«Я дуже сильно переживала не за себе, а за маму». Як війна змінила дітей, батьки яких воюють

Діти – різного віку, від 12 до 17 років. Із 12 областей, зокрема з міст і сіл нині окупованих Росією. Вони мають різні захоплення, а цьогоріч більшість, кажуть, творчо обдарована. У цих 57 дітей ‒ спільний гіркий досвід війни, навчились чекати своїх татів з війни, переживати за них і допомагати їм після поранення. А троє з дітей ще й знають, що таке втратити тата на війні.

16-річна Ната не бачила свого тата від 24 лютого 2022-го, півтора року. Дівчина живе зі сестрою та мамою на Житомирщині. Саме вони є найбільшою її опорою, а вона – їхньою підтримкою.

«Я батька не бачила півтора року. Він недавно приїхав у коротку відпустку і знову поїде служити. Моя старша сестра і мама мене найбільше підтримували, коли я сумувала за татом. У цьому таборі мені легше, бо всі діти тут у такій ситуації, як я. А троє з нас втратили своїх татів. Мене засмучує те, що багато хто з людей не розуміє, наскільки важко таким дітям, чиї батьки воюють, що ці люди просто живуть спокійно і не звертають увагу на хвилину мовчання, не моляться за померлих воїнів. А як тяжко дітям, які були під російською окупацією, і є діти, які бачили, як вбивають на їхніх очах інших людей і навіть їхніх рідних. А ще мене засмучує, що гроші, які потрібні армії, кладуть у владі у свої кишені. Ми – діти, мені 16, але ми це все знаємо і чуємо», – говорить Ната.

14-річна Вікторія приїхала у літній табір зі Львова. Її тато воював у 2014 році, нині виконує інші військові обов’язки у тилу.

«Тато продовжує службу, ще не поїхав на війну. З 24 лютого я тата не бачила пів року, весь час був на роботі. Там ночував, і це боляче було – залишатись самим вдома з братами. Мама теж була на роботі. Це все тяжко було переживати кожну повітряну тривогу. Я в 2014 році була дуже маленька. Моя мама розповідала, що їй тоді було дуже важко. А зараз мені мама допомогла. Зараз дуже мало дітей, в яких немає когось у родині з військових. Я не лише говорю про батьків. Коли тато поїхав в АТО у 2014 році, він нам не сказав цього, і ми його проводжали, не знали, де він. Потім повернувся – і мама дуже плакала, коли дізналась. Тато змінився. Війна дуже змінює всіх людей, не лише на передовій. Я за ці роки війни дуже виросла в моральному плані, як всі люди», ‒ розповідає Вікторія.

Програма табору

Восьмий рік поспіль УГКЦ, а саме військовий капелан, отець Ростислав Височан організовує творчий християнський табір «АртЕрія» («ArtArea») для дітей військовослужбовців. Тут поєднують арттерапевтичну методику з відпочинком і християнськими духовними складовими. А головна мета – щоб діти могли відновити свої сили, поповнити свій ресурс. Це відпочинок зі змістом і проводиться за системою «Пласту», тобто поділили на гуртки з виховниками.

Є діти, які у табір приїхали втретє поспіль. Інформація про нього поширюють через мережу військових капеланів, які перебувають у різних підрозділах ЗСУ. І вже батьки безпосередньо звертаються до організаторів, а це УГКЦ і Служба військового капеланства апарату головнокомандувача.

«Щороку програма табору складається з кількох складових: духовна, щоб дати відповіді на запитання, які турбують дітей. Друга складова – психологічна реабілітація, працюють психологи, це і тестування, і бесіди, щоб травми, які діти переживають сьогодні в Україні, підсилити новим ресурсом, щоб йти вперед. Наголос був на стресостійкості. Щороку у нас у таборі інша легенда. Цьогоріч завдання було віднайти артерію, яка живить серце нашої казкової країни, яка знаходиться у горах. І ми щодня відкривали для себе масиви українських Карпат. Були різні майстер-класи. Ми арттерапевтичними способами намагались вивільнити емоції дітей, вони малювали, ліпили, співали», ‒ говорить капелан УГКЦ, отець Ростислав Височан, який перебуває у службі військового капеланства ЗСУ апарату головнокомандувача ЗСУ.

За словами військового капелана, діти, які цьогоріч приїхали на табір, відрізнялись від тих, які бували на таких збірках до повномасштабного нападу Росії на територію України.

«Різниця в тому, що в дитячих очах ми бачили погляд дорослої людини. Так, це діти, але вже з досвідом. Цей негативний досвід пережиття війни в умовах війни, в яких вони перебувають. Коли пояснюємо певні правила гри, вони це розуміють дуже серйозно. У нас дисципліна була на дуже високому рівні. Ми ніколи цього не зауважували. Переважно треба було докладати зусиль, щоб приборкати хаос у перші дні. У 12-14 років діти надзвичайно організовані і зрілі. Вони подорослішали за час війни», ‒ каже військовий капелан ЗСУ.

Діти військовослужбовців хотіли дізнатись відповідь на запитання: що буде з українськими дітьми, які росли у час російсько-української війни; як вплине на них все те, що бачили, чули, переживали, проводили час в укриттях; питання війни і справедливості щодо неї; терпіння і страждання у час війни і де тут Бог.

«Це були дорослі запитання, які діти у 12-13 років не мали б ставити. Звичайно, ми педагогічно підходили до цих моментів. Ми говорили дітям про те, що українцям треба пройти цей важкий шлях, бути сильними, сприйняти ці моменти як один з викликів, а з іншого боку, це можливість для того, щоб все ж таки створити нову Україну, відновити те, що втратили. Розуміємо, що жертви великі, що ми на стороні добра ведемо справедливу війну, захищаємо життя, що не нападали ні на кого і відновлюємо справедливість. Ми в себе вдома і захищаємо свій дім – і діти це розуміють», – говорить військовий капелан, отець Ростислав Височан.

Під час табору у дітей було завдання написати есе «Чому мені найбільше потрібен велосипед?». 12-річна Поліна з Каховки Херсонської області розповіла свою історію життя в російській окупації, що втратила свій дім, і в ньому залишився її улюблений велосипед, який їй подарували незадовго до повномасштабного вторгнення.

«Я залишилась у місті з бабусею і дідусем. Моя мама – військова, і нас шукали. Я часто ходила до маминої подруги, щоб нас не знайшли, а бабуся і дідусь залишались у квартирі. Я боялась тоді, було багато страхів, особливо коли сиділи в укритті. Я дуже сильно переживала не за себе, а за маму, яка майже не дзвонила, бо не могла. Через два місяці ми виїхали, і вже рік я живу у Львові. Мій дім і велосипед – в окупації. Я дуже любила кататись на велосипеді», – розповіла Поліна.

Про історію 12-річної дівчинки випадково дізнався благодійник з української діаспори у США. На Поліну у день завершення табору чекав сюрприз – велосипед. Одна з її мрій здійснилась.