Важкий вибір Патріарха
• Рік почався із попередження про можливість заборони УПЦ КП. Публічно відповідний сигнал було зроблено лише УГКЦ, але всі розуміли — УПЦ КП на Майдані також грає провідну роль, і її навіть легше позбавити реєстрації. Однак Патріарх Філарет у ті драматичні дні переживає не за долю своєї Церкви: він вірить, що народ її захистить за будь-яких обставин. Патріарха непокоїть можливість реалізації «російського сценарію» із розколу України. Саме на цій небезпеці Патріарх наголошував, починаючи із заяви після розгону студентів і першого подвигу Михайлівського собору. Не допустити руйнації єдиної України — ось у чому тривога Патріарха. Щодо спроб ліквідації УПЦ КП, то 2010 рік показав: ця Церква єдина із народом та громадянським суспільством і будь-які репресії проти неї апріорі неефективні. А після подвигу Михайлівського УПЦ КП стає нескінченно легітимною в очах народу і боротися проти неї взагалі немає серйозної можливості.
У момент початку масових розстрілів на Майдані Патріарх Філарет оголошує про те, що УПЦ КП перестає поминати владу. Це — спалення всіх мостів між Київським патріархатом і режимом Януковича. Крок ризикований, і після перемоги поставало питання про те, чому не перестали поминати «злочинну владу» раніше? На це питання є відповідь. Патріарх Філарет завжди заявляв про Януковича: «найгірша українська влада краща для України, ніж найкраща російська». А ось у момент початку масових розстрілів на Майдані сталося як раз те, що ця найгірша українська влада нічим уже не відрізнялася від окупаційного режиму. Лише тому Патріарх Філарет і припиняє за неї молитися — хоча ризики бути репресованими ще зберігалися, і лідер УПЦ КП не знав, що Янукович уже вивозить власні скарби.
• Після падіння режиму Патріарх приймає мужнє рішення зупиняти натовп, готовий штурмувати Києво-Печерську лавру та налаштований вирішувати міжправославні суперечки шляхом насилля. У відповідь на такий благородний крок УПЦ уперше в історії створює офіційну комісію із перемовин із УПЦ КП. Але ця комісія так і не засідає. Не секрет, що від самого засідання не могло бути великої користі. Головними є не богословські тонкощі у виясненні позицій на переговорах, а невидимі публіці з’ясування взаємної готовності до поступок. І ось на початку березня Патріарх Філарет заявляє про готовність вести перемовини на основі канонічного права, а це означає: повернення УПЦ КП до УПЦ як перший крок і спільне прохання до всіх православних патріархів щодо статусу єдиної УПЦ як другий крок. Згода нібито є, але при цьому Патріарх Філарет вперто хоче бути першим у об’єднаній Церкві. На це не готовий піти єпископат УПЦ, і місцеблюститель митрополит Онуфрій приймає рішення: у цих умовах вести перемовини беззмістовно, бо Патріарх Філарет ставить перед УПЦ фактично ультиматум, хоча його Церква — у меншості і це становище не зміниться у найближчий час.
• У Патріарха Філарета і надалі зберігалася можливість поступитися у принциповому для УПЦ кадровому питанні і заради торжества справи утвердження українського православ’я пожертвувати власною провідною роллю в УПЦ КП. Усе це було б красиво, тим більше, що приклад Любомира Гузара ще не забутий в Україні. І Митрополит Володимир теж кілька разів хотів «передати владу теплою рукою» — останній раз на початку жовтня 2013 року. Уявімо лише благородність цього жесту: Патріарх Філарет на вершині власного особистого рейтингу релігійного лідера нації, здобутого після всебічної підтримки української армії, дає дорогу новому поколінню...
Але кожен робить свій вибір, за який несе повну історичну відповідальність. Патріарх залишається через дуже дивну аргументацію: ні в УПЦ КП, ні в УПЦ, ні в УАПЦ, на думку Філарета, немає українського архієрея, який міг би бути лідером об’єднаного православ’я! Залишається спитати: невже вихований Патріархом Філаретом єпископат насправді такий поганий? Ні, там лише кілька відвертих авантюристів, але в цілому стан єпископату прекрасний і є талановиті лідери. Так само, і серед єпископату УПЦ є прекрасні єпископи. Але у тому то й справа, що за теорією Патріарха Філарета у всесвіті українського православ’я може бути лише одне сонце, а кожен талановитий має або підкоритися цьому сонцю, змирившись із другорядною роллю, або має бути знищеним. Дивне ставлення до можливих наступників. Особливо якщо порівняти із радістю Любомира Гузара, що йому знайшлася достойна зміна. До речі, Патріарх Любомир усіх єпископів УГКЦ вважав достойними стати новим главою Церкви! І був радий вибору на посаду патріарха наймолодшого єпископа, відразу правильно вказавши, що за три роки Блаженнійший Святослав повністю відбудеться як лідер УГКЦ. Так і сталося — і навіть трошки швидше ніж за три роки.
