Я б дуже хотіла подивитися в очі християнину, який би сказав, що рятувати життя не є завданням Церкви, ― Олена Кулигіна

Про те, як розпочалася її волонтерська історія, чому ближче до фронту почувається спокійніше, про щирі людські емоції та Бога, що допомагає реалізувати неможливе, про віру в дії і віру у професії, а також як бачить наше майбутнє — ділиться в інтерв’ю для РІСУ.

— Волонтерством ви займаєтеся не вперше з початку російського вторгнення. Розкажіть, яким був попередній досвід і чим від нього відрізняється волонтерство в умовах повномасштабної війни?

— Перший схожий досвід у мене був 2016 року, коли Папа Франциск оголосив акцію «Папа для України» на підтримку українців, які постраждали від війни. Тоді я працювала в паломницькому центрі «Рафаїл» у Львові. Єпископ Ян Собіло ― голова Технічного Комітету акції ― запросив мене долучитися до команди. Я тоді, як і зараз, переїхала зі Львова до Запоріжжя, але в той момент поєднувала дві роботи, їздила кожні 10 днів маршрутом Запоріжжя ― Львів і навпаки. Моя робота була безпосередньо комунікаційна: відповідала за інформаційну підтримку, співпрацю з українськими та закордонними журналістами, які висвітлювали ініціативу Папи Франциска. Також ми створили тримовний сайт про роботу акції. Інформацію публікували українською, російською ― для тих людей, які живуть на окупованих територіях, і англійською ― для того, щоб увесь світ міг бачити цю роботу, адже, наприклад, польські й італійські медіа активно висвітлювали акцію.

Допомога Папи розповсюджувалася і на окуповані частини Донецької й Луганської областей. Дуже складними шляхами через структури Греко- й Римо-Католицької Церков ми знаходили можливість діставатися туди. Апостольський нунцій Клаудіо Ґуджеротті з єпископом Яном Собіло могли перетинати лінію розмежування. Вони в’їжджали в Донецьк, Луганськ і відвідували католицькі парафії для духовної підтримки вірян, що залишалися на той момент в окупації і з багатьох причин не могли виїхати. Нам важливо було, щоб люди бачили, що робить Католицька Церква, Папа Франциск, різні релігійні організації, адже було багато спекуляцій і маніпуляцій довкола того, звідки й за які кошти ця гуманітарна допомога.

Тоді ми більше працювали для допомоги цивільному населенню в прифронтових регіонах, а також внутрішньо переміщеним особам. Багато хто залишався в Запорізькій, Дніпропетровській областях, тому більшість проєктів були реалізовані там. Ми відновлювали зруйноване житло, тому для мене дуже близькі Слов’янськ, Краматорськ, Мар’їнка, яка зараз фактично стерта з лиця землі й дуже важко це сприймати. Ми реалізовували ці проєкти спільно з протестантською місією «Еммануїл». Навесні завозили у прифронтові райони насіння й розсаду різних рослин, щоб люди, які там залишалися, могли посадити город і кожного дня про нього дбати й чекати врожаю. Це давало їм надію й показувало, для чого жити наступний день. Це дуже важливо для старших людей. Зараз це бачу на прикладі мами й бабусі, які виїхали з окупованої Херсонщини, але там залишився їхній город. І це те, чого їм найбільше бракує, ― роботи на землі, тому що вона щодня дає нові завдання, ти витрачаєш сили на щось, що відволікає від тривожних думок. Власне, з такими проєктами ми тоді приїжджали на східні терени України.

У межах акції 2016 року ми не так часто перетиналися з військовими, але дуже часто ― з представниками громадського сектору, благодійними організаціями й фондами, які брали участь в різноманітних проєктах. Я комунікувала з представниками цих проєктів і журналістами, тому в мене залишилася хороша база контактів людей, яким не байдуже, що буде з країною. Це були чудові організації в Слов’янську, Краматорську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, з якими ми підтримували стосунки всі ці роки й зараз також перетиналися. Мій досвід тривав рік. Опісля я повернулася до Львова й продовжила роботу тут.

Коли нас застало повномасштабне вторгнення, то я не знала, що саме буду робити, але, що щось таки буду, ― знала з перших днів. Звичайно, 24 лютого був величезний шок, бо вже в цей перший день у моє рідне місто Нова Каховка, де жила моя родина ― мама, бабуся, брат з сім’єю — було окуповане. О 12 годині на греблі Каховської ГЕС стояли російські військові й техніка. У перші дні ще працювали камери спостереження на вулицях і я могла в прямому етері бачити, як вулицями рідного міста пересувається російська техніка. Тоді неможливо було думати про щось узагалі. Але впродовж першого тижня, коли минув шок і виникла потреба зайняти руки, я приходила на склади до своїх друзів у Львові й допомагала сортувати медикаменти, складати військові медичні аптечки. Так могла бути в середовищі людей, з якими ми мислимо однаково, не дозволяємо собі такої розкоші як впадати в паніку або розпач. Кожен робив те, що знав і міг.

Так само студенти-комунікаційники Українського католицького університету, з якими я працювала, у перші дні розбіглися по різних волонтерських ініціативах: хтось зустрічав ВПО на львівському вокзалі, хтось готував їжу, хтось почав плести маскувальні сітки, волонтерити тут, у Центрі Шептицького. Кожен був залучений і мені важливо було також показувати їм приклад, допомагати. Ми всі були розгублені, але як від комунікаційників від нас теж багато залежало.

