«Влада знайшла партнера у церкві»

28 квітня, 08:00
Єпископ УГКЦ Степан Сус про віру і коронавірус

Джерело: ZAXID.net

Україна вже вдруге святкуватиме Великдень в умовах пандемії, і трансляціями літургій та освяченням пасок онлайн вже нікого не здивуєш. Та цьогоріч багато вірян проігнорували заклики духовенства залишатися за можливості вдома і прийшли масово освятити вербу у Вербну неділю, не дотримуючись карантинних правил.

ZAXID.NET розпитав єпископа УГКЦ Степана Суса, як спонукати людей дотримуватися карантину, яка роль духовенства під час пандемії та що церква не може перенести в онлайн.

— Які в загальному зміни приніс церкві коронавірус? Які були найбільші виклики?

— Загалом усі структури, які складаються з людей, пережили етап переосмислення свого значення для людей. Церква почала більше говорити про особисту культуру, вміння шанувати особистий простір один одного задля збереження здоров’я. У багатьох країнах церква однією з перших почала говорити про певні правила поведінки – носіння масок, обробляння рук антисептиком, дотримання дистанції, і це було незвично.

Де ви раніше в церкві чули заклик не приходити на літургію чи до сповіді, а залишатися натомість вдома? Це були речі, до яких церква закликала попередні дві тисячі років. Та зараз церква собі не суперечить, говорячи протилежне. Церква говорить правду – не тільки своїм вірянам, а й усім людям, адже від цього залежить їхнє життя.

Під час онлайн-семінару «Церква і COVID: чи жива парафія?» ви говорили, що церква під час пандемії отримала особливу роль. Яку саме?

— У багатьох суспільства, і в нашому теж, влада боїться ухвалювати рішення самостійно. Перші тижні коронавірусу були стоянням перед невідомим, влада не знала, що робити, які обмеження ввести і як саме, щоб не було збурень серед людей і непорозумінь. І в той час влада в церкві знайшла партнера – чекала, що вона скаже. Так, згідно з Конституцією, церква відділена від держави, але коли йдеться про добро людини і людства загалом, про спасіння не лише душі, а й тіла, – ні церква, ні держава не можуть стояти осторонь і бути окремо. І це добре, що різні конфесії в Україні та влада знайшли спільну мову для спільного добра всіх людей, адже те, що церква навчить своїх парафіян носити маски, обробляти руки антисептиком, не приходити на богослужіння в храм, стосується всіх – не тільки вірян.

Але так виглядає, що навчити всіх не вдалося. Під час святкування Вербної неділі, коли Львівська область ще була в червоній зоні карантину, люди масово прийшли освятити вербу і не дотримувалися дистанції. Так, карантин порушують не лише в церкві, але до неї є особлива увага. Як все ж спонукати людей до відповідальності?

— Тут є кілька факторів. По-перше, ми говоримо про карантин і обмежуємо людей вже більше року. Крім того, не приходити до церкви – це тільки рекомендація: ні держава, ні церква не можуть заборонити людям виходити на вулицю і реалізовувати свої права. Якщо порівняти супермаркети і церкви, то я не знаю, чесно кажучи, де більше треба закликати до дотримання карантинних правил, адже в супермаркетах буває людей в десятки, якщо не в сотні разів більше, ніж щонеділі в церкві.

Також ми не враховуємо в карантинних обмеженнях того, що багато людей вже перехворіли коронавірусом. Вони не будуть ходити з транспарантами: «Я перехворів», але внутрішньо відчувають, що можуть піти до церкви – звичайно, у масці і дотримуючись дистанції. Минулого року це можна було ще законсервувати: я пригадую Великдень рік тому – на території Патріаршого собору була пустка. Натомість зараз у людей є велика психологічна потреба в інших людях, і вони ставлять собі вибір: «Або я на карантині себе психологічно травмуватиму, або я вийду на вулицю, бо я – людина і потребую реального спілкування».

