Михайло Драгоманов і релігія
«Громадський чоловік, коли почне роздушуватись про добро і зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву».
Афоризм? Маніфест? Проповідь? Аби знати автора такого промовистого вислову, немає потреби шукати в пам’яті визначних богословів. Він вільнодумець, проте особливий: про нього можна сказати — жодна інша світська людина не зробила стільки задля розвитку вітчизняного протестантизму, євангелізму, як цей прихильний до наукового позитивізму професор, діяльність якого припала на часи офіційної заборони протестантизму в Україні («катакомбний» період). Тому, випереджаючи «пропащий час», він написав для України майбутнього (де дух не скутий, віри рівні) «Рай і поступ», «З історії відношень між церквою і державою в Західній Європі», «Віри і громадські справи», «Словенські варіанти однієї євангельської легенди», «Про Брацтво Хрестителів або Баптистів на Україні», «Про волю віри», «Боротьба за духовную власть і свободу совісті в ХVІ-ХVIІ ст.», «Питання релігійної свободи в Росії», «Побожні легенди болгар»...
Чи можна знайти українця з минулих століть, якому за духом переконань (і термінологією — теж!) могло б належати авторство статті 35 Конституції України (про свободу совісті)? Чий підпис під текстом виглядав би цілком органічно? Фахівці можуть перевірити, скільки в минулих століттях знайдеться таких українців. Лише один.
Ім’я та діяльність Михайла Драгоманова (1841 — 1895) нині добре відомі. Вітчизняна оцінка схиляється навіть до формулювання «найвидатніша постать в українській суспільній думці після Т. Г. Шевченка». Науковець-енциклопедист, за універсалізмом й обдарованістю гідний доби Відродження. «Батько українського конституціоналізму та лібералізму». Понад усе ставив права і свободи особи. Відстоюючи ідеали демократичної цивілізації, засуджував використання їх протилежностей у боротьбі за них. Людина винятково чесних, благородних принципів, за словами сучасників він був «ніби сотворений на духовного провідника великої нації». І був ним, уособлюючи для багатьох і в діаспорі, і на батьківщині еволюційний, ліберально-демократичний — правовий напрям української ідеї.
Лаконічно узагальнюючи цю рельєфну характеристику, можна сказати, що Драгоманов — це Україна-Європа. Українство як європейськість. Україноєвропейство. Протестантизм у такому контексті як зерно західної демократії на вітчизняному грунті — був його добре продуманим вибором. Річ у тім, що індивідуальні права і свободи є своєрідною «короною» — окрасою єдиного дерева ліберальної системи цінностей. Щоб їх отримати, треба виростити це дерево. Мислитель наголошував, що «між уявленнями людей про порядки державні й громадські та їхніми релігійними ідеями існує тісний зв’язок». Демократичний поступ Європи розпочався з релігійної реформації, вважав він. І важливо відзначити, що аналіз релігійно-церковних питань у Драгоманова не замкнений на собі, а служить також стратегічній меті з’ясування внутрішньо-логічного зв’язку між численними явищами суспільної свідомості й діяльності — наприклад, між політичною свободою і свободою совісті. Це треба мати на увазі, й за рішучою критикою Драгомановим ортодоксальних церков (ісламу, скажімо), коли він протиставляє їм протестантський шлях розвитку, бачити не власне конфесійне протиставлення і протистояння, а констатацію величезної переваги суспільства європейської демократії над суспільством азіатської деспотії у галузі прав, свобод та можливостей людської особистості.
Саме в такому широкому діапазоні бачення релігієзнавчих питань як загально-цивілізаційних, загальнолюдських дає на них відповіді Драгоманов.
Характерними та найважливішими проблемами релігієзнавства серед розв’язаних М. П. Драгомановим є наступні.
Що таке релігійна віра? «Віра була першою думкою громадською, яка впорядковувалась». (Тут і далі всі відповіді даються у драгомановському трактуванні.) То є перша форма людської свідомості, що виникає разом з цивілізацією як засіб пізнання й духовно-практичного освоєння навколишнього світу. «Релігія — це перш за все сукупність космогонічних понять», — відповідав мислитель тим, хто намагався звести релігію до сфери моральних настанов. Свою точку зору він підкріплював доволі цікавим прикладом з людського життя, коли релігійні почуття лишаються стійкими й багатовартісними попри неможливість їх морально-прикладного застосування: «Робінзон Крузо на незаселеному острові був ані моральною, ані неморальною людиною, а Богу молився кожний день».