Також у мене було кілька інформаційних проєктів. Працювала з групою білоруських опозиційних журналістів, проводила для них лекції з інформаційної грамотності. Був великий запит на правдиву інформацію з України. У Білорусі складно отримувати новини з України й не завжди є доступ до всіх ресурсів. Я проводила для білорусів тренінги й далі вони в непублічних каналах поширювали інформацію серед тих людей, яким хотіли допомогти і яких намагалися вберегти від російської й білоруської пропаганди щодо російсько-української війни.

— Більшість білоруських опозиційних журналістів після того, як Лукашенко знову проголосив себе президентом, виїхали за кордон, зокрема ― в Україну. Ті, кого ви навчали, серед них?

— Зараз не знаю актуальних новин, бо ми не так часто підтримуємо контакти. Це середовище журналістів, громадських діячів, з якими познайомилася ще у 2011-2012 роках. Я приїжджала в Мінськ і Гродно на різні тренінги. Це люди, з якими знаюся особисто. Пізніше вони активно підтримали нас під час Революції Гідности — на відміну від колишніх знайомих російських журналістів (навіть католицьких). Те середовище ― це білоруськомовні журналісти, які завжди були на нашому боці й проявляли себе. Дехто з них у Білорусі, хтось оселився в Європі. Вони організували цілу підпільну комунікаційну мережу, щоб доносити інформацію своїм співвітчизникам.

Маю багато свідчень про те, що частина білоруських опозиційних журналістів залишалися на території Білорусі й допомагали партизанському рухові. Це ті люди, які підривали колії, передавали інформацію про переміщення російської й білоруської техніки й військових на території Білорусі. Частина з них у глибокому підпіллі, але вони також потребували інформаційної підтримки.

— На початку повномасштабного вторгнення ми ще не знали, як діяти. Тому волонтерство було стихійним, волонтери витрачали більше ресурсів, ніж було потрібно насправді. Однак за певний час вдалося вибудувати систему дій. Розкажіть про те, як змінилися особливість і темпи роботи у вас? Як від приватного збору коштів на ліки та їхнього сортування ви дійшли до забезпечення всім необхідним десятків військових медиків?

— Починалося все в березні минулого року з допомоги цивільним на окупованій частині Херсонщини. Спочатку до мене зверталися знайомі люди з Нової Каховки. Зрештою, там жили мої мама й бабуся, то я знайшла шляхи для передачі медикаментів на окуповану територію через волонтерів, які залишалися там. Списки потрібних ліків надходили від одиноких людей поважного віку, вагітних жінок, малозабезпечених. Їх передавали місцевій церкві. За цими списками я збирала медикаменти тут, у Львові: частину віддавали з різних організацій і волонтерських спільнот, а на дещо я збирала кошти через фейсбук і купувала сама. Кілька разів вдалося передати пакунки в Нову Каховку.

Пізніше через «сарафанне радіо» про цю ініціативу почали дізнаватися інші люди. Надходили запити з Херсона. В окупованому місті також залишалися волонтери, які допомагали тим, хто в потребі. Отже, таким чином до вересня я двічі на місяць передавала медикаменти в Нову Каховку, Херсон і ще кілька населених пунктів області. Пізніше канал, яким ми користувалися, був заблокований. Жодну гуманітарну допомогу з території, підконтрольної Україні, окупанти не пропускали. Тому далі передавати медикаменти було неможливо.

У квітні, коли був налагоджений шлях передачі медикаментів на Херсонщину, я дізналася, що співробітник моїх друзів пішов добровольцем на фронт і потрапив у медичну роту. Він не медик, але проходив альтернативну службу як аптекар чи провізор ― тому його запросили в медичну роту. Через цей теплий контакт до нас почали потрапляти запити інших. Ми дізналися, що військовим медикам не вистачає турнікетів, та й на початку навіть бинтів і пластирів. Серед гуманітарки, якою мене вже дуже добре завантажили друзі, знайомі й зовсім незнайомі люди, які просто бачили мої дописи та їхні репости в соціальних мережах, я бачила ті речі, яких потребують військові медики. Так почала передавати їм надлишки того, що не потрібно було цивільним.

Тоді почали питати друзів, чим ще можемо допомогти. На цьому етапі до мене приєдналася подруга з Олександрії ― також Олена. Військові медики почали готувати й надсилати нам списки. Я робила дописи в соціальних мережах і люди надсилали ще більші об’єми допомоги, ніж досі, і вже безпосередньо скеровані на військових. Тобто від травня до вересня у мене було паралельно два проєкти: перший ― мій приватний, маленький (хоча щоразу я мала списки-запити медикаментів від 100-200 людей) для цивільних на Херсонщині, другий ― робота з військовими медиками.

