Велика грецька свята України
Людина і світ. — 2000. — №3. — С. 42-48
Ірина ЖИЛЕНКО, кандидат богослов’я
Мощі святої Варвари в Києві
У величезному сонмі грецьких мучеників свята Варвара завше посідала доволі унікальне місце. Ця юна дівчина, яка прийняла мучеництво ще підлітком, виявилася мудрішою від сотень філософів — народжена та зрощена в язичництві, вона зуміла відкинути його без жодного стороннього впливу. Згідно з її житієм, св. Варвара, вирощена з волі батька в повному затворництві, «одного разу як дивилася на небо і споглядала сонячне світло, сяйво місячне і окрасу зоряну, каже до виховательок і рабинь, котрі жили з нею: «Хто це сотворив?» Також поглянувши на красу земну: на родючі поля, і сади, і виноградники, на гори і води, запитала: «Чия рука створила все це?» Присутні ж кажуть їй: «Все те сотворили боги». Запитала дівчина: «Які боги?» Відповіли їй рабині: «Боги, що їх батько твій вшановує і тримає їх у палатах своїх — золоті, і срібні, і дерев’яні, — та поклоняється їм. Ті боги сотворили все, що бачиш очима». Дівчина ж, почувши ту мову їхню, засумнівалася і сама до себе каже: «Боги, яким поклоняється батько мій, створені руками людськими». Одного разу ж, як вона довго на Небо дивилась, раптом возсіяло в серці її Світло Божественної Благодаті, і відкрив [Господь] очі її розуму на пізнання Єдиного невидимого, невідомого і непостижимого Бога, Котрий премудро створив Небо і Землю. І сказала про себе: «Єдин має бути такий Бог, Якого не зробила рука людська, але Він сам живий по собі, і все рукою своєю створює»...
Перші оповіді про св. Варвару походять із VII ст. Місцем її життя та страждань звичайно вважається єгипетське місто Геліополь, проте в деяких варіантах фігурують іноді Никомидія або Тоскана. Остання інформація могла б, на нашу думку, вказувати на те, що святих мучениць на ім’я Варвара було кілька, що й привело до злиття їхніх культів. Проте здавна розвинене саме в Геліополі (Баальбеку) ліванському вшанування св. Варвари доводить її народження саме в цьому місті. Так, 1656 р. антіохійський патріарх Макарій, перебуваючи (вдруге, по дорозі з Москви) в Києві, згідно з повідомленням Феодосія Софоновича, «поклонявся з великою вірою та любов’ю, і зі сльозами чесним святої великомучениці Варвари мощам у Святомихайлівському Золотоверхому монастирі, і говорив: «Іліополь-град, де свята великомучениця Варвара постраждала, знаходиться в моїй патріархії, недалеко від Антіохії. І як питався про мощі її святі, — відповідь отримав, що ні там їх нема віддавна, ні ніде на Сході, але мають бути у землі Варварській, як називає дехто цю землю Руську. Вірую єсмо безсумнівно, що знаходяться тут істинні мощі святої великомучениці Варвари». І просив, аби дана була йому часточка від тих святих мощей, яка за згодою тодішнього преосвященного митрополита Київського Сильвестра Косова і дана була. Ту він з великою радістю і вдячністю прийняв». Подорож антіохійського патріарха Макарія була описана його секретарем архидияконом Павлом з м. Алеппо. В його записах також розповідається про цю подію: «У вівторок вранці ми попрощалися з митрополитом і на запрошення архимандрита пішли до монастиря св, Михаїла, відомого своїм золотим куполом. Тут ми були присутні на обідні у приділі св. Варвари Баальбекської (Іліопольської), бо вони святкують її [пам’ять] у цей день, 9 (8) липня, на честь перенесення її мощей з Константинополя до цього місця, коли цар Василій Македонянин прислав їх зі своєю сестрою в подарунок Володимиру, царю Києва і русинів. Коли перший раз ми прикладалися до мощей цієї святої, то думали, що вона — одна з нових московських святих, але тепер, почувши читання її синаксаря й ознайомившись з її житієм, ми ясно зрозуміли, що тут — саме св. Варвара мучениця Баальбекська. Ми знову прикладалися до її тіла, котре є тілом молодої дівчини з маленькими ніжками і ручками. Недавно влаштували для неї прекрасну раку з чорного дерева, обкладену сріблом. На прохання нашого владики патріарха архимандрит дав йому частку від ребра її, і ми зберегли її у себе».
