Втрата тяглости київської традиції була руйнівною для національного і духовного здоров’я українців
Володимир МЕЛЬНИК. — "Релігія в Україні", 2 лютого 2010 року
ИГОРЬ (Исиченко), Архиепископ Харьковский и Полтавский УАПЦ. Родился 1956 г. в Башкирии. В 1979 г. закончил Харьковский университет, где с 1981 г. работает на кафедре истории украинской литературы. Кандидат филологических наук (в 1987 г.), доцент, преподает историю украинской литературы Х-XVIII ст. Автор четырех книг, нескольких десятков статей. Принимал участие в создании на Харьковщине Общества украинского языка им. Т. Шевченко, Народного Движения Украины, Православного Братства. На протяжении 1991-1992 гг. был председателем Всеукраинского братства апостола Андрея Первозванного. В 1992 г. принял был пострижен в монахи. Рукоположен в диакона, священника и епископа на протяжении 1992-1993 гг. С 12 июля 1993 г. возглавляет Харьковско-Полтавскую епархию. В 1996 г. назначен управляющим делами Патриархии УАПЦ. Возведен в сан архиепископа в 1997 г. После смерти Патриарха УАПЦ Димитрия (Яремы) ориентируется на Митрополита УПЦ в США Константина (Багана), Главу УАПЦ в Диаспоре (Константинопольский Патриархат). В 2002-2003 гг. сделал ряд заявлений относительно состояния дел в УАПЦ в Украине, после чего Указом ее Предстоятеля Митрополита Мефодия (Кудрякова) от 15 мая 2003 г. „вычеркивается из числа архиереев УАПЦ, лишается всех должностей УАПЦ и выводится за штат УАПЦ”. Харьковско-Полтавская епархия зарегистрирована в настоящее время Госдепрелигий Украины как отдельная конфессия.
- Ваше Високопреосвященство, пропоную сьогодні поговорити про розуміння того, хто ми є: християни, українці, європейці. В чому полягає усвідомлення і відстоювання власної ідентичності?
— Визначення власного місця в просторі й рис, що відрізняють одну особистість він іншої, - початкові кроки нашого входження в доросле життя. Колись, у ранньому дитинстві, щойно ми починали вимовляти перші слова, батьки навчали нас називати себе й змушували повторювати свою адресу. Для чого? Щоб ми не загубилися в дорослому світі, щоб завжди могли знайти дорогу додому.
Біблійний етногенез виявляє драматичний мотив поділу людства, його багатокультурности – гріх гордині. «І розсіяв їх Господь звідтіля по всій землі, й вони перестали будувати місто. Тому то названо його Бабел (Вавилон), бо там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11:8-9). Але в тому ж таки Святому Письмі шлях до самоідентифікації Авраама та його нащадків, вихід із єгипетського, а потім вавилонського рабства до власного, визначеного Творцем, дому, до Обіцяної Землі, постає неодмінною умовою реалізації провіденційної місії етносу. Авраам залишає землю Вавилонії, чужу культуру, проходить очищення пустельним усамітненням, пізнає себе в стосунках із Небесним Отцем, аби його далекий пра-пра-правнук зумів записати почуті від ангела тріумфальні слова: «Упав, упав Вавилон великий, що вином шаленства розпусти своєї напоїв усі народи» (Одкр. 14:8).
— Тож Вавилон – це наше спільне минуле, від котрого ми всі тікаємо?
— Земна історія кожного з нас – і кожної особистости, і кожного народу – є шляхом від втраченого Едему через облудний Вавилон до майбутнього Небесного Царства. Господь супроводжує нас на цьому шляху, і через Христову Церкву обдаровує благодатною присутністю Святого Духа – єдиного, універсального для всіх народів, і водночас здатного промовляти до кожного з нас у спосіб, властивий нашій ментальності. Пригадаймо: прочани, зібрані в день П’ятдесятниці в Єрусалимі, почули натхненних Святим Духом апостолів, ніби ті говорили зрозумілими для кожного словами: «Здивовані й остовпілі, вони один до одного казали: Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють? Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби - ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Діян. 2:7-11).
«Вавилон» у мові Церкви – це символ кожної імперії, що неодмінно прагне до уніфікації її мешканців, асиміляції різноетнічних культур. Наш ціложиттєвий похід до вічного Божого Царства є постійним доланням спокуси Вавилону, образ якого в посткомуністичній частині світу має цілком конкретні конотації. Багатоманітність культур і цивілізацій, таким чином, виявляється не стільки карою за гріх Ноєвих онуків, скільки даром, покликаним протистояти гордовитому змаганню з Богом за владу над світом.
