зокрема, неопубліковані матеріали з Історичного архіву УГКЦ в Римі, архівні колекції з наукових інституцій у США. Вперше в українській богословській думці було використано методологію діаспорних студій, зокрема, концепт "діаспорної релігійності".
Бабинський дослідив вплив кількалітнього перебування українських біженцях у DP-таборах після ІІ Світової війни на формування суспільно-політичних цілей і релігійного життя третьої хвилі української еміграції. "Релігія, яка має здатність пом’якшувати стан дезорієнтації в умовах вимушеної еміграції, стала для великої частини українських повоєнних емігрантів «якорем» не лише духовної, але й етнонаціональної колективної тотожності", — пише автор.
"Ідея патріархату УГКЦ, яка на момент початку Другої світової війни вже була добре розвиненим богословським концептом, сприймалась багатьма представниками повоєнної української еміграції через призму цілей і ідеалів, які були сформовані ними під час перебування в DP-таборах, — зауважує Анатолій Бабинський. — Вагому роль у цьому процесі відіграли лідери українського еміграційного політикуму, які вбачали в українському патріархаті один із інструментів реалізації суспільно-політичної програми третьої хвилі української еміграції". Йдеться про здобуття незалежності Україною. "Зближення ідеї патріархату із прагненням незалежності України сприяло поширенню в середовищі української повоєнної еміграції погляду на патріарха як етнарха, який був для неї не лише релігійним лідером, але й очільником «духовної держави» та репрезентантом усього українського народу у вільному світі".
Таким чином науковець спростував поширений стереотип, що пропатріархіальні ініціативи розпочалися після виступу митрополита Йосифа Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі у 1963 р. "На момент звільнення з радянського ув’язнення і прибуття до Рима митрополита Йосифа Сліпого у 1963 році ідея патріархату активно обговорювалась в церковному, науковому та політичному середовищах української діаспори та була на теоретичному рівні пристосована до потреб і цілей третьої хвилі української еміграції. Виступ глави УГКЦ на другій сесії Другого Ватиканського собору, під час якого він звернувся з пропозицією піднести його Церкву до статусу патріархату, став додатковим каталізатором, який привернув до цієї теми широкі маси української діаспори".
І це не єдиний стереотип, який спростував автор. Зокрема, він наводить факт, що вперше Йосифа Сліпого було згадано як патріарха не у 1975 р., як вважалося, а 1973 року в Австралії, під час його візиту на цей континент.
Перші патріархальні товариства сформувалися ситуативно, але невдовзі вже сформувалася організаційна мережа, яка згодом консолідувалася в Українське патріархальне світове товариство. За словами дослідника, ключову роль у цьому процесі відіграли відвідини у 1968 р. Главою УГКЦ країн з українською діаспорою. "Ці візити супроводжувались сильним емоційним піднесенням, в результаті чого патріархальна ідея здобула широку підтримку в українській діаспорі, зокрема з боку її найбільших і найвпливовіших громадських об’єднань", — вважає автор.
Анатолій Бабинський представляє розвиток патріархального руху, вплив на нього суспільного-політичного життя діаспори, "остполітік" Ватикану, розглядає причини внутрішньої кризи та конфлікту патріархальників з опонентами.
"Процес адаптації третьої хвилі емігрантів до життя в нових суспільних, культурних і економічних умовах супроводжувався пошуком дієвих інструментів, які б допомогли спільноті запобігти дезінтеграції, пригальмувати асиміляцію та зберегти зв’язок із батьківщиною, — пише Анатолій Бабинський. — Для багатьох представників цієї когорти емігрантів засобами для осягнення цих цілей стали патріархат УГКЦ (зокрема і в його екуменічному вимірі), а також збереження і відновлення автентичності києво-візантійської релігійної традиції. Такий підхід до церковно-релігійної сфери, що виходив із потреб і викликів, з якими стикнулось перше покоління третьої хвилі, сприяв формуванню в середовищі цієї групи феномену діаспорної релігійності, в осерді якого лежить бажання подолання «розриву» в часі і просторі, яким супроводжується процес еміграції".
Після низки відмов з боку Римського престолу проголосити Києво-Галицький патріархат, у середовищі відбулося розчарування, яке, в свою чергу стимулювало лідерів руху до формування програми "практичної помісності", яка сприяла розвиткові в мирянському середовищі розуміння відповідальності вірних за долю Церкви та її місію. "Учасники руху активно долучились до розбудови українського освітньо-наукового центру в Римі та створення низки філій Українського католицького університету в різних країнах світу, ініціювали проведення наукових семінарів і конференцій, присвячених важливим питанням з життя Церкви, доносили інформацію про стан УГКЦ в діаспорі й на батьківщині до міжнародного співтовариства, намагались налагодити екуменічний діалог із українськими православними, провадили активну видавничу і просвітницьку діяльність".
У той же час діяльність патріархальників не всім подобалася, вони мали конфлікти з деякими єпископами. А їх емоційні протестні акції проти призначення Римом єпископів УГКЦ без узгодження з Главою УГКЦ, "остполітік" Ватикану відвернули від них частину прихильників.
Як твердить А.Бабинський, у 80-х роках патріархальний рух переживає кризу, у т.ч. через відхід першого покоління третьої хвилі еміграції. "Поступовий відхід від справ його засновників і провідних діячів, вихід Української Греко-Католицької Церкви з підпілля на рідних землях, а також проголошення незалежності України спричинили поступове згасання активності руху та практично унеможливили його подальше існування у тих формах, які були до того", — підсумовує дослідник.
Захист дисертації відбувся у поєднанні офлайн і онлайн-режимів за участі як членів вченої ради, так й інших зацікавлених науковців. Дисертація отримала схвальні відгуки від офіційних опонентів докторів наук о. Андрія Михалейка і Віктора Єленського. Владика Борис Ґудзяк зокрема звернув увагу на брак досліджень діаспори та високий рівень заглиблення в тему дисертанта.
За результатами голосування членів Ради одноголосно було прийнято рішення надати Анатолію Бабинському вчений ступень доктора філософії у галузі богослов'я.
Нагадаємо, Анатолій Бабинський тривалий час працював редактором довідково-пізнавальної інформації і богословським редактором РІСУ, головним редактором часопису "Патріярхат".
