Володимирове Хрещення Руси-України у його світоглядних та культурно-просвітницьких вимірах

«Тільки те ми ві́даємо, що напевне Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях» (987 р.) [1] Ці слова сказали язичнику Володимиру Святославичу його посли, повернувшись з Константинополя після Богослужіння у Святій Софії. Туди великий київський князь посилав їх «іспитувати» або «розпізнавати» грецьку віру, як передає наш літописець [2].

Природною рисою людини є потяг до трансцендентного: до Бога. Пережиття присутності Бога у житті – це досвід, здатний докорінно змінити особу, переродити її. Посли Володимира, ще не хрещені, але люди у пошуку, пережили Божу присутність під час Літургії в дуже сильний спосіб. Вони діляться цим досвідом з князем, використовуючи словесний арсенал, яким володіють: «Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити» [3]. Тобто, відчувши божественні виміри, послухавши ангельські хори і вловивши гармонію, яку вони не можуть описати сповна (бо використовують тільки опозицію солодке/гірке), ці люди перероджуються. І починають тужити за Богом, прагнути духовного росту.

Але перед тим, як перейти до духовно-світоглядних вимірів Володимирового Хрещення Руси-України, огляньмо зрозумілий для Х століття політичний вимір, що лежав на поверхні.

Отож, Хрещення Володимира – далеко не тільки особистий акт, а акт державницький і цивілізаційний. Бо великий Київський князь, приймаючи Христову віру, хрестив усю Русь. Це добре розуміли його сучасники ще до події. Літописна легенда про посольства представників різних вір до Володимира показує це. Русь стояла на роздоріжжі вибору, який з одного боку мав визначити її цивілізаційний шлях на тисячоліття уперед; з іншого боку Русь мала збагатити своїм потенціалом ту скарбницю віри, яку вона прийме, і ту спільноту-цивілізацію, яка цю віру представляє. Погодьмося, що історичний момент був унікальним. Ми вже знаємо, що Русь обрала не іслам, не юдаїзм, а християнство у його східному варіанті: візантійському обряді.

Усвідомлювали значимість рубікону, до якого наблизилася Русь, і візантійські імператори-співправителі, брати Василій ІІ і Костянтин. Тож коли Володимир здобуває Херсонес у Криму і повідомляє, що здобуде Константинополь, якщо вони не дадуть заміж за нього свою сестру Анну, то співімператори вмовляють її погодитися: «І сказали їй брати: “Коли наверне як небудь Бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю ізбавиш од лютої раті”» [4].

Слід врахувати, що перед Володимиром до Анни сваталися імператори Священної Римської імперії Оттони ІІ і ІІІ, болгарський цар Самуїл та французький король Роберт ІІІ. Їм відмовили.

Пам’ятаймо, що в Середньовіччі хрещення монарха було актом державницьким, бо монарх і був й тогочасному розумінні державою; в його особі держава втілювалася. Що першочергово робить Володимир, коли повертається до Києва? Він велить скинути ідолів на чолі з головним – Перуном. Останнього наказує кинути у Дніпро і, йдучи за ним уздовж течії, пильнувати, аби не пристав десь до берега ріки в межах Руської – давньоукраїнської – держави. Ставши через хрещення дитям Божим, Володимир, як християнський правитель, отримує відповідальність за свій народ: ідолопоклонству, гріху (тому, що відвертає людину від спасіння) відтоді не має бути місця у Київській державі. Бо в духовній купелі 988 року народжується не лиш християнин Василій (хресне ім’я Володимира), а Київська Церква. Народжується один Божий народ у краї на Київських горах [5]. Максимально чітко це усвідомлення виразив уже Київський митрополит Іларіон у «Слові про закон і благодать», пояснивши за книгою пророка Осії акт Хрещення Руси за аналогією з актом прийняття старозавітними євреями Божих заповідей: «Говорить Господь… “Ти народ Мій!”, а він скаже “Ти єси Господь Бог наш!”» (Ос 2. 20, 25). Русь 988 року уклала завіт-союз із Богом.

Наявність гріха і тих, хто йому сприяє, Володимир цілком у дусі світогляду людини ІХ століття та ще й з гостротою почуття новоохрещеної особи, сприймає як особистий виклик. Тож друге, що робить великий Київський князь після вигнання з Руси ідола-гріха-Перуна, – це хрещення народу. «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде», – попереджає монарх, закликаючи до прийняття хрещення [6].