Мені на початку здавалося, наприклад, що турнікети без грошей дістати неможливо. Але після кількох дописів знайшлися люди, які надіслали 2-3 десятки турнікетів. Для нас це вже було диво, бо важко порахувати, скільки це коштувало б, якби довелося їх купувати. Коли наприкінці квітня запитали в наших підопічних, що їм зараз найбільше потрібно, то вони відповіли, що критична потреба ― реанімобіль. Ми з подругою в телефонному режимі між собою посміялися: ну як нам знайти машину швидкої допомоги? Ми не мали жодного уявлення. Якось подумала: що я втрачаю? Написала допис у фейсбуці, запитала у своїх друзів (на щастя, у мене дуже хороше коло знайомих і незнайомих людей) поради, з чого взагалі треба починати пошуки або купівлю реанімобіля. Відгукнулося багато людей. Допис був опублікований у суботу, а вже в понеділок через греко-католицького священника я мала контакт з фондом українців у Німеччині Bamberg.ua, який був готовий подарувати машину швидкої допомоги для херсонського напрямку. Це був справжній шок. У цей момент я зрозуміла, що немає нічого неможливого. Від часу, коли я почала пошуки машини швидкої допомоги, й до моменту, коли вона перетнула кордон і приїхала в Україну, минуло 10 днів. Коли ми подзвонили нашим друзям-медикам і повідомили, що знайшли машину швидкої допомоги, у них також, мабуть, був шок. На попередні машини вони скидалися між собою, допомагали співробітники їхніх дружин і чоловіків. І тут люди, яких вони навіть не бачили, кажуть, що мають реанімобіль.

Я зрозуміла, що маю бути ближче до фронту, бо ми вже мали великі об’єми гуманітарної допомоги, яку надсилали зі Львова, з Рівного, Києва. Це все приходило в офіс моєї подруги в Олександрії (офіс перетворився на медичний склад) і мені, як чесній людині, потрібно було приїхати й допомогти це все перебирати. Усе сортували за категоріями. Якщо чогось не знали, то шукали, що це, як воно працює, радилися з лікарями, зі знайомими військовими, щоб зрозуміти як використовувати те чи інше приладдя, на якому етапі роботи медиків воно потрібне. Окрім першої «усиновленої» медичної роти, до нас почалися звертати інші медики й військові. Улітку була вже не одна рота, й навіть не десяток. Станом на вересень у списку підопічних медиків ми нарахували близько 50 людей, зараз ― далеко за сотню. Навіть мої знайомі, які самі допомагали, переказували кошти й підтримували мою ініціативу, за кілька місяців писали, що мають мобілізованих чоловіка, племінника чи ще когось. Вони ставали військовими медиками й зверталися до нас. Ми для того й працюємо, щоб допомагати медикам, уже знаємо протоколи, за якими вони діють, вивчили засоби допомоги, з якими вони мають справу, уже наперед пробуємо все шукати, замовляти.

Робота масштабувалася. Спочатку був херсонський напрямок, після деокупації Херсона частину бойових бригад перевели на Схід і ми «посунулися» з ними. Я переїхала до Запоріжжя і зараз у нас є два медичних склади ― один в Олександрії, інший ― у Запоріжжі, де мене прихистили друзі. Також у Запоріжжі працює фонд Chalice of Mercy ще однієї моєї подруги, якій я також допомагаю масштабувати роботу. Вона надсилає зі США багато хірургічних матеріалів, обладнання для лікарень, стабілізаційних пунктів. Знаючи багато медиків, я можу запропонувати їм ще цю допомогу.

Наша особливість у тому, що ми не просто надсилаємо посилки «Новою поштою», бо це можна було б робити і зі Львова. Для мене як для людини, яка свого часу працювала в журналістиці й комунікаціях, дуже важливо знати людей, слухати їх. А телефоном чи навіть через захищені канали зв’язку військові не можуть розповідати багато. Тому для нас важливо їздити в ті місця, де вони працюють, де можуть з нами зустрітися, випити кави й поспілкуватися, де можемо в руки передати допомогу, обійняти й підтримати. Це також дає мені натхнення й можливість розповідати історії конкретно цих людей ― не просто про звіти з коробочками. Мені хотілося б наблизити історії військових медиків до кожного українця і людей за кордоном, розказати, які це люди, чим вони займалися до війни, як вони зараз це все переживають (бо ж вони бачать дуже багато поранених, смерть). Це ті історії, які можуть підтримати всіх нас, дати нам більше сили теж не зупинятися, якщо вони не опускають руки. І разом з цим, буду щирою, це дозволяє привертати більше уваги й залучати допомогу, бо на війні запити й потреби в медицині просто колосальні. Навіть великі фонди не можуть дати ради з цим об’ємом, не те що такі маленькі волонтерки, як ми з Оленою.

— У ваших соціальних мережах багато світлин з медиками й військовими, яким ви допомагаєте. Так виглядає, що ви зріднюєтеся з тими людьми, стаєте близькими. Когось знали ще до мобілізації, з кимось познайомилися вже опісля. Ви розумієте їхні болі, потреби, знаєте їхні життя, родичів. Наскільки складно усвідомлювати, що вони ризикують собою щодня? Що когось можна не побачити, а чиєсь життя докорінно зміниться?

