Відьма

Хто не мріяв завжди залишатись молодим і гарним? А вміти літати, як птах, розмовляти з тваринами і не тонути у воді? У давнину людей, котрі вміли все це робити (а також багато чого іншого), називали «відунами», «відьмами» від слова «відати» — знати.

«Тут зараз узявши, зняла з голови очіпок, сіду, як молоко, косу розпустила, узяла білу сорочку та й наділа на себе, та ні пояса, ні плахти не підв’язала, так і стала по хаті ходити і шептати всяке колдовство, та в усякім углі тричі спльовувала, далі узяла жлукто та й положила його серед хати, і стала знов щось по-відьомські бормотати; далі узяла кухлика якоїсь води та, усе бурмочучи, побризкала тою водою і себе і жлукто усередині... А кіт що є духу нявчить, а далі аж на ноги устав та потягнувсь, і засвітив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав. Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла... а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж не мудра?

І молода, і хороша, і чорнява, іще, мабуть, красивіша від чернігівської протопопівни!

От як переродилась наша відьма, узяла жаб’ячої сметанки та кобилячого сиру, головок від тарані і поставила перед свого котуся і каже:

— Коли, Котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів, не скучай без мене, поки я вернусь».

Так описує звичний відьомський побут Г. Квітка-Основ’яненко («Конотопська відьма»).

За народними уявленнями, відьма знала всі таємниці природи, тому легко могла заховати чи напустити дощ (тримаючи його у покритих глечиках у коморі), вкрасти з неба місяць і наслати бурю, могла літати, як птах, і обернутись на будь-яку тварину чи річ. Ще й досі по селах лишились «мольфарі» — чоловіки, що словом та поглядом можуть зупинити хмару, бурю, а бабусі-шептухи з допомогою знаних лише їм таємних слів, воску, води, звичайного курячого яйця лікують пацієнтів, від яких відмовились лікарі. І досі в будь-якому селі на запитання фольклориста: «А відьми у вашому селі були?» можна отримати відповідь: «Чого були? Вони й зараз є» і почути розповідь про конкретний випадок з місцевого життя.

Що ж це за явище — «відьомство», феномен якого притаманний народній культурі всіх європейських народів?

У всі часи і у всіх народів були люди, краще за інших обізнані з таємницями природи, спостережливіші і кмітливіші, які вміли скористатись цілющою силою трав, передбачити погоду, лікувати ритуалами. Жінки більше, ніж чоловіки, були зацікавленими у збереженні знань, необхідних у повсякденному житті: вилікувати дитину і худобину, вчасно посіяти і посадити. Тому з прийняттям християнства вони більше тримались звичаїв старовини, перебравши на себе функції давніх волхвів. Ці «баби богомерзкія», як називають їх християнські автори літописів, «много волхвують чародійством і отравою, і іншими бісовськими козньми».

За традицією, до них продовжували звертатись зі своїми житейськими клопотами: замовити хворий зуб, направити корову, за допомогою в нещасливому коханні. Але з утвердженням християнства «відьма» — «та, що знає» — набуває все більше ознак нечистої сили, втрачає свій колишній авторитет у громаді, свої функції повелительки природи.

Знахарство, що було колись складовою частиною відьомства, виокремлюється й існує як галузь традиційної народної медицини, а знахарі та знахарки рішуче протестують, коли їх звуть «відьмами». Тепер відьма — «лиха личина», «поганка», їй приписуються лише здатність насилати на людей порчу, відводити їм очі — «насилати ману», займатись дрібним шкідництвом. Бути відьмою не лише не почесно, а й небезпечно.

У 1487 р. в Німеччині інквізитори Я. Шпренгер та І. Інстіторіс написали книгу «Молот відьом», у якій визначалось, хто такі «сукуби» та «інкуби» (демони з жіночим та чоловічим началом), які дії вважаються відьомськими і яка кара має за них бути. По містах і селах Європи запалали багаття, в яких згоріло близько 20 тисяч людей, переважно жінок, звинувачених у стосунках з дияволом.

Відблиск тих кривавих багать дійшов і до України. В опублікованих В. А. Антоновичем документах юридичних процесів над відьмами (Антонович В. Б. Колдовство. Документы, процессы. Изследования. Спб., 1887) під час судів над відьмами «протиправними» визнавались такі дії: ходіння жінки простоволосою, в одній сорочці, підкидання нею на подвір’я сусіда шматка мотузки, сміття. І. Франко в замітці «Спалення упирів в с. Нагуєвичах в 1831 р.» описує страшний випадок спалення трьох селян цього села, звинувачених як призвідців епідемії холери. Остап Вишня описує випадок, що стався в 1924 р.: до сільської акушерки звернулась бабуся з проханням дати їй довідку, що в неї немає хвоста, а то односельці збираються побити її як відьму.

За фольклорно-етнографічними матеріалами XVIII-XIX ст., рядова сільська відьма промишляє тим, що краде вночі молоко у чужих корів, лякає парубків та дівчат, обернувшись на собаку, копицю сіна чи кішку. Особливо сприятливими для неї є час проти великих свят: Різдва, Великодня, Івана Купала. Відьми, яких розрізняють як родимих і навчених (ці більш лихі), мусять літати на свої зібрання на Лису гору, що на правому боці Дніпра в Києві.

