«Втрата духовності – основа конфлікту на українському сході»
Продовжуємо роздумувати над стратегіями виходу України із кордонів терористичної агресії. Минулого тижня за сприяння міжрелігійного Центру «Лібертас», що при Львівській міській раді, відбувся християнсько-юдейський круглий стіл, під час якого, зокрема, йшла мова про роль українського релігійного середовища та забезпечення миру в проблемних регіонах. Олександр Іващенко — один із учасників розмови, проживає в Донецьку, викладає іврит, історію та філософію, належить до місцевої єврейської общини, співавтор розвідок «Сльози Голокосту» та «Історія Єврейської общини Донецька». З паном Олександром говоримо про напружену ситуацію в регіоні, феномен донецького міжрелігійного середовища та вплив медіа-сфери.
— Пане Олександре, поговорімо про вплив релігійного середовища щодо стабілізації ситуації в Україні. Наскільки він ефективний саме в Донецьку?
— У Донецьку маємо хороший міжрелігійний, міжкультурний і толерантний діалог на основі Центру досліджень «Дискавері», який за напрямом роботи подібний до львівської організації «Лібертас». Тому одним зі світлих феноменів сьогоднішнього Донецька є молитовний міжрелігійний намет. Це — надзвичайно, коли протягом години люди, які представляють різні релігійні організації, збираються разом у молитві. У молитовному наметі присутні релігійні атрибути, а також є український прапор. Після молитви кожен може підійти до мікрофона й висловити свої думки та прохання. Важливе, по-перше, єднання різних конфесій; по-друге, вражає сила віри молільників; по-третє, кожного дня ці люди ризикують власним життям, але продовжують зустрічатися. Мене особисто вразила позиція одного протестантського пастора, який після чергового нападу на молитовний намет написав у себе на «Фейсбуці»: «Завтра наступний день нашого молитовного марафону. І я візьму в ньому участь...». На мою думку, в цих трьох крапках — великий зміст.
— Коли спостерігаємо за подіями на сході, бачимо втрату моральних цінностей і гідності, проблему «порожньої» людини. На вашу думку, відсутність духовності в людському житті — це також одна з підвалин сьогоднішнього конфлікту?
— Повністю погоджуюсь, що бездуховність і відсутність справжньої віри є одним із коренів сьогоднішнього конфлікту, й не тільки в ситуації на сході, але загалом, якщо розглядаємо всі події Майдану. Віруюча людина — завжди відповідальна перед собою та суспільством: чесно виконує свою роботу, не бере хабарі, не націлює зброю на іншого. Ми говорили про формування нової еліти. Отож без духовного підгрунтя ця формація неможлива. Будь-яке політичне мислення є безсенсове, якщо воно не спрямоване на людину. Саме воно має прищепити людям віру в Бога і толерантність до інших точок зору. У Донецьку громадянська війна вже відбувається в людських головах. Проблема в тому, що навіть всередині нашої общини є люди з різними точками зору, йц нашу строкатість позицій використовують проти нас. Адже, коли в середовищі є різні точки мислення, такими людьми легше маніпулювати. Звісно, юдаїзм, як і мусульманство чи християнство, засуджує вбивства. У Торі є з цього приводу певні заповіді, не знаю, чи можна їх повністю застосувати в нашій ситуації, але я нагадаю. За умов загрози для життя можна порушити всі заповіді, крім трьох: ідолопоклонства, перелюбства та вбивства іншої людини. Коли тобі пропонують зброю і кажуть, якщо ти не вб’єш іншого, ми вб’ємо тебе, ти не маєш права вбивати іншого, адже перебирати на себе функції ката — великий гріх.
— Ви говорили про те, що сьогодні зовнішній ворог використовує різноманіття позицій на власну користь. Чи є ця різнобічність позицій також наслідком незнання історії й тих трагедій, які мали місце в історії Донеччини?
— Погоджуюся з вашою думкою. Для мене Донбас — це територія якоїсь перманентної трагедії. Спочатку Громадянська війна, Голодомор, Голокост, тепер — тероризм. І для мене особисто загадково, чому в нас все так відбувається, чому історія буквально йде по колу. Можливо, через те, що вчасно не сказано правду, і її замовчування сьогодні дається дорогою ціною; можливо, це через те, що ми самі як нація не зрозуміли наших внутрішніх проблем і не змогли вчасно очиститися від них. У Німеччині, наприклад, відбулося ментальне очищення, а ми, на жаль, і надалі живемо пережитками комуністичного бачення. Коли я досліджував історію Голокосту на Донеччині, зробив для себе кілька цікавих висновків. У ХХ столітті були дві ідеології, які направлялися на пошук негативів у комусь, а не собі, — це комунізм і нацизм. Тобто ці ідеології вважали, що тільки ми — добрі, а всі інші — погані. Тому вони започаткували викривлену систему мислення у людей, адже найперше треба шукати проблему в собі. Ми звикли, що ті, які нас оточують, винні у всіх наших бідах, тому в нашому щоденному мовленні виробляємо кліше «поганий сусід», «нерозумний шеф», «погана дружина». Поки ми займатимемося творенням цих «ярликів», ми не зможемо розвиватись. І це — проблема не лише донеччан, всіх українців, але загальнолюдська помилка. Проте ми зараз говоримо про український контекст. На жаль, такими стереотипами розвивається сьогоднішня політична еліта, навіть у передвиборчій кампанії чи не в кожного кандидата є гасла, мовляв, тільки ми можемо все зробити, а інші — ні. Треба шукати свої недоліки як на рівні окремої людини, так і на рівні народу.
— У рамках конфлікту на сході варто також говорити про роль медіа. Відомо, що ми також перебуваємо в стані інформаційної війни. Яку позицію, на ваш погляд, мають займати українські журналісти в цьому медіа-конфлікті?
— Мені здається, що інформаційна війна не почалася сьогодні, вона триває впродовж всієї історії. Знову-таки звернуся до досліджуваної теми Голокосту. Коли я брав до рук зразки тодішніх радянських газет, які цілеспрямовано замовчували трагедію, розумів, наскільки ефективно діяла ця медіа-пропаганда, і зрештою вдавалося приховати від суспільства людське горе. У цій ситуації згадую фразу одного з героїв фільму «17 миттєвостей весни»: «Якщо я почну боротися вашими методами, то стану схожим на вас». Медіа мають розуміти цю тонку межу, коли вони, з одного боку, повинні захищати себе та свою країну, а з другого — випрацювати певні методи протидії. Коли німецькі війська ввійшли в Польщу, вони побачили таких євреїв, якими їх описували шкільні вчителі, — з пейсами, з Торою. Тобто вони побачили відповідність того образу, який вже було закладено у свідомості їхніми вчителями і пресою. І цей образ був спрямований на знищення іншого. Одного разу, викладаючи іврит, я написав для своїх учнів на дошці неправильно слово. Коли я дізнався про свою помилку, дуже картав себе. Учні зафіксували мою помилку у своїх зошитах і пішли з нею додому. Я відчув власну відповідальність перед цією групою людей. Проте рівень моєї викладацької відповідальності не порівняти з рівнем ЗМІ, які формують уявлення про певні процеси в громадськості. І тут знову-таки повертаємося до проблеми бездуховності, адже, коли я переглядаю російські канали, завжди хочу запитати журналістів, чи вони вірять у Бога.
