Як будуть "забороняти РПЦ": коментар до законопроекту № 8371
Півроку (з моменту прийняття в першому читанні) навколо нього точилась жорстка боротьба, він обріс десятками тлумачень, міфів, легенд і скандалів. Але головна інтрига заключалась в тому, що ані заявлених 1200 поправок, які парламентарії обіцяли розглянути до другого читання, ані сам повний текст законопроєкту не було оприлюднено. Втім, шила в мішку не утаїш: витік тексту вже відбувся. Зміст документу, який пропонують прийняти «не дивлячись», такий, що громадськості не заважало б з ним ознайомитись напередодні голосування. Парламентарії, зацікавлені в його штурмовому прийнятті, недарма бояться його оприлюднення, тим більше напередодні боїв в Конгресі США за виділення допомоги Україні.
Отже, як законодавці хочуть бачити релігійний ландшафт України в умовах війни з Росією?
Закон в Законі
Почнемо з того, що законопроєкт, якому на даний момент присвоєно № 8371 – не той законопроєкт, який було проголосовано в першому читанні. Внаслідок «врахування» 1200 правок на виході маємо абсолютно новий документ – Закон України «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій». Первісний законопроєкт № 8371 законодавці перемістили лише в розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення». Тобто, завдяки численним правкам з’явився новотвір, якому присвоєно номер первісного законопроєкту. Але і «старий» законопроект № 8371, схований в підвал прикінцевих і перехідних положень, суттєво роздувся ледь не до розмірів Конституції.
Отже, додаткові зміни заплановано внести в такі нормативні акти:
- Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»;
- Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань»;
- Закон України «Про оренду державного та комунального майна»;
- Закон України «Про прокуратуру»;
- Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»;
- Закон України «Про службу військового капеланства»;
- Кодекс адміністративного судочинства України.
Політичний маніфест чи дешевий комікс?
Тепер переходимо до змісту.
В преамбулі законопроєкту обґрунтовується потреба та правові підстави ухвалення саме цієї редакції Закону: російська збройна агресія проти України, її підтримка з боку РПЦ та її української філії, загроза національній безпеці та обов’язок держави захищати право громадян змінювати релігію та переконання і право релігійних організацій змінювати свою канонічну підлеглість.
Правові підстави – ст.35 Конституції України, ст.9 та 11 Європейської конвенції з прав людини та рішення РНБО «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 01.12.2022 р. Законотворці одразу попереджають, що мова не йде про обмеження прав на віросповідання, не уточнюючи, правда, як вони тлумачать термін «віросповідання».
Так зване «тіло» Закону (тобто, без прикінцевих і перехідних положень) складається з одного розділу, який містить 5 статей, що врегульовують діяльність іноземних релігійних організацій (ІРО). Власне, саме цей розділ і стосується «заборони РПЦ». Формально мова йде про всі іноземні релігійні організації, які діють в Україні. Їхня діяльність толерується на підставі ст.35 Конституції України, тобто, за умови відсутності шкоди національній і громадській безпеці, охороні публічного порядку, здоров’я чи моралі, правам і свободам інших осіб.
Але окремо виділено ті самі одіозні релігійні організації, які знаходяться в державі-агресорі (тобто, зрозуміло, в Росії). Головна ознака релігійних організацій з країни-агресора – вони мають бути зареєстровані як юрособи та/або керівний центр (управління) яких знаходиться за межами України у відповідній державі-агресорі. Тобто, законодавці допускають варіативність – центр управління може бути зареєстрований в країні-агресорі в якості юрособи, або центр управління може діяти і без статусу юрособи.
Виявляється, заборона діяльності стосується не всіх ІРО (навіть походженням з країни-агресора) лише тих, які:
- підтримують збройну агресію проти України;
- внесені в окремий перелік в ст.3.
В принципі, це логічно, адже в Україні можуть бути такі організації, фамільне дерево яких уходить коренями в Росію. Але, можна припустити, умовою їхнього функціонування в Україні є лояльність державі. Ступінь лояльності, як показує практика, буде визначатись в ручному режимі.
Ну, і нарешті підходимо до тієї самої статті 3. Очікувано першою під заборону підпадає РПЦ як така, що відповідає всім критеріям «ворожості». Тут жодних питань немає. А другою...не допускається діяльність релігійних організацій, будь-яким чином афілійованих з РПЦ. Знов ця клята невизначеність, про кого може йти мова.
