Великий Пастир

Що знали українці в ту мить про Папу? Освічені, обізнані й небайдужі розуміли: на нашу землю прибув не просто перший Папа-слов’янин, перший неіталієць на Апостольському престолі за понад 450 років, не просто відданий багаторічний друг України, чия мати, Емілія Качоровська, була українкою, не просто людина, якій завжди був близький біль нашої Вітчизни (як і біль усіх народів та усіх людей!), не просто внутрішньо незламний, переконаний польський патріот (бо саме польська історія, література, релігійна й духовна культура сформували його як особистість). Прибула воістину незвичайна людина: Великий Пастир, мислитель, письменник і, можливо, найбільший державний діяч світу останньої чверті ХХ століття. Цей немолодий, з колосальним життєвим досвідом 81-річний християнин, звернувшись до людей по той бік «залізної завіси» із незабутнім закликом: «Не бійтеся!», вирішальною мірою сприяв духовному й політичному звільненню країн Східного блоку. Для України, знову підкреслимо, його візит — то був особливий шанс. Як ним ми скористалися? Далеко не повною мірою, м’яко кажучи, але Папа виступив тоді воістину Провісником Свободи, і, поза сумнівом, допоміг мільйонам українців (далеко не всім!) «вичавити з себе по краплі раба».

Життя Кароля Юзефа Войтили (18.05.1920 — 02.04.2005, обраний 264-м Папою Римським 16 жовтня 1978 року) — це не лише величезна сукупність фактів, вчинків, засвоєних ним ідей, прочитаних й написаним ним самим книг, його діянь, закликів, виступів, проповідей, візитів у 118 країн світу. Його життя невіддільне від його світогляду, його переконань. Переконань гуманіста, християнина, водночас Поляка й Громадянина Світу. Ось про це варто поговорити розлогіше.

Він був фактично ровесником відродженої (після 123 років розділів, шматувань, повстань, боротьби за свою релігію, мову, культуру) польської державності. Якраз невдовзі після його народження, в серпні 1920-го, армія Юзефа Пілсудського спільно із загонами УНР зупинила на Віслі більшовицьку навалу, котра вже реально загрожувала Західній Європі. Польська самобутність була й залишалася важливою рисою його особистості (водночас будь-яка форма національної обмеженості була геть чужою для Папи), зокрема і тоді, коли Кароль Войтила став главою Вселенської Церкви, до якої належать близько мільярда людей на нашій планеті, а також перетворився на головну постать на сцені світової дипломатії. Усе своє життя — і до обрання Папою, і після — він залишався польським патріотом, польським філософом, польським поетом і польським політиком.

Не можна сказати, що він зростав у знатній родині. Син відставного армійського офіцера Кароля Войтили-старшого, самовідданого борця за незалежність Польщі, майбутній Папа завжди чудово знав працю людей, що займалися землеробством й жили в скромних умовах (якщо не в бідності) у своїх непоказних будиночках у гірських районах Південної Польщі. Перший відомий історії Войтила — Матей — був хліборобом, з невеликими статками (відомо, що народився він 1765 року в селі Чанець). Предки Папи-слов’янина були шевцями, ковалями, чоботарями, купцями не найвищого достатку...

В часи німецької окупації Польщі Кароль Войтила впродовж декількох років був робітником на каменоломнях в околицях Кракова, водночас беручи активну участь у підпільних гуртках із вивчення історії Католицької церкви у Польщі та у театральних постановках польських класиків, особливо Юліуша Словацького (що тоді було, однозначно, виразом духовного Руху Опору). Саме в ті роки (1940 — 1944) він відчув, що означає фізична праця, і набув уміння зближуватися з різними людьми у такій мірі, що доступна далеко не всім священикам. Праця навчила його переносити страждання мовчки і з гідністю, як і належить правдивому християнинові (Кароль Войтила не раз підкреслював це зокрема і в автобіографії), прищепила йому внутрішню самодисципліну, котру згодом, вже як Папа, він прагнув установити у дедалі більше непокірній Католицькій церкві. Кароль Войтила завжди ототожнював себе з «рядовими» селянами й робітниками (вже в ранзі Папи він із незмінною увагою і пошаною, наскільки міг, прагнув вислуховувати усіх), часто публічно вимагав справедливості для «трудящого народу» — не надто поширена й не дуже типова вимога в устах Папи, але, як підкреслював сам Іван Павло ІІ, це поняття увів сам Ісус Христос. До цього слід додати досить жорстку критику Папою хиб «дикого капіталізму», який, на йог думку, жодною мірою не може бути благотворною альтернативою комуністичній системі, що остаточно впала.

