«Я тут, Господи, бо Ти мене покликав». Як молоді християнки ставали Господніми нареченими
Католицька Церква оголосила 2015-й – Роком богопосвяченого життя, аби нагадати Церкві цінність і красу особливої форми наслідування Христа. Від декількох років в Україні активно діє незвичайна монаша спільнота. Про Згромадження сестер Воплоченого Слова, про поклик до життя в монастирі та обряд облечин, читайте у репортажі журналістки РІСУ.
Знайомство з монастирем
«Сестра Марія Покрови, Марія Віфлеємська, Марія Віри, Марія Ісусова…», – знайомлюсь з мешканцями монастиря, у якому я зупинилася. Подумки радію, що до цих монахинь можна звертатися просто: «сестро». Їхні імена для мене незвичні та складні. Спочатку не можу запам’ятати. Пізніше дізнаюся: у згромадженні Воплоченого Слова кожна із монахинь отримує перше ім’я Марія. Друге ж – ім’я Богородиці, яке говорить або про Її чесноти, або про місце, де вона об’явилася, або ім’я ікони.
Монастир розташований у селі Крихівці поряд з Івано-Франківськом. Це новіціат згромадження служебниць Господа і Діви Марії з Матара. Монастир, де живуть дівчата, які готуються стати монахинями, та монахині-початківці. Настоятелька монастиря 37-річна сестра Марія Християнка. Вона із Аргентини, в Україні уже п'ятнадцять років. Дідусь та бабуся настоятельки новіціату, батьки її тата, були українцями.
Будинок, у якому живуть монахині, звичайна чотириповерхова будівля. У напівпідвалі розташована простора кухня, поряд кімната з душовою та туалетом, ще чотири душові кабіни є в іншій частині поверху; також тут є маленька кімната із двома великими раковинами для миття посуду, з пральною машинкою та сушкою, їдальня із одним великим Г-подібним столом та дві кімнати, які належать до клявзури – частина монастиря, в яку мають право заходити лише монахині.
Я приїхала у монастир о пів на дванадцяту ночі, але тут ще людно та гамірно. На першому поверсі метушаться дівчата, чути сміх та жарти. Завтра у монастирі найважливіший день в році, а для сімох із присутніх найважливіший у житті – обряд облечення. Дівчата одягнуть габіт (монаший одяг), отримають нове ім’я та розпочнуть нове життя. Кандидатки – дівчата, які матимуть облечення, міряють свої завтрашні святкові сукні, причепурюються та фотографують своє довге красиве волосся, яким останні рази можуть похизуватися на людях. Старші сестри (не за віком, а за часом проживання у монастирі) готують їжу для частування гостей. Гості – чаюють.
Усі чекають завтра.
Вранішні приготування до облечення
На Утреній, з якої зазвичай починаються ранки у монастирі, сьогодні особлива молитва за мужність та витривалість тих, хто посвячує своє життя Богу. Монахині, кандидатки та гості співають псалми та читають Слово Боже. Через шум і гамір в інших частинах монастиря часто забуваю де я. До монашого одягу швидко звикаю. Каплиця, яка розташована на другому поверсі та солодкуватий запах ладану, що наповнює її – одне із небагатьох місць, де згадую, що я в монастирі.
Прийшла перукарка. Жінка уже понад десять років робить дівчатам зачіски на облечення. Настоятелька ретельно слідкує за процесом. З самого ранку вона їздила у місто, аби купити засоби догляду за волоссям. Сестра Марія Християнка, змащуючи олійкою волосся кожній із дівчат, проказує: «Ми відаємо Богу найкраще». Їй важливо, щоб кожна із дівчат виглядала красивою і почувала себе такою. Періодично перукарка запитує, як краще зачесати волосся, настоятелька показує як їй здається, що буде гарніше, проте запитує дівчат: «Тобі подобається? Адже ти маєш відчувати себе зручно. Найперше тобі має подобатися». Після перукарки сестра Марія Християнка старанно поправляє зачіски дівчатам, скуйовджує руками кінці, аби волосся виглядало пишнішим, менш пошкодженим і доглянутим. Наче мама, котра видає свою дочку заміж.
Кожна із кандидаток одягнена у довгу білу атласну сукню та взута у білі туфлі чи балетки. Дівчата перешіптуються між собою, згадуючи, що вони мають робити у церкві, бояться щось забути. Котрась із Марій (боюсь переплутати друге ім’я) приносить вельони. Направляю фотоапарат, щоб сфотографувати. Нечасто побачиш монахиню з вельоном у руках. Та зніяковіло усміхається.
Тим часом з’їжджаються рідні та друзі кандидаток. Ті, хто вперше тут, зацікавлено вивчають приміщення монастиря. Гості уважно розглядають статую Богородиці, яка стоїть у коридорі навпроти каплиці. Це статуя Луханської Богородиці, покровительки Аргентини. Для жителів монастиря вона є дуже цінною, адже саме у цій країні о. Карлос Мігель Буела заснував у 1984 році згромадження Воплоченого Слова і їй відав під покров усі покликання згромадження. Спочатку це була чоловіча гілка монашого чину, згодом, у 1987 році, зародилася жіноча монаша спільнота. В Україні ж жіноча гілка цього згромадження появилася у 1999 році — після приїзду трьох сестер місіонерок з Аргентини, одна з яких — сестра Марія Християнка, теперішня настоятелька монастиря.
Облечини
Приготування закінчилися. Їдемо до кафедрального собору Воскресіння у центрі Івано-Франківська. За кермом помічниця настоятельки Марія Єдності. Поки монахиня вправно управляє автомобілем, обганяючи інші авто, аби швидше приїхати до церкви, дівчата співають пісні та намагаються вгадати, яке отримають ім’я. Вони хвилюються. Припарковавши автомобіль поблизу майдану Митрополита Шептицького, кандидатки та монахині поспішають до храму. Задивившись на красиву будівлю, я на секунду гублю їх. З натовпу виринають білі постаті у поруч з чорними, я прямую за ними.
Обряд облечин починається під час Служби Божої. Сьогодні її очолює митрополит Володимир (Війтишин). Настоятелька бере у руки мікрофон і лагідно звертається кожної з дівчат, які стоять перед тетраподом, невисоким чотирикутним столом, на якому лежить головна ікона храму.
— Сестро Галино…
— Я тут, Господи, бо Ти мене покликав.
Збоку та позаду дівчат півколом стоять їхні родичі та рідні. Хтось усміхається, хтось уважно спостерігає, а хтось ледь стримує сльози. Тим часом Владика звертається до дівчат:
— Сестри, возлюблені в Христі, чого бажаєте собі?
— … Боже Милосердя дало нам намір – непохитну постанову, щоби відректися всіх речей цього світу, та щоби з більшою свободою служити Христові , Його любити і якнайдосконаліше наслідувати Його життя. …Тому просимо Вас, високопреосвященніший владико, щоб Ви … зволили прийняти нас до цього згромадження…
Одним із хвилюючих моментів для дівчат, яке ж їм дадуть нове ім’я. Зазвичай кандидатки самі пропонують його. Воно має мати якусь прив’язку до людини. Настоятелька розповідає, що вони зазвичай дають те ім’я, яке дівчина просить. Із семи кандидаток, лише одна не запропонувала своє майбутнє ім’я, залишила на розсуд сестер. Ще одна дівчина не змогла пояснити чому вона хоче стати Марією Єрусалимською, тому монахині придумали їй ім’я, яке їй більше підходить. З Галею сестри познайомилися на свято св. Миколая, коли дівчинці було десять років. У неї тоді лише три місяці як помер тато, монахині взяли адресу у школі, аби привітати Галю та її старшу сестру зі святом. Так дівчата вперше познайомилися з монастирем та його мешканцями. Через «невипадковість» випадкового знайомства Галі дали інше ім’я, аніж вона просила.
«Дочко моя, котра до цього часу називалася Галина, одержуєш ім’я Марія Провидіння, як пам'ять про ту Слугиню любові, якої ти є», – звертається настоятелька.