Тут треба зробити кілька зауважень. По-перше, з РПЦ афілійована ієрархічна структура під кодовою назвою «УПЦ», яка в Україні не має статусу юрособи. З юридичної точки зору це гібридна структурна поєднаність, грубо кажучи, теплого з м’яким. Тому в цій частині хотілось би бачити більш чіткі формулювання. Це означає, що доводити афілійованість української РО з РПЦ можна тільки по кожній окремій громаді або об’єднанню. Хотілося б подивитись, як будуть доводити афілійованість якоїсь сільської громади з РПЦ. Зрозуміло, що на будуть діяти простіше – почнуть з великих організацій типу митрополії та єпархіальних управлінь, а далі вниз по структурі.
По-друге, фактично УПЦ прирівнюється до іноземної релігійної організації (а значить, і всі громади під брендом УПЦ), що є повним абсурдом і, не побоюсь цього слова, маячнею. З цієї норми витікає, що в принципі не варто витрачати час на якісь докази: достатньо просто прошерстити реєстр юросіб, вибрати з нього всіх суб’єктів, в назві яких згадується УПЦ, і одним махом заборонити. Такий реєстр вже було свого часу зроблено на виконання т.зв. Закону про перейменування. Але, скоріш за все, буде мати місце вибіркове правосуддя з елементами особистої вендетти і корупційною складовою. З’являться кришевателі «гонимих РО», будуть пропозиції відкупатись – все, як ми любимо.
Але є ще додаткові критерії для заборони ІРО, які законодавці виокремили в нову ст.5.1 нової редакції Закону про свободу совісті, який бовтається в прикінцевих і перехідних положення. До цієї норми ми ще повернемось.
Які ж наслідки матиме заборона діяльності ІРО? По-перше, це застосування різного роду санкцій. По-друге, забороняється діяльність українських юридичних осіб, чиїм власником, учасником або акціонером є заборонена ІРО. Тут хочеться спитати, що курили автори, але це питання риторичне. Адже мова про всі господарюючі суб’єкти, створені релігійними організаціями для ведення підприємницької, благодійницької та іншої діяльності. Хочеться з попкорном подивитись, як будуть припиняти діяльність всіх таких юросіб, яких може бути десятки тисяч. Правда, їм таки дають шанс на спасіння душі – протягом трьох місяців позбавитись своїх токсичних «акціонерів». В більшості випадків це означає знищення підприємств, які часто представляють собою малі форми – кафе, книгарні, пошивочні майстерні, магазини продажу предметів культового призначення, невеличкі свічкові виробництва, будівельні фірми тощо. Вони є платниками податків і роботодавцями. Чи є сумніви, що під ніж підуть саме вони, причому не за фактом доведеного співробітництва з агресором чи його агентурою (на кшталт продажу російської пропагандистської літератури чи надання дистанційних послуг)? І хто попроситься в нові власники і стане новим – правильним – бенефіціаром таких бізнесів? Знов ця клята невизначеність!
Але і це ще не все, на що спромоглась буйна фантазія законотворців. Всі резиденти України, які надавали своє майно в оренду, найм, лізинг забороненим ІРО та пов’язаним з ними юрособами, повинні розірвати такі договори, навіть якщо вони не закінчились. Виникає питання: законодавці свідомо хочуть обвалити економіку і налаштувати проти себе населення, особливо там, де структури УПЦ є великими «містоутворюючими підприємствами» на кшталт Почаївської лаври?
Парадоксально, але слідкувати за виконанням вищеописаних і через суд припиняти діяльність порушників повинна ДЕСС, тверезу і компетентну думку якої щодо всієї цієї маячні розпалені передчуттям непозбувної перемоги парламентарії вирішили грубо проігнорувати.
І тут як чорти з табакерки вискакують – бінго! – виключення, тобто «індивідуальні погодження» зв’язків і контактів з забороненими ІРО, які має надавати...ДЕСС. Зрозуміло, що мова може йти про спільну участь у заходах, які проводять міжнародні організації типу Всесвітньої ради церков. Просто треба подати заяву і пояснити, чому необхідно десь в Шамбезі цілуватись в щочку з представниками ворожої ІРО. Порядок надання індивідуальних дозволів має затвердити Кабмін – виконавча гілка влади Великого брата.
