В Ужгороді презентували збірку праць о. Анатолія Кралицького
«"Ми діти преславної України": вибрані етнографічні та історичні праці Анатолія Кралицького» — саме такою є повна назва видання праць ігумена Мукачівського василіянського монастиря у 1869–1894 рр., найбільшого історика Василіянського чину і Мукачівської греко-католицької єпархії другої половини ХІХ ст. о. Анатолія Кралицького. Це перше критичне видання його робіт, присвячених національним питанням, археографії і дослідженню джерел, топографії, етнографії, історії і біографістиці. Також у ній вміщено спогади о. Кралицького і його вибране листування.
— Постать мукачівського ігумена отця Анатолія Кралицького і його спадщина засадничо важливі для розуміння історії та ідентичності як усієї Мукачівської єпархії, так і всього Василіянського чину, — пояснив Володимир Мороз. — Адже він був їх найбільшим істориком, публіцистом та інтелектуалом другої половини ХІХ століття. З 40 років своєї діяльності цей єромонах написав понад 400 творів — це тільки відомі нам, бо є ще неідентифіковані, які поступово вдається віднаходити.
Зі слів упорядника, дуже багато речей, які нам тепер є самозрозумілими, як наприклад, впровадження до широкого обігу слова «Ужгород» замість «Ungvár» або сучасного етноніму «українці» чи деяких інших ідентичнісних маркерів, свого часу зініціював саме отець Кралицький. Він – інтелектуальний батько емансипації українського населення краю. Він був людиною інтелектуально обдарованою і духовно стійкою, бо жив у дуже складних умовах асиміляційного пресингу, але не здавався, а наполегливо працював. Він мав позитивну програму, в основі якої лежало глибоке відчуття єдності Закарпаття з усією Україною.
— Важливо розуміти назву книги — "Ми діти преславної України", — пояснює Володимир Мороз. — В оригіналі він використовує слово-архаїзм "сІм’я" у розумінні "діти, насіння", а в продовженні — "...і славного Запорожжя". Тобто Кралицький впевнено виступав проти старих етнонімів українців "руснаки" і "русини". Він стояв на порозі сучасної української ідентичності на Закарпатті. Вже його наступники на інтелектуальній нині— також греко-католицькі священники Юрій Жаткович Августин Волошин,— чітко задекларували цю ідентичність: свідому приналежність до українського народу.
Для розуміння реалій українського Закарпаття загалом та Мукачівської єпархії зокрема Анатолій Кралицький важливий ще й тому, що обстоював церковну київську традицію, і стверджував, що ми – спадкоємці Володимирового хрещення. Мукачівський ігумен неодноразово про це писав і підкреслював це.
Досі видавані були переважно художні твори Анатолія Кралицького, його ж наукові етнографічні та історичні праці, а також тексти на теми національної ідентичності, практично не публікувалися. Володимир Мороз зауважує, що таке становище обмежувало наше знання про величезний і багатий спадок єромонаха-інтелектуала, дозволяло трактувати його тільки як літератора, а також навіть маніпулювати його особою, замовчуючи свідому приналежність до українства.
Упродовж п’ятирічної праці над упорядкуванням творів Анатолія Кралицького, як каже Володимир Мороз, його найбільше вразило те, що перебуваючи на той час в такому далекому від значних інтелектуальних осередків місті як Мукачево, чернець був настільки яскравою особистістю, що його вільно публікували в потужних закордонних виданнях центральної і східної Європи.
— Він листувався з Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Драгомановим, дозволяв друкувати свої етнографічні статті Франкові. До нього приїжджали в гості той же Михайло Драгоманов, Олександр і Софія Русови, перший голова НТШ Юліян Целевич тощо. Ще одним відкриттям вже на початку роботи для мене стало те, що Анатолій Кралицький дуже планомірно розробляв історію монашества й Церкви, почавши від загальних текстів про корені чернецтва і святого Василія Великого, далі перейшовши до текстів про батьків і визначних представників київського чернецтва, як от Теодозія Печерського, Нестора Літописця, а відтак – до написання історії монастирів закарпатської василіянської Провінції святого Миколая і біографій заслужених василіян цієї провінції. Всього цього ми – українці ХХІ століття, на жаль, не знаємо тому, що дуже часто слухаємо розповіді сусідів про те, як вони нас бачать, але забуваємо про потребу самим вивчати власну спадщину на основі першоджерел, розуміти власну історію, в якій криється наша сучасна стійкість. Ми будемо добре жити і осягнемо чогось тоді, коли будемо себе поважати і не будемо в полоні чужих, хай і «модних», теорій про нас, — каже Володимир Мороз.
Уже під час обговорення книги з тими, хто прийшов на презентацію, було відзначено, що видання побачило світ у складний та знаковий час: під час чергової російської війни проти України, коли перед українцями також стоїть виклик переосмислити свою історію, знаходячи в ній наснагу до стійкості, опору агресору –до перемоги.
«Перший день масштабного вторгнення, 24 лютого 2023 року, застав мене з колегою і товаришем у Києві, куди ми тільки-но приїхали вчергове працювати в архівах. Так, ці події спонукали подвоїти зусилля щодо вивчення і популяризації правдивої української історії, яку певні сили зумисне викривлювали і намагаються викривити, щоби зруйнувати українство», – говорить Володимир Мороз.
Книга вийшла накладом у 200 примірників, знайти її можна буде в обласній бібліотеці, доступна вона в онлайн-книгарні видавництва УКУ та в монастирях Провінції святого Миколая Василіянського чину.
