Втрачений світ
Експедиційні записи з Чорнобильського Полісся
«Так само як колись за гріхи людські постраждав безвинний Син Божий, тепер, щоб люди отямились, Бог покарав нас — поліщуків». Ці слова, що вражають готовністю до виконання нелегкої історичної місії, усвідомленням її, я почула в селі Небрат Бородянського району на Київщині від переселенців із зони відчуження. Раніше, до чорнобильської експедиції*, поняття «Чорнобиль», «зона» були для мене лише синонімами лиха, великої трагедії. Відчуття власної причетності до всього, що сталося, усвідомлення масштабу і глибини заподіяної «мирним атомом» руйнації фізичних основ, духовних засад життя народу з’явилося лише тепер, після зустрічей з людьми, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.
За 10 років, що минули відтоді, багато йшлося про наслідки аварії для здоров’я народу. Але біда навіть не в тому, що сьогодні держава ще так мало може зробити для зміцнення здоров’я своїх громадян (вони й самі шукають собі ліку: фітотерапією, зціленням у крижаних ополонках тощо), і не в тому, що вони соціально не захищені («Подивіться на фотографію, яка в мене була хата. А вони мені дали за неї 6 тисяч. За них і пачку солі не куплю, а тут маю жити в одній хаті з чужою людиною»). Проблема набагато глибша — в деформації моральних настанов і цінностей народу під тиском життєвих обставин, яка стає дедалі помітнішою, а також у тому, що на наших очах зникає, гине цілий світ самобутньої культури поліщуків, приречених страждати за гріхи інших.
Полісся — благодатний для науковців край несподіваних знахідок і відкриттів. Він захоплює і не відпускає від себе кожного, хто хоч раз побував тут: все, про що колись читав у літописах, історичних джерелах (звичаї, обряди, пісні), тут іще можна зустріти в живому побутуванні.
Чорнобильський край — ліси та вода — навіки зачаровував тих, хто тут народився: щедро дарованими людині природними багатствами, розміреним плином життя. Сюди, додому, поверталися з далеких чужин, де жилося і спокійніше, і ситніше, але все було чужим: «Всьо равно хатєлось, хоч в землянку, абі додому. Іду я в 44-м году в міліцію брать пропуск туда, уже на родіну, в Глінку свою. Дак начальник говорить: «Да, женщина, це ві шо — ехать в окупірованную местность, да ви знаєте, як там погано жить?». Але Варвара Йосипівна Іллєнко (1919 р.н.) все ж поїхала у своє спалене німцями село поблизу Чорнобиля й тепер, живучи в с Луб’янка Бородянського району на Київщині, згадує свою рідну домівку з тим же жалем, що й тоді, у війну, а, можливо, й більшим, бо повертатись нема куди.
Густі ліси в давніші часи ховали поліщуків од напасницьких навал, а в часи новітні — від кари за невиконання продрозверстки чи за образу начальства. З чорнобильських хуторів через їх розкиданість людей було важче зганяти в колгоспи. Природа, з якою поліщуки жили в повній злагоді, рятувала їх і від голоду, і від зла людського. Цей зв’язок з довкіллям закріпився, мабуть, і на генетичному рівні: переселені в безлісні зони поліщуки почуваються там некомфортно. Повага до кожної живої істоти, що жила поруч з людиною, була для поліщуків не винятком, а правилом життя. В хату на тепло часто заповзали вужі, яких тут, у болотистій місцевості, було багато. Розповідають, що коли дітям, які гралися на підлозі, давали їсти, вуж міг також встромити голову в миску. І ніхто не завдавав йому ніякої шкоди, «хіба дітя цопне его ложкой по голове». Та і як можна було образити вовка чи того ж вужа, якщо за поширеними на Чорнобильщині повір’ями вовком, вірніше вовкулакою, може стати людина, а без вужа буде чахнути корова, з якою він дружив.
