Літературно-богословські джерела про образ Спаса Нерукотворного
Людина і світ. — 2000. — №3. — С. 36-41
Ніна КОЗАК
Іконошанування є найхарактернішою ознакою православного богослужіння й узагалі православ’я. Для пересічного ока саме ставлення до образа, тобто до ікони, красномовно відрізняє цю християнську течію від католицизму, а тим більше від протестантизму. Серед багатющого «асортименту» іконографічних типів, що складають візантійський православний іконографічний канон, мовби трохи осторонь стоїть Нерукотворний образ Спасителя — лик Христа просвітленого на білому полотні (близький до нього варіант — «Спас на чрепії»).
Образ Спаса Нерукотворного широко представлено у православній традиції «молінними» іконами, стінописом, храмами, висвяченими на його честь. Догматичний зміст образа засвідчено тим, що в іконостасах українських церков його нерідко розміщують над царськими вратами. Це, зокрема, стосується надбрамної церкви св. Трійці та церкви Всіх святих Києво-Печерської лаври, де ікони двох різних іконографічних типів — страждаючого і просвітленого Христа — розміщено саме над царськими вратами. Ікони Спаса Нерукотворного зберігаються у фондових колекціях Києво-Печерського заповідника, демонструються на виставках, викликаючи інтерес відвідувачів. Вони дають можливість згадати деякі особливості православного розуміння важливих християнських традицій.
Літературним підґрунтям образа Спаса Нерукотворного є переказ, що належить до кола легенд, пов’язаних із циклом так званих авгаревих сказань. Ці апокрифічні твори виникли у візантійсько-християнському культурному ареалі, а конкретніше — в сирійській його частині. Композиційним зерном, з якого виріс весь цикл, стала апокрифічна легенда про листування царя Авгара, правителя Осроени зі столицею Едесою, з Ісусом Христом.
Легенди цього циклу набули широкого розповсюдження та впливу серед усіх народів східного християнства. Переломившись у візантійському середовищі, вони знайшли жвавий відгук і розвиток у середньовічних слов’янських літературах та в певних іконографічних сюжетах. Їх широко представлено в західній традиції.
Текст легенди про листування царя Едеси Авгара зі Спасителем, поряд з якою пізніше виникає переказ про образ Спаса Нерукотворного, був письмово зафіксований, вірогідно, в першій третині III ст. н. е. У цей період цар Авгар VIII Великий (177-212 pp.) вживав низку заходів з метою християнізувати Осроену, — і справді, саме тут християнство вперше отримало державне визнання. Очевидно, в руслі тих заходів і була записана ця легенда. Події її віднесено до часів Авгара V Укками (Чорного), який правив у першій половині І ст. і був сучасником новозавітних подій в Єрусалимі. У такий спосіб доводилася необхідність прийняти нову релігію та апостолічне походження Едеської церкви, поява християнства в Осроені пов’язувалася з Христом.
Текст документа, в якому було викладено історію появи листування царя Едеси Авгара з Ісусом Христом, а також скопійовано лист царя до Ісуса Христа й відповідь Спасителя, знайшов в Едеському архиві візантійський історик Євсевій Кесарійський. Він навів його, — за власним висловом, переклавши буквально із сирійської на грецьку мову — у своїй «Церковній історії», написаній між 313 і 325 pp. У цьому документі говорилося, що цар Авгар, який правив народами за Євфратом і страждав на тяжку невиліковну хворобу, почувши про Ісуса, надіслав до нього письмоносця Ханнана (у грецькій версії Ананію) з проханням прийти зцілити його та залишитися в його державі, де він буде в безпеці. У копії листа-відповіді Ісуса Христа було сказано: «Блаженний ти, що увірував у мене, не побачивши мене... Про те, що ти написав мені, щоб я прийшов до тебе, то належить мені все, для чого я посланий сюди, здійснити й після здійснення мене буде взято до того, хто послав мене, і, коли я буду взятий (вознесений), пошлю до тебе когось з моїх учнів, щоб вилікував твою хворобу й життя тобі та усім, хто з тобою, дав». Далі Євсевій, цитуючи текст документа, пише, що було послано апостола з 70-ти Фаддея, який зцілив Авгара накладанням рук в ім’я Ісуса, зцілив й інших людей, зробивши всіх послідовниками Христа.