Вражає, що такі ідеї належать переконаному антикомуністу, тій самій людині, котра (ніколи не закликаючи до насильства або повстань) вирішальним чином сприяла визволенню країн комуністичного блоку з тоталітарного ярма. Сприяла тим, що на цілий світ заявляла: «Так не повинно бути, гідністю людини не можна нехтувати». Проте в жодному разі Папа не був вкрай правим фундаменталістом.

На формування характеру Кароля Войтили величезний вплив справила особиста трагедія, страждання й самотність — ще не досягнувши 21 року, він втратив майже всю свою родину: його сестра померла, коли їй було лише два роки, у вісім років він втратив матір, яку дуже любив, у одинадцять — старшого брата, а батька, найближчу людину, — за три місяці до свого 21-го дня народження. Ці сімейні нещастя сформували Войтилу як людину й священнослужителя. Він часто згадував про них в особистих бесідах («Ще твердішим стало моє бажання присвятити себе служінню Христу»), особливо про хвилини жахливої самотності після смерті батька. Сам він також не раз стикався зі смертю (лише один приклад — замах на життя Папи у Римі 13 травня 1981 року, скоєний терористом Мехметом Алі Агджою; Іван Павло ІІ неодноразово просив помилувати злочинця). Очевидно, саме цей тяжкий досвід дозволив Каролю Войтилі зробити два філософсько-етичні висновки (етика, особливо релігійна, хвилювала його усе життя), винятково важливі для кожної людини на Землі. Перший: «Моральний порядок був і залишається фундаментом і опорою будь-якого порядку взагалі». І другий: «Мучеництво — найвище свідчення моральної істини».

Папа (принаймні, так стверджували) проводив у молитвах щонайменше по сім годин на добу (і це попри «божевільний» графік роботи — а Іван Павло ІІ був «трудоголіком», працював із раннього ранку до півночі). Щодо молитви, він якось зізнався: «Коли я був молодим, то думав, що молитва може — або повинна — виражати лише вдячність та схиляння. Просити в молитві про будь-що здавалося мені чимось недоречним. Проте згодом я змінив свою думку. Зараз я прошу Бога дуже багато про що». Цікавим є й те, що Папа володів такою чудовою здатністю до концентрації уваги, що міг абсолютно абстрагуватися від зовнішнього світу, зануритись у молитву й споглядання, навіть стоячи перед мільйонами людей (так було і в Україні). На його обличчі з’являється тоді вираз цілковитої відірваності від світу... Але такі хвилини швидко минали, і Папа повертався у світ людей. Він знову бачив священиків та віруючих, що оточували його, а на його вустах — знову була ласкава усмішка...

***

Ось така людина, крім усього іншого, безмежно освічена (знав вільно вісім мов, вивчив сотні праць «батьків церкви», провідних філософів, класиків світової літератури) прибувала з державним візитом в Україну 23 червня 2001  року. Дозволимо собі нагадати, що газета «День» ставилася до Папи з найвищою повагою (наш визначний публіцист Клара Пилипівна ҐУДЗИК мала аудієнцію у Ватикані ще 1999 року, під час якої вручила Івану Павлу ІІ екземпляр №2 електронної бібліотеки «Дня» за 1997 — 1999 роки — першої такої бібліотеки серед українських ЗМІ). Клара Пилипівна звернулася тоді до Папи польською мовою, а він спілкувався з нею українською. «День» розвивав близький Понтифіку гуманістичний світогляд, і робив це системно, впродовж багатьох років.  І продовжує робити. Отож — про візит Папи в Україну.

Ігор Сюндюков

"День", № 132-133, 26 липня 2019