Владика Никодим, єпископ Херсонський і Таврійський ПЦУ: «Одна справа – мати переконання, а інша справа реалізовувати їх, страждати за них»

2022 рік. Окупована Херсонщина. Олешки. Храм Різдва Предтечі, в якому служить священник Православної Церкви України. Літургія. Проповідь. Її виголошує єпископ Никодим.

– Господь дав нам прекрасну землю і країну. Вона – як талант. А, окрім землі, Господь дав нам сили цей талант примножувати. Давайте примножувати…

Між тим, як могло бути погано і тим, як нам вдалося це пережити, є люфт – те, як ми пройшли. Цей люфт, який дає нам гідно пройти страждання і вийти сильнішими, і є Божа допомога.

Не знаю, у скількох вірян окупованого містечка Олешки, яке є близькою околицею Херсону, завмирало серце від цих слів владики Никодима. Скільки з них чули саме те, що він хотів сказати А сказати навіть в окупації можна багато.

Ми востаннє говорили із владикою за півроку до вторгнення. Він приєднався до ПЦУ одразу після Томосу і за кілька місяців став єпископом.

Священники астрофізики, просто фізики та математики за першою освітою, які обрали служіння, а потім приєдналисядля ПЦУ, – гарне кадрове надбання для Церкви.

У владики Никодима був червоний диплом Московського фізтеху та рекомендація там же до аспірантури.

«Де математика, Московський фізтех, а де Цюрюпинськ і Церква? – жартома питала я його колись. «Бог керував моєю долею, – відповідав владика, – А в Бога я вірив завжди. Попри те, що мій батько був військовим офіцером, він також вірив. І мати теж». Тож, замість стати якимось московським професором, він повернувся до рідного Херсона (його батьки жили власне в Олешках, які до декомунізації називалися тоді Цюрюпінськ) і став спочатку монахом, потім священником, вже в ПЦУ – єпископом.

Сьогодні ми сидимо з ним навпроти Михайлівського. Він втретє приїхав до Києва на Синод після досвіду окупації, та важкого виїзду. Я дякую йому, що він живий. І розпитую.

– Владика, якою ви бачите періодизацію війни…

– Непросто цю лінію провести. Але я спробую систематизувати почуття. Перший період був, мабуть, 24 лютого. Тривав він півтори години, коли я поїхав у магазин за продуктами, потім – за бензином, і почув: війна, під Києвом їм дають відсіч, літаки збивають. Вирішив, що це серйозно, але наші будуть битися. І це був коротенький період не паніки, а якогось такого ступору.

Другий період – впевненість що наші зараз їм все одно надають. Росіяни в міста спочатку не входили. І ми сподівалися, що вони не ввійдуть. Висіли наші прапори. Всі на проукраїнські мітинги ходили. 8 березня в Олешках був величезний мітинг. Знаєте, якби до війни такий мітинг був, я б подумав, що він проплачений і нагнали всіх бюджетників.

Тисячі прийшли. З прапорами. Ми йшли, зі своїм хресним ходом, кричалки якісь скандували про окупантів. Був період, коли ще українські прапори висіли і вони в місто не заходили. В лікарню своїх поранених попривозили, але там тоді і їхні лежали, і наші лежали. А потім вже розійшлися чутки, що вони почали в лікарню частіше навідуватися, що вже їхнє командування приїздило.

Третій період. Власне окупація та очікування звільнення. Коли з-під Миколаєва їх почали потихеньку вибивати, ми вже всі чекали, поки прийдуть наші. Вже на Пасху в 22-му році ми думали, що, як же ми будемо служити, бо це ж бої будуть точитися, це ж нас будуть визволяти. Постійно були з такими настроями. Потім було літо. Потім було вже озвучено, що наші скоро Херсон визволять десь в серпні. Всі почали з серпня чекати.

А в серпні нічого не сталося – обстріли посилилися, Антонівський міст почали хаймарсами бомбити, і раптом – Харківщину звільнили. З одного боку, радість була, а з іншого ступор – а ми? І тут саме таке страшне – що постійно ходили чутки що нас злили, продали. ІПСО (інформаційно-психологічна спеціальна операція, спосіб здійснення пропаганди – ред.).

– Наших священників з перших днів війни катували. Вбивали. Їм не залишали шансів на життя. Як Ви це пройшли?

– Всюди по-різному було, і на Херсонщині теж. В місцях, де було менше боїв, була більш спокійна ситуація, а от ближче до Скадовська – там все більш жорстоко. Ближче до Нововоронцовки – там взагалі страшні бої точилися, там, де кавун розстріляний, там з одного боку їхні військові-орки стояли в Любимівці. Священника спочатку не чіпали, але місцеві «колобки» (колаборанти – ред.), якіз ними випивали, до нього скерували і вони до нього три рази приходили і автомат до голови приставляли, казали: «Що, Бандера? Ану показуй свій паспорт. Чого ти зі Львова?»

