Як держава заборонятиме УПЦ МП: розбір законопроєкту
Важко повірити, що майже через 9 років після початку російської агресії проти України можновладці та законодавці нарешті знайшли політичну волю розібратися з церковною філією РПЦ. Чинна влада до останнього боялася визнавати, що через церкву можна промивати мізки не менш ефективно, ніж через медіа. Особливо якщо така церква впливає на ціннісну свідомість і політичну орієнтацію великої кількості громадян.
Уже не будемо саркастично питати наш нобілітет: «Де ви були 8 років?!» Головне, що процес пішов.
Наприкінці 2022 року до Верховної Ради купно повалили законопроєкти про обмеження діяльності релігійних організацій, так чи інакше пов’язаних з країною-агресором. Хоча в них не вказано, про кого мова, зрозуміло, що в першу чергу це стосується УПЦ у єдності з Московським патріархатом. Пропонувалося позбавити її статусу неприбуткової організації, припинити безоплатне користування Києво-Печерською та Почаївською лаврами, заборонити називатися православними будь-яким церквам, окрім ПЦУ. Але оскільки всі ці ініціативи були виписані, мʼяко кажучи, не дуже досконало, підтримки – навіть на первинному рівні – вони особливо не отримали.
На сьогодні найбільшу перспективу прийняття має законопроєкт Кабміну «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій» (№8371 від 19.01.2023 р.). Його вже прийнято за основу, тепер чекає на традиційні доопрацювання. Розробити його уряду доручили президент і РНБО.
Проаналізуємо пропонований документ.
Ознаки афілійованості чи підлеглості?
У законопроєкті є важлива новація – поява терміна «афілійованість». І це правильно. Якщо адміністративну підлеглість можна приховати, то відсутність афілійованості довести набагато важче. Причому афілійованість – це не тільки факти впливу, але й право його здійснювати. Нема де правди діти: статут РПЦ дає її керівним органам право втручатись у життя УПЦ (це вам підтвердить будь-хто, хто його читав).
На відміну від стосунків між звичайними юрособами, церковна афілійованість має свої «позастатутні» особливості, які треба чітко прописати — до першого читання законопроєкту ці деталі мають бути враховані. У різних законодавчих актах є багато схожих термінів: пов’язані особи, взаємозалежні особи, зацікавлені особи, контрольовані юрособи та ті, що здійснюють контроль, – є з чого вибрати.
Цікавий факт: податковий кодекс РФ дозволяє суду встановлювати наявність взаємозалежності осіб, навіть якщо формально їхні стосунки не підпадають під потрібні критерії.
Окрім очевидних, існує багато непрямих ознак канонічної афілійованості. Наприклад, чи визнають усі помісні церкви автокефальний статус УПЦ? Або хто легітимізує її міжцерковні контакти? Мова йде не про приватне спілкування чи участь у спільних гуманітарних заходах – а про богослужбове (літургійне та євхаристійне) сопричастя. Адже за православною канонічною традицією, членам помісних церков заборонено мати спільні таїнства з невизнаними церквами. Наявність дозволу чи посередництва вищої церковної інстанції – доказ канонічності підлеглої церкви за кордоном.
Непотрібність і відсутність такого дозволу перевіряється дуже просто: достатньо «опитати свідків». Тобто написати офіційні запити предстоятелям помісних церков, у якій якості вони приймають у канонічне спілкування представників УПЦ. Жодна дружба з архієреями УПЦ не примусить помісні церкви збрехати. Якщо запит буде правильно сформульовано, то і відповідь буде очікуваною: УПЦ за кордоном канонічно легітимна лише завдяки РПЦ. Якщо патріарх Кирил повідомить помісні церкви, що статус УПЦ завис у повітрі, то українських архієреїв за кордоном чекатимуть неприємні сюрпризи.
Утім написання церковних документів – унікальне мистецтво з тисячолітньою історією. Можна дати таку відповідь, що адресат буде довго морочитися, що мав на увазі автор. Тому якщо «свідки» почали викручуватись, є більш наочний критерій – Диптих. Потрапити в православний Диптих, оминувши певну церемоніальну процедуру, неможливо.
Питання – як у світському законодавстві легалізувати церковний документ (адже зараз ми говоримо про канонічне право)? Але таких прецедентів уже багато. Зокрема, канонічний статус церкви приймається як доказ юридичного правонаступництва та може впливати на її право володіння майном, яке передається державою в процесі реституції. Так, наприклад, свого часу було в Болгарії.
Якщо УПЦ немає у всеправославних диптихах – вона не автокефальна, а якщо вона має літургійні стосунки з помісними церквами – то тільки завдяки РПЦ (відповіді: ні, її там немає і бути не може; так, тільки завдяки РПЦ).
Центр керування, управління та впливу
Майже 4 роки УПЦ МП буцалася з державою, доводячи, що її центр керування та управління розташований у Києві. Внесла зміни до свого статуту і навіть добилася від патріарха Кирила згадки про це в статуті РПЦ. Виглядало кумедно: якщо хтось ходить як качка, крякає як качка, плаває як качка, але на вольєрі в неї написано «орел», то треба вірити табличці, а не своїм очам.
І от яке віроломство: у законі про свободу совісті може з’явитися така ознака підлеглості, як вплив. Його відмінність від керування та управління — у неформальній природі. На рішення керівника, пов’язані з управлінням, може здійснювати вплив третя особа, яку в юриспруденції заведено називати кінцевим вигодонабувачем (бенефіціаром). Основна ознака впливу – це такий зв’язок, який не є пасивним і передбачає дії задля досягнення спільної мети або отримання однією особою користі. Інакше кажучи, якщо дві організації підозріло діють в унісон і цим досягається однаковий або взаємодоповнювальний ефект, то є підстави говорити про вплив.
Якщо в церкві на управління та керування потрібно отримати «законний мандат», то для впливу достатньо мати на це право. А РПЦ, як я вище писала, такі права має відповідно до свого статуту. Наприклад, патріарх Кирил може скористатися правом відкликати своє благословення на предстоятельство митрополита Онуфрія. Не сумніваюсь, що це відразу позначиться на здатності митрополита ефективно керувати та управляти УПЦ – навіть якщо він заявить про нікчемність патріаршої немилості. У російських біляцерковних джерелах вже лунали натяки, що Кирил як підтримав Онуфрія, так може його і скинути. Як? Та якраз через той самий вплив на інших