Чи чинить Володимир якусь новацію, видаючи таке розпорядження? Ні, він виражає усвідомлення відповідальності перед Богом за добро народу. У Посланні св. ап. Павла до Римлян читаємо: «Начальники-бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї, вона-бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить, вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим. 3–4). Саме з християнством у нашій культурі з’являється базове поняття влади як служіння істині і спільному благу. У «Посланні архиєпископа Луки до братії» (новгородського архиєпископа, який походив з Києва) з часів Ярослава Володимировича знаходимо чіткий вираз цього: «Бога бійтеся, князя шануйте — раби ми, по-перше, Бога, а потім – пана» [7]. Як вдало зауважив свого часу дослідник цього важливого джерела о. Іван Музичка, «Як і в Св. Письмі, Лука відрізняє страх Божий і пошану до царя чи князя» [8]. Вищість істини, Божого закону над людськими законами, передусім над злими наказами, – це те, що преобразило наш народ. Глибину цього передає термін «злочин» в українській мові, який має чіткий етичний вимір: виступ проти добра. У російській мові це – «преступление»: просто переступ наказу, не обов’язково доброго, а радше банальна непокора владі.

***

Коли народ хреститься, літописець описує реакцію великого князя і вкладає в його вуста подячну молитву, яка виражає наступний після першого очевидного – державного – виміру Хрещення. Мова про те, що Володимирове Хрещення – акт духовно-світоглядний. Це і є суть Хрещення. Читаємо у літописі: «Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: “Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його”» [9].

Слід визнати, що хибним в науці є той підхід, за яким тлумачать літописи, слова-повчання нашого Середньовіччя як літературні твори, красне письменство, забуваючи, що йдеться не про художній вимисел, а про одночасний опис дійсного і подальшу розбудову духовного світу людини. Ключем для розуміння цих текстів, писаних майже виключно монахами, є не якась сучасна методологія, а Святе Письмо. «Нові люди» з молитви Володимира над Почайною – це не авторський літературний образ. Це – конкретний біблійний вислів. Не розуміючи його, людина, яка береться тлумачити акт Володимирового Хрещення, «виливає дитину з купіллю». Пишучи про наших охрещених предків, літописець взорувався, зокрема, на Послання св. ап. Павла до Колосян:

«Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство. За все це падає гнів Божий на неслухняних. Ви самі нещодавно поводилися так само, коли жили в тому. Тепер же відкиньте й ви все те геть від себе: гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст! Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця. … Вдягністься, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість, теплячи один одного й прощаючи одне одному взаємно, коли б хтось мав на кого скаргу. Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само» (Кол 3. 5–10, 12–13).

Як бачимо, слова з цитованого послання св. ап. Павла звучать як продовження, навіть тлумачення, слів Володимира, сказаних у момент роздуму й подяки Господеві після Хрещення Руси. Аналіз нашого літопису показує, що автор його відповідних записів добре розумів і використовував «глибокий образ Хрещення як співпоховання та співвоскресіння з Христом (пор. Рим 6: 3–4)», що його використовував апостол Павло [10]. І дійсно, літопис містить навіть пряму цитату, яка підтверджує щойно сказане [11]. І тільки тоді, коли ми все це враховуємо, то розуміємо, що «Повість минулих літ» обов’язково читати зі Святим Письмом. Без цього вона незрозуміла. Ба більше, ми усвідомлюємо, наскільки глибоко християнським духом пройняті вже найдавніші пам’ятки нашої культури.

І це не дивно, бо християнство нашу культуру сформувало. Її база й парадигма християнська. Сталося це тому, що Христова віра старанням Церкви і сприянням влади інкультурувалася. Термін сучасний, а процес, який він виражає, на українських землях має понад тисячолітню історію.

На початку християнського шляху Руси-України наші предки були анальфабетами. Більшість їх не вміла читати й писати, а знання про світ здобувала з оповідей старших людей, осіб, яким пощастило побувати в дальших околицях (переважно у межах військових походів або торгівлі), а також деяких своїх практичних життєвих спостережень (переважно господарських). Світоглядний горизонт наших предків ІХ століття був нешироким і обмежувався до практичних навичок та фольклору, перемежованого забобонами. З огляду на стан свідомості, літописець навіть через століття після Хрещення тлумачить цей акт так, щоб його розуміли, не ускладнюючи: «через нього бо [Ісуса Христа], здобули ми вірою князя нашого Володимира доступ до благодаті сієї, якою ми хвалимось і [в якій стоїмо]». Для пояснення він вдається знову до св. ап. Павла, послань до Коринтян і Римлян: «нині ж, звільнившись од гріха [і] ставши рабами Господеві, маєте ви плід ваш – святість» (2 Кор, 5. 17; Рим 13. 11, 12; 5. 2; 6. 22). [12]