Св. Варвара була похована в Геліополі, а згодом, у IV чи VI ст., перенесена до Константинополя, де на її честь було побудовано прекрасний храм, який дав назву цілому кварталу.
Пізніше мощі св. Варвари зустрічаємо в Києві. І вже багато століть вона є однією з найбільш шанованих й улюблених у народі святих України. Нижче ми ще говоритимемо про обставини, за яких мощі св. Варвари потрапили до Києва. Проте передусім слід сказати про джерела, що розповідають як про житіє св. Варвари, так і про історію її культу в Києві.
Оповіді про життя св. Варвари за середньовіччя завше були дуже популярними як серед православних, так і серед католиків. В Україну оповідь про мучеництво св. Варвари прийшла разом з іншими грецькими пам’ятками. Найстаріші списки її житія відомі в рукописах XIV-XV ст. Дана ж найдавніша редакція увійшла й до великого московського агіографічного зведення XVI ст. — Великих Четій-Міней митрополита Макарія під 4 грудня; вона відома й у давніх українських писаннях. Подібний короткий текст знаходиться також у величезному католицькому агіографічному зібранні болландистів.
Велика роль в українській агіографічній традиції св. Варвари належить настоятелю київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, відомому письменнику, історику та літургісту XVII ст. Феодосію Софоновичу. Він народився на початку XVII ст. у Києві в міщанській родині; його брат Іван пізніше був київським бурмистром. Навчався майбутній письменник у Києво-Могилянському колегіумі. Він добре володів польською, грецькою, церковнослов’янською мовами та латиною. По закінченні колегіуму Феодосій залишився при ньому викладачем. 1649 р. він брав участь у місії Арсенія Сатановського та Дамаскина Птицького до Москви, де вони допомагали перекладати з грецької мови Біблію. Повернувшись звідти, Феодосій продовжив викладацьку діяльність і протягом 1653-1655 pp. обіймав у Києво-Могилянському колегіумі посаду намісника, тобто виконував функції ректора. 1655 р. його було обрано ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Феодосій був одним з діяльних членів антимосковської церковної опозиції. Помер він близько 1677 р.
Перу Софоновича належать кілька творів, серед яких богословсько-літургічна праця «Виклад про церкву» (видана 1667 р. Печерською друкарнею), редакція житія св. Володимира та низка богословських писань. Проте найвідомішим нині його твором є «Хроніка з літописців стародавніх» — короткий виклад історії України та Литви. Близько 1669-1670 pp. він написав «Мучение святой великомученицы Варвары» та «Повість о преславних чудах». Цей твір було введено до новітньої історіографії Н. Петровим тільки в кінці XIX ст., після того як його список був 10 липня 1894 р. подарований бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря дворянкою К. Розумовською. Нині цей рукопис знаходиться в Інституті рукописів ЦНБ НАН України.
«Мучение...» є, власне, списком давнього житія, щоправда в поширеній редакції, зате «Повість...» — оригінальний і дуже цікавий твір, що описує історію появи мощей св. Варвари в Україні (згідно з не завжди вірогідними михайлівськими монастирськими переказами) та її чудеса, які сталися переважно у XVII ст. Інформація з цього твору була використана св. Димитрієм Тупталом для написання короткого викладу чудес святої у його «Житіях Святих». Втім, запозичення св. Димитрієм тексту Ф. Софоновича не означало сліпого наслідування. В «Житіях Святих» використано не всі чудеса, описані в «Повісті...», й дещо додано від автора. Відсутня у Софоновича й історія лівої руки св. Варвари, наведена св. Димитрієм.