В архівних матеріалах XIX ст. мені трапилось повідомлення про те, що селяни Володимирської губернії вважали: закрутки на їх полях прилітають робити київські відьми, які вважалися найлютішими. Цікаво, що Лиса гора як місце зібрання нечистої сили відома у багатьох народів світу. Гора з такою назвою згадується навіть у Біблії (Чисел, 23:3; Ісайї, 13:2). Письменник Валерій Шевчук вважає, що зібрання на Лисій горі в давнину були корпоративними нарадами з обміну досвідом, а перекази про них як про сатанинські оргії з’явились пізніше, за християнських часів.

За народними уявленнями, боротися з відьмою було досить легко. Над нею глумились козак, чумак, коваль — люди, що теж знають немало, та й звичайний парубок міг легко побити відьму палицею, якщо знав, що треба схопити її за волосся лівою рукою. Відьми боялися собак-ярчуків (перше щеня в третьому поколінні), яких намагались тримати в хліві, святої води і маку, хреста. Звичними засобами захисту від відьом і засобами їх виявлення вважались втикання в одвірок ножа, голок, освячення хатнього порога свяченою водою, кип’ятіння на сковороді молока (якщо корова стала погано доїтися). Народна мораль була досить поблажливою до відьми. Кожна людина сама відповість за свої вчинки перед Богом; якщо ж вона розкаялась за життя, то її прощали. А щоб іншим не кортіло ставати відьмою, то переповідали повчальні історії про двох сусідок чи кумів, одна з яких була відьмою родимою, а інша хотіла навчитись цього ремесла. Картини страшного терзання душі відьми після смерті, які родима відьма відкривала своїй сусідці, як правило, зупиняли охочу в її прагненні легкого життя. Зупиняли також і випробування, які, за народними уявленнями, мала пройти неофітка: опівночі вийти на роздоріжжя, потоптати вінчальну ікону і хрест, продати душу сатані.

Історії про відьом та їх походеньки чув, мабуть, кожен, а не лише фольклористи чи етнографи. За час своїх експедицій я записала таких історій близько сотні. Вражає достовірність переказів, часто оповідають очевидці. Як відділити правду від вигадки? Це питання ставили багато моїх колег і тепер, і багато років тому. Ось як міркував з цього приводу відомий український етнограф минулого століття П. В. Іванов: «Ми припускаємо можливість гіпнотичного навіювання як від осіб, що крадуть вночі молоко у корів, так і від осіб, що вдають із себе знахарів. Деякі із старих солдат, що служили колись у військових поселеннях, признавались нам у тому, що за час служби їм не раз випадало доїти чужих корів, видаючи себе за відьмака.

Настроєна традиційними оповідями уява людини, що перебуває у збудженому стані, — а в такому стані знаходиться, поза сумнівом, кожний із селян, що засів ловити відьму, — легко переходить у галюцинацію; по-друге, похвальба осіб, що видають себе за знахарів і приписують собі подвиги давніх напівбогів та казкових героїв у сучасній, відповідній обстановці, і, нарешті, оповідання бабусь та дідусів, наївні, але не завжди без хитрощів, — ось ті джерела, звичайно не всі, котрі щедро поять своїми мутними водами широку річку народних забобонів» (П. В. Иванов. Народные рассказы о ведьмах и упырях. Сб. Харьковского историко-филологического общества. 1891, т. 3.)

Сьогодні існують ще й інші пояснення цього цікавого явища. Давно вже є науково доведеним фактом наявність енергетичного біополя людини. Очевидно, що люди з сильним біополем (багато хто з них має ще й дар ясновидіння) можуть впливати на інших людей, спричиняючи як фізичні, так і психічні зміни. Але оскільки споконвіку в світі змагаються добро і зло, то кожна людина займає свою позицію в цій боротьбі, вагаючись, куди стати, або відкрито стаючи на той чи інший бік. Для людини, якій дано більше, ніж іншим, більша й спокуса, не всі виявляються стійкими, і тоді негативна енергія, зло множать ще більше зло.

До розряду відунів наші предки, без сумніву, віднесли б сучасних екстрасенсів, парапсихологів, але не до кожного з них наші з вами прабабці пішли б на прийом. За вимогами народної моралі людина, яка в силу своїх особливих можливостей може допомагати іншому, повинна робити це обов’язково, не приховуючи свій талант, за невелику винагороду, безкоштовно — для убогих і бідних. Такі люди повинні були дотримуватись посту, обітних днів, зберігати таємниці пацієнтів. Правдивим дідом чи «бабою» подекуди могли вважатись лише ті, що вже не вели статевого життя. Справжні знахарки ніколи не брались за негативну та шкідливу магію, знаючи, що за заподіяну кривду будуть платити самі, ніколи нікого «не приворожували», бо «примучувати» чиюсь душу — тяжкий гріх.

Свої знання та енергію відун мав передати учню чи учням, обраним за високими моральними критеріями. Якщо ж цього не відбувалось, то смерть його була дуже важкою; щоб полегшити її, зривали дах хати. І взагалі, кожного свого пацієнта знахарі приймали індивідуально, знаходячи слова, потрібні лише йому, лікуючи разом і тіло, і душу.

Отож якщо ви зібрались на прийом до екстрасенса, пригадайте ці вимоги наших предків. І якщо ви відкладете візит — знайте, що це на краще.

Людина і світ. — 1995. — № 11-12 — С. 42-44

Галина БОНДАРЕНКО