— Це складна реальність, у якій ми живемо понад рік. Особливо є такі підрозділи й медики, яких ми «всиновили» — я вживаю інколи цей термін щодо бригади чи колективу. Серед них справді є люди, які стали чимось більшим, ніж підопічні. З більшістю з наших медиків я до повномасштабної війни не була знайома. Єдині, кого я знала раніше, ― мій рідний брат, який також тепер є військовим медиком, і мій сімейний лікар, який пішов на фронт і сказав, що тимчасово не може мене лікувати. З іншими знайомилася вже в процесі. І можу сказати, що останнім допомагаю значно більше, ніж тим, кого знала. Можливо, тому, що знайомі соромляться звертатися про допомогу, хоча тут нема чого соромитися. Інколи медики кажуть, що їм аж незручно від того, скільки ми їм даємо. Тут доводиться пояснювати, що ми не їм особисто допомагаємо, а допомагаємо рятувати життя наших військових і звільняти нашу країну. Тому в кожного з нас дуже «меркантильні» інтереси. Сміємося й вони приймають допомогу, яку ми передаємо.

Справді, з кимось з цих людей я вже в близьких дружніх стосунках, у когось була вдома, знаю їхні родини, дружин чи чоловіків (бо серед військових медиків також багато жінок), дітей. Напевно, якби не сприймала цих людей як друзів, сестер і братів, то мені було б важче вірити, що нереального немає. Ми вже передали військовим медикам 12 машин (5 «швидких», вантажівку та шість евакуаційних машин). Щоразу здається, що зараз не вдасться знайти гроші, донорів, оформити документи. Але коли розумієш, що робиш це для людини, рідної за духом, за цінностями, коли сприймаєш це як щось для брата чи сестри, то наступаєш на горло своїй втомі, просто йдеш і робиш, що потрібно.

Звичайно, ми дуже хвилюємося за кожного, особливо, коли частина в найбільш гарячих точках. Інколи нам вдається туди доїжджати. Пробуємо чути, як гримить небо й земля, як це чують вони кожної хвилини. Чим далі я від лінії фронту й від них, тим більше в мене тривожності, тим більше переживаю. Я гірше сплю у Львові, ніж у Запоріжжі або ще ближче до лінії фронту. Там уже не страшно. Думаєш не про страх, а про тих людей, з якими ти разом. Одна наша поїздка й машина з допомогою може врятувати сотні життів, тому не страшно ризикувати. У той момент абсолютно інакше виглядають пріоритети. Звичайно, ми не ставимося до безпеки легковажно: дотримуємося всіх протоколів, але, як і всі українці, розуміємо, що контролювати, де й коли впаде чергова російська ракета, не може ніхто. Від цього не захищені люди ні у Львові, ні в Києві, ні в Запоріжжі, ні в околицях Бахмута. Тому передусім я намагаюся бути з нашими людьми й кожна наступна зустріч і перспектива такої зустрічі дає сили, натхнення, більше ентузіазму й працьовитості.

Інколи пошуки потрібної допомоги нагадують квести. Востаннє я розшукувала й купувала в різних місцях м’які ноші ― їх потрібно було кілька сотень. Постійно шукаю рідкісні медикаменти, які є тільки за кордоном, а в Україні вони можуть бути лише на волонтерських складах. Але якось Бог робить дива і навіть складніші запити нам вдається реалізовувати завдяки великій аудиторії друзів у соцмережах. Це допомагає рухатися вперед, не боятися кожного наступного виклику й запиту.

— Кожен з військових медиків жив іншим життям до повномасштабної війни, має якесь «до»: хтось був чудовим батьком чи мамою, хтось слюсарем, хтось священником а тепер став капеланом, який не виїжджає з передової. У волонтерів так само є своє «до». Розкажіть, як ви повністю переключилися з журналістки й комунікаційниці на волонтерку? Чи розглядаєте повне повернення в медіадіяльність?

— Я продовжую викладати для студентів і дорослих груп ― тобто те, що я робила до початку повномасштабної війни: викладала, консультувала, проводила тренінги. Багато взаємодію з різними церковними структурами: Греко-Католицькою, Римо-Католицькою Церквами. Волонтерство й служіння ― це постійна частина мого життя. Досвід акції «Папа для України» ― це також історія про те, що потреби суспільства, країни стають важливішими, ніж власні вчорашні плани.

У грудні 2021 ― у січні 2022 я мала зовсім інші плани й перспективи. Ми розвивали нові мрії й проєкти в Школі журналістики й комунікацій УКУ. Я продовжувала роботу над своєю дисертацією, вже думала над наступними дослідженнями, написанням наступної книги разом зі своєю подругою. Усе дуже швидко змінилося 24 лютого. У цей момент я зрозуміла, що все потрібно поставити на паузу, щоб у перспективі мати до чого повертатися.

Для себе я ніколи не розглядала можливости просто мирного, спокійного життя в тиловій частині України й волонтерства у вільний від роботи час. Чому? Бо коли почала проводити перші збори й акції, особливо коли ми змогли передати на фронт першу машину швидкої допомоги, я побачила, що те, що я можу зробити як комунікаційниця-волонтерка, на фронті має значно вищий коефіцієнт корисної дії, ніж навіть моя улюблена робота в університеті зі студентами. Це було й залишається тим, чим я хотіла б і далі займатися після перемоги, бо працювати з майбутнім ― зі студентами, з людьми, які хочуть досягати кращого в житті, ― це дуже почесна місія. Але спочатку нам треба врятувати країну. Так, є люди, які вже працюють над тим, щоб її відбудовувати. Хтось намагається руйнувати наше майбутнє, а хтось працює над тим, аби дати перспективу й надію молоді, студентам. Але, зважаючи на свій досвід попереднього волонтерства й соціальної роботи, я побачила, що тут є кому мене замінити, а там це дуже важко. На цей період життя волонтерство ― моє першочергове завдання.