Таким чином, у розповіді Євсевія Кесарійського, історика та єпископа, немає жодної згадки про зображення Ісуса Христа у зв’язку з листуванням. Водночас він згадує у своєму творі про так звану Панеадську статую Ісуса на повен зріст із кровоточивою жоною біля ніг та деякі інші християнські зображення, проте ставиться до них несхвально, вбачаючи в них відгомін язичництва. У цьому віддзеркалилася поширена серед візантійських інтелектуалів позиція, що пізніше знайшла свій богословський вираз у проповіді александрійського пресвітера Арія.
Цікаво, що ця легенда розпочинає собою особливий тип апокрифічних сказань, присвячених наверненню у християнство іновірного монарха, до якого належить, зокрема, легенда про Константина Великого та давньоруське передання про хрещення князя Володимира Святославича, яке увійшло до складу «Повісті минулих літ».
Перша згадка про зображення Ісуса Христа у зв’язку з авгаревим сказанням з’являється в корпусі творів, написаних сирійською мовою й відомих під назвою «Вчення Аддая». Ця пам’ятка являє собою мозаїку текстів, складену в кінці IV — на початку V ст. навколо сказання про листування, що набуває тут більш розвинутої форми. Доповненням до легенди про листування стали заключні слова Христового листа про те, що він обіцяє зробити Едесу неприступною для ворогів. У такий спосіб було витлумачено обіцянку надати життя навернутим до християнства. Тобто на цей час формується сприйняття листа як апотропеїчного засобу, свого роду талісмана. Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський згадує, що під час облоги міста персами жителі повісили над міською брамою лист з цими словами як оберег. Таке використання текстів значною мірою скомпрометувало їх, бо візантійський уряд уже забороняв усе, що нагадувало магію та язичницькі обряди. У той же час віра простого народу була настільки сильною, що традиція використання апокрифічних текстів листування Авгара зі Спасителем як талісмана поширилася по всьому східнохристиянському світі.
З тексту, окрім того, вилучено згадку, що відповідь Ісуса Христа була написана власноруч, очевидно, через невідповідність новозавітному канону, де немає свідчень про те, що Христос писав якісь листи.
Незважаючи на таки зміни, у 494 р. при папі Геласії легенду про листування Ісуса Христа з Авгаром було засуджено церквою як апокриф і внесено в індекс заборонених творів.
Особливістю цього корпусу текстів була його загострена богословська направленість. Суттєву частину збірки, майже третину, складала проповідь та передсмертне слово Едеського архиєрея апостола Аддая (Фаддея) про передвічність та несотворенність Ісуса Христа. Це фактично було викладом догматичних рішень Нікейського собору IV ст. проти аріанства та язичництва.
Ще одне доповнення в «Ученні Аддая» вперше стосувалося зображення Христа, причому йшлося не про ікону, що з’явилася чудом, а про портрет. Згідно з текстом, цей портрет написав той самий Ханнан, гонець-архівіст, до того ж придворний живописець. Він подарував портрет Авгару, і той з пошаною прийняв його, помістивши в одному зі своїх палаців.
Проте на полемічному тлі згадка про портрет Христа виглядає як додатковий випад проти аріанського невизнання ікон, можливо, як визначення цього зображення саме іконою.
Таким чином у Сирії по смерті в 378 р. імператора-«антинікейця» Валента, після припинення гонінь на православних з боку послідовників Арія та повернення їм церков, у часи відродження православ’я було зафіксовано найранішу форму переказу про Едеський образ. Подальший розвиток цей переказ отримав у Візантії протягом VI-X ст. ст.
