«Я обов'язково повернуся додому": священик із Мелітополя розповів про виїзд з окупації
Його емоційний виступ під час різдвяної місії музичного гурту «Ментоя» в Польщі зібрав мільйони переглядів і став вірусним.
«Колись я соромився говорити українською. Здавалося, що це немодно, недоречно. Але тепер я знаю: говорити рідною мовою - це честь», - наголосив отець Владислав.
Від російськомовного дитинства - до усвідомлення українського коріння Народився Владислав у Житомирській області, але після аварії на ЧАЕС його сім'я переїхала до Мелітополя. До 23 років він розмовляв виключно російською і лише зрідка заходив до церкви.
«Я не розумів, що таке справжня віра. Іноді ставив свічку - тільки якщо траплялася біда. А потім життя змінилося», - згадує отець Владислав.
Переломним моментом стало знайомство з греко-католицьким священиком:
«Мене вразив отець Петро Креницький. Він не пив, не курив, не бігав за задоволеннями - і був при цьому щасливим. Тоді я зрозумів: справжня радість - не в алкоголі та розвагах, а в близькості до Бога».
Після цього Владислав вступив до семінарії. 2020 року його висвятили на священика УГКЦ і він розпочав служіння в Донецькому екзархаті.
Служіння в Мелітополі та початок війни
До початку повномасштабного вторгнення Росії отець Владислав служив у Мелітопольському районі:
«Я обслуговував чотири парафії. Ми підтримували людей у важкі моменти, молилися, допомагали. Але ніхто не вірив, що війна дійсно почнеться», - каже священник.
Мелітопольський район був захоплений російськими військами в перші дні повномасштабного вторгнення. Як і більшість українців, отець Владислав відчував тривогу, але до останнього не вірив, що війна дійсно почнеться.
«За тиждень до початку повномасштабної війни я домовився поїхати в Запоріжжя, щоб забрати двох жінок із новонародженими дітьми. Їм потрібна була допомога, вони не могли самостійно повернутися додому. Я привіз їх у Мелітопольський район. Через кілька днів усе змінилося. Потрібно було швидко ухвалювати рішення. План був простий: знайти машину - своєї у мене тоді не було, - зібрати найнеобхідніше і вивезти сім'ю в безпечніше місце», - згадує священик.
Колеги, які залишилися в окупації, порадили йому не повертатися.
«Я розумів, що окупація - це небезпека не тільки для мене, а й для сім'ї. Мені радили: не повертайся. Я залишився в Запоріжжі і зайнявся волонтерством - доставляв медикаменти, продукти, дитячі речі».
Загублений дім, але не загублена віра
Сьогодні отець Владислав разом із сім'єю мешкає в Дніпрі. Його будинок у Мелітополі був розграбований:
«Місцеві розповідали, що туди заселили якусь жінку. Але хто там живе зараз, я не знаю. Одного разу я обов'язково повернуся і все побачу на власні очі».
Він зізнається, що сумує за домом:
«Пам'ятаю, як під час евакуації я весь час думав: чи вимкнув світло? Чи зачинив усі двері? Ці думки не відпускали довго».
Отець Владислав переконаний: у важкі часи церква має не тільки підтримувати віру, а й зберігати національну ідентичність.
«Церква завжди була носієм українського духу. Ми маємо навчати людей любити не тільки Бога, а й свою землю, мову, культуру. Сьогодні це важливо як ніколи», - підкреслює мелітополець.
Священик мріє повернутися до звільненого Мелітополя:
«Я хочу знову відкрити двері свого будинку, відновити церкву, запустити благодійні проєкти. Все зруйноване ми піднімемо заново. Це мій обов'язок перед Богом і перед своїм народом».
Нагадаємо, за даними Міністерства закордонних справ України, від початку вторгнення загинули 67 українських священнослужителів. Мелітопольський район теж постраждав: священиків переслідували за відмову підкорятися Російській православній церкві, їх катували та принижували.
Окупанти зруйнували або пошкодили близько 700 храмів, мечетей, синагог і молитовних будинків по всій Україні, зокрема в Мелітопольському районі. Деякі релігійні будівлі використовувалися як казарми або склади. Багато священиків прийняли мученицьку смерть. Але навіть у в'язницях, навіть під тортурами вони залишалися вірними Богу та Україні.