На початку XVIII ст. київський митрополит Іоасаф Кроковський (1708-1718) написав (записав? — І.Ж.) акафіст св. Варварі, який читався щовівторка перед літургією. Він був опублікований у Києво-Печерській друкарні 1716 р. з додатком багато проілюстрованого житія, взятого з тексту св. Димитрія.
Отже, згідно з повідомленням Ф. Софоновича та св. Димитрія, «Михаїл Святополк князь Київський, син Ізяславів, онук Ярославів, а правнук Володимира святого мав першу жону грекиню, Олексія Комнина царя грецького доньку, на ім’я Варвара. Та, йдучи з Цариграда в руську землю, вмолила батька свого, аби дав їй чесні мощі св. великомучениці Варвари, і взявши їх, до граду Києва із собою принесла. Чоловік же її, великий князь Михаїл, побудувавши року від сотворіння світу 6616 (1108) церкву кам’яну в ім’я заступника свого святого архистратига Михаїла, поклав у ній з честю ті святі мощі, які, коли йшов на руську землю війною цар татарський Батий, заховані були хранителями церковними під спудом тої ж церкви в місці таємному: під сходинками стовпа кам’яного, що веде наверх церкви. Коли ж пройшла війна, через значний час, промислом Божим знайдені [мощі св. Варвари]».
Останнє цитування наведене нами за «Житіями Святих» св. Димитрія. У творі Феодосія Софоновича зв’язок між шлюбом та набуттям мощей не зазначений. Тому можливо, що цю оповідь св. Димитрій вставив на основі іншої легенди, відомої у Києві, але не використаної Ф. Софоновичем. Проте — лише легенди, бо доньки на ім’я Варвара у грецького царя Олексія Комнина не було. Незважаючи на це, з легкої руки автора «Житій Святих» легенда про княгиню Варвару і принесення нею мощей вкоренилася в агіографічній та історичній літературі. Так, на думку Н. Сементовського, цей шлюб відбувся близько 1065-1075 pp., оскільки 1094 р. Святополк Ізяславич оженився вдруге з донькою половецького хана Тугоркана, від якої мав сина Ярослава і двох доньок — Збиславу (вийшла заміж за польського короля Болеслава Кривоустого 16 листопада 1102 р.) і Предславу (1104 р. стала дружиною угорського королевича). Ю. Махновець вважає Варвару третьою жоною цього князя.
Найперше питання, яке виникає у зв’язку з усіма цими повідомленнями: де було покладено мощі? Адже Михайлівський собор засновано лише 1108 р. Повідомлення про будівництво Михайлівського Золотоверхого собору знаходимо в нині існуючому тексті «Повісті минулих літ» під 1108 p.: «Закладена була церква святого Михаїла Золотоверха Святополком-князем місяця серпня в 11». Ідея Н. Сементовського про існування старої дерев’яної Михайлівської церкви, підтримана останнім часом окремими дослідниками, не витримує критики: якщо церква з такою назвою й була збудована за часів св. Володимира і служила резиденцією київського митрополита (про що ми, проте, не маємо жодних відомостей), то подальше її функціонування на території заснованого на початку 60-х pp. XI ст. Димитрівського монастиря не є вірогідним. Втім, звичайно, відсутність у Києві другої половини XI ст. Михайлівської церкви само по собі не є серйозним доказом відсутності тут мощей св. Варвари, — вони могли зберігатися в будь-якому іншому соборі Києва. Ось тільки чому про це немає інформації?