Продовжую викладати в УКУ. На щастя, мені дозволили проводити семестровий курс для студентів онлайн, адже найближчим часом я не зможу повернутися до Львова. Зрештою, у Львові мені ніде жити, бо в моїй квартирі після виїзду з окупації мешкає моя родина. Поки ми не повернемо їхній дім і можливість туди повернутися, то їхній дім ― тут. І мені, і моєму братові, який зараз на фронті, спокійніше, коли наші батьки в безпеці.

Поєдную зараз волонтерство й робочі проєкти, викладання, лекції, консультації з комунікацій, але пріоритет змінився: зараз на волонтерство припадає 80% мого часу. Для себе потребую мінімуму, бо якщо базові потреби забезпечені, то все інше можу інвестувати в допомогу порятунку життя. У моєму сумлінні це зараз найважливіший пріоритет. Як буде далі ― не можу сказати, бо зараз живу так, що мій горизонт планування ― це два тижні. Будь-які зміни ситуації на фронті змінюють мій особистий розклад, порядок дій, географію перебування. Я навіть не можу передбачити, що за два-три тижні буду в Олександрії, у Краматорську, чи в Херсоні. Все залежить від щоденних подій.

— Як узагалі змінюється ваша рідна Херсонщина зараз?

— Херсонщина трансформується під час цієї війни. Моє місто залишається в окупації. З перших днів я стежила за багатьма місцевими групами й чатами, де містяни обмінювалися новинами. Був навіть випадок, коли в одній з груп учасники вирішили перейти на українську й спеціально писали трохи з помилками, щоб окупанти не могли читати, що вони пишуть, а ґуґл не давав коректного перекладу. Це було дуже креативно й весело, це та невеличка частка гумору в тих обставинах, яка захищає психіку кожного. Бачу, що в східних і південних регіонах є люди, які принципово залишаються російськомовними. Але коли ми проїжджали по деокупованих селах Херсонщини, то переважно зустрічали там українськомовних людей. Після деокупації в них не було світла, газу, води, території навколо все ще залишалися замінованими, але наших військових, які першими зайшли в регіон, вони зустрічали як своїх рідних, розселяли по своїх домівках. Наші військові медики були першими, хто надавав людям медичну допомогу, бо рік вони її не отримували ― цивільні лікарі повиїжджали.

Херсонці цінують свою свободу. Навіть попри те, що тепер мають менше фізичних і матеріальних цінностей, щоденно чують обстріли й наражаються на небезпеку, вони тішаться, що нарешті повернулися до вільної країни. В окупованій частині Херсонщини завжди залишалися люди, які передавали інформацію нашим військовим і допомагали визволяти Херсон. Це відомий рух «Жовта стрічка», який працює не тільки в цьому регіоні, але там він себе дуже яскраво зарекомендував. Ці люди ризикують своїм життям кожну хвилину, але вони не зупиняються. Це багато про що свідчить, зокрема про любов до волі навіть у тих обставинах. Один з моїх дальніх родичів ― волонтер у Новій Каховці ― був закатований російськими окупантами в підвалі саме за свою громадянську позицію й волонтерську діяльність. Він співпрацював зі ЗСУ і готовий був заплатити таку ціну за волю. Хоча ніхто з нас не може сказати, що готовий завтра померти, але людина щодня робила вибір допомагати своїй країні, своїй армії повернути свій рідний дім. Він заплатив за це життям. Людей, які готові ризикувати, насправді багато.

— Чи можемо поговорити про особистий вимір цієї війни? Мати рідних в окупованій Новій Каховці й брата на фронті ― це вже нелегко. Розкажіть, як вам вдалося евакуювати сім’ю? Як підтримуєте брата?

— Сім місяців, упродовж яких моя родина залишалася в окупації, для мене були найважчими. Я розуміла, що зв’язана. Не могла вмовити їх виїхати: ні мама, ні бабуся не погоджувалися, боялися дороги, історій про те, як на блокпостах складно й небезпечно, як зневажливо ставляться окупанти до простих людей, що намагаються виїхати.

Уже після того, як росіяни почали готувати так званий «референдум» на Херсонщині, стало зрозуміло, що з кожним днем людям, які не готові до співпраці з ними, які не готові брати російські паспорти, все небезпечніше залишатися там. Моя мама має свободолюбний характер. Вона постійно сварилася зі своїми знайомими та сусідками, які брали російські паспорти й отримували подвійну пенсію ― з України й з Росії. Таких людей також, на жаль, не забракло. Мама публічно висловлювала, що про це думає. Це могло стати небезпечним.

У вересні вирішили виїжджати мій брат з дружиною, дитиною, песиком і котиком, яких підібрали десь на вулиці. Брат категорично відмовлявся виїжджати через Крим, тому зробили це через Василівку ― до Запоріжжя. Завдяки йому наважилися також мама й бабуся. Коли мої рідні приїхали до Львова, то змогла нарешті видихнути.