В останній статті «тіла» законопроєкту парламентарії вирішити блиснути своїм знанням ідеології «русского мира», пропагандистів якого теж будуть забороняти. З одного боку, норма логічна, але чомусь вона поширюється лише на релігійні організації. За великим рахунком, «русский мир» заслуговує на окремий нормативний акт на кшталт Закону про декомунізацію, але писати його мають а) спеціалісти б) з врівноваженою психікою і в) структурованим мисленням. Якщо коротко: на практиці факт поширення «русского мира» буде визначатись «на око», а от підтвердженням правильності оцінки чиновниками пропагандистської діяльності РО знов-таки має займатись ДЕСС в порядку, встановленому Кабміном. На розробку порядку надається 3 місяці. Логічно: карати будемо одразу після оприлюднення закону, а порядок покарання Кабмін намалює потім. А ще потім суди почнуть малювати свої картини в стилі пізнього Пікассо.
В сухому залишку маємо 3 фактори, які вплинуть на долю РО:
- афілійованість з РПЦ;
- підтримка російської збройної агресії;
- пропаганда «русского мира».
Нажаль, на місцях всі три критерії можуть визначатись «на око» тими, хто має на це повноваження, але не має достатньої компетенції.
Так про що Закон?
Озвучу власне загальне враження від цього документу - як людина, яка 15 років вела активну діяльність по відновленню історичної справедливості та затвердженню канонічної автокефалії української церкви, і для якої словосполучення «загроза національній безпеці» - не порожній звук і не сферичний кінь у вакуумі. Я чекала сильного, чіткого, продуманого, структурованого, логічного тексту, зрозумілого і українським віруючим, і правникам, і міжнародній спільноті – а побачила якийсь дешевий комікс з Бетменами, Джокерами і Пінгвінами, який абсолютно спотворив всі фахові напрацювання по цій надважкій темі. Попередження: всі асоціації з відомими медіапроєктами випадкові і не створюють для автора жодних правових наслідків.
Цей еклектичний, сумбурний і одіозний фрагмент всього законопроекту більше схожий на політичний маніфест, під час виголошення якого оратор має стукати чоботом по трибуні і погрожувати світу «забороною кузькіної матері». Але якщо відповісти на питання «про що закон», достатньо двох слів: «про майно». Ну, і беспардонне втручання держави у підприємницьку діяльність великого кола фізичних та юридичних осіб, які, виявляється, перед підписанням договору оренди квартири вияснити, чи не пов’язаний наймач із забороненою РО. Тобто, «про контроль через майно» (питання про бенефіціарів залишу в стороні подалі від гріха). А де про національну безпеку і захист національних інтересів? Спробуємо пошукати в прикінцевих і перехідних положеннях цього дешевого коміксу – може, хоч там з’явиться крапля адекватності.
* * *
Нарешті, переходимо до нормативних актів в прикінцевих та перехідних положеннях, змін до яких вимагає політичний маніфест. В першу чергу це Закон про свободу совісті, первісні правки до якого і були власне законопроєктом № 8371. Але прийняті в першому читанні 2 сторінки змін завдяки отим самим 1200 правкам роздулись до 13 сторінок.
Уявімо на хвилиночку, що парламентарії проявили адеквіатність і політичну волю, викинули на помийку монструозний Закон «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій», і залишили для голосування лише профільний Закон про свободу совісті. Який, нема де правди діти, давно потребує повного «перезавантаження».
Запропоновані до нього правки вже схожі на правовий текст, а не політичний маніфест, і потребують спокійного, а тому детального аналізу.
Афілійованість
Закон пропонується доповнити статею 51, в якій детально розписується механізм виявлення афілійованості РО з РПЦ. Судячи з тексту, фактично мова йде про ланцюгову афілійованість. Під загрозу припинення діяльності підпадає будь яка РО, яка афілійована з РПЦ напряму (очевидно, мається на увазі УПЦ) або афілійована з РО, афілійованою з РПЦ (тобто, афіліація з РПЦ другого рівня – через пряме входження до складу УПЦ). В принципі, перелік всіх таких суб’єктів було складено ще в 2019 році, коли держава намагалась запустити Закон про перейменування. Тоді щось подібне до афілійованості запровадили в ст.12, але з іншою метою.