Чи є релігія чимось незмінним, вічним? Ні, релігія не є щось стале, закінчене. Вона проходить еволюцію, змінює форму відповідно до вдосконалення суспільної свідомості в перебігу історії. Ще в одній з перших своїх робіт «Становище та завдання науки стародавньої історії» Драгоманов підтримав концепцію датчанина Цегаса (XVIII ст.) про «періоди релігійного розвитку народів», і схвально відзначив, що думки про такі періоди «починають переважати тепер завдяки працям позитивних вчених».
На думку Драгоманова, релігія має зворотний вплив на розвиток суспільства, особливо на його культуру, тому дослідження багатьох пам’яток культури і явищ історії потребує вивчення віри тієї доби. Цікаво, що саме таким був особистий шлях Драгоманова до релігієзнавства у молоді роки. В «Автобіографічній замітці» читаємо: «...я, займаючись спочатку переважно Римом, зацікавився соціальною боротьбою останніх часів республіки і появою християнства, а за цим і релігійною історією стародавнього світу». «Щоби зрозуміти значення певної статуї, барельєфу, саркофагу, довелося згадати факти про міфологію і релігію».
Та чи керує всім світом надприродне начало? Драгоманов вважав, що явища природи й суспільства перебувають у русі, розвитку і взаємозв’язку, підкреслював їх причинну зумовленість (йому були властиві елементи стихійної діалектики). Але рушійні сили історії вбачав у послідовному розвитку політичних і моральних ідей, тобто був об’єктивним ідеалістом. Визнання матеріального фактору історії, керівної ролі продуктивних сил (економічного базису) здавалось йому надто одностороннім, навіть принизливим («Я усього менше фаталіст, проповідник того, щоб механічній силі кланятись»).
Позитивною чи негативною є роль релігійних рухів в історичному поступі? Релігійні рухи, на думку Драгоманова, можуть як заважати, так і сприяти поступові суспільства. Вони заважають, коли зосереджуються на собі в догматичній рефлексії (самопоглинанні), наслідком чого є засліпленість релігійним фанатизмом, який призводить до світоглядної нетерпимості, ба навіть кровопролиття (Варфоломіївська ніч, Інквізиція). І, навпаки, вони сприяють поступові, коли виконують такі суспільно значущі, загальнолюдські завдання, як просвіта, доброчинство, сприяння розвитку писемності, мистецтва, інтеграція патріотичних сил для захисту держави.
Чи має загальнолюдську цінність (навіть для невіруючих) Біблія? Драгоманов був неабияким, навіть видатним для свого часу й середовища знавцем Біблії, підтримував її видання українською мовою (1863 і 1867 рр..), радив звернути увагу сучасників і на те, що «в 1869-1871 рр. в Австрії надруковано український прозовий переклад П’ятикнижжя Мойсейового і стихотворний переклад книги Йова та цілого Псалтиря; переклад сей лучив у собі прикмети простоти з поетичністю тих замітних пам’яток релігійної поезії». Святе Письмо подобалось Драгоманову своєю мудрою афористичністю. Він відзначав, що біблійні книги писали первісно «рибаки», які власне простотою свойого слова, що так різко відбивалося від «розглагольствованій» книжників і фарисеїв, «ловили людей». Загальнолюдську, демократичну привабливість, на думку Драгоманова, має лише одна, первинна частина Біблії. Другу становлять пізніше додані догматичні положення: «Ті догмати, власне, з біблеїзмом мають дуже мало спільного, бо в свій час виросли на грунті неоплатонічнім, елліно-єгипетськім далеко більше, ніж на біблейськім...
Коли виключити такі явно пізніші приписки, як кінець Євангелія Матвія (33:1-9 і далі), то в усьому Новому Законі хіба в творах, приписаних апостолу Івану, знайдуться сліди церковних догматів, по крайній мірі одного, що Ісус — слово Боже. Старий Закон нічого спільного з тими догматами не має».
