“Волинки”
Селянський опір закриттю церков на Поділлі
Акції радянської влади з винищення церков і викоренення віри в Україні дістали останніми роками доволі широке висвітлення. Багато писав і писатиме про це й «ЛіС» — не тільки тому, що «за кадром» лишилося ще дуже й дуже багато невідомих сторінок, але й для того, щоб морок минулого ніколи не повернувся. Такими майже не висвітленими епізодами нашої історії є опір віруючих тотальній нарузі над своїми релігійними почуттями та реліквіями. Можливо, і навіть напевно, документи, на грунті яких підготовлено статтю, що ми її пропонуємо нашим читачам, не є цілковито правдивими. Очевидно, радянським чиновникам необхідно було виправдати жорстокість відносно селян, отож їм «шили політику». Але те, що опір був, і масштаби його були значними — безперечно. І цей опір примусив Сталіна написати свою лукаву статтю «Запаморочення від успіхів»: бліцкриг проти селянства захлинувся; вождь перейшов до справжньої війни на винищення...
...1929 рік намертво вкарбувався в радянську історіографію як рік «великого перелому». І він дійсно зламав селянський побут, людські долі й кістяк цілої нації, бо став прологом трагедії 1933-го. Особливо страшним був той час для регіонів, оголошених зоною суцільної колективізації. До «зони» було включено й Шепетівський округ.
Водночас з конфіскацією у селян насінного фонду, усуспільненням всієї худоби, молодняка, свиней, овець, птиці, кролів і пасік по селах почали закривати церкви. Найчастіше їх перетворювали на комори для зберігання зерна й реманенту.
Згідно з директивою окружкому партії від 31 січня 1930 р. треба було розкуркулити 800 сімей. 6 лютого 1930 р. на зборах бідноти села було намічено кандидатури на виселення (розкуркулення). На цих же зборах вирішили закрити церкву: «Почати підготовку серед населення про відібрання церкви». За це рішення було зібрано до 300 підписів (з 700 дворів.) Одночасно було організовано перевибори правління церковної общини. Нове правління відразу ж відмовилося від своїх обов’язків і подало до сільради заяву, щоб у них взяли ключі і прийняли церковне майно, що комісія сільради і зробила 13 лютого. Наступного дня під час ревізії майна почали сходитися жінки; між ними й комсомольцями виникли сварки й навіть бійки.
У ніч з 14 на 15 лютого плужнянський священик Войко Оверко об’їхав навколишні села і скрізь закликав людей виступити на захист церкви. Його прибічники відвідали села Хотень, М’якоти, Майдан і Сторониче. 15 лютого до Плужного зійшлося біля 500 селян. То переважно були жінки, які стали вимагати віддати ключі від церкви. В умовах, що склалися, окружне керівництво змушене було дозволити голові сільради віддати їх. Того ж дня відбулося богослужіння й було обрано нове правління общини, куди ввійшли виключно біднячки й середнячки.
16, 17, 18 лютого плужнянський священик разом з групою жінок, чоловіки яких були заарештовані ДПУ й намічені на виселення, разом зі священиком села М’якоти енергійно готували свій «Великдень». Саме так селяни визначили той день, коли вдалося відстояти церкву. 22 лютого у виповненій людом церкві відбулося урочисте богослужіння. Після служби на майдані біля церкви під церковними хоругвами зібралось понад 1500 людей з 9 сіл. Жінки почали вигукувати: «Не чіпайте церков!», «Не чіпайте куркулів!», «Геть колективізацію!» й навіть — «Геть радянську владу!» Люди вимагали повернення насіння та інвентаря. Натовп кинувся до комор, де зберігалися усуспільнений інвентар і зерно. Але людей зупинили постріли червоноармійців. А вже наступного дня, 23 лютого, в більшості сіл почався рух за повернення майна, за повернення віруючим закритих церков. У селі Печеськи Красилівського району священик Теодорович проголосив у церкві проповідь, спрямовану проти насильницької колективізації.