Звичайно, проблемою є те, що люди не дотримуються дистанції і не носять маски, і про це потрібно говорити. І в супермаркетах, і в магазинах, і в церквах – скрізь є нагадування-оголошення, але далі вже є питання власної культури людей, і воно не має ні релігійного, ні національного забарвлення. Це питання до конкретної людини: чи готова вона бути співвідповідальною? Церква до цього закликає, але достукатися до всіх складно. Крім того, є багато людей, які не вірять у коронавірус та вакцину і думають, що це всесвітня змова, але водночас йдуть до церкви і моляться. До них теж треба знайти підхід.

Є певні релігійні спільноти, які теж не вірять у коронавірус, карантин та вакцину, але позиціонують себе як християни. І наскільки це по-християнськи?

— По-християнськи є все, що відповідає заповіді Христа «Люби ближнього, як самого себе», а також співвідповідальності. Спільнота – це не тільки зібрання людей. Це стосунки, і без правильних та здорових стосунків не може бути здорової спільноти. Правильні стосунки означають, що є взаєморозуміння та співвідповідальність, повага один до одного. Це індикатор зрілості суспільства, і це зараз є викликом для нас. Співвідповідальність дозволяє почути та зрозуміти інших і допомогти іншим не захворіти.

Минулого року віряни навчилися святити паски онлайн та доєднуватися до онлайн-богослужінь. Навіщо тоді церкви як будівлі?

— Це так само, як запитувати, для чого людині хата? Люди жили в печерах, але в них з’явилася потреба мати хату. Наступне питання – чому з’явилися кухня, вітальня, спальня, якщо все можна робити в одній кімнаті? Церква з’явилася з потреби людини прийти в іншу реальність, у світ, де ти справді відчуваєш Божу присутність, де можеш відпочити. Чому з’явилися санаторії чи якісь рекреаційні зони? У нашій природі є якісь потреби – ті чи ті. Хтось скаже, що може знайти Бога і на кухні – сісти там і помолитися, але водночас ще у 4 ст. у багатьох з’явилася потреба в храмі.

Будівля церкви – це зовнішня оболонка внутрішнього світу людини. Наприклад, у радянський час у Львові було багато зачинених церков. Вони мали зовнішні ознаки храму, проте там ніхто не молився. Якщо до церкви ніхто не приходить і не молиться, вона перетворюється на музей. Досі є багато країн, де людям страшно йти до церкви, їм це забороняють. Тож церква також з’явилася як потреба людини у свободі. Та якщо в умовах коронавірусу вірянин не пішов на літургію до церкви, а долучився онлайн, це не означає, що він перестав бути її частиною. Навпаки – його зв’язок з церквою посилився, бо він її послухав і не наразив себе та інших на небезпеку.

Що церква не може перенести в онлайн?

— Святі таїнства. Ми не можемо онлайн повінчати, посповідати, охрестити, вділити таїнство єлеопомазання. Є речі, які вимагають присутності людини. Зараз багато говорять про сповідання онлайн, але це неможливо. Можна поспілкуватися онлайн і поговорити про якісь духовні переживання людини, але чи буде вона готова відкрити свою душу? Знаючи, що є засновники цих інтернет-платформ, який мають до них повний доступ. Особистого спілкування ніщо не замінить. Так само жодна онлайн-програма не передасть почуття під час вінчання.

В УГКЦ минулоріч почала діяти інструкція для священиків, як поводитися в інтернеті. Як її дотримуються? Чи є хтось, хто за цим слідкує?

— Це була рекомендація, щоб священики були обережні з тим, що публікують, адже вони – публічні люди. Коли людина стає священиком, приватне відходить на другий план, на неї завжди дивляться як на священика – навіть після 18:00. Нема такого, що люди зустрічають священика на вулиці і кажуть: «То він зараз вже не священик, бо вже закінчився робочий день». Священик є священиком 24 години на добу, і йому потрібно дуже добре думати, що він пише, коментує чи лайкає. Дописи ж можуть відредагувати і замінити в них інформацію на таку, яка суперечить моралі церкви. Тож ця інструкція була пам’яткою для духовенства, що священик є священиком постійно – і вдома, і на вулиці, і в кав’ярні, і в інтернеті. Ми нікого не можемо карати, бо все ж є свобода слова, але ми можемо нагадати про моральну відповідальність духовенства перед людьми.