«… одержуєш ім’я Неопалима Купина, …Вероніка від Ісуса, …Обрадувана, …Благословення, …Христова, …Слугиня Господня», – продовжує матінка Марія Християнка, – «… я приймаю вас, як новичок, які мають одягнути на себе габіт нашого Згромадження, в котрім, як надіюсь, витриваєте вірно аж до кінця».
Після отримання нового імені дівчата лягають обличчям до землі перед тетраподом. Лежачи хрестом, вони тримаються одна за одну. «То не заплановано, щоб дівчата трималися одна за одну, проте практикуємо це через брак місця. Хоча бачимо у цьому знак. Молитва, лежачи хрестом, використовувалася ще у єврейському народі. Це момент особливого благання, коли навіть тіло показує стан душі. Зовнішній вияв внутрішнього стану», – пояснює мені згодом настоятелька.
Поки владика молиться за усіх, хто потребує, дівчата мають особливу молитву перед Богом.
«Перед днем облечин Матінка Християнка дала нам гарні настанови на ніч. Коли нам шили сукні і габіти, то знімали мірки, по яких робили лекала і шили одяг. І матінка сказала, що лекалом є Ісус Христос. Коли прикладають лекала, то зайве потрібно відрізати. І так ми одягаючи габіт, маємо старатися відрізати усі недоліки, вади та хиби. Я просила у Бога витривалості, бути вірною Йому у всіх обставинах. Просила ласки завжди казати йому «так», ніколи не казати «ні»…», – розповідає мені Марія Провидіння.
Після молитви владика ще раз перепитує кандидаток, чи вони мають тверде рішення віддатися досконало і щирим серцем Богові. Після ствердження владика знову звертається до дівчат:
— Дочки мої, приступивши до служби Богові, приготуйте свої душі на спокуси.
— Усе можу через Того, Хто скріплює мене.
Кандидатки хором читають заяву про своє бажання вступу у новіціат. Після наближаються до іконостасу та вклякають перед ним. Помічник владики тримає у руках піднос з ножицями. Митрополит підходячи до кожної із дівчат, бере кілька пасм та постригає навхрест голову кожної із них. «Як символ смерті для світу і повної посвіти Богові, постригаєш волосся голови твоєї, віддаючи себе цілковито на службу Божої Величності, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь».
Після того, як владика окроплює одежі, хрести і вервиці свяченою водою, настоятелька новіціату дає кожній із дівчат габіт. Тримаючи у руках монаший одяг, дівчата стоять на колінах перед іконостасом. До них із залу простують їхні старші сестри у Христі для того, щоби поверх білої сукні одягнути чорну туніку та параман і замість вельона намітку. Хоч то не хрещення, але дівчата називають сестру, яка їх одягає, «хресною». Зазвичай їх зв’язує якась спільна історія, або кандидатка прийшла у монастир завдяки своїй «хресній», або ж ставить собі її за приклад. Поки кандидаток одягають у монаший одяг, їхні рідні уважно спостерігають за ними. Це востаннє дівчата не в чорному габіті посеред людей. І перший і останній раз у білій сукні та вельоні у церкві. Після зодягнення в габіт, дівчата отримують від владики хрест та вервицю.
«Сьогодні вранці я прокинулася від думок про облечини. Подумала про те, що коли повернуся до свого ліжка, то уже біля нього повішу свій габіт. Зараз мені сімнадцять, я сім років чекала моменту, коли зможу його одягнути. Для мене габіт, як знак нареченства, знак того, що мені дарує Бог».
Обряд облечин — це лише перший крок для дівчат. Період їхньої підготовки до облечення – кандидатури, тривав рік, півроку або кілька місяців. Дівчата офіційно прийняті як новички, початківці, які починають богопосвячене життя. Це початок нового життя. Після облечин дівчата мають бути під керівництвом однієї настоятельки календарний рік, 365 днів. Цілий рік вони не можуть спати не в монастирі. Проте бувають випадки, коли їх відпускають з поважних причин до батьків. Їхнє згромадження намагається тримати тісні дружні стосунки зі своїми родинами. Пропущені дні новички відробляють.
Після одного календарного року дівчата готуються до перших обітів. Підготовка триває близько півроку. Монахині вперше обіцяють жити чистотою, убогістю, послухом, наслідуючи життя Ісуса Христа. Перші обіти складають на рік. Потім вони вільні, якщо ж вирішать знову продовжувати монаше життя, то знову складають обіти на рік. По закінченні другого річного терміну знову на рік. Потім на три роки. І уже опісля – вічні обіти. Монахині обіцяють жити у чистоті, послуху та убогості усе своє життя. Від вступу у монастир до вічних обітів проходить близько восьми років — термін, щоб зрозуміти, що ти маєш поклик жити у монастирі і бути монахинею.
Дві історії покликання до монашого життя
Мама Марічки Тиркус, тепер уже Марії Благословення, розповідає про свою дочку з теплотою у голосі та нотками гордості. Її дочка закінчила юридичний факультет, вчилася в аспірантурі та почала писати кандидатську. На травневі свята Марічка з мамою вирішили поїхати на чотири дні на духовні вправи святого Ігнатія Лойоли у монастир у Бурштині. Ці духовні вправи – це кілька днів молитви і роздумів, які допомагають краще пізнати Бога і себе. Протягом чотирьох днів Марічка і її мама жили у окремих кімнатах і не говорили одна з одною.
«Ми усі багато плакали, бо усвідомлювати свою гріховність дуже важко. Марічка теж дуже багато плакала. Раніше дочка ніколи не говорила про монастир, але уже на третій день я відчула, що вона зрозуміла своє покликання залишитися у монастирі», – зі сльозами на очах згадує пані Леся. По закінченню чотирьох днів, жінка побачила настоятельку разом із дочкою, її підтвердження справдилися.
Мама Марічки згадує, що та їй розповіла тоді у монастирі: «Вона тричі запитала Бога, кажучи, що хоче вийти заміж, а Він їй у відповідь говорив: «Я тобі пропоную руку і серце». Марічка не могла погодитися, говорила, що вона недостойна, неготова. Та Бог знову її пропонував «Будь Моєю нареченою». Марічка сказала, що не може сказати Богові «ні»».
Сім’я прийняла рішення Марічки неоднозначно. Тато довго не міг змиритися, прагнучи для своєї дочки кар’єрного та сімейного успіху у світі. Молодший брат сказав, що у Марічки буде ще час для остаточного рішення. Її сестра була категорично проти.
«Якби я не була разом із донькою у монастирі на духовних вправах, я б теж не зрозуміла її вибору», — завершує розповідь пані Леся.
Після знайомства із монахинями на день святого Миколая Галя, тепер уже Марія Провидіння, почала часто відвідувати монастир. Перші три місяці вона із старшою сестрою приходили до монахинь кожну п’ятницю і залишалися до неділі. Вперше Галя захотіла стати монахинею після відвідин «аспірантату» на Закарпатті — місця, де з дозволу батьків живуть юні дівчатка, які хочуть в майбутньому стати монахинями. Дівчата з аспірантату ходять у звичайну школу, одягають сірі довгі сарафани і білу блузку. Спочатку мама Галі не сприймала серйозно її бажання стати монахинею. Проте згодом все ж відпустила дівчину в аспірантат. Тоді Галі було 12 років. По закінченню школи дівчина переїхала у новіціат і прийняла обряд облечення.
«Покликання – це щось особисте в кожній людині, але людина це розуміє. І в неї є вибір сказати «так» або «ні». Я подарувала Богу все, що мала: свою красу, свою чистоту. Коли я приходжу у монастир, моє серце спокійне. Цю радість може дати лише Бог», – поки Марія Провидіння мені розказує про своє покликання, я думаю про те, що вона надто юна і дуже красива. Їй лише сімнадцять.
— Чому ти думаєш, що цю радість не може Бог дати вдома?
— Ця радість приходить тоді, коли ти робиш те, що тебе просить Бог. Я розумію, що мене Він кличе до монашого життя.
Тетяна Руденька