Коли брат повідомив, що він уже пішов до війська, то, звичайно, я як сестра могла тільки пишатися ним. Для мене було сюрпризом, що його взяли на посаду бойового медика ― він нічого спільного з медициною не мав раніше. Ще жартували, що, мабуть, у військкоматі переглянули мій фейсбук. Брат три місяці вчився на курсах, дуже добре себе зарекомендував, почав випереджати мене у своїй медичній кваліфікації. Я у цій сфері теоретик: добре знаю, з чим працюють медики на різних етапах евакуації. Брат уже після перших бойових хрещень усе це випробував на собі.

Від нього я вимагаю всі звіти, ставлюся так само строго, я до інших підопічних. Може, навіть трішки строгіше, бо це моя найбільша відповідальність. Намагаюся йому допомагати, але він небагато від мене потребує. Можливо, тому, що в них штурмова бригада, яка має трохи краще забезпечення, або є інші волонтери, які допомагають їм. Я спокійна, коли йому від мене нічого не потрібно, у нього все є ― отже, дає раду й виконує свою роботу. Я зосереджую в цей час зусилля на тих, хто в гіршій ситуації.

Звісно, я переживаю за нього, як і за близьких друзів, які в небезпечних регіонах. Коли мій брат уперше поїхав до Бахмута, ми не говорили про це мамі. Мене він попередив, що не буде зв’язку впродовж якогось часу. Цей перший тиждень я провела у напівсвідомому стані. Це щохвилинна фізична напруга, бо ти не маєш жодних новин, а просто читаєш, що відбувається там, від інших військових знаєш загальну ситуацію і розумієш, що твоя рідна людина зараз у центрі пекла. Але такий досвід переживають дуже багато матерів, сестер, дружин інших військових, тому я єднаюсь з іншими жінками, які щоденно моляться і переживають за своїх рідних. Ще більше стараюся допомагати тим медикам, що звертаються до нас, з думкою, що потім, можливо, хтось допоможе моєму братові. Чим більше страшних новин, зокрема новин про загибель або полон когось зі знайомих, ― тим більше злості, яку я намагаюся конвертувати в роботу. Щоб трошечки заспокоїтися і зменшити тривожність, я не даю відпочивати своїм рукам. Також, щоб тримати під контролем психічне здоров’я, важливо бути в колі однодумців ― людей, з якими рухаємося в одному напрямку, робимо одну справу.

— Ви віруюча людина. Часто доводилося говорити з представниками різних Церков за кордоном, які вважають, що підтримка військових ― підтримка насильства й убивств. У наших реаліях це виглядає зовсім інакше ― це про порятунок кожного життя. Яка ваша позиція в цьому питанні? Де для вас у цій війні Бог?

— Зараз я працюю й волонтерю в багатьох структурах Греко- й Римо-Католицької Церков, також активно співпрацюю з протестантськими середовищами. Вважаю, що війна дуже багато показує: у певних речах вона ділить людей з огляду на їхню світоглядну позицію, їхнє ставлення до підтримки військових і цивільних. Тут навіть всередині однієї церкви люди мають різні думки й поведінку. Християни з деяких конфесій збираються й різними ― у тому числі нелегальними ― шляхами виїжджають за кордон (зокрема чоловіки призовного віку). Навіть попри те, що ми з ними знайомі багато років, я вважаю таких людей зрадниками України, зрадниками віри, хоча вони це називають зовсім інакше. З ними розходимося в розумінні того, що таке віра в дії, що таке плоди віри. З іншими представниками різних конфесій ми навпаки почали дуже близько працювати. У тій волонтерській роботі, яку ми з Оленою Цертій робимо на два міста, нас дуже підтримує церква. Олена ― лютеранка, а Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква України зараз допомагає нам у забезпеченні військових тактичною медициною.

Завдання Церкви ― рятувати душу і лікувати тіло. Так вона себе проявляє у соціальному служінні. Я б дуже хотіла подивитися в очі людині, християнину, який би сказав, що рятувати життя не є завданням Церкви. Я не знаю, у якого Бога ця людина вірить. Коло мене зараз ті, хто вірить в того самого Бога, незалежно від того, до якої конфесії вони належать: протестанти, православні чи католики.

Зі свого досвіду служіння в Католицькій Церкві також скажу, що католики в Україні й за кордоном, навіть коли цього публічно не афішують, передають як допомогу цивільному населенню, так і медицину, скеровану на лікування та порятунок життя військових. Думаю, 70% коштів, які я витрачаю на купівлю медикаментів, до мене потрапили з різних країн зі структур Католицької Церкви. З 12 машин, які ми передали військовим, напевно, дев’ять куплені за кошти католиків США, Німеччини, Італії, Іспанії, Польщі.

Звичайно, не завжди Церква вміє якісно розповідати про те, що робить. Можливо, зараз це й не потрібно робити публічно, але колись історія розставить усе на свої місця і в мене буде нагода дякувати тим людям, які анонімно жертвують великі кошти на те, щоб рятувати життя. Тут величезна роль Католицької Церкви і протестантських спільнот, з якими також взаємодію. Чимало моїх друзів дитинства давно мешкають у США ― зараз там, так би мовити, уже сформована «новокаховська» протестантська діаспора. Вони постійно допомагають закуповувати тактичну медицину на кілька тисяч доларів ― такі суми мені як приватній особі зібрати на картку нереально. Для мене це є справжнім підтвердженням віри цих людей: через дію, служіння, готовність позбутися комфорту, щоб послужити ближнім.