Я цього отця за кілька місяців перед війною в монахи постриг, висвятив і в Любимівку призначив. І коли там почалися обстріли, то людей евакуювали, але там залишалися старі люди і він залишився з ними.

Я був обережний. Так з вірянами, в магазині говорив українською служив українською. Церковну службу не переводив на російський час. Але коли приходили окупанти з проханнями, то я знаходив слова, щоб відмовляти або наполягати на своєму, але без прямої образи.

ЩОБ ВІДМОВИТИ ОКУПАНТАМ ОСВЯЧУВАТИ МОНУМЕНТ, Я ПЕРЕКОНАВ ЇХ САМИМ НАЛАМАТИ ГІЛОЧОК ТА ХОДИТИ З ВОДОЮ І ВЛАСНОРУЧ КРОПИТИ

– Наприклад?

– Військовий росіянин заходить і каже: «Иди сюда. Поедешь со мной, надо там освятить». «Що освятити?» «Монумент, там наші ребята пострадали». А під Олешками наші їхню колону розбили. Я, як в телеграмі про те все прочитав, то аж до стелі скакав від радості. Мовляв, там батьки позбиралися тих загиблих, пам’ятний знак освятити. Я кажу: ви в інший храм зверніться, він з вами давно працює. Той каже: я заїхав, а священник каже, що хворий. Я сиджу і думаю: як відмовити.

Я кажу: в мене немає требників російських, тільки українські. Уявляєте, я буду українською мовою молитися при людях, чиїх дітей повбивали, і вони звинувачують тих, хто говорить українською мовою. Уявляєте, що з вами буде? Що зі мною буде, то таке, я – священник. Буду мученик. А ви? Вас же порвуть на часті. І оті дармоєди-політруки з вас шкуру спустять.

Ви тут все оце добиваєтеся. А хто робить справу – тих обпльовують потім. Він і питає далі, а що йому робити тепер. А я й кажу, що от є свята вода, наламали гілочок і йдіть, читайте «Отче наш» і кропіть. А їм у руки дайте свічки, хай запалять і стоять, і моляться. А він і питає: «А що так можна?» Кажу: «А куди діватися? Скажіть, що священника немає. І взагалі я боюся, там стріляють. І все – і вам проблем не буде, і мені. І всі будуть раді.

Він розшаркався, подякував, взяв ті свічки, воду і побіг. А я стою, ні живий ні мертвий, щасливий, що він пішов. Я думаю, що його це теж влаштувало, бо він уявив, що б це було.

– Це чиста перемога інтелекту, – я не можу стримати сміху, – ПЦУ у особі математика проти російської армії.

– Бог врозумляв мене, що сказати. Потім росіяни почали храми обходити, дізнаватися, які настрої. Прийшли до мене. Питали, чого я не в Онуфрія? Казали, що переведуть нашу громаду туди. Я сказав, що переводьте, а я не перейду. Та й громада сама не хоче. Питали, чого не хоче. Кажу: «Просто не хоче. Як хочете, то можете йти спитати в них – вони захочуть, то переводьте. Я не перейду, буду вдома служити. «Ну і прекрасно», – сказали.

Ці полякали та пішли. А потім ще бесіда була, вже з ефесбешниками.

– Про що Ви молилися перед тим? Як готувалися?

– Весь час просив Господа сил пройти це. Тоді зранку мені подзвонили. До вечора молився. Росіяни кажуть, що хотіли б з вами поговорити. Я кажу:

– Так. Але я в Олешках, не в Херсоні, боюся по мосту їздити. Там страшно, стріляють.

– Ну ми самі до вас приїдемо. Де ви готові зустрітися?

Я подумав, що треба біля лікарні – там парк є, вічний вогонь, люди ходять, якщо раптом щось трапиться, то хоч побачать. Бо в храмі мало там що, самі знаєте. Десь виведуть, закриють храм і…

Почали розмову. Кажуть, що ще не бачили такого депресивного священнослужителя.

Кажу:

– Так настрою немає, війна йде.

А вони мені:

– А хто вам сказав, що війна йде?

– Ваш Соловйов сказав, що війна. А для себе я сприймаю це, як пастирську місію – якщо вас Господь послав сюди, то будемо про Нього спілкуватися.

Питали, чи не збираюся я переходити назад в Мосатріархат, а я відповів, що я вже там був. Якби мені все подобалося, то чого б я переходив до ПЦУ. Якщо я перейшов, то мені тут все подобається. І люди нормальні. От де ви таке бачили в МП, кажу, щоб єпархія проголосувала, звернулася до Предстоятеля і його потім в архієреї обрали для єпархії? А тут є. (Саме так обрали владику Никодима ієрархом ПЦУ – ред.). Сучасною мовою молимося, євхаристійний канон читаємо.