Чудове знання Біблії та історична реконструкція Драгомановим походження й сутності окремих її частин зумовили вихід у світ його популярних переказів євангельських легенд та сюжетів. (Це, наприклад, розділ «Думки християн про царство Боже і царство небесне» у його книжці «Рай і Поступ».) Як фольклорист та етнограф Драгоманов досліджував перекази біблійних легенд у слов’янських народів. Аналізуючи творчість Т. Г. Шевченка та біблійні мотиви в ній, писав: «Увесь Псалом Шевченка «Радуйся, ниво» (1859) про те, як Бог осудив неправих і визволив рабів, є ніщо інше, як XXXV глава пророка Ісаї». І навпаки, свідоцтвом високої оцінки Драгомановим якогось певного місця Біблії було порівняння з Шевченковими рядками: «Наприклад, Ісаї, X, 12, зовсім немов слова Шевченка». Чи є сенс у словах «національна релігія», «національна церква»? За Драгомановим, «віра має мало спільного з породою й шкурою» (з національністю й расою). «В якому кумедному стані опинилися європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознаків, тим часом коли релігія європейських народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська». «Суть християнства і його історична вага, його сила й хиби в тому й состоять, що воно не зна ніякої політики, а всього менше національної!» «Дехто пробував поділити між європейськими племенами віроісповідування християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов’янам, католицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія ще більше». Висновок Драгоманова твердий і недвозначний: «Ідентифікація якої б то не було національності з релігією є абсурд принциповий і практичний».
Разом з тим світова релігія, наприклад, християнство згуртовує воєдино декілька різних націй (існує навіть таке поняття як «християнський світ»). І це факт позитивний: «З того часу, як розійшлось християнство по великій частині світу, між різними народами християнськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загальне, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами одної родини». Який світоглядний принцип може з’єднувати віруючих різних конфесій і невіруючих? Драгоманов був переконаний, що таким вибором, таким принципом, який влаштовує всіх, є свобода совісті, коли «не тільки кожний вільний дотримуватись будь-якої церкви або не дотримуватись ніякої, але жодний уряд не може видати з казни, яка складається з загальних податей, ніякої платні, ні допомоги ніякому духовенству або церкві, а всяке духовенство і церква утримуються тільки на добровільні подаяння своїх віруючих. Це називається повним відокремленням держави від церкви».
В історичних формах релігії, так званих ортодоксальних церквах, Драгоманов убачав джерело нетерпимості до чужих переконань, войовничого фанатизму («Людей іншої віри магометанці велять воювати і силоміць повертати у свою віру»). Гостро критикував він також ортодоксальні церкви за «атрофію демократичних зерен і гіпертрофію аристократичних», за тяжіння непідконтрольної суспільству ієрархії кліру до реакційної панівної верхівки, за цезаропапізм (як відомо, церква була в Європі найкрупнішим феодалом і в цій ролі прагнула поєднати економічну владу з політичною), за протиставлення просвіті й репресії проти науковців. Драгоманов вважав, що ортодоксальна релігійна домінанта відірвала Україну від європейського поступу, завадила їй увійти до числа передових країн, реалізувати свої європейського рівня культурні можливості.
Церковній ортодоксії Драгоманов протиставляв братства — «дешеву» громадську церкву з виборним духовенством, національною мовою богослужіння. Його вабив протестантизм як «система повної свободи совісті» з глибоким корінням в Україні (тут мали відгук такі європейські реформаційні рухи як маніхейство, гуситство, кальвінізм; в ХVІ - ХVІІ ст. діяли національні світські братства; протестантські мотиви були у вченнях та діяльності Костянтина Острозького, Христофора Тройського, Франциска Скорини та інших; в Україні виник і євангелійний рух, відомий під назвою штундизм). Драгоманов всіляко допомагав протестантам України: намагався забезпечити українськими перекладами Біблії, мав плани написання історії вітчизняного протестантизму і збирав до неї матеріали; забезпечував реформаційно-сектантський рух брошурами про традиції західного реформаторства, а також творами визначних релігієзнавців, енергійно сприяв розвитку й поширенню протестантської літератури. Сам М. П. Драгоманов був вільнодумцем і сподівався, що в майбутньому «наука і мистецтво замінять зовсім теперішні віри», але це тривалий процес, який повинен бути природним і вільним від будь-якого насильницького прискорення. Найбільш справедливою його характеристикою як релігієзнавця, мабуть, є слова І. Лисяк-Рудницького: «Він намагався поширити серед українців дослідження історії релігії та біблійної критики. В суспільстві, де релігія майже наскрізь ототожнювалась із традиційним віруванням та усталеними церквами, цього було досить, щоб присвоїти Драгоманову репутацію атеїста».
Він не руйнівник віри і не сліпий її адепт, а духовний ліберал, один з вітчизняних взірців толерантного релігієзнавця, ще чекає на нашу увагу. Якщо релігійно-духовне піднесення в Україні йтиме в руслі чинної Конституції, така увага закономірно зростатиме. І якщо релігійно-духовний процес розвиватиметься в плюралістичному русі, нам ще не раз доведеться покликатися на Драгоманова.
Людина і світ. — 1998. — №5 - 6. — С. 55—58.