Згідно з Ф. Софоновичем, літописні повідомлення про перенесення до Києва мощей св. Варвари відсутні, а тому дану оповідь він записав. Справді, повідомлень про цю подію немає в жодному з відомих нині літописних зведень. А отже, виглядає на те, що цього повідомлення ніколи не було і в «Повісті минулих літ», причому не лише в її нині існуючому варіанті, який, як відомо, є продуктом перлюстрації тексту прибічниками Володимира Мономаха і де видалення інформації про Святополка Ізяславича та набуття ним мощей було б цілком вмотивоване. Відсутня ця інформація і в тих джерелах, на які вплинула (чи могла вплинути) авторська редакція «Повісті». Відсутня вона і в Никонівському літописі та інших пізніших московських літописних зведеннях, які використовували дуже давні українські першоджерела. З іншого боку, в Никонівському літописі під 6617 (1109) р. знаходимо таке цікаве повідомлення: «Явилася в Києві на церкві св. архангела Михаїла Золотоверхого птиця незнана, величиною з вівцю, і сіяла великими квітами, і пісні вельми солодкі чулися від неї. І сиділа на церкві тій 6 днів. І ніколи по тому не бачено її». Цей текст міг би бути визнаний за початок чи якусь частину повідомлення про появу в Михайлівському монастирі мощей св. Варвари. Проте чому зберігся лише цей фрагмент?
Отже, ми вслід за Софоновичем робимо висновок про відсутність літописного повідомлення про принесення мощей св. Варвари до Києва за князювання Святополка Ізяславича в Києві. З іншого боку, ні св. Нестор, ні його попередник у печерському літописанні ігумен Іоанн не могли не внести таке повідомлення до свого літопису, навіть незважаючи на те, що частина літопису кінця 60- початку 70 pp. написана останнім не в Києві, а в Тмутаракані. Все вищесказане спонукає нас до висновку, що інформація про обставини та час принесення мощей св. Варвари до Києва є невірною.
Що ж тоді? Якби ми мали однозначне підтвердження дійсності зв’язку між мощами св. Варвари та іменем князя Святополка чи Михаїла, то могли б пошукати в історії Києва іншого князя на ім’я Михаїл. Проте цілком вірогідно, що цей зв’язок також легендарний і пов’язаний із засновником Золотоверхого Михайлівського монастиря. Тому зазначимо лише, що найбільш вірогідним часом принесення мощей був час по Батиєвому нашесті. Як ми знаємо, Київ після того деякий час зберігав князівську форму правління, а агонізуюча Візантійська імперія могла бути тоді більш схильна (особливо в час нашестя хрестоносців) розстатися з такою великою святинею, якою були для Константинополя мощі св. Варвари. Що ж стосується оповіді Софоновича про переховування мощей під спудом Михайлівського собору, то це і справді могло статися — тільки не 1240 p., а під час наступних татарських нападів на Київ, які були не менш жахливими та спустошливими.
Зазначимо також, що в записах секретаря Антіохійського патріарха Павла Аллєпського викладено ще одну версію про час появи в Києві мощей св. Варвари. За його даними, що очевидно грунтуються на розповідях киян, мощі св. Варвари були подаровані імператором Василієм Македонянином св. Володимиру. Проте це повідомлення невірне вже хоча б тому, що Василій Македонянин жив набагато раніше від св. Володимира, а тому міг надіслати подарунок лише київському князю Аскольду!
Таким чином отримуємо вже чотири різні версії датування появи мощей св. Варвари в Києві:
1) дарування мощей Святополку-Михаїлу;
2) дарування мощей Василієм Македонянином Аскольду;
3) дарування мощей св. Володимиру;
4) перенесення мощей до Києва не раніше XIII ст.
Усі ці версії дають великий простір для різноманітних думок та версій, але ми від них утримаємося — занадто бо непевним є підґрунтя, на якому базується кожна з них. Особливо це стосується писань Павла Аллєпського. Відзначаючись доброю пам’яттю на архітектуру, деталі богослужіння, ба навіть страви, він безбожно плутає отриману історичну інформацію (чому, можливо, сприяв не завше компетентний перекладач).
Цілком зрозуміло, що за таких обставин неодноразово виникало питання, чи справді мощі, які зберігаються в Києві, належать святій Варварі. Тому св. Димитрій приділяє у своїх «Житіях Святих» велику увагу доказам її автентичності: «Воістину ж, без усякого сумніву, не інші є ті чесні мощі, лиш святої великомучениці Варвари. Про них же, якщо й був до війни опис складений докладніший, то в тім часі, коли безбожний той цар татарський Батий вогнем і мечем землю Руську звоювавши, преславний і прекрасний град Київ розорив, і порожнім його зробив, тоді й книги літописів попалені були, і мало що останнім поколінням залишилося відоме про те, що було в попередні часи за великих князів Київських... Проте істинність чесних цих святої великомучениці Варвари тут сущих мощей утвердилася достовірно [також] і в недавні часи, коли за блаженної пам’яті великого ревнителя Православ’я преосвященного митрополита Київського Петра Могили літа від Різдва Христового 1644 був у Києві королівства Польського сенатор, преславний канцлер Георгій Оссолинський. І поклоняючись із вірою чесним тим мощам святої великомучениці Варвари в церкві Золотоверхій Святомихайлівського монастиря, ...просив, аби дана йому була часточка...»
Проте, звичайно, найголовнішим доказом автентичності мощей св. Варвари є її численні чудеса, що осіяли найдальші куточки України і приводили до Києво-Михайлівського монастиря тисячі й тисячі прочан, причому не лише православних, а й католиків. У тексті «Житій Святих» перелічено чимало чудес святої. Тут знаходимо, зокрема, розповіді про:
— зцілення 1650 р. майбутнього архиєпископа Чернігівського і місцеблюстителя Київської митрополії, відомого українського церковного письменника Лазаря від тяжкої хвороби: «І я сам, — каже, — в недузі моїй, великою одержимий неміччю, не волів іншого лікаря, коли припав до мощей святої великомучениці Варвари, із вірою пив воду, в яку була вмочена рука великомучениці — чаша цієї води була мені спасінням». У Феодосія Софоновича це чудо описане зі слів самого Лазаря Барановича, але дещо інакше: «Преосвященний архиєпископ Чернігівський отець Лазар Баранович до сьогодні розповідає чудо, здійснене з ним святою Варварою, коли він, вельми хворуючи, вдався до святої Варвари. В той час швидке від мощей святої Варвари отримав зцілення»;
— зцілення «громадянина Слуцького», записані самим Феодосієм Софоновичем за власними спогадами. «Оповідав під присягою: «Сильна найшла хвороба на руку мою, і скорчила була так, аж навіть розігнути не міг. На ту незцілиму хворобу страждаючи, згадав святу великомученицю Варвару, котра тут чудотворить: що при мощах її святих подаються зцілення. Молився, отже, до святої великомучениці про зцілення руки моєї, і обіт сотворив — піти на прощу до чесних її мощей. І так з допомогою святої великомучениці Варвари рука моя скорчена зцілилась»;
— чудесне покращання матеріального становища Михайлівського монастиря «літа 1660, під час міжусобної війни» за молитвами самого Феодосія Софоновича;
— невдалу спробу протягом великого посту 1666 р. обікрасти мощі св. Варвари, що закінчилась чудом і тяжкою хворобою винних, які потім прийшли до монастиря і повинилися;
— чудесне врятування якогось козака, котрий згодом, 12 серпня 1668 p., прийшов на прощу до святої. Це чудо згадано лише в тексті «Житій Святих», у відомих же нам записах Ф. Софоновича воно відсутнє. Отже, воно або містилося в тому списку, який тримав у руках св. Димитрій, або було записане колись у молодості ним самим — адже 1668 р. св. Димитрій ще жив у київському Кирилівському монастирі;
— чудесне зцілення 1670 р. Іоанна Софоновича, брата Феодосія, який був київським бурмистром.
Є ще одне цікаве повідомлення, яке знаходимо лише в тексті «Житій Святих». Мова йде про долю двох часточок мощей святої, які, згідно з повідомленнями Феодосія Софоновича і св. Димитрія, були передані Янушу Радзивілу, що 1651 р. захопив Київ: «...одну частину більшу, яка від перс, зберіг для жони своєї княгині Марії, благочестивої доньки Господаря Молдовлахського Іо Василія. По її ж преставленні та часточка лишилася була преосвященному митрополиту Київському Йосифу Тукальському, яку він до українського городу Канева з собою приніс. І потім взята до Батурина — граду малоросійського, — і нині в монастирі святого чудотворця Миколая Батуринського чудодійно знаходиться, достохвально вшановується. У творі Ф. Софоновича написано, що Радзивілу «мусили дати» часточки мощей «от ребра». Відповідно описано й історію лише однієї часточки, тієї, яка потрапила до віденського біскупа (ім’я не назване). Можливо, монастир дійсно подарував Радзивілу одну часточку, і пізніше вона була поділена. Історія другої часточки, очевидно, була дописана самим св. Димитрієм на основі власних спогадів. Це перенесення було здійснене самим св. Димитрієм в часи його настоятельства, про що він писав під 1691 р. у своєму автобіографічному літописі «Діаруші» таке: «Січня 13 дня, у вівторок, перенесена була славно до монастиря Батуринського частка мощей святої великомучениці Варвари, саме персо, вкладене до срібного образа. Ця частина, що лежала в Батурині, в Казенній палаті, сюди покладена по блаженної пам’яті Йосифові Тукальському, митрополитові Київському, котрий у Чигирині упокоївся, і була ніби під спудом захована, і ледве кому відома аж до цього року. За моїм проханням і немалим старанням ясновельможний Іван Мазепа, гетьман їх царської пресвітлої величності, віддав її в монастир наш. Я переніс із Батурина в монастир з прекрасним хресним ходом, при безлічі народу; і запровадив кожного вівторка співати молебень святій великомучениці Варварі».
Другу часточку меншу, що від її ребра, той же князь Радзивіл послав у дарунок біскупу Віденському Георгію Тишкевичу, згідно з бажанням його, про що прохав його, пишучи з граду Вільни. Прийнявши дарунок той, біскуп зберігав його з честю в палаті своїй, в ковчезі ебеновому. Прилучилося потім загорітися палаті біскупській та геть згоріти. По пожежі тій знайдений був цілим і неушкодженим тільки ковчежець той ебеновий з часточкою мощей святої великомучениці Варвари, за що всі, здивувавшись, прославили Бога й святу великомученицю Варвару. Чудо ж це повідане було чесним та віри достойним чоловіком в монастирі Святомихайлівському Золотоверхому Київському року від Різдва Христового 1657.»
Ще одним надзвичайно цікавим повідомленням св. Димитрія, якого немає ані в тексті Феодосія Софоновича, ані у відомих нам документах, є інформація про долю лівої руки св. Варвари, «що при нетлінному тілі її святому тут у церкві Святомихайлівській здавна не знаходиться, але залишена була в грецькій землі. Через значний час, коли постав православний митрополит Київський блаженної пам’яті Петро Могила, перенесена була до польської держави одним чесним греком, котрий переселився до неї, що, як вважають, походить із роду царського Кантакузинського, премудрим вчення Геленова лікарського майстром, котрий називався Музеля, і покладена у створеній ним у Луцьку кам’яній церкві Воздвижения Чесного Хреста Господнього. Коли ж по багатьох літах, за єпископа Луцького православного преосвященного Гедеона, князя Четвертинського, який по цьому був митрополитом Київським, безбожні жиди обікрали церкву Братську Луцьку, тоді й руку ту святу в кіотці срібному, серед іншого начиння церковного, викрали й кинули її в піч палаючу винокуренну, де весь день і всю ніч вогнем палена рука та свята перебувала неушкодженою. Що побачивши, безбожні ті крадії вийняли з печі ту святу руку непошкоджену і знищили її таємно вночі молотами залізними. Ледве ж розбили на маленькі шматочки, [й] кинули знову в ту палаючу піч. ...Спало на думку благочесним вигребти попіл із печі тої і просіяти через решето, в якому після просіяння знайдено малі частинки розбитих мощей руки тої святої. Там же знайдено її знамення — прикрасу з коралу, що на ній була, яка не перетворилася на попіл, а лише побіліла. (Ця подія не підтверджена збереженими до сьогодні документами Луцького братства. Це тим більш дивно, що актові книги луцьких судів за цей час були віднайдені ще співробітниками київської археографічної комісії на початку XIX ст. Втім, у нас немає підстав не вірити у правдивість оповіді, оскільки св. Димитрій міг чути про це від очевидців, зокрема навіть від самого Гедеона Четвертинського — І.Ж.). І по тому з благословення тодішнього єпископа Луцького, блаженної пам’яті Гедеона, князя Четвертинського, рука та свята розбита вкладена була з усіма знайденими її частинами із тими ж коралами, що на неї вказали, вогнем обіленими, в кіотець чесний, для того зроблений, і внесена була чесно у супроводі освященного собору і народу численного зі святими хрестами й свічами, і всякими святоліпними прикрасами, і з проповіддю Слова Божого до престольної православної єпископії Луцької — святого Іоанна Богослова церкви».
По декількох літах преосвященний вище пом’янутий пастир Гедеон, задля гонінь на православ’я переселяючись із єпископії Луцької в Малу Руссію, привіз із собою той кіотець із чесною святої великомучениці Варвари рукою розбитою, і коли зведений був на престол митрополії Київської, тоді й ту святу руку, в тому кіотці, поклав чесно у Вівтарі церкви першопрестольної митрополітанської київської святої Софії Премудрості Божої, де [вона] благоговійно вшановується». Євгеній Болховітінов повідомляв, що ця святиня знаходилась у соборі ліворуч, біля північної стіни, поруч із влаштованим 1824 р. великим ковчегом для часточок мощей, але в окремому ковчезі, де крім цих мощей знаходилися також мощі св. Костянтина Великого, св. Володимира, священномученика Харлампія, священномученика Фоки; хрест св. Єфрема Сирина з вставленими в нього часточками Животворящего Древа й різними мощами, а також «левая рука неизвестного святого».
Мощі святої Варвари здавна лежали в коштовній кипарисовій раці. Ця рака, оббита матерією й доволі старовинна, ще в XIX ст. зберігалася в ризниці Михайлівського собору. Н. Сементовський відзначає, що верхня і нижня дошки у неї соснові, що свідчить про пізніші ремонти. Згодом рака була оббита сріблом.
Іван Мазепа подарував для мощей срібну позолочену раку. Для неї було зроблено спеціальне підвищення, дещо перероблене 1740 р. У раку було вміщено часточки мощей різних святих; 1797 р. її ремонтували. Пізніше й ця рака була замінена на іншу; її помістили під масивну й дуже багату сінь, зроблену на замовлення графині Ганни Олександрівни Орлової-Чесменської петербурзьким майстром Андрєєвим. Цей фундуш обійшовся у 43 тис. крб. сріблом, на нього було витрачено більше 24 пудів срібла.
При мощах святої знаходилась також її ікона в дорогоцінній шаті, зробленій 1832 р. монастирським коштом. Н. Сементовський пише про цю ікону: «При співі акафісту великомучениці Варварі щораз ця дорогоцінна ікона поставляється у гробницю во главу; в інші ж дні зберігається в монастирській ризниці. За старих часів образ цей висів над царськими вратами, у приділі св. Великомучениці».
Щорічно 4 грудня мощі св. Варвари за участі православних і католиків обносили навколо Михайлівського собору. В XIX ст. вклонитися мощам св. Варвари приходило до 100 тисяч прочан у рік, серед них і багато католиків.
Після знищення Михайлівського Золотоверхого собору мощі св. Варвари потрапили в музей атеїзму, який містився тоді у Володимирському соборі. Під час II Світової війни вони знаходилися в Києво-Печерській лаврі, звідки потім були знову перенесені до Володимирського собору.