Заворушення селян з приводу закриття церков сталися і в селах Звонки та Корчівка. Зрештою і тут властям довелося повернути церкви, а з округу в усі сільради було надіслано вказівку, щоб зсипане в церквах зерно було перенесено в інші приміщення, особливо там, «де закриття не оформлено за законом». З цієї інструкції, до речі, видно, що абсолютну більшість церков на той час вже було закрито.
Та селяни не мали наміру задаватися. В селі Михнівка жінки-колгоспниці вимагали від властей: «Поверніть священика, а то розійдемося з колективу». З села Мала Шкарівка повідомляли: «Піп втік (очевидно, рятуючись від арешту. — Є. Н.), народ вимагає, щоб влада втрутилася й повернула».
Селянські заворушення, «волинки», занепокоїли керівництво УСРР. З Харкова вже 24 лютого надійшов наказ кинути на села всіх активістів, а охоплені заворушеннями села оточити маневровими групами Славутського та Ямпільського прикордонних загонів і заарештувати керівників селянських виступів. Прикордонники й міліція не раз стріляли у групи селян. Кількість вбитих і поранених до 27 лютого досягла 49 осіб, 104 було побито, 427 (з них 5 священиків) заарештовано. Тільки у Плужнянському районі 149 чоловік кинули за грати.
Арешти проводились і надалі; на кінець березня було заарештовано понад 2000 чоловік, серед них чимало священиків. Селяни, особливо жінки, боролися за їх звільнення. Понад 200 жінок з сіл Цмоківка, Судимонт, Хмелівка й Конотоп Судилківського району, зібравшись разом, пред’явили уповноваженому з району свої вимоги. На першому місці було «звільнити з-під арешту полонського ксьондза і не обкладати його податком».
Селяни з села Білополь збирали підписи за звільнення священика, який сидів у ДОПРі (дом общественно-принудительннх работ. — Ред.) А в Марківцях Грицівського району в цей час щодня здійснювалось богослужіння без священика; його проводив селянин Хацаюк.
27 лютого в Шепетівку прибув сам голова ДПУ України Балицький, який констатував, що керівну, найактивнішу роль у русі опору відіграють жінки, які знаходяться під впливом священиків і виступають єдиним фронтом, включаючи біднячок і дружин куркулів.
Стягнуті в округ війська посилили репресії. Власті розшукували організаторів. У резолюції Плужнянського райкому КП(б)У такими було визнано духовенство, зокрема священиків з Плужного, М’якот, Борисова та Ізяслава. Підстави — проведення богослужіння 22 лютого у Плужному й організація опору закриттю церков. Характерно, що в біографії священика Войка відразу після арешту дошукалися факту, який нібито говорив про його причетність до Спілки визволення України. Виявилося, що він свого часу був слухачем Київської школи філософії, яка фігурувала на сфабрикованому процесі СВУ як ядро, котре готувало «організаторів контрреволюції».
Хоча 7 березня 1930 р. окружком КП(б)У в інформації у ЦК КП(б)У визнав, що причиною селянських виступів-«волинок» були дії влади, серед них і «закриття церков без достатньої підготовки мас», звичайно ж, у кінцевому підсумку вину було покладено на священиків, яких оголосили контрреволюціонерами. А рецепт вирішення проблеми був один — репресії: «У тих районах, де завдано нищівного удару шляхом масового вилучення (арешту) контрреволюційного активу з куркульства, де нами розгорнута широка масова політробота, настав спокій».
У березні 1930 р. на Шепетівщині був пік розкуркулення селянських господарств. Усі заарештовані, серед них і священики, були засуджені до великих строків ув’язнення й заслання. Навіть відкриті церкви було знову закрито. Замовкли церковні дзвони, бо їх поскидали, замовкли й віруючі. «Настав спокій»...
Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 9-10
Євген НАЗАРЕНКО
