«Влада знайшла партнера у церкві»

Україна вже вдруге святкуватиме Великдень в умовах пандемії, і трансляціями літургій та освяченням пасок онлайн вже нікого не здивуєш. Та цьогоріч багато вірян проігнорували заклики духовенства залишатися за можливості вдома і прийшли масово освятити вербу у Вербну неділю, не дотримуючись карантинних правил.

ZAXID.NET розпитав єпископа УГКЦ Степана Суса, як спонукати людей дотримуватися карантину, яка роль духовенства під час пандемії та що церква не може перенести в онлайн.

— Які в загальному зміни приніс церкві коронавірус? Які були найбільші виклики?

— Загалом усі структури, які складаються з людей, пережили етап переосмислення свого значення для людей. Церква почала більше говорити про особисту культуру, вміння шанувати особистий простір один одного задля збереження здоров’я. У багатьох країнах церква однією з перших почала говорити про певні правила поведінки – носіння масок, обробляння рук антисептиком, дотримання дистанції, і це було незвично.

Де ви раніше в церкві чули заклик не приходити на літургію чи до сповіді, а залишатися натомість вдома? Це були речі, до яких церква закликала попередні дві тисячі років. Та зараз церква собі не суперечить, говорячи протилежне. Церква говорить правду – не тільки своїм вірянам, а й усім людям, адже від цього залежить їхнє життя.

— Під час онлайн-семінару «Церква і COVID: чи жива парафія?» ви говорили, що церква під час пандемії отримала особливу роль. Яку саме?

— У багатьох суспільства, і в нашому теж, влада боїться ухвалювати рішення самостійно. Перші тижні коронавірусу були стоянням перед невідомим, влада не знала, що робити, які обмеження ввести і як саме, щоб не було збурень серед людей і непорозумінь. І в той час влада в церкві знайшла партнера – чекала, що вона скаже. Так, згідно з Конституцією, церква відділена від держави, але коли йдеться про добро людини і людства загалом, про спасіння не лише душі, а й тіла, – ні церква, ні держава не можуть стояти осторонь і бути окремо. І це добре, що різні конфесії в Україні та влада знайшли спільну мову для спільного добра всіх людей, адже те, що церква навчить своїх парафіян носити маски, обробляти руки антисептиком, не приходити на богослужіння в храм, стосується всіх – не тільки вірян.

— Але так виглядає, що навчити всіх не вдалося. Під час святкування Вербної неділі, коли Львівська область ще була в червоній зоні карантину, люди масово прийшли освятити вербу і не дотримувалися дистанції. Так, карантин порушують не лише в церкві, але до неї є особлива увага. Як все ж спонукати людей до відповідальності?

— Тут є кілька факторів. По-перше, ми говоримо про карантин і обмежуємо людей вже більше року. Крім того, не приходити до церкви – це тільки рекомендація: ні держава, ні церква не можуть заборонити людям виходити на вулицю і реалізовувати свої права. Якщо порівняти супермаркети і церкви, то я не знаю, чесно кажучи, де більше треба закликати до дотримання карантинних правил, адже в супермаркетах буває людей в десятки, якщо не в сотні разів більше, ніж щонеділі в церкві.

Також ми не враховуємо в карантинних обмеженнях того, що багато людей вже перехворіли коронавірусом. Вони не будуть ходити з транспарантами: «Я перехворів», але внутрішньо відчувають, що можуть піти до церкви – звичайно, у масці і дотримуючись дистанції. Минулого року це можна було ще законсервувати: я пригадую Великдень рік тому – на території Патріаршого собору була пустка. Натомість зараз у людей є велика психологічна потреба в інших людях, і вони ставлять собі вибір: «Або я на карантині себе психологічно травмуватиму, або я вийду на вулицю, бо я – людина і потребую реального спілкування».

