Владика Володимир (Груца): «Як єпископ завжди прошу у Бога дару гнучкості»

Своєю теплотою та відкритістю Владика огортає вірян Архиєпархії, з якими у докарантинні часи проводив чимало бесід і зустрічей. Про пережите п’ятиліття, його духовні виклики та перспективи – у нашій ексклюзивній розмові із Преосвященним Владикою Володимиром.

Що Ви відчули, коли дізналися, що будете нести єпископське служіння?

Коли пригадую собі ці перші відчуття, то справді у них було все – і страх, і емоції, і переживання, бо була цілковита несподіванка. Під цим треба було зрозуміти повністю зміну стилю мого життя. Тут не йшлося про зміну комфорту, бо служіння не має комфорту. До єпископського служіння я не готувався, це не схоже на монаше служіння, де ти приготовляєш себе до кожного кроку. В один день надходить вістка, що треба все змінити, йти кудись, що тобі незнане і невідоме, до чого ти не готувався, до чого не вчився. У мене була перша думка відмовитися від цього служіння, проте Блаженніший Святослав мав зі мною дуже гарну батьківську розмову, впродовж якої треба було втишити емоції та включити розум та сумління, щоб прийняти це рішення. Я погодився. Тоді пережив безсонну ніч, оскільки в мене вже це є традиційно, коли треба приймати якісь важливі рішення, бо я є також живою людиною, немічною зі своїми страхами, переживаннями. І ось Господь провадить вже впродовж п’яти років.

У перший рік служіння, що для Вас було найважчим? Які були особливі виклики?

Перший рік минув надзвичайно швидко, навіть не пригадую, чи встиг зробити якісь підсумки. Зараз, підсумовуючи п’ятиріччя, мушу відзначити, що цей перший рік був найлегший у моєму служінні. Чому? Спочатку ти до всього приглядаєшся, бачиш все у загальному вимірі, лише згодом починаєш вникати у деталі, у яких є виклики та труднощі.

Впродовж свого служіння Ви багато їздите з візитаціями у різні парафії Львівської Архиєпархії, багато спілкуєтесь із вірянами. Що найбільше турбує сучасних вірян?

Я маю щирий діалог з вірянами нашої Церкви, абсолютно з різними соціальними верствами. Приємно приїхати у якусь парафію без зустрічей, позапланово, без протоколів. Тоді бачиш стан. Часто мене люди не впізнавали, особливо після хіротонії, тому виникали різні кумедні історії. Але у цьому щирому діалозі з людьми їм йшлося про те, як надати духовну і пасторальну опіку, особливо у селах. Львів – це мегаполіс, а тому є місце для більшого духовного вибору, бо якщо мене не влаштовує щось в одному храмі, я йду в інший. Інколи в селах храми – це місця також культурного розвитку, тому треба думати, як надати людям цю пасторальну опіку. Часто вірян турбувала економічна ситуація, їхнє фінансове становище. Зараз ми переживаємо пандемію, з огляду на це маємо менше візитацій, але це не означає, що нема контакту з людьми. До синдрому переживань війни додалися ще синдром пандемії, тобто у іншому, соціальному вимірі, де люди залишилися ізольованими. Ми не повинні цього боятися. У більшості сьогодні постає одне питання – як вижити, навіть не йдеться про матеріальний вимір, а як залишитися жити на цій землі, оскільки статистики від наших лікарів дуже невтішні.

Якщо пригадувати минуле, то до єпископського служіння ви перебували у Австрії – спочатку навчалися в Інсбруку, захистили дисертацію, пізніше мали там служіння як співпрацівник пасторально-консультативного центру. Що дав вам цей досвід?

Це була відповідь на Божий план: чому я був там. Ми інколи кудись їдемо чи йдемо і міркуємо, чому я туди йду, чому мене туди відправляють? Перебування у Австрії — було надзвичайно цінним для мене часом, який поєднував у собі і служіння, і навчання водночас. Варто сказати, що навчання відбувалося не у звичному форматі, бо не йшлося про книжки, адже сьогодні маємо чимало інших ресурсів. Йшлося про особистий досвід спілкування з науковою елітою, від якої я вчився життя. Коли старша людина, твій ігумен, має шалений досвід ніколи нічому не дивується. Коли ти прийдеш до нього, не знаєш з чого почати, бо справа не з легких, а він відповідає: «Та ми не раз таке мали». Зараз пробую поєднати для себе ці камінчики мого навчання і служіння в Австрії в одну мозаїку. Окрім того, великим скарбом для мене було служіння в латинському обряді. Не лише, щоб його вивчити, але насамперед, щоб заглибитись у богословську таємницю літургійних текстів.

До хіротонії ви жили монашим стилем життя, зрозуміло, що єпископське служіння внесло свої корективи. Що із звиклого розпорядку залишилось, а що додалось?

Розпорядок дня у монастирі є спільним, тому не треба думати, коли вставати, і таке інше. З цього я зараз лише користаю. У монастирі мене справді навчили молитися, не лише тому, що є такий розпорядок, а тому, що є потреба. Зараз мене ніхто не контролює у молитві, але не можу собі уявити, як воно жити без молитви. Я пригадую собі ці дні проживання у монастирі, маю молитовник Згромадження редемптористів з ранковими та вечірніми молитвами, стараюся собі з цього користати.

