Видубицька катастрофа
Геннадій ОНИЩЕНКО, м. Київ. — Журнал "Надзвичайна ситуація", № 9 (83), вересень 2004 року
Виявляється, у столиць Італії та України багато спільного. Рим називають "містом на семи пагорбах", що дійсно продиктовано реальною топографією колишньої "столиці світу". Цей крилатий вислів набув неабиякої популярності, й тому на земній кулі з’явилася ціла низка "міст на семи пагорбах". Та найбільше право на таку назву має наш Київ. По-перше, звідси "Пішла земля Руська", а по-друге, "гори Київські", оспівані і в давньому літописанні , і в новітній поезії, суцільним ланцюгом витяглися вздовж Дніпра. Звіринець, де в другій половині ХІ століття було збудовано "Красний двір" князя Всеволода; Печерськ, знаменитий своєю Лаврою, Клов, теперішні Липки; Старокиївська гора, де колись Кий збудував місто, назване на його честь; Замкова гора; Щекавиця – резиденція другого брата, легендарного Щека; Юрковиця, або Хоревиця – оселя третього брата Хорива. Саме на цих горах і біля їхнього підніжжя концентрувалося суспільне життя стародавньої столиці Русі. Коли дивитися через Дніпро з лівого берега на правобережну частину Києва, ланцюг пагорбів заввишки близько семидесяти метрів вимальовується як могутній богатирський заслон…Та насправді ці гори дуже вразливі. Головні їх вороги – час та вода. Разом з іншими ворожими факторами вони призводять до зсувів ґрунту та руйнації усього, що на ньому знаходиться.
Зупинимо свою увагу на схилі Звіринецької гори, там, де зараз знаходиться Видубицький монастир.
У найшанованішому джерелі з історії Київської Русі – "Повісті минулих літ", засновник вітчизняної історії, літописець Нестор, описуючи події, пов’язані з хрещенням киян, пояснює, як виникла назва цього урочища. Князь Володимир Святославович наказав скинути ідола Перуна з капища, прив’язати його до кінського хвоста та тягнути до Дніпра. Коли Перуна зіштовхнули у воду, кияни-язичники бігли берегом і кричали ідолу: "Видибай, Боже, видибай!", тобто випливи на берег. Дніпрові хвилі таки винесли Перуна до берега в місці, що й дотепер зветься "Видубичами". Звичайно, люди полюбляють красиві легенди. Та існує ще одне, менш романтичне пояснення. У цьому місці був перевіз через Дніпро, де човни "видибували" до берега.
У 1070 році, як повідомляє преподобний Нестор, "закладена була церква Святого Михайла у монастирі Всеволожім на Видобичі".
Та збігли літа, води Дніпра підмили берег і Михайлівська церква повисла над прірвою. На київському престолі на той час сидів князь Рюрик Ростиславович. За літописним свідченням, він мав " любов ненаситну о будовах". Тож Рюрик і викликає до Києва одного з найвидатніших майстрів свого часу, відомого будівельника і свого особистого друга Петра Милонєга. Треба сказати, що цей зодчий прославився побудованими церквами в Білгороді, Чернігові, Овручі та Смоленську. Рюрик доручає Петру Милонєгу спорудити підпірну стіну для захисту високої кручі над Дніпром, на якій знаходиться Видубицький монастир.
10 липня 1199 року закладається основа-фундамент грандіозної кам’яної стіни. На той час спорудження цієї стіни вважалося складним інженерним завданням, на розв’язання якого раніше ніхто не міг наважитися. Літопис інформує: "заклав він стіну кам’яну коло Дніпра під церквою Святого Михаїла, що на Видобичі. Про неї ж многі із давніх князів не дерзнули й помислити, а не те щоб за діло взятися; бо сто і одинадцять літ маємо, відколи ото споруджена була церква...".
Будівництво провадилося в надзвичайно стислі терміни і було завершено 24 вересня 1200 року. Літописець розповідає: "у той же день приїхав у монастир великий князь Рюрик із христолюбивою княгинею Анною, із сином Ростиславом та Володимиром, і з дочкою Передславою... І поставив він кутю у церкві Святого Михайла і вчинив пир немалий і трапезу з приготовленням". А з промови ігумена Мойсея на урочистостях можна зробити висновок про те, що стіна була широка і піднімалася над рівнем ріки досить високо.
На жаль, час показав, що мурована стіна була не такою міцною, як хотілося б князю, ігумену та зодчому Милонєгу. Після 1240 року, коли Київ та його околиці сплюндрували війська Хана Батия, на протязі двох із половиною століть літописи мовчать про долю Видубицького монастиря. Та серед ченців зберігся усний переказ про те, що трапився великий обвал наддніпрянської кручі, і стіна разом із частиною Михайлівського храму – вівтарем, стінами та фундаментом повалилася в річку. Історична хроніка за 1639 рік засвідчує, що церква знаходилася в напівзруйнованому стані. Тільки завдяки старанням київського митрополита Петра Могили її було відреставровано, а по суті відбудовано заново. Так що нинішня церква Святого Михайла є тільки частиною древнього храму.
Переказ сивої давнини досить злободенний і тепер. З огляду на те насамперед, що руйнівні зсуви не відійшли в минуле. Більше того, до цього небезпечного явища виявляють зацікавленість навіть фахівці багатьох напрямків науки і громадської діяльності. Адже подібно тайфунам, землетрусам та виверженням вулканів, зсуви забирають людські життя та руйнують будівлі. І трапляються вони практично скрізь. Систематичні повідомлення в ЗМІ про рух великих масивів Јрунту та про збитки і людські жертви негативно впливають на емоційний стан пересічних громадян. У Сполучених Штатах Америки збитки від зсувних явищ оцінюються в 1 млрд. доларів на рік. В Японії число жертв схилових гравітаційних процесів становить 40 % від загальної кількості постраждалих внаслідок стихійних катаклізмів.
Лихо зсувів не обходить і Україну. Сьогодні на теренах держави зафіксовано більше 16000 зсувів із різними ступенями активності. Більше 50 % територій Республіки Крим, Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Одеської областей вражені зсувними процесами. Тільки в Києві налічується близько 7000 гектарів зсувнонебезпечної території.
Отже, повертаючись до церковної архітектури, доцільно сказати низку слів про небезпеку, що загрожує Київському Свято-Пантелеймонівському храму, розташованому в Феофанії. Адже храм стоїть на горі, яка з одного боку має дуже крутий схил. Свого часу, ще у XIX столітті, будівельники для захисту храму від зсуву звели три підпірні стіни. Та за роки радянської влади місцеве населення розібрало ці стіни на цеглу для спорудження житла. Останні роки зсув прогресує. Від краю урвища до стін храму всього сім метрів. Хоча біля підніжжя гори не перебігає ріка, як у випадку з Св. Михайлівською церквою. Ситуація ускладнюється тим, що в середині гори містяться старовинні печери, план яких до наших днів не зберігся. Все це може мати фатальні наслідки для міцності фундаментів та збереження пам’ятки архітектури. Кожен дощ, кожна краплина води, що падає з неба, сприяє руйнації схилу і становить загрозу Свято-Пантелеймонівському собору.
Варто пам’ятати, що легше запобігти лиху, аніж виправляти його наслідки. Хіба для Києва не досить біди з Видубицьким монастирем?
