Велетень Духу і Церкви
Інтерв'ю з єрм. Мануїлом (Пишковичем) про Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського.
- Які основні віхи життя Блаженнішого Мирослава?
Постать Патріарха Мирослава є дещо загадковою. З однієї сторони, це людина, якій випало жити у час військових лихоліть, епоху зміни політичних режимів, тому його життя мало чимало зовнішніх змін, подій. Проте, з іншої сторони, він, на відміну від своїх попередників - митр. Андрея (Шептицького) і патр. Йосифа (Сліпого) наче завжди залишався «в затінку», будучи більше людиною «внутрішньою», ніж діячем.
Він народився 24 червня 1914 р. в м. Долина (на даний час – Івано-Франківська обл.). Сім'я, в якій він прийшов на світ, була християнською та дала відповідний поштовх для старшого сина до того, що після закінчення Стрийської гімназії він поступив до Львівської Богословської Академії. Далі продовжив навчання в університеті м. Інсбрук (Австрія). Після священичого рукоположення в 1938 р., яке відбулося у Львові, з рук митр. Андрея, він продовжив навчання у Швейцарії, а тоді переноситься до Риму. В 1947 р. виїзджає до США на пасторально-адміністративну працю, але теж розпочинає інтенсивну діяльність як церковний письменник. Тут протікає вся його діяльність аж до того часу, коли Папа Йоан Павло ІІ 13 вересня 1979 р. не найменував його митрополитом Філадельфії та головою нашої митрополії у США. А в листопаді відбулася його архієрейська хіротонія, яку в Римі здійснив особисто Папа, разом із патр. Йосифом (Сліпим) та митр. Канади Максимом (Германюком).
Через півроку Мирослав (Любачівський) став митрополитом-коад'ютором (тобто із правом наступництва) для патр. Йосифа, а після смерті останнього в 1984 р. – Головою та Предстоятелем УГКЦ. Наступного року його було зведено в достоїнство кардинала. 31 березня 1991 р. він повертається в Україну, повертаючи осідок Глави Церкви із Риму у Львів. Проте, його здоров'я поступово підупадало і в 1996 р. було обрано помічника-адміністратора, а 14 грудня 2000 р. – його не стало.
- Будь ласка, визначте основні кроки діяльності Патріарха Любачівського?
Щодо Блаженнішого Мирослава, то найпершими кроками його діяльності було навчання. Адже він здобув і науковий ступінь з філософії, також – із літургіки, біблістики, докторат із богословія, а врешті – і ступінь із медицини у світському університеті м. Риму. Але паралельно з тим він здійснював душпастирську працю як для переміщених внаслідок воєнних лихоліть українців у Італії, так і наших емігрантів у США. Теж, тоді ще о. Мирослав, займався викладацькою діяльністю, був церковним автором, який писав на різні теми (підручник з догматики, катехизис для священиків, підручник з літургіки, підручник з морального богослов'я, три книги своїх проповідей та інші). Окрім того він служив як духівник. І вже після того його наступним кроком, на який його радше покликала Церква, було пастирсько-адміністративне служіння. Тут він не проявляв себе як сторонник радикальних дій. Тобто, він дбав про добро Помісної УГКЦ, але вважав важливим плекати відносини і стреміти до заповіданої Христом єдності з іншими. Це знайшло відображення 
у його пастирському листі 1994 р. під назвою «Про єдність святих Церков».
- Яким чином Блаженніший спричинився до перенесення Митрополії з Рима до Львова?
З однієї сторони, не можна стверджувати, що це була ініціатива Блаженнішого Мирослава. Такий хід речей напрошувався сам собою: Господь дав відповідні обставини, і присутність Отця Помісної Церкви була доречною. Тут можемо прослідкувати ясне розуміння Патріархом того, що потрібно для добра його вірних. Адже сам-по-собі він не був енергійним діячем, міг би, спираючись на вік, який уже наближався до межі вісімдесяти, залишатися у Римі, де все було вже влаштованим. Проте, прибуває сюди. У строгому розумінні, це не було «перенесення». Адже центр залишався офіційно у Львові, лише був перешкодженим через знані політичні обставини. Тому, з іншого боку, як особа, яка провадила Церкву, можемо ствердити: своєю позицією він став причиною повернення всього управління Церкви на Батьківщину. І це була така постава, яка на той час була необхідною і найкращою: повернення сюди, але без несення войовничих лозунгів і сварок.
- Яким був внесок Патріарха Мирослава у літургіку церкви?
Зацікавлення літургікою було у патріарха Мирослава ще в юнацькі роки. Зокрема, його перша докторська десертація, яку він захистив у 1941 р., була на тему: «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії». Це була розвідка над Літургією святого Василія Великого. Пізніше ним була написана окрема праця по літургіці, зокрема нашої Церкви. Тут немає якоїсь особливої новизни, проте сама праця написана ґрунтовно і дуже органічно та й до цих пір служить гарним посібником для тих, хто хоче запізнатися з нею, на відміну від праць архієп. Мирослава (Марусина), митр. Лаврентія (Гуцуляка) чи о. Пшемислава Новаковського, які уже поглиблено досліджують ті чи інші аспекти в окремо взятих періодах.
Загалом беручи, можемо сказати, що Блаженніший Мирослав був мужем не молитви і дії на відміну від патр. Йосифа, а мужем молитви і науки (хоча і патр. Йосиф був теж науковцем, а останньому, при потребі, не бракувало сміливості до дії). І саме в часі буремних літ кінця 80-х – початку 90-х., він був тією людиною, яка своєю тихою поставою сформувала образ УГКЦ як Церкви, яка, не дивлячись на пережиті гоніння, не була озлобленою, але знову і знову простягала та простягає руку примирення і відкрита до діалогу, що потім продовжили його наступники – Блаженніші Любомир і Святослав.
Уляна Журавчак