— А чи не було входження до Константинопольської Церкви поступкою цьому середньовічному Вавилонові - Візантії?
— Для середньовічних українців, які воліли називати себе «русинами», православ’я було «грецькою вірою» та виконувало, крім суто релігійної, геополітичну функцію, локалізуючи місце Київської митрополії в цивілізаційному просторі Європи – в її східній, «грецькій» або, як її згодом назвуть, «візантійській», частині. Натомість ранньомодерні часи все частіше засвідчують назву своєї віри «руською», формують образ Києва як «руського Єрусалиму», демонструють зміцнення самостійности в синтезі різних богословських і літургійних традицій у духовному житті Київської Церкви. Епоха свт. Петра Могили (1632-1647 рр.) виявила найприкметніші риси ідентичности українського православ’я в його стосунках із братніми східними церквами, насамперед грецькими та румунською, та в загальнохристиянському контексті. Не зайве нагадати, що молода московська церковна традиція тоді виглядала для русинів-українців набагато дальшою й екзотичнішою, ніж грецька.
— Гадаю, що для більшості читачів ця думка є незвичною, бо мало хто замислювався над тим, коли і як саме відбулася зміна традицій з грецької до московської, а потім спроба за патріарха Нікона знову наблизитися до грецької традиції. Чи не могли б Ви розповісти детальніше про цей розрив і його наслідки?
—Розрив із цією епохою, втрата тяглости київської традиції й були руйнівними чинниками не лише для національного самоусвідомлення, але й для духовного здоров’я українців. Трагедія богоборчого ХХ ст. готувалася «просвіченим» XVIII століттям, що зруйнувало сталий церковний устрій Київської митрополії, подрібнило Київську Церкву на окремі єпархії, інкорпоровані чужими свідомості звичайних християн синодальними структурами. Величезна більшість українських громад – майже все Правобережжя – прийняла унію з Римом, аби врятувати свою ідентичність. Саме там, на Правобережжі, вдалося дещо ліпше зберегти віру від руйнівного впливу атеїстичних ідей.
Такий детальний погляд у минуле необхідний, аби збагнути, звідки саме походять хворобливі риси в нашій сучасній релігійній свідомості. Вертаючись із новітнього Вавилону додому, до київської спадщини, ми мусимо почати з її кодифікації, з реконструкції традиції, поруйнованої творцями гордовитої вавилонської вежі, що в ХХ ст. засяяла рубіновими зірками над Кремлем. А без виявлення цієї спадщини й відновлення повноцінного зв’язку з нею важко сподіватися на подолання глибинної кризи, з якої випливає більшість проблем нашого сучасного національного буття – кризи ідентичности. Так, як важко сподіватися потрапити до себе додому дитині, що забула своє ім’я та домашню адресу.
— Чому, на Вашу думку, православ’я для багатьох асоціюється саме з Росією, а інколи взагалі православність вимірюється відповідністю власних поглядів політичним поглядам Росії?
— Психологія імперії передбачає плекання культу сили, схиляння перед зовнішніми виявами переваг панівної групи. Не так дивно, що мірою перетворення Московського царства на Російську імперію релігійні меншини або переслідувалися, як білоруські чи українські уніяти, російські старообрядці, або ж поміщалися в жорстко контрольовану етнічну нішу, як католики латинського обряду. До речі, тоді до синодальної Церкви включили не тільки Київську митрополію, але й стародавню Грузинську Церкву, автокефалія якої була на кілька століть старшою за московську. Для православної монархії це мало певні мотиви. Але й атеїстична імперія зла так само спробувала під час Другої світової війни відновити єдину державну церкву, переслідуючи, забороняючи, обмежуючи розвиток альтернативних релігійних структур. Посталий внаслідок цього феномен «політичного православ’я» навряд чи менш безпечний для питомо російської традиції, ніж для наших українських реалій. Аби переконатися в цьому, досить походити в звичайну неділю по російських сільських церквах, поглянути на поведінку вірних.