Язичницькі волхви проповідей не робили, язичницькі боги жадали жертв, у тому числі людських: цю поганську практику на наших землях якось не прийнято згадувати, але її фіксують і літопис, і археологічні дослідження. Тож Володимир припинив у тому числі сакралізоване людиновбивство. Християнство натомість приносить у нашу культуру поняття людської гідності: людина – образ і подоба Божа. Своєю чергою тільки з гідністю у нашу культуру приходить таке засадниче явище, як совість. Відтак гідність ставить перед людиною ідеал святості, а совість, як голос Бога в людині, до цієї святості кличе. До святості покликані усі, як вчила Церква з початків, так за Володимира, так і в наші дні. Але для того, щоби жити у святості, людей треба було вчити: кожне покоління заново. Володимир дав цьому початок на наших землях:

«І почав він ставити по города́х церкви і попів [настановляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували» [13].

Ми можемо певною мірою розуміти ці плачі матерів, спричинені емоціями від незнання. З іншого боку, завдяки тому, що великий Київський князь Володимир подбав про освіту, а літописець зафіксував це, ми можемо тепер розуміти, як уже друге-третє покоління хрещеної Русі спромоглося створити і залишити по собі такі шедеври, як «Повість минулих літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання архиєпископа Луки до братії», послання й повчання преподобного Теодосія Печерського, шедеври літургійної літописної книги тощо. А ще ж була архітектура: Десятинна церква Різдва Богородиці, Софійський собор, Києво-Печерський монастир з церквою Успіння і далі… А ще ж були мученики Борис і Гліб – сини Володимира, які воліли радше прийняти смерть, ніж підняти зброю на свого брата. А ще був книжник і законодавець Ярослав Мудрий – теж син Володимира. Християнство настільки швидко увійшло в суть нашої культури, що вже сам візантійський обряд як русь (народ, предки українців), так сусіди почали невдовзі називати руським, тобто українським. З такими характеристиками в історичних джерелах випадковостей не буває.

Не пройшло багато часу після смерті Володимира 1015 року, як русь усвідомила масштаб його вчинку. Наведу лиш кілька свідчень. «Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і [охрестив] люди свої». [14] «Нам бо належить Бога молити за нього, бо через нього Бога ми пізнали». [15] «Яка це радість! Не один, не два спасаються! Сказав бо Господь: “Так радість буває на небі [й] за одного грішника, який кається”» (Лк 15. 10). «А се не один, не два, а незчисленне множество до Бога приступило, святим хрещенням просвітлені». [16]

Завершити свої роздуми про значення Володимирового Хрещення хочу словами: «Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє». [17] Митрополит Іларіон уже каже, що Володимир – рівноапостольний. [18]

Ми покликані пам’ятати, що великий київський князь, святий і рівноапостольний Володимир заклав основи для нашої культури і християнської державності. Ми, люди ХХІ століття, особливо гостро в часи війни, відповідальні за їх збереження і розвиток нашого потенціалу. Недарма уже в преамбулі Конституції України зафіксовано: «відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».

Примітки:

1. Літопис руський, с 61.
2. Літопис руський, с 60.
3. Літопис руський, с 61.
4. Літопис руський, с 63.
5. Актуальне осмислення цього поняття див. у: Послання Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах», 14.ІV.2004.
6. Літопис руський, с 66.
7. Золоте слово, с. 312.
8. о. Іван Музичка. Єпископ Лука Жидята і його твір (1999), с. 326.
9. Літопис руський, с 66.
10. Для ліпшого розуміння загальної історії розвитку Таїнства хрещення раджу нещодавню статтю на цю тему: о. Юрій Мисів. Хрещення: між міфом та історією. Як змінювалися практика, послідовність і богослов’я таїнств християнського втаємничення // Патріярхат 1 (2026).
11. Літопис руський, с 67.
12. Літопис руський, с 67.
13. Літопис руський, с 66.
14. Літопис руський, с 75.
15. Літопис руський, с 76.
16. Літопис руський, с 67.
17. Літопис руський, с 89.
18. Золоте слово, с. 295, 300, 302, 306