Почав їм розповідати, в чому благо відкритого євхаристійного канону. Вони сиділи, слухали. Заодно про Кирила спитали. А я кажу, що ну ви ж знаєте хто такий Кирил, як віруюча людина я не можу з ним у одній Церкві бути. Вони мені: давайте на особистості не переходити. Я кажу, що я не переходжу, я просто вам розказую, це ж не особисте питання, це релігійне питання. Не можу з ним молитися і все. А він вам самим подобається?

І от те, що ви розповідаєте, що «храми захоплює ваше ПЦУ» – скільки був на соборах, скільки був на богослужіннях, жодного разу не почув від жодного архієрея: «Ура! В нас бігали храми захоплювали». Просто священники МП себе так поводять, що людей дратують і люди йдуть і вже не знають, що їм робити, а влада не втручається.

МІСТО ОКУПОВАНЕ, ЧУЖІ ВІЙСЬКА СТОЯТЬ, АЛЕ ВСЕ Ж ТАКИ – ЦЕ Ж МОЯ УКРАЇНА, МОЯ ХЕРСОНЩИНА, ЦЕ МОЯ РІДНА ЄПАРХІЯ. БУДУ СЛУЖИТИ.

– Ви відчували запит на українське слово, українську проповідь?

– В мене і самого цей запит був. Думаю, от серед всього цього маразму, який відбувається, буде служба, як я звик. Служив українською і поминав митрополита Епіфанія на літургії.

Місто окуповане, чужі війська стоять, але все ж таки – це ж моя Україна, це моє рідне місто, це моя Херсонщина, це моя рідна єпархія. Вони тут зайди і непрошені гості, а я тут вдома.

На літургії спочатку людей 60 було, із задоволенням ходили. Потім, коли почалися сильні обстріли, коли потоп після підриву ГЕС почався, то людей зменшилося, виїхали. Тоді вже десь по 35 людей почало приходити на недільну службу. А ще треба враховувати, що храм там знаходиться біля кладовища, далеко від центру і туди нічим особливо не доїдеш.

І, незважаючи на це, багато людей ходило, було кому співати. На великі свята, на Великдень, на Трійцю, то взагалі могла бути сотня людей і більше. В нас завжди багато причасників було. Відсотків 90 завжди причащались. І тому, я так собі думаю, що люди цінували цю службу, і тому не здали мене оркам.

– А як ви всі пережили потоп після підриву Каховської ГЕС?

– Першу половину дня підриву стежили, куди вода доходить і чи дійде, бо надіялися, що може, зупиниться. А ввечері зрозуміли, що вона підступає. Я подумав, що слід машину спасати. Бо як машина буде відрізана, то що ми далі будемо робити? Тоді все.

Тому якісь такі необхідні речі, комп’ютери з собою взяли, і, разом з сусідами, поїхали до знайомих, які нам запропонували. Слава Богу, що поїхали, бо на наступний день, хоч хата на високому фундаменті, підтопило. Води там вже по коліно було. Літня кухня повністю затоплена була.

Після того, як вода трохи спала, то ми подумали, що якісь речі можна відмити – кастрюлі, ложки, до яких звикли. Якось раду намагалися дати. Бо всеодно думали, що колись визволять. Так ми десь днів 40 відмивали це все. Просто монотонно їздили і щось відмивали, відмивали. Може так психологічно легше було, дивитися на те все, що з твоїм домом зробили, з яким було пару десятків років життя зв’язано.

– Віряни бачили, що ви робите?

– Звичайно. Там всі це робили. Там не було людей, яких би не затопило, і які б це не робили. Кожна людина в Олешках цим тільки і займалася. Відмивалася. Собі якось раду давали, не зрозуміло, чи треба, чи ні, але просто робили і все. Звісно що все, що посадили, вся розсада, як вода зійшла, просто погоріла, наче кислотою облили.

– Релігійність людей не зменшилася після всього, що відбулося?

– Думаю, що ні. Може, і збільшилася.

– Скажіть, а віряни не ставили Вам питання, чому це сталося, за що це нам?

– Я і так на проповіді намагався казати, що йде війна, що важко, що Бог робить не за щось, а для чогось. Він нас кудись веде далі.

А сенс нашого життя все одно знаходиться за межами цього нашого життя. В цьому житті Господь просто нас направляє на спасіння. В цьому житті я вже зрозумів, що звикнути можна до всього. От в Херсоні і сьогодні весь час бомблять. Всі питають, от як ти живеш? А ти звик, адаптувався, людина адаптивна істота.