Де бачу Бога? Я бачу його щодня. Бачу відповіді на молитви й потреби, адже часом можемо реалізувати щось таке, у що нам самим складно повірити. Неймовірними шляхами через дивовижних людей приходить підтримка, на яку важко було сподіватись або на яку неможливо було розраховувати. Тут я бачу Божу руку. Бачу, як Бог приводить до нас людей. Один з медиків, який звертався, ― син протестантського пастора. Ми подарували йому евакуаційну машину для вивезення поранених. Цю машину купили за гроші католицьких монахинь з Польщі. Це одна з ситуацій, що показують, що ми всі ― діти одного Отця, доповнюємо одне одного й робимо спільну справу. Це та єдина Церква, яка в нашому земному вимірі, можливо, розділена кордонами, але в часі війни відкривається її справжнє обличчя через людей, через служіння. Тут Бог себе проявляє на сто відсотків.

— Так, ви наголошуєте, що служіння залежить не від конфесії, а від самої людини. Однак офіційна позиція Церков теж має вагу, а вона не завжди є чіткою й зрозумілою. Відбувається лавірування між тим, що кажуть світовій спільноті, і тим, як Україні допомагають тихо, підпільно. Так само не завжди позитивно українці реагують на деякі заяви Папи Франциска, є й чимало маніпуляцій довкола цієї теми. Як ви вважаєте, чи те, що церковні організації і навіть глава Католицької Церкви не завжди чітко формулюють своє ставлення до російсько-української війни й намагаються вести діалог з обома сторонами, не шкодить розумінню, що насправді відбувається і де тут правда?

— Публічна риторика Святого Престолу під час цієї війни ― це непросте і для багатьох католиків болісне питання. З іншого боку, Ватикан ― це держава, яка веде дипломатичну роботу, виконує певні завдання на політичному рівні. Очільники Святого Престолу працюють з президентами, дипломатами, урядами багатьох країн. Частину роботи вони виконують непублічно, про деякі речі змушені мовчати через вимушені компроміси. Ми знаємо, що Папа Франциск бере активну участь в обміні полоненими. І часто саме люди зі списків, які він передає через світових лідерів, мають шанс швидше повернутися додому. Папа причетний до повернення викрадених українських дітей з Росії. Ці гуманітарні завдання, які ставить перед Ватиканом у тому числі й Україна, вимагають інколи аж занадто ретельної обережності, яка нам незрозуміла на емоційному рівні.

Звичайно, для нас неприйнятна така публічна картина, яку ми бачили торік під час Хресної Дороги. Але тут особисто я розумію, наскільки великою є структура держави Святий Престол, наскільки багато там є тих, хто під впливом російської пропаганди. Це правда, ми не можемо це приховувати. Разом з тим є багато людей з України, які регулярно бачаться з Папою Франциском під час аудієнцій, а через кардинала Краєвського та інших людей з близького оточення Папи знаю, що йому передають достатньо багато правдивої інформації про ситуацію в Україні, він хоче чути Україну, намагається зрозуміти, що ми переживаємо. Не завжди й не все Папа може висловлювати публічно так, як у приватних розмовах під час аудієнцій. Звичайно, це залишає в нас більше питань, ніж відповідей. Можливо, частина з них будуть відкритими після нашої перемоги й після завершення гуманітарних місій.

Як католичка можу сказати, що зараз мене значно менше зачіпає риторика Ватикану, хоча бачу, що це не те, що нам потрібно. Мене підтримує позиція українських священників, єпископів і структур Католицької Церкви за кордоном, у тому числі ― ватиканських, які регулярно допомагають практичними речами, зокрема коштами, медикаментами, машинами швидкої допомоги. Вони роблять це не для піару. Так, там розуміють, що брак цієї інформації в Україні може зашкодити їм комунікаційно й репутаційно, але і Папа, і багато його соратників, які допомагають нам, готові ризикувати своєю репутацією, щоб не зупинялися конкретні справи: дипломатичну місію, визволення полонених, повернення українських дітей, можливо, наївні спроби вести діалог з Росією. Напевно, у тому, що останнє ― неможливо, їх не переконає ніщо, окрім власних помилок. Хоча, може, віра допоможе Ватикану досягти такого результату, який виглядає абсолютно неможливим у теперішній перспективі.

Натомість, коли зосереджуюсь на практичних непублічних кроках Католицької Церкви в гуманітарній допомозі, у тому числі нашим військовим і медикам, то можу впевнено сказати, що Церква робить те, що має робити, не стоїть осторонь і діє навіть на рівні окремих священників і єпископів, згромаджень у різних країнах світу.