Уперше в писемних джерелах розповідь про чудесний Нерукотворний образ ми знаходимо в «Церковній історії» Євагрія Схоластика, візантійського історіографа VI ст., у тій її частині, де розповідається про облогу Едеси персидською армією 540 (544?) р. Жителі Едеси винесли Нерукотворний образ Ісуса Христа, який було надіслано Авгару разом з листами («Вынесли они боготворенную икону, которую не руки людей создали, но Христос бог послал Авгару, когда тот пожелал его увидеть»). І ця ікона врятувала Едесу: перелякані перси відступили від міста.
Цікаво співвіднести цю інформацію з даними, що їх наводить Прокопій Кесарійський в «Юстиніанових війнах» — роботі, першу редакцію якої він закінчив 550 р., на 43-44 роки раніше, ніж Євагрій свою. Зняття облоги він пояснює мужнім захистом міста його жителями: навіть жінки й діти брали участь в його обороні. Саме це примусило перського царя Хосрова відступити, задовольнившись викупом. У Прокопія немає й мови про чудесний образ та його допомогу, тоді як за Євагрієм саме він відіграв вирішальну роль у спасінні міста.
Таким чином, переказ про Нерукотворний образ з’являється в Едесі у другій половині VI ст. Євагрій — грецький історик сирійського походження, житель Антіохії, міг почути його саме тут, але народився він, найімовірніше, серед грецького православного населення Едеси. З цього ж часу ікона Спасителя стає паладіумом Едеси. Цей плат з відбитком лику Христового на ньому зберігався тут як найкоштовніший скарб; він широко вшановувався на Сході. Є дані, що у VIII ст. християни влаштовували свята на честь цього образа в багатьох місцевостях. Починаючи з 843 р. — дати остаточної офіційної перемоги православ’я над іконоборством — це свято збігалося з днем Торжества православ’я.
Таким чином сирійська за походженням легенда зазнала трансформації у грецькомовному середовищі. Сама сирійська традиція не сприйняла мотиву чудесного зображення, так само як і міцно пов’язана з нею вірменська, тобто його не визнали в тих регіонах, де християнство й несторіанство, а особливо монофізитство мали міцну і тривалу підтримку.
Грецькою мовою легенда про появу Нерукотворного образа Ісуса Христа збереглася в повних версіях у рукописах «Діяння апостола Фаддея», «Повість імператора Константина про Нерукотворний образ» та «Послання Авгара». У цих текстах дещо змінено легенду про листування, але в основному зміни стосуються читання про Нерукотворний образ.
Найбільш відому й докладну розповідь про Едеський образ викладено в тексті з написанням імені імператора Константина Порфірогенета. Фактично ж ця повість є компіляцією двох самостійних текстів, створеною відомим книжником X ст. Симеоном Метафрастом. Один з них — «Чудесная и душеполезная повесть, собранная из различных историй, о присылке Авгару нерукотворенной божественной иконы Иисуса Христа, Бога нашого, и как из Эдессы была перенесена в этот наисчастливейший и царственный из городов Константинополь». Ця повість досить часто зустрічається в рукописних збірниках ХІ-ХІІ ст. її автор знає й викладає кілька версій сказання про походження образа. Основна версія така: цар Авгар дізнається від свого слуги про чудесного цілителя, посилає його до Єрусалима з проханням привезти в Едесу або самого чудотворця, або його зображення. Ананія знайшов цілителя; той якимось чудом прочитав його думки, омив своє обличчя і, витершись платом, залишив на ньому відбиток свого ліку. Друга частина розповідає про ієрапольську цеглину (кераміду), на якій відобразився лик, коли Ананія, повернувшись, сховав під нею образ. Наводиться ще один варіант, пов’язаний з ім’ям апостола Фаддея, який приніс цей образ в Едесу й вилікував ним Авгара. Фаддей отримав його від самого апостола Фоми, який зберіг чудесний образ на убрусі, що ним нібито витерся Ісус під час хресної путі. Привертає увагу те, що тут вперше з’являється літературний мотив, який пов’язує Нерукотворний образ із Голгофою, основа майбутнього Нерукотворного образу страждаючого Ісуса.