Доказом афілійованості можуть бути:
1. Входження РО безпосередньо, опосередковано або у складі іншої РО до структури РПЦ, та (або) до афілійованої з РПЦ української РО (очевидно, УПЦ), або в такий же спосіб пов'язаність з РПЦ.
Коментар. Законотворці не пояснили, що вони мають на увазі під опосередкованістю? Опосередкованим зазвичай буває контроль або вплив. Опосередкованість означає наявність проміжної ланки. Судячи з того, що входження до структури іншої РО згадано окремо, залишається губитись в здогадках, про що мова.
А що таке пов'язаність? Контакти окремих структур УПЦ зі структурами РПЦ (типу відділів зовнішніх церковних зв'язків)? Співслужіння з патріархом Кирилом? Еклезіологічні стосунки «за правилом двох рукостискань»?
Але головне, чого не вистачає цьому пункту – чим доводити входження до структури? А нічим – докази такої причетності до структури РПЦ описані в подальших пунктах. Отже, п.1 – про все і ні про що конкретно.
2. Наявні вказівки на входження до структури РПЦ або РО, афілійованих з нею (УПЦ) в статутах, рішеннях органів управління та інших офіційних документах української РО.
Коментар. Як мають виглядати вказівки? Що вважається вказівками? А якщо наявних вказівок немає – то що? Норма недіюча.
3. В статутних та офіційних документах та рішеннях органів управління РПЦ містяться вказівки на входження до її структури української РО (УПЦ), або є положення про право прийняття статутними органами управління РПЦ рішень з канонічних і організаційних питань, зобов’язуючими для УПЦ.
Коментар. Дійсно, все це в статуті РПЦ прямо написано. Навіщо тоді всі інші критерії?
4. Встановлена офіційними документами, рішеннями органів управління або статутом РПЦ обов’язкова участь представників УПЦ в статутних органах управління (синодах, соборах, комісіях) РПЦ.
Єпископам, яких примушуть брати участь у синодах і соборах РПЦ, парламентарі запропонували індивідуальну індульгенцію для уникнення визнання афілійованості всієї УПЦ. Для цього всім представникам УПЦ, залучення яких у спільній роботі передбачає статут РПЦ, потрібно письмово в індивідуальному порядку висловити незгоду з їхнім призначенням до органів управління РПЦ, «звільнитись за власним бажанням» і документально повідомити про це РПЦ («підготувати всі необхідні заяви та інші документи, для припинення повноважень та розірвання зв’язків із ІРО»).
Це дуже цікавий пункт, який може підважити всю ідею законопроєкту. А тому він потребує окремого коментаря.
5. Можливість впливу РПЦ на управлінські рішення або іншу діяльність УПЦ на підставі канонічної або організаційної підлеглості.
Коментар. З формальної точки зору, організаційну підлеглість можна одразу викреслювати, оскільки УПЦ послідовно локалізувала свою організаційну самостійність, і ніякій Москві вже сама її не віддасть.
Щодо впливу через канонічну підлеглість, то незрозуміло, який юридичний зміст в даному контексті має термін «можливість». Тобто, сам вплив може бути величезним (мало хто сумнівається, що він є), але він може бути направлений не на управлінські рішення або діяльність УПЦ (яку саме діяльність? господарську? канонічну? проповідницьку?), а на поведінку окремих її представників (які мають вплив уже на вірян).
Так от. Яку б маячню публічно не несли русофільські архієреї УПЦ, яку б літературу вони у себе в підвалах не ховали – це не є «офіційною позицією церкви». Всі звинувачення будуть переадресовані конкретним особам, які займаються відсебеньками. Висновок: посил правильний, але юридично непрацюючий.
6. Призначення, обрання, погодження, затвердження, благословення керівника будь-якої української РО (УПЦ) з боку РПЦ.
Коментар. В статуті РПЦ (ст.6 Розділу Х) дійсно вказано, що предстоятель УПЦ обирається її єпископатом і благословляється (одноосібно) патріархом Московським. Але законопроєкт ніде не посилається на підставу здійснення таких канонічних дій – той же статут РПЦ. А значить, до благословення можна прирівняти що завгодно – хоч лайк патріарха Кирила під дописом митрополита Онуфрія. Тобто, норма формально недопрацьована.
7. Право РПЦ на погодження, затвердження, благословення статуту української РО (УПЦ).