Ви також говорили, що церкву для себе відкрили нові люди, які раніше не були воцерковленими. Хто ці люди, звідки вони прийшли до церкви?

— Коронавірус дуже нас приземлив, ми стали дуже немічними. І якими б ми не були героями, є моменти, коли ми потребуємо інших людей – бо в нас температура, немає настрою, ми не можемо піти в супермаркет. Нам банально треба, щоб хтось зателефонував до нас і запитав про самопочуття. Коронавірус страшний тим, що ми не знаємо до кінця його наслідків – як він впливає на людей через років 50. Людина опиняється в ситуації, де є багато запитань і мало відповідей, і в пошуку цих відповідей ті, хто ніколи не ходив до церкви, відкрили її для себе.

Онлайн-трансляції дають можливість долучитися до літургії інкогніто, ніхто не перевіряє список прізвищ, хто її дивиться. Люди побачили церкву, яка не змушує їх ходити до церкви, але є відкритою, і це їх заінтригувало. Вони побачили церкву, яка переживає не тільки за своїх парафіян, а за всіх людей. За рік карантину УГКЦ закупила багато ШВЛ, кисневих концентраторів, і на них не написано, що вони призначені тільки для вірян УГКЦ – цей кисень для всіх. При парафіях ми збираємо продуктові набори для потребуючих, і коли людина по них звертається, ніхто її не запитує, чи вона греко-католик і чи вона молиться. Церква допомагає не греко-католику, не протестанту чи мусульманину – церква допомагає людині. І ті, хто раніше не вірив у Бога, побачив, що церква – це місце для людини.

Тобто під час коронавірусу вірян стало більше? Чи когось церква, навпаки, втратила?

— Звичайно, церква і втратила також. Вона складається з різних людей, які мають різні ємності віри. Є люди, які навіть після того, як перехворіли, бояться виходити з дому і дивляться літургію онлайн – ми бачимо це по статистиці переглядів. Але в теперішніх обставинах говорити про якусь статистику неправильно, бо ми ще не повернулися до нормального способу життя. Проте ми робимо великий акцент зараз на тому, щоб не втратити дітей і молодь, бо вони є найбільш вразливими в усіх сенсах. Вони не ходять до школи, мало спілкуються між собою в реальності, і це викликає певну внутрішню кризу. Церква вболіває за те, щоб діти не загубилися.

Переживати цей затяжний карантин морально важко і дітям, і дорослим. Крім того, один із симптомів коронавірусу – депресивні розлади, є випадки самогубств серед хворих. Священики – це певною мірою психотерапевти. Можете дати поради, як людям психологічно пережити цю пандемію? Адже вона не скінчиться за місяць-два.

— Кожній людині, яка перебуває в складній життєвій ситуації з різних причин, важливо не залишатися наодинці з самою собою. В умовах карантину ми побачили, наскільки живе спілкування, обійми, можливість побути разом важливі і потрібні. І коли нам важко, важливо про це говорити, не боятися ділитися зі своїми близькими. Так само можна прийти і поспілкуватися зі священиком – якщо вдома немає тих, кому можна довіритися. Також важливо не боятися говорити це Богові – молитися.

Багато сімей зараз мають внутрішні конфлікти, оскільки не звикли бути разом так довго. Проте все можна зрозуміти, якщо навчитися цим ділитися, а не просто збирати це в собі – часто у таких розмовах і знаходяться правильні рішення. Церква ж завжди почує кожного і дасть пораду, а інколи – просто вислухає, бо часом просто бути поруч важить більше, ніж якась порада.

Анна Журба