Звичайно, проблемою є те, що люди не дотримуються дистанції і не носять маски, і про це потрібно говорити. І в супермаркетах, і в магазинах, і в церквах – скрізь є нагадування-оголошення, але далі вже є питання власної культури людей, і воно не має ні релігійного, ні національного забарвлення. Це питання до конкретної людини: чи готова вона бути співвідповідальною? Церква до цього закликає, але достукатися до всіх складно. Крім того, є багато людей, які не вірять у коронавірус та вакцину і думають, що це всесвітня змова, але водночас йдуть до церкви і моляться. До них теж треба знайти підхід.

— Є певні релігійні спільноти, які теж не вірять у коронавірус, карантин та вакцину, але позиціонують себе як християни. І наскільки це по-християнськи?

— По-християнськи є все, що відповідає заповіді Христа «Люби ближнього, як самого себе», а також співвідповідальності. Спільнота – це не тільки зібрання людей. Це стосунки, і без правильних та здорових стосунків не може бути здорової спільноти. Правильні стосунки означають, що є взаєморозуміння та співвідповідальність, повага один до одного. Це індикатор зрілості суспільства, і це зараз є викликом для нас. Співвідповідальність дозволяє почути та зрозуміти інших і допомогти іншим не захворіти.

— Минулого року віряни навчилися святити паски онлайн та доєднуватися до онлайн-богослужінь. Навіщо тоді церкви як будівлі?

— Це так само, як запитувати, для чого людині хата? Люди жили в печерах, але в них з’явилася потреба мати хату. Наступне питання – чому з’явилися кухня, вітальня, спальня, якщо все можна робити в одній кімнаті? Церква з’явилася з потреби людини прийти в іншу реальність, у світ, де ти справді відчуваєш Божу присутність, де можеш відпочити. Чому з’явилися санаторії чи якісь рекреаційні зони? У нашій природі є якісь потреби – ті чи ті. Хтось скаже, що може знайти Бога і на кухні – сісти там і помолитися, але водночас ще у 4 ст. у багатьох з’явилася потреба в храмі.

Будівля церкви – це зовнішня оболонка внутрішнього світу людини. Наприклад, у радянський час у Львові було багато зачинених церков. Вони мали зовнішні ознаки храму, проте там ніхто не молився. Якщо до церкви ніхто не приходить і не молиться, вона перетворюється на музей. Досі є багато країн, де людям страшно йти до церкви, їм це забороняють. Тож церква також з’явилася як потреба людини у свободі. Та якщо в умовах коронавірусу вірянин не пішов на літургію до церкви, а долучився онлайн, це не означає, що він перестав бути її частиною. Навпаки – його зв’язок з церквою посилився, бо він її послухав і не наразив себе та інших на небезпеку.

— Що церква не може перенести в онлайн?

— Святі таїнства. Ми не можемо онлайн повінчати, посповідати, охрестити, вділити таїнство єлеопомазання. Є речі, які вимагають присутності людини. Зараз багато говорять про сповідання онлайн, але це неможливо. Можна поспілкуватися онлайн і поговорити про якісь духовні переживання людини, але чи буде вона готова відкрити свою душу? Знаючи, що є засновники цих інтернет-платформ, який мають до них повний доступ. Особистого спілкування ніщо не замінить. Так само жодна онлайн-програма не передасть почуття під час вінчання.

— В УГКЦ минулоріч почала діяти інструкція для священиків, як поводитися в інтернеті. Як її дотримуються? Чи є хтось, хто за цим слідкує?

— Це була рекомендація, щоб священики були обережні з тим, що публікують, адже вони – публічні люди. Коли людина стає священиком, приватне відходить на другий план, на неї завжди дивляться як на священика – навіть після 18:00. Нема такого, що люди зустрічають священика на вулиці і кажуть: «То він зараз вже не священик, бо вже закінчився робочий день». Священик є священиком 24 години на добу, і йому потрібно дуже добре думати, що він пише, коментує чи лайкає. Дописи ж можуть відредагувати і замінити в них інформацію на таку, яка суперечить моралі церкви. Тож ця інструкція була пам’яткою для духовенства, що священик є священиком постійно – і вдома, і на вулиці, і в кав’ярні, і в інтернеті. Ми нікого не можемо карати, бо все ж є свобода слова, але ми можемо нагадати про моральну відповідальність духовенства перед людьми.