Повість включає й легенду про те, як один з нащадків Авгара навернувся в язичництво. Едеський єпископ наказав замурувати святий образ, що висів у ніші над міською брамою, разом зі свічкою. Через багато десятиліть його було віднайдено — разом з тією ж свічкою, що горіла, та з відбитком на цеглині, якою його було закладено. Ця легенда подає ще одне пояснення появи ікони з образом Спаса на чрепії.
Другий текст — «О святой и нерукотворенной божественной иконе Иисуса Христа, истинного Бога нашого, как чтится (она) в городе Эдессе его жителями» було складено за наказом імператора Константина Порфірогенета, очевидно, з практичною метою — для встановлення богослужбового чину нового свята — перенесення мандилія (ікони на убрусі) до Константинополя.
Створення цих текстів пов’язано з історичними подіями середини X ст., коли Візантія в боротьбі з арабами намагалася відновити свої позиції на Сході. У 30-ті pp. X ст. завдяки успішним діям полководця Іоанна Куркуаса Константинополь повернув міста Мелитина та Самосата; виникла загроза арабській Сирії. Це примусило еміра Едеси укласти з візантійцями «довічний мир» і передати їм широковідому на Сході святиню — Нерукотворний образ Ісуса Христа. Згідно з арабським істориком Ях’єю Антіохійським, араби віддали мандилій у викуп за 200 своїх полонених. Відвоювання реліквії мало стати символом успіхів Візантії у війні з арабським світом, звістуючи майбутні перемоги. Тому перенесення образа до столиці й зустріч його в Константинополі було обставлено урочисто. Ось як про це пише Ях’я Антіохійський: «И был он (образ. — Авт.) доставлен туда в 15-й день месяца аба (августа). И вышли Стефан и его брат, патриарх Феофилакт, и Константин, сыновья царя Романа, к «Золотым воротам», чтобы встречать его. И шли перед ним все сановники государства со многими свечами, и был он принесен в великий собор св. Софии и оттуда во дворец. И было это в 24-м году совместного царствования старца Романа с Константином, сыном Льва (т.е. в 944 г.)». Врешті-решт образ помістили в церкві Божої Матері Фароської. Після розгрому Константинополя хрестоносцями 1204 р. сліди ікони губляться. На честь такої визначної події візантійська церква встановила нове свято 16 серпня.
Про перенесення Нерукотворного образа до Константинополя писали історики — наступники Георгія Амартола та Феофана, Григорій Кедрін. Переказ збагатив агіографічну літературу.
Візантійський історик Іоанн Зонара (перша половина XII ст.) наводить дані про те, що 968 р., за часів імператора Никифора Фоки, до Константинополя було перенесено й ієрапольську кераміду з образом Спасителя.
Візантійський текст «Послання Авгара» репрезентує досить пізню версію легенди про листування. Цей текст XI ст. розповідає про долю листів Авгара й Ісуса Христа. У 1032 р. візантійський полководець Георгій Маніак захопив Едесу та ще декілька сирійських фортець. Тоді було повторено урочистості 944 р. Вже при імператорі Романі Аргирі з Едеси до Константинополя як почесний трофей було перенесено листи Авгара і Христа. Їх приєднали до священних реліквій, що зберігалися в царському палаці. У 1195 p., згідно з повідомленням історика Нікіти Хоніата, під час заколоту проти імператора Ісаака II Ангела грабунків зазнали навіть храми в царському палаці. Тоді й було вкрадено священну посудину, в якій, за старовинним поголосом, зберігався лист Христа, написаний ним власноруч до царя Авгара.