І досі ніхто не може визначити, яких моральних втрат під час переселення завдала поліщукам необхідність залишити в зоні відчуження хатніх тварин. Моя колега Катерина Ковтун записала розповідь літньої переселенки про її пса Рудого, якому при від’їзді вона обіцяла, що повернеться через три дні (так офіційно було оголошено всім евакуйованим) і на три дні залишила собаці їсти. Через тиждень, не в силі знести докорів совісті і снів, в яких пес докірливо дивився на господиню, жінка всіма правдами і неправдами дісталась-таки в зону й забрала свого вже ледь живого Рудого, Він і тепер живе з нею. Перед людьми, які покинули все, збираючись лише на три дні, ніхто навіть не вибачився.
Окремо хочеться сказати про мову, слово поліщуків. Це та ознака, що одразу ж вирізняє їх серед жителів київських приміських районів, значною мірою зрусифікованих. Ось думка одного з моїх колег-мовознавців: «Вони і говорять не по-нашому». Справжній словесний заповідник для лінгвіста. Поліська говірка навіть і нефахівця вражає своєю незвичною мелодикою, колоритом, великою кількістю архаїчних, забутих іншими слів, на які, здається, озивається історична пам’ять. Тут і досі звуть домочадців «челяддю», на поминки «ситять сіту», весільні приданки називають «закосянками», бо зав’язують під хустку косу молодої, а на молодіжні «вечуркі» печуть «горгуна» і «шушкі».
Вражає віра поліщуків у незвичне, їхнє наївно-поетичне сприйняття світу, в якому й досі, навіть поряд з реактором, знаходиться місце для домовиків та русалок, дідів-предків — охоронців з того світу.
— А відьми у вас були?
— Чого булі? І тепер єсть, особенно там, на нашей родінє!
— А про домовиків у вас знають?
— Аякже, у мене самой був.
Кожна подія вражає достовірністю переказу. В інших регіонах у таких випадках пояснювали: «У старовину люди були достойніші, от вони багато чого й бачили з того, що нам закрито». Те, що поліщуки — достойні люди, вам скаже кожен, хто з ними спілкувався. В поліських селах ще й досі не замикають хати, йдучи ненадовго з дому, в кожній хаті ще й досі нагодують подорожнього. Цей звичай переселенці зберігають і в тих селах, куди їх закинула доля. Хоч, скажімо, в київській приміській зоні, де здавна призвичаїлися нести на базар кожну жменю насіння, це виглядає незвично.
Звичаї — це те, що перш за все відрізняє саме цей народ від інших. Більш архаїчні за походженням обряди та звичаї поліщуків Чорнобильщини помітно відрізняють їх від жителів тих сіл, серед яких вони живуть тепер. І ця несхожість у такій звичній сфері робить їх чужими одне одному. В обстежених експедицією селах відкривається, як правило, друге, «чорнобильське» кладовище («вони ховають по-своєму»), в обрядах, що виконуються переселенцями, місцеве населення участі не бере — і навпаки. Можливо, десять років — замало для подолання цього бар’єру.
А звичаїв своїх чорнобильці не цураються: на храмові свята готують колективний обід біля церкви, на який запрошують усіх бажаючих, і ходять «гостиною» від хати до хати, на «розирги» після Трійці ходять за село проводити русалок і поминають дідов — померлих родичів, серед яких, крім відомих Дмитрівських і Михайлівських дідів, є ще й т. зв. Бурлацькі (!). У ці дні милосердні поліщуки поминають усіх (і тих, хто помер наглою смертю). На Радовніцу (у вівторок після Великодня) переселенці їдуть у Чорнобиль на могили родичів — повітати їх з весняним воскресінням природи, та щоб і вони з ними пораділи.
Переселенці старшого віку мріють бути похованими на рідній землі. Багато хто з них, не витримавши туги за домівкою, повернулись у розтерзані мародерами обійстя й хазяйнують там. Або вже спочили на рідній землі. Це вже для їх онуків та правнуків стануть рідними села, куди переїхали колись діди; вони переймуть місцеві звичаї і говірку. Про предків їм будуть нагадувати хіба що святині, вивезені свого часу разом з небагатим скарбом, — дерев’яні ікони із скорботними ликами богородиць у строях чорнобильських міщанок. Уламки втраченого світу...
* Постійно діюча з 1994 р. спільна експедиція Мінчорнобиля та НАН України, що працює за програмою “Комплексне історико-етнографічне дослідження та фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон Полісся”
Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 4-7
Галина БОНДАРЕНКО