Ваше єпископське служіння припало на буремне п’ятиріччя – початок війни на Сході, пандемія коронавірусу. Чимало людей кажуть про те, що Господь ставить перед ними лише виклики, а зовсім не милує. Як єпископ та представник Церкви, які відповіді ви собі давали?

Найперше я є єпископом-помічником. У Архиєпархії є Митрополит Ігор, який за будь-якого сумніву, вміє дати правильну відповідь. Оскільки, Митрополит має чималий досвід адміністративного та духовного життя. Тому разом з Митрополитом приймаємо рішення, це є для мене свідченням Божої волі як для єпископа-помічника. Митрополит Ігор дає простір можливостей для різних проектів та ініціатив. Треба вийти у тишу і почути, що хоче від тебе Бог. Це не означає, що я почую якісь голоси від Нього, але тоді за інших обставин, через інших людей Бог дає відповіді на певні запитання. Також маємо чудових працівників у нашій Курії – прекрасних синкелів, різні структури, через них ми разом збираємося і вирішуємо, які кроки чинити далі. Тому формується оця загальна стратегія, яка йде від всього представництва Церкви. Гадаю, не є вихід сісти за столом і накреслити стратегію, як інші мають жити. Спочатку вони мають сказати, що їх турбує, а вже на основі цих переживань формуються плани.

Впродовж цілого року живемо у викликах пандемії коронавірусу. Ви є одним із тих єпископів, які дуже активні у соціальних мережах. Зрештою, саме там даєте поради вірянам щодо їхнього духовного життя. Що можна порадити тим, хто сьогодні перебуває у страху та певній внутрішній ізоляції?

Я ніколи до того часу не був публічною людиною. Свого часу зареєструвався у Фейсбуці заради читання новин. Тим більше у нашому монастирі, у Кохавині, не було часу на Інтернет. Зараз розумію, що є певні виклики для єпископського служіння, пов’язані із пандемією, тому соціальні мережі є хорошим інструментарієм. Варто промовляти до людей, але чи вони це почують, — інша справа. На сторінках Святого Письма ми натрапляємо на фразу «Не бійся». Бог знає, що ми маємо цей страх. Інша річ – як жити з тим, коли маєш терпіння? Можна, звісно, нарікати на це терпіння, чи будеш від того здоровішим? Ні. Можеш боятися. Чи це вирішить проблему? Ні. Моє Християнство, Святі Таїнства дають мені надію йти у житті вперед.

Нещодавно Блаженніший Святослав, підсумовуючи десятиріччя своєї інтронізації, представив проект візії майбутнього Церкви. Зрештою, ювілей Вашого єпископського служіння та інтронізації Блаженнішого збіглися у часі. Як ви як єпископ будете долучатися до цього плану-проекту?

Справді, є цікавий і дивний збіг обставин. Коли я погляну на свій преміційний образок із священичого рукоположення двадцять років тому, таким мотто на цій іконці якраз була фраза з Євангелія: «Ідіть та навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, Сина, Духа Святого». Наш Глава Церкви проголосив цю стратегію і водночас сам зауважив, що це є наша мрія, оскільки переживаємо у світі складні часи. Ми креслимо стратегії, однак не завжди вони здійснюються. Особисто для себе як єпископа прошу в Бога дару гнучкості, бо ти плануєш одне, виходить інше. Зараз ми перебуваємо у контексті Хрестопоклінної неділі. В цей час чуємо гарні і влучні євангельські слова: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе». Що означає це зречення? Відмова від власних планів та стратегій. Життя приносить свої корективи, тому треба бути гнучким. Слова Блаженнішого очевидно будуть мати подальший розвиток на синодальних засіданнях, адже наша Церква має скарб бути присутньою у цілому світі, на різних континентах. Через наші синодальні постанови можемо далі рухатися до єпархій та парафій. Також сьогодні надзвичайно важливо будувати відносини. Сучасний вимір пандемії нас заблокував від живого спілкування, відчуваємо брак контакту та соціальну дистанцію. Тому ще один виклик – як соціалізувати людину після пандемії, відновити у ній довіру до іншого.

Які особисті підсумки після 5 років служіння? Чи маєте стратегію на наступне п’ятиріччя?

Я, мабуть, не робив би великих підсумків, однак до цього мене стимулюють журналісти. У тиші пробую проаналізувати це п’ятиріччя. Що тут планувати? Ісус Христос є Той самий вчора, сьогодні, завтра. Він воскрес, ніхто не зможе цього змінити. Також як єпископ перебуваю у послусі Церкви, перебуваю у повній комунікації із Митрополитом Ігорем, нашою Курією, Синодом, тому буду звершувати ці загальні завдання, які від мене вимагає Церква. А, по-друге, потрібно намагатися послужити людям, особливо тим, хто найближчий, — працівникам Курії Львівської Архиєпархії. У нашій редемптористичній духовності, є концепція, де б я не був, щоб не робив, з ким би не був, я є насамперед душпастир, кінцево йдеться про спасіння людської душі, а всі інші стратегії лише цьому служать.

Юліана Лавриш