Нещодавно я була в Запоріжжі у товаристві найвищих настоятелів ордену Босих Кармелітів. До Бердичева приїжджав генерал ордену з Рима й провінційний настоятель з Польщі, які привезли дороге обладнання для машин швидкої допомоги, яке передали медикам у Запоріжжі. Вони приїхали також поспілкуватися з лікарями, дізнатися про їхні потреби й розповісти про них у світі, щоб зібрати більше допомоги. Така робота Церкви мене надихає. Хоча, звичайно, нам хотілося б, щоб було все чітко й на найвищому рівні, щоб не було сірого, чорне називалося чорним, а біле ― білим, так як нас до цього закликає Євангеліє. Сподіваємося, це ми також ще почуємо.

— Зараз ви римо-католичка, до того були в протестантизмі. Переважно люди не обирають: ми народжуємося в сім’ї, яка належить до конкретної конфесії, нас хрестять у ранньому віці й ми приймаємо ту ж конфесію за замовчуванням. Чому ви вирішили таки змінити конфесію й у підсумку зупинилися саме на Римо-Католицькій Церкві?

— У контексті цього інтерв’ю буде складно вмістити мій духовний шлях. Офіційно я приєдналася до Католицької Церкви 2013 року. Я шукала відповіді від Бога, де можу Йому найбільш ефективно служити. Це класичний протестантський підхід, коли ти молишся, розпізнаєш своє покликання, своє місце. На той момент я бачила, що формально залишаюся в структурі протестантської Церкви, але фактично моє щоденне служіння вже більше відбувається в структурах Католицької Церкви. Почала більше вивчати, читати, досліджувати, спілкуватися. Згодом почула голос Божий, який мене здивував: тут є моє місце. Зрештою, я вже тут є ― залишилося назвати речі своїми іменами. Осмислювала своє рішення, вивчала відповідну літературу. Читала книги колишніх протестантів, які теж описували свій досвід, причини й аргументацію переходу до Католицької Церкви.

Для мене одним з найважливіших аргументів було те, що в Римо-Католицькій Церкві я переживала об’єднання теорії й практики в плані поваги до гідности й свободи людини. Бог зробив нас людьми доброї волі, Він цінує наш добрий вибір ― вибір бути з Ним, обирати сторону світла. Я ще будучи протестанткою була залучена в служіння в Католицької Церкви. Ніхто не намагався мене силоміць у чомусь переконати, навернути, показати, де я не маю рації. Мене приймали з любов’ю, терпінням. Це стало для мене маячком. Мій перехід в Католицьку Церкву був дуже протестантсько-раціональним: я спочатку перевірила всі свої внутрішні аргументи, наскільки я впевнена у своєму рішенні, чи не залишилося в мене питань і сумнівів, і лише після того я сказала: «Так, Господи, якщо Ти кличеш мене сюди, то я готова Тобі тут служити». Можу сказати, що ніколи не мала сумнівів, чи правильне рішення прийняла. І я не ідеалізую Католицьку Церкву, як і кожну іншу. Робота в РІСУ свого часу дала мені досвід спілкування з представниками різних конфесій і спільнот. Розумію, що проблеми в усіх людей однакові. Не стіни й не конфесійна приналежність допомагають нам їх позбуватися, а бажання служити Богові там, куди Він покликав. І я вдячна, що мене Він зараз покликав сюди, що можу приносити користь Церкві й нашій країні.

— У яке майбутнє України ви вірите?

— Зараз думки про наше майбутнє ― один з найбільших викликів. Дуже інтенсивно працюємо з сьогоденням війни, щоб врятувати життя, зупинити кров, зробити ще один крок, щоб допомогти комусь пережити ще один день чи ніч, забезпечити всім необхідним ― це марафон, який ніколи не закінчується. Горизонт планування дуже короткий. Коли я бачуся й працюю з пораненими військовими, медиками, бачу кількість людей, які залишаться з інвалідністю, психологічні проблеми, які виникають не тільки у військових, але й у цивільних, які переживають досвід війни, то розумію, що з цього виходитимемо складно й довго. Нам треба вчитися працювати з нашим майбутнім. Зараз важливо вже те, що ми так довго стоїмо й відкрили так багато людей і середовищ, з якими ще вчора не були знайомі, а сьогодні об’єдналися й працюємо задля однієї мети ― щоб Україна вижила й перемогла, щоб була вільною, незалежною, красивою, квітучою; щоб наші діти не знали цієї війни, щоб ми могли подолати дракона. Потім спільним етапом роботи буде відновлення втрат, які ми маємо ― не тільки відбудовувати інфраструктуру, але й лікувати людські душі. Ціле наше й наступне покоління будуть над цим працювати. Але якщо ми зараз не здалися й не опустили руки, я вірю й сподіваюся, що ми цього не зробимо й надалі, що в нас вистачить сил і ресурсів, інтелекту, таланту, освіти для того, що проводити реабілітацію поранених фізично й духовно, щоб допомогти сім’ям, які розділені війною й живуть по різні боки кордону, щоб повертати й інтегрувати жінок і дітей, які виїхали з України. Це виклики, які перед нами надовго. Уже зараз, працюючи над щоденними завданнями, треба більше говорити, думати про майбутнє, об’єднуватися з фахівцями, які працюють у цих напрямках. Можливо, наразі це звучить не дуже оптимістично, але якщо ми почнемо готуватися і вчасно приймати рішення, то матимемо шанс чимшвидше вийти з неминучої демографічної, психологічної, інтелектуальної кризи. Думаю, після завершення війни в нас усіх роботи буде навіть більше, ніж зараз.