Коментар. В ст.3 Розділу Х статуту РПЦ прямо прописано, що статут УПЦ має схвалити одноосібно патріарх Московський. Але знову ж таки: як виходить з формулювань законопроєкту, мова йде про дію, а не документальне право. Як відомо, останні зміни до статуту УПЦ 2022 року в Москві ніхто не узгоджував. Та й патріарх – не вся РПЦ. Висновок той же, що і вище: недопрацьовано.
Отже, всі вищеперераховані критерії дійсно описують структурний зв’язок УПЦ з РПЦ – тут законотворці врахували всі можливі засоби впливу РПЦ, яких не вистачало в попередніх редакціях Закону про свободу совісті. Але в цьому і слабкість: вони аж надто конкретно виписані під одну-єдину ситуацію – канонічні стосунки між РПЦ та УПЦ, інтерпретуються надто широко і легко оскаржуються. Тому незрозуміло, навіщо це вносити в сам закон, а не в окремий підзаконний акт, яким має послуговуватись та ж ДЕСС. Можуть існувати інші релігійні організації, які мають структурний, канонічний, але ієрархічно та документально не виражений зв'язок з російськими ІРО – тоді треба знов сідати і прописувати під них окремі критерії афілійованості?
«Хвилинка» статутного лікбезу
Відповідно до ст.7 Закону про свободу совісті релігійні об'єднання, що складаються з релігійних організацій, представляються своїми центрами (управліннями).
УПЦ, не будучи релігійною організацією, за своїм статутом лише «об'єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії». Якщо підходити формально, то (на відміну від РПЦ, яка є юридичною особою і релігійною організацією) УПЦ (до речі, як і ПЦУ) – це не стільки структура, скільки її керівні органи – помісний та архієрейські собори і синод. Власне, установчий документ так і називається: «Статут про управління Української Православної Церкви». Найближча до УПЦ релігійна організація – Київська митрополія – за своїм статутом є лише центральним виконавчо-розпорядчим церковним органом УПЦ, а не центром її управління.
Визнати собор або синод будь-якої церкви релігійними організаціями, афілійованими з РПЦ та «не допустити» їхню діяльність держава не може. А отже, афілійованість з РПЦ потрібно встановлювати по кожному окремому члену керівного органу. При цьому підході всі вищеописані критерії афілійованості УПЦ зводяться до одного: персонального обов’язку того чи іншого єпископа брати участь в статутних заходах РПЦ. Адже в статуті РПЦ сказано, що в її соборних органах беруть участь архієреї України, а не архієрейський собор УПЦ або її синод. Тобто, статутна залежність від РПЦ кожного конкретного єпископа УПЦ не означає афілійованості всього помісного або архієрейського собору (за філософським холістичним принципом, який приписують Аристотелю, «ціле не дорівнює сумі його частин»). А розпустити синод чи собор держава не має повноважень.
Все це парадоксально, але такі приписи нашого законодавства.
«Хвилинка» канонічного лікбезу
Повернемося до «індульгенцій», які держава пропонує єпископату УПЦ в п.4 ст.51. Будь-які особисті демарші архієреїв зі статутної та канонічної точки зору – абсолютно «нікчемні правочини». Відповідно до статуту РПЦ до органів її управління включаються не конкретні особи, а їхні посади (тобто, кафедри). Що б не писали єпископи на знак протесту проти їхнього обов'язку протирати стільці на соборах чи синодах РПЦ, зі статуту РПЦ їхні кафедри все одно не викреслять.
Хоча собор УПЦ від 27.05.2022 р. оголосив про «повну самостійність і незалежність» і повикреслював всі згадки про РПЦ, це не є «зречення» від своїх обов'язків бути присутніми на синодах чи соборах РПЦ. Але якби і «зреклись», це ні до чого б не призвело.
Заявку на «повну» незалежність РПЦ не визнала, а отже, посади єпископів так і будуть зазначені в статуті РПЦ. Більше того, навіть якщо соборний орган управління УПЦ подасть в Москву прохання про автокефалію, патріарх Кирил просто відповість, що це питання треба розглядати лише на помісному соборі РПЦ. А значить, афілійованість нікуди не дінеться, а норма про «індульгенції» не працюватиме.
Є три варіанти, як позбутись звинувачень в персональній афілійованості і відв'язатись від «посади». Кожен єпископ УПЦ має або а) зректись своєї кафедри, або б) подати прохання піти на спокій. Третій варіант – УПЦ банально ліквідовує кафедри, а їхні єпископи стають титулярними (до речі, саме такими їх вважає Вселенський патріарх).