— Ви також говорили, що церкву для себе відкрили нові люди, які раніше не були воцерковленими. Хто ці люди, звідки вони прийшли до церкви?

— Коронавірус дуже нас приземлив, ми стали дуже немічними. І якими б ми не були героями, є моменти, коли ми потребуємо інших людей – бо в нас температура, немає настрою, ми не можемо піти в супермаркет. Нам банально треба, щоб хтось зателефонував до нас і запитав про самопочуття. Коронавірус страшний тим, що ми не знаємо до кінця його наслідків – як він впливає на людей через років 50. Людина опиняється в ситуації, де є багато запитань і мало відповідей, і в пошуку цих відповідей ті, хто ніколи не ходив до церкви, відкрили її для себе.

Онлайн-трансляції дають можливість долучитися до літургії інкогніто, ніхто не перевіряє список прізвищ, хто її дивиться. Люди побачили церкву, яка не змушує їх ходити до церкви, але є відкритою, і це їх заінтригувало. Вони побачили церкву, яка переживає не тільки за своїх парафіян, а за всіх людей. За рік карантину УГКЦ закупила багато ШВЛ, кисневих концентраторів, і на них не написано, що вони призначені тільки для вірян УГКЦ – цей кисень для всіх. При парафіях ми збираємо продуктові набори для потребуючих, і коли людина по них звертається, ніхто її не запитує, чи вона греко-католик і чи вона молиться. Церква допомагає не греко-католику, не протестанту чи мусульманину – церква допомагає людині. І ті, хто раніше не вірив у Бога, побачив, що церква – це місце для людини.

— Тобто під час коронавірусу вірян стало більше? Чи когось церква, навпаки, втратила?

— Звичайно, церква і втратила також. Вона складається з різних людей, які мають різні ємності віри. Є люди, які навіть після того, як перехворіли, бояться виходити з дому і дивляться літургію онлайн – ми бачимо це по статистиці переглядів. Але в теперішніх обставинах говорити про якусь статистику неправильно, бо ми ще не повернулися до нормального способу життя. Проте ми робимо великий акцент зараз на тому, щоб не втратити дітей і молодь, бо вони є найбільш вразливими в усіх сенсах. Вони не ходять до школи, мало спілкуються між собою в реальності, і це викликає певну внутрішню кризу. Церква вболіває за те, щоб діти не загубилися.

— Переживати цей затяжний карантин морально важко і дітям, і дорослим. Крім того, один із симптомів коронавірусу – депресивні розлади, є випадки самогубств серед хворих. Священики – це певною мірою психотерапевти. Можете дати поради, як людям психологічно пережити цю пандемію? Адже вона не скінчиться за місяць-два.

— Кожній людині, яка перебуває в складній життєвій ситуації з різних причин, важливо не залишатися наодинці з самою собою. В умовах карантину ми побачили, наскільки живе спілкування, обійми, можливість побути разом важливі і потрібні. І коли нам важко, важливо про це говорити, не боятися ділитися зі своїми близькими. Так само можна прийти і поспілкуватися зі священиком – якщо вдома немає тих, кому можна довіритися. Також важливо не боятися говорити це Богові – молитися.

Багато сімей зараз мають внутрішні конфлікти, оскільки не звикли бути разом так довго. Проте все можна зрозуміти, якщо навчитися цим ділитися, а не просто збирати це в собі – часто у таких розмовах і знаходяться правильні рішення. Церква ж завжди почує кожного і дасть пораду, а інколи – просто вислухає, бо часом просто бути поруч важить більше, ніж якась порада.

Анна Журба