Історичні джерела, крім ікони, що літургійно святкується церквою 16 серпня, згадують ще кілька ікон Нерукотворного Спаса. Є дані, що й нині у Грузії існує ікона Анчисхатський Спас, написана в техніці енкаустики й датована VII ст. На Заході збереглися дві самостійні копії східної ікони — одна в соборі св. Петра в Римі (XII ст.), друга — знаменитий Спас з Ланського собору у Франції (XIII ст.). Згадує про ікону Спаса Нерукотворного, так звану вероніку (спотворене vera ikona — правдива ікона), і Данте в «Божественній комедії», пов’язуючи її походження з Сербією (Рай, XXXI, 103-108).
Легенда про Авгара, обійшовши багато країн візантійського культурного кола, прийшла й у слов’янські землі. Сирійський апокриф разом з переказом про Нерукотворний образ був відомий на Русі принаймні з XI ст. Про це свідчить слов’янський переклад «Хроніки» Георгія Амартола, виконаний болгарською мовою в X ст., а в XI ст. підданий редакційній обробці в Київській Русі. Тоді ж до неї було включено текст Продовження з описанням перенесення мандилія до Константинополя.
Слов’янські версії різноманітні, їх представлено в багатьох редакціях і списках. Саме переклад на слов’янські мови забезпечив переказові тривале, майже тисячолітнє існування у християнському світі. Характерно, що майже всі редакції сирійської легенди про листування, існуючі на теренах Давньої Русі, ускладнені сюжетом про чудесне виникнення лику Христового на убрусі, принесеному потім Авгару.
Більш того, слов’янське середовище сприяло подальшому розвитку сказання. Це пов’язано передусім з тим, що легенда про Авгара стала частиною пам’ятки «Компіляція апокрифів попа Єремії», або «Слова» Єремії. Внаслідок історичної помилки твори цього самобутнього болгарського письменника як богумильські було внесено в індекс відречених книжок, що зберігся в багатьох давньоруських списках. Проте докладний аналіз апокрифів, які складають збірку (про хресне древо, як Ісус плугом орав, про Ісуса-священика), свідчить про полеміку з єрессю богумилів.
Саме в цій збірці міститься переказ про Авгара, що переривається іншою апокрифічною розповіддю — легендою про ієрейство Христа. Ця обставина, до речі, допомагає відповісти на запитання, коли та за яких обставин «Слово» Єремії стало відоме давньоруським читачам. На користь раннього знайомства з ним свідчить те, що легенда про ієрейство Христа знайшла своє іконописне відображення в мозаїці першої половини XI ст. в соборі св. Софії Київської (образ Христа-священика). Це було найперше відтворення цього сюжету у візантійсько-православній культурі.
У складі «Слова» Єремії легенда про Авгара виглядає наступним чином: купець на ім’я Лука, перебуваючи на службі у царя Авгара, прийшов у торгових справах в Єрусалим і там дізнався про чудеса, здійснювані Христом. Повернувшись, він розповів про те Авгару, і цар послав його до Єрусалима з листом та завданням намалювати портрет Христа. Далі розповідається про прихід Луки до Ісуса і про чудесну появу образа на полотні. Лука доставив портрет Авгару, а сам, повернувшись до Ісуса, став його апостолом та євангелістом.
Ця версія легенди про Авгара не має аналогів ані в сирійській, ані в грецькій писемності. Очевидно, що такий її варіант виник у слов’янському середовищі і його автором є, як видається, сам автор компіляції — пресвітер Єремія.
Як уже говорилося, сюжет про Нерукотворний образ став особливо популярним у часи іконоборства. Безсумнівно, що у «Слові» Єремії легенда про Авгара використовується також як аргумент на користь іконошанування, оскільки останнє було одним з об’єктів нападок богумилів. Автор намагається підсилити авторитет переказу, пов’язуючи його з новозавітною особою, тобто євангелістом. А це очевидно свідчить про умови полеміки.
Згодом мотив Луки-живописця в давньоруських рукописах посилюється. Відома версія XIII ст., яка несе на собі свідчення інтенсивної ідейно-стилістичної обробки слов’янського тексту. Тут редактор одразу ж атестує Луку як «скорописеца горазда иконамъ», а потім вже як апостола. Особливості мови та стилю свідчать про своєрідний переказ-переклад грецького оригіналу. Завдяки своїм особливостям текст може бути віднесено до творів давньоруської книжності домонгольського, київського періоду.
Таким чином, слов’янська версія виділяє сюжетний мотив чудесного виникнення образа як основний. Головним посередником між Авгаром і Спасителем зображено Луку, що пізніше стає учнем Ісуса Христа. Давньоруські версії ідентифікують його зі святим євангелістом Лукою.
За основу виконаної переробки було взято переказ про євангеліста Луку як про живописця. У ранньохристиянській традиції Лука був відомий як вправний лікар (Кол. 4:14). Але вже починаючи з VI ст. засвідчено легенду про те, що він був і художником. Найдавнішу згадку про це містять праці історика Феодора Анагноста (кінець V — перша чверть VI ст.). Він розповідає, що імператриця Євдокія надіслала з Єрусалима образ Богоматері, виконаний євангелістом Лукою. Згідно з повідомленням Никифора Калліста, Лука визнається автором ще декількох ікон.
Ще одним джерелом знайомства східнослов’янських читачів з легендою про святий убрус були прологи, мінеї-четії та торжественики. У таких збірниках різні варіанти легенди розміщено під 16 серпня — пам’ять перенесення едеського образа до Константинополя; вони доповнюють читання під 18 жовтня — день пам’яті св. євангеліста Луки.
Найдавніші читання 18 жовтня (зокрема дометафрастівський текст, що увійшов до слов’янської мінеї дуже рано — в Х-ХІ ст.) не містять жодної згадки про авгареву легенду, а тільки поширено розповідають про Луку — лікаря родом з Антіохії Сирської, як, наприклад, слов’янські прологи. У XVI ст. до таких текстів долучаються вибірки з руської редакції «Слова» Єремії (зокрема, в одному з трьох списків Великих міней-четій митр. Мака-рія). Можливо, це було зроблено, щоб розширити статтю про діяльність євангеліста Луки як іконописця.
Читання 16 серпня пов’язані з питанням про дату появи на Русі свята на честь перенесення Едеського образа до Константинополя. Слід сказати, що в підвалини слов’яно-руського прологу було покладено переклад «Менологія» Василія, складеного в кінці X — на початку XI ст. Проте в ньому немає жодної статті, присвяченої Нерукотворному образу. Перша згадка про цю дату в давньоруському тексті зустрічається у Мстиславовому євангелії 1117 р.: «Присно же и воспоминание нерукотворного образа Господа Бога и Спаса нашего Іисуса».
Є дані, що легендою про образ Спаса Нерукотворного цікавився й видатний грецький вчений, філософ, громадський діяч Максим Грек, що працював на Русі з 1518 р. Саме його переклад тексту псевдо-Константина було включено у Макаріївські мінеї-четії до циклу, присвяченого празнику перенесення Едеського образа. Сюди ж було вставлено ще одну оповідь, що викладала західну апокрифічну легенду про плат Вероніки.
Цікаво, що тоді ж до Макаріївського зводу додається докладний текст листування Авгара з Христом та пояснення, в яких випадках лист допомагає як талісман та як носити ці послання. Останнє презентує переклад грецького «Послання Авгара». Воно свідчить, що й на слов’янському грунті текст апокрифічного листування Авгара з Ісусом Христом продовжував виконувати апотропеїчну функцію. На те, що подібний звичай був дуже поширений на Русі, вказує існування окремої статті у списку «книжок істинних і хибних». Використовувався текст листування і в так званій ворожебній псалтирі.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. найбільш докладний переказ було зроблено св. Димитрієм Ростовським. Він використав розповіді грецьких хроністів, істориків Євсевія Кесарійського, Євагрія, Кедріна, Никифора Калліста, а також тексти з доробку митрополита Макарія. Це був останній етап обробки легенди в слов’яно-руській писемності.
Таким чином формувалася літературна традиція щодо образу Спаса Нерукотворного в ареалі впливу візантійської традиції.