– Як ви прийняли рішення виїжджати?

– Я робив перед тим кілька спроб виїхати, але мене повертали з блокпостів. А тут потоп, я вирішив їхати з мамою. Останній допит тривав п’ять годин. На Петра і Павла ми якраз зі служби прийшли, ми вже жили не в себе вдома після підриву Каховської ГЕС, в знайомих жили. І вони після обіду якраз всі зібралися вдома. Тут приїхали росіяни, просто в машину мене і до Виноградова за 50 км, бо в Олешках вже почали боятися. Я там сидів і молився, що, Господи, хоч би не взнали, що я архієрей. Вони думали, що я заміщаю настоятеля. І знову запитання: чому в ПЦУ, яке ставлення до СВО так званого.

А я сиджу і думаю: «А що казати про ставлення?» А мені сказали, що кажи будь-що, аби життя зберегти. А в голові якийсь такий ступор: а як я далі з тим буду ходити? Ну от я просто сиджу і думаю, що в Євангелії написано, що як будуть питати не думай, що сказати – Господь врозумить. І таки врозумив, на цей раз. Вони мені спочатку компліменти робили: «Ой, ви такий розумний, фізтех закінчили».

Я кажу: ви стверджуєте, що я розумний, от уявіть собі, що я, священнослужитель, візьму і скажу: «Ура, стріляти почали, ура, людей повбивали! Ви це хочете від мене почути? Я вам такого не скажу. Ви ж згодні, що коли стрільнули, людина померла – то це погано? От і я кажу, що погано». «Так ви що – пацифіст?» Кажу, я – пацифіст, я проти будь-яких пострілів. Питають: «А хто, на вашу думку, зірвав Каховську ГЕС?».

Я кажу: «Це ви мені скажіть. Ви ж військові. Я ж там не був. Я ж не знаю, хто стріляв. Я взагалі не знаю, як вона влаштована, чим можна її підривати, а чим не можна». «А ви як думаєте?» А я кажу: «А це що голосуванням вирішується?». Про політику починають. А я кажу, що якби мені політика цікава була, я ж фізтех закінчував, то я би й займався фізикою, політикою, я ж в Церкву пішов, на аспірантуру не пішов, то мені цікава церковна тема, давайте на церковну тему спілкуватися. Відпустили мене.

А після повернення бігом почав збиратися, з нами свічниця хотіла їхати, в неї дочка в Києві, до неї по дорозі заїхав, сказав, що бігом збирайтеся, завтра-післязавтра виїжджаємо. І бігом, бігом, бігом. Через Ростов не пускали знов, ми мали взяти там міграційні картки. Там та ж історія довга була, довго розмовляв, пояснював, а потім просто сказав: якщо не випустите, то ляжу на асфальт, під машини.

Таки відпустили. Ну, а потім вже ми рвонули. Під Естонією 15 годин простояли ще. І під Естонією коли стояли, після всього того пережитого, то не вірилося – пропустять, не пропустять. Вже кожна хвилина була як життя.

Ну це взагалі незабутньо. Коли ми проїхали той шлагбаум, естонські написи почалися. То подумав, що вже все – росія з її жахом десь там, позаду. А потім вже побачили їхні будочки і бігом, щоб там щось не трапилося – до тієї будки. Там червоне світло горіло, а я думаю ну його те червоне світло – і бігом туди.

Естонці сердито: ви чого правила порушуєте. Я щасливий кажу: від росіян втік, в Київ на Архієрейський Собор їду.

– Ви були щасливим прикладом людини, яка все життя мріяла про автокефалію. Після Томосу миттєво приєдналися до ПЦУ, а через два роки опинилася в окупації. У вас не було такого відчуття, що Ви поспішили приєднатися до ПЦУ?

– Ні. Жодної миті.

Окупація – шлях промислу Божого, яким Господь веде до спасіння. Ми прожили кілька абсолютно комфортних, щасливих років, стільки я був у Православній Церкві України до нападу. Але те, що прийшло, що я пережив, я сприйняв, як іспит на свої переконання. Одна справа – мати переконання, а інша справа реалізовувати їх, страждати за них.

Ця війна, напевно, змінить всю країну. Тому,що вона змінить кожного з нас. Якісь речі ми почали розуміти глибше. Бо раніше як було: якщо любиш Україну, постав лайк.

Мене завжди це дратувало. Якщо любиш Україну, то зроби щось нормальне для України. Що стосується цих п’яти років – то це не просто переконання, які ти поділяєш. Це – переконання, які ти намагаєшся реалізувати, які ти апробуєш в житті на практиці. І вони вже мають абсолютно іншу ціну в твоїх очах.