Цікаво було б провести соціологічний експеримент: перевірити, які образи постають в уяві народженого в СССР обивателя у зв’язку з поняттям «православ’я». Можна бути певним: золоті бані, блискучі митри, патріярші постаті біля президентів. Ну, може ще купання в ополонці, млинці на Масниці, колядки на Різдво. Як українська мова в світі імперії випродукувала кумедний суржик, так і православна віра зазнає небезпеки асимілюватися до такого собі полегшеного варіянту офіційної патріотичної доктрини з елементами народної культури. Така небезпека існує від 313 року, від часу Міланського едикту, що поклав початок одержавлюванню Церкви. І протягом уже майже 1700 років Церкві вдається протистояти асиміляційному впливові держави лише завдяки благодатній присутності Святого Духа, виявленого в подвизі християнської праведности. Праведність же завжди буває безкомпромісною й непримиренною до неправди, особливо забарвленої фарисейською риторикою.
— Ви згадали про психологію імперії і її тиск, втім, перед цим зазначили, що первинно «грецька віра», тобто асоціативна прив’язка до імперії Візантійської виконувала позитивну функцію, локалізуючи Київську митрополію в цивілізаційному просторі Європи. Але зараз лунає багато закликів прив’язати українське православ’я – чи то історично, чи політично – знову ж таки до імперії, але Російської, й обґрунтовуються такі заклики саме прагненням до підкреслення потужності. Чим одна імперія Візантійська, принципово краща за імперію Російську?
— А я говорив не про Східну Римську імперію, а про поліетнічну візантійську цивілізацію. Політичні відносини Руси з Константинополем були дуже непростими, неодноразово обидві держави зіштовхувалися під час військових конфліктів, тож імперський чинник був радше застережним, ніж заохочувальним, у входженні до цивілізаційного простору, формованого у вимірах елліністичної традиції завдяки Східній Церкві. Церковнослов’янська мова була створена за моделлю «койне», синтезуючи не лише різні слов’янські говірки, але й слов’янську та грецьку мовні культури. Перекладені з грецької мови тексти, твори сакрального мистецтва, церковний обряд і юрисдикційне підпорядкування – всі ці й низка інших чинників упроваджувала Русь у візантійське культурне коло. Однак політичне узалежнення від Константинополя цілком виключалося, а згодом і небезпека такого узалежнення зникла. Драматична історія поставлення на київський митрополичий престіл русинів Іларіона й Климента Смолятича, а ще перед тим – несподіване на перший погляд хрещення рівноап. кн. Володимира в Корсуні добре відображають неоднозначність стосунків Руси з Візантією.
— Зараз усе частіше лунають заклики до інтеграції. Чи то до європейської інтеграції, чи до інтеграції з Росією і будування «Руського світу» відповідно до концепції, нещодавно озвученої Святішим Патріархом Кирилом. При цьому опоненти першого вектору говорять про далекість цінностей Європи, про надмірну свободу, і погрожують знищенням православ’я. Опоненти другого, навпаки, стверджують про відсутність будь-якої свободи і підкорення, і погрожують політизациєю церковного життя в Україні і знищенням українськості. Що є, на Вашу думку, інтеграція, і чи можна уникнути такої поляризації, та тих жертв, про які йдеться?
— Ще наприкінці ХІХ ст., у 1880 р., Іван Франко, прощаючись із своїми ранніми ліворадикальними поглядами та впливами москвофільства, написав вірш, що часто лунав протягом визвольних змагань 1917-1921 рр. й починався словами:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Минуло 130 років – але нам все ще слід нагадувати собі самим і більшости українських політиків, що суспільне служіння здійснюється не на догоду зовнішнім центрам впливу або інтеґраційним ідеям, а задля поліпшення життя власного народу, для зміцнення своєї країни. Будь-яка інтеґрація має мотивуватися внутрішніми потребами. І прикметно, що навіть політична сила, пов’язувана суспільною думкою з проросійськими орієнтаціями, висунула на останніх президентських виборах гасло: «Україна для людей». Попри трохи кумедну форму й широту інтерпретацій цього гасла, воно за своїм змістом симптоматичне: політична сила, бажаючи перемогти, змушена апелювати до реальних народних потреб, а не до абстрактних.
— Але чи не несе абсолютної самодостатності ризик усамітнення? Для багатьох громадян ідея зміцнення своєї країни як така неодмінно пов’язується із пошуком ворогів, які заважають і розвиткові і зміцненню: «підступний Захід», «шовіністична Москва», або ж і взагалі «світова закуліса».
— Складні суспільні процеси в Європейському Союзі справді насторожують нині християнські церкви. Не тільки православні. Я досить уважно стежу за польською консервативною пресою й знаю, наскільки впливові в католицьких колах найближчої нам країни ЄС антиєвроінтеґраційні настрої. Відмова включити до законодавчих документів ЄС хоча б згадку про християнську основу європейської цивілізації, переслідування захисників ненародженого життя, криза родини, сенсаційна ухвала суду про заборону вміщувати в навчальних закладах Італії розп’яття – все це викликає в християн активну протидію.
Але ж хіба можна не помітити, що демократичні цінності сучасного ЄС зросли на євангельській основі! Саме це зумовлює їхні переваги над реліктами тоталітаризму на Сході. Порівняймо-но, як захищені людська гідність і права особистости на Заході й на Сході Європи, скільки жертвують для бідних і знедолених західні та східні європейці, як ставляться люди один до одного на Заході й на Сході Європи. Та що говорити: проїдьмо автомобілем вулицями Берліна й Москви, аби відчути різницю в атмосфері людських стосунків. Християнською є не та держава, де в кабінетах урядовців висить більше ікон, а та, де плекається любов до ближнього, коректність і взаємна повага у людських стосунках.
Гасло «Русского міра», що прийшло на зміну менш привабливим «СНҐ» та «Євразійському просторові», є політичним проектом, у якому православ’я виконує суто ідеологічну місію. Цей проект за своїм задумом чимось нагадує опричнину часів Івана Грозного. Адже передбачається штучно виділити з європейського простору особливу частину, гетто, виплекати в ньому власну субкультуру й надати їй месіянського спрямування. Можливо, саме опричнина остаточно переорієнтувала Московське царство на шлях розвитку східних деспотій, ксенофобічно ворожих християнській Європі (в тому числі й православним Україні, Білорусії, Греції). Нині підживлювана газовими та нафтовими свердловинами агресивна ексклюзивність російських політичних лідерів потребує переконливих для народу ідеологем. Але чи не є блюзнірством перетворювати конфесійний чинник на інтеґральний центр цієї ідеологеми?
Сьогодні ідея «русского міра» виглядає як переклад мовою слов’янофільської традиції більш відвертого поняття «сфера стратегічних інтересів Москви». У чомусь вона протистоїть євангельському покликанню Церкви – іти й навчати всі народи. Є таке явище, засуджене вселенським православ’ям ще в позаминулому столітті, – етнофілетизм, тобто домінування національних цінностей над релігійними. Діяльну участь Церкви в творенні реґіональних сфер впливу на расовій чи етнічній основі важко було б сумістити з апостольськими засадами її діяльності.
— А як же тоді ідея Києва як «руського Єрусалиму», про яку Ви згадували? У чому принципова різниця між Києво-центричною і Москво-центричною ідеями, адже остання пропонувалася Патріархом Кирилом як наднаціональний проект?
— Однією з найпопулярніших фраз, що позначили для пересічного совєтського громадянина початок перебудови, були слова зі знакового фільму Тенґіза Абуладзе «Покаяння»: «А навіщо дорога, коли вона не веде до храму?» Пригадуючи ці слова, варто замислитися, чи політична перспектива, формована ідеологами «політичного православ’я», спрямована до Христового храму, чи ж до отвору печери, куди тікали від реального світу восени 2007 р. пензенські сектанти.
Хай простір «Русского міра» ніби ширший за тісний світ, у який замкнули себе сектанти. Але хай кожен, хто вже пожив у імперії, пригадає: адже стільки простору, скільки мав СССР, не мала жодна держава світу. Однак яким же тісним, провінційним і убогим виглядав цей замкнений простір імперії! Ідея «руського Єрусалиму» несе в собі перспективу розмикання політичного простору до понадісторичного буття, до універсуму. Вона не має нічого спільного з ідеєю імперії, замкненої в гордовитій самодостатності.
— Наша бесіда відбувається напередодні чергових виборів. Що б Ви могли побажати нашим читачам?
— Бажаю всім спокою та витримки, й неодмінно – критичного ставлення до спроб цілком узалежнити наше майбутнє від особи того чи іншого високопосадовця. Бажаю кожному українцеві розуміння власної відповідальности за вибір – і готовности змусити обраного високопосадовця виконувати свої обіцянки. Світ імперій сакралізував царську владу, змушував кожного відчувати себе безпомічним знаряддям у чужих руках. Вчімося перетворити чиновників, у тому числі високопосадовців, на наші власні знаряддя творення власного майбутнього. Не шкодуймо за старим Вавилоном, імперією зла, приреченою на загибель, аби не втратити зі своїх очей майбутнього непроминущого небесного Єрусалиму.