• Після смерті предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира Патріарх Філарет постав перед новим вибором. Кого підтримати? Партію більшості митрополитів Онуфрія й Антонія? Партію значної меншості митрополитів Іларіона і Павла? Дивно, але Патріарх підтримує партію мікроскопічної меншості молодого Митрополита Олександра Драбинко. На майбутньому виборчому соборі із 58 виборців узагалі не буде владики Олександра, а його партія має лише 4 (чотири) голоси! І однак Патріарх Філарет, з подачі ненайкращих людей із свого різноманітного оточення, робить спробу вплинути на процеси всередині іншої юрисдикції, підтримуючи найменшу і найненадійнішу силу в УПЦ. Мало того — зважується підтримати ту силу, яка ніколи не відрізнялася вірністю моральним приписам і з легкістю йшла раніше та йде зараз на будь-які авантюристичні кроки.
• Які наслідки мало те, що Патріарх Філарет підтримав мікропартію владики Олександра в УПЦ? По-перше, це вже мало конкретні наслідки для його авторитету, і так невисокого, серед єпископату УПЦ. Адже єпископат УПЦ знає, що всі сенсаційні заяви владики Олександра є неправдивими, «документи» — недавно сфальшованими. По-друге, після того, як Патріарх Філарет підтримав мікропартію вл. Олександра, все, що заявляє цей молодий митрополит, для вірних УПЦ стало апріорі підозрілим: якби правда була на боці вл. Олександра, Патріарх Філарет як давній недруг УПЦ не підтримав би його... І логіка в таких думках священства і мирян є. Всеукраїнська рада церков, де всі один одного люблять — десь далеко, а конкретні священики на місцях так і не побачили братерського ставлення до себе. Про останній кричущий випадок — на похороні генерал-майора Ігоря Момота в Черкасах розповідає журнал «Країна»: «Після офіційних виступів запрошують до мікрофона митрополита Черкаського і Канівського 74-річного Софронія. Він із Московського патріархату. Його обганяє митрополит Черкаський і Чиригинський Київського патріархату 46-річний Іван. Каже вступне слово і починає молитву. Присутні дивуються. — Це ж похорон, а не змагання: чия Церква краща, — каже жінка неподалік». І це при тому, що Софроній знаменитий як радикальний українофіл, а його характеристика Путіна як «бандита» була сенсацією і неприємним ударом по церковній Москві — ударом який помітили і на який намагалися відповісти. А вдвоє молодший єпископ із УПЦ КП — старший у комісії з переговорів із УПЦ... По-третє, об’єднання зусиль митрополита Олександра і Патріарха Філарета несподівано благотворно вплинуло на єдність УПЦ: партії митрополитів Онуфрія-Антонія і митрополитів Павла-Іларіона-Агафангела не мають іншого вибору, крім взаємного зближення, пошуку компромісу — як щодо ідейних пріоритетів для УПЦ, так і щодо конфігурації майбутнього керівництва УПЦ. Таке зближення не може не вітати Патріарх Кирило — це саме те, чого він давно бажав і на що розраховував.
Бажаючи все більшого, Патріарх Філарет може сам цілком свідомо спалити всі мости на шляху до можливої єдності із УПЦ. Мало того: своїми руками він може спихнути всю УПЦ у проросійську нішу релігійної ідентичності. Звичайно, від цього Патріарх Філарет матиме незначні дивіденди. По-перше, це — можлива монополія на проукраїнське православ’я. Про це Патріарх Філарет давно мріє, і тому так йому не подобаються українофіли із УПЦ — вони ж порушують своїм існуванням його монополію, і мало того — багато що вони вміють робити краще, ніж це робить УПЦ КП! Від розробки ідеї київського християнства до богослов’я взагалі — лідирує УПЦ. І як результат — саме УПЦ спромоглася на відомі у світі монографії та чотири спецвипуски «Філософської думки» із богослов’я! Теологічні ж видання УПЦ КП — на рівні провінційного педагогічного технікуму: помпезно ззовні, убого всередині. Від молодіжного служіння до ЗМІ — пальма першості теж належить УПЦ. Достатньо згадати, що в УПЦ КП немає власного телебачення (!) і в жахливому стані видання журналів: нічого подібного ні до «Отрока», ні до «Фоми в Україні» немає і не планується. По-друге, Патріарх Філарет може отримати одного-двох єпископів, кілька громад, кількох священиків. При найоптимальнішому розвитку обставин до своїх 4800 громад УПЦ КП зможе приєднати ще громад 200 — 300. І це — ціною повернення до того типу відносин УПЦ і УПЦ КП, що був на початку 1990-х: повне взаємне відчуження як норма, гарячі конфлікти — як реально щоденна можливість. Чи варті ці можливі здобутки того, щоб пожертвувати добрими відносинами УПЦ і УПЦ КП? Питання важливе ще й з огляду на те, що мир у трикутнику УПЦ-УГКЦ-УПЦ КП — це основа основ для діяльності Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Навіщо повертатися до стану зими у відносинах? Хто виграє від цього насправді? Чи потрібні такі несподівані дарунки для «руського міра»?
• Знищити еволюційний шлях УПЦ від русофільства початку 1990-х років до проукраїнської та проєвропейської позиції сьогодення — доволі легко. І саме це може відбутися на наших очах, і хтось за це нестиме історичну відповідальність. І як завжди шлях до пекла, цього разу — українського пекла загальнонаціонального релігійного конфлікту, вимощений добрими намірами конкретних людей із оточення Патріарха Філарета... Але все ще є надія на повернення до нормального способу співіснування УПЦ КП із УПЦ, хоча б тому, що сьогодні будь-яка «домашня війна», — це ніж у спину нашій армії на сході країни. Рішення — за Патріархом.