Проблема в тому, що всі три випадки вже перетинаються з канонічним правом. В першому та другому випадку кафедра все одно оголошується вакантною і за канонами має отримати нового єпископа. А вимога ліквідації єпархії – пряме втручання у внутрішні справи церкви.
Відповідно до т.з. 9 правила ІІІ Вселенського Собору («Послання того ж Собору до священного собору Памфілійського про Євстафія») та 17 правила Антіохійського собору 341 р. відмова єпископа від кафедри неприпустима і загрожує відлученням. Примушення єпископа зректись кафедри і підпасти під відлучення за церковними канонами – не в компетенції Верховної Ради.
Ст.1 Розділу І раніше проаналізованого Закону України «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій», запевняє, що «ніщо в цьому Законі не може тлумачитися як обмеження свободи сповідування релігії або переконань, права на дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів». А тому всі канонічні пертурбації (висвячення, позбавлення сану, відлучення від церкви тощо) не можуть регулюватись цим Законом. Священна ієрархія християнської церкви встановлена не статутом, а Священним Писанням та постановами Вселенських Соборів – що і є елементом віросповідання. «Вірую в Святу, Соборну і Апостольську Церкву» - це 9-й член Символа віри.
Вимога анулювання документальних підстав для коллективного канонічного існування УПЦ (грамоти патріарха Алексія ІІ) в законопроєкті не прописана – і не відноситься до компетенції держави. Вимога держави анулювати кафедри – це вже втручання в літургічну практику, коли священник має поминати свого правлячого архієрея, а архієрей – предстоятеля. Це втручання в структуру і зміст літургії.
Отже, персональний вихід зі складу керівних органів РПЦ та гучна об’ява про розрив відносин на практиці абсолютно нічого не дає. По суті, законопроєкт пропонує УПЦ внести зміни в свій ієрархічний устрій, а це може проголосити лише помісний собор.
Статутний саботаж
Але і звернутись до РПЦ з проханням про автокефалію собор УПЦ не може, оскільки для її надання потрібен помісний собор, який скликається архієрейським собором. А український єпископат в умовах війни блокує роботу самої РПЦ, включаючи збори архієрейського собору, який має збиратись раз на 4 роки. Останній раз це відбувало в 2017 році, і з тих пір його скликання постійно переноситься – не вистачає кворуму. В компетенцію архієрейського собору РПЦ входить подання на розгляд помісного собору питання про реорганізацію автономних та самокерованих церков та надання автокефалії.
Відповідно, патріарх Кирил не здатний провести і помісний собор, який скликається архієрейським собором. Замінити брикливих єпископів УПЦ на чолі з брикливим митрополитом Київським патріарх Кирил не може. Засудити демарш керівництва УПЦ з застосуванням соборних процедур патріарх Кирил теж не може (як би він не намагався вдати з себе люблячого та безмежно терплячого батька).
Зрозуміло, що архієреї УПЦ не поїдуть в Москву на архієрейський собор, навіть якщо там пообіцяють поставити питання автокефалії першим пунктом розгляду. Глухий кут.
Втім, не все так безнадійно. Розблокувати процес канонічного звільнення УПЦ з обійм РПЦ може Вселенський патріарх. Але відновити з ним стосунки може лише сама УПЦ. Сприяти цьому процесу – якраз в компетенції держави (як це було в 2018 році, коли держава сприяла прагненням української церкви отримати канонічну автокефалію від Вселенського патріарха).
Висновок
Все вищесказане не означає, що УПЦ більше не знаходиться у складі РПЦ – тут немає про що дискутувати. Але для того, щоб її беззаперечно вписати в ст.51 Закону про свободу совісті, необхідно застосувати російську модель, тобто надати всім релігійним централізованим організаціям (об'єднанням) статус юрособи з вимогою вказувати у статутах всіх підлеглих РО їхнє ієрархічне підпорядкування «центру». Чи треба говорити, наскільки це ускладнить всі процеси зміни канонічного підпорядкування громад?
P.S. Насправді, все може бути набагато простіше: є купа правових і адекватних методів застосування індивідуальної відповідальності за конкретні злочини проти держави. Гіпотетично це дасть шанс оновити склад УПЦ і вмотивує прийняти як даність об'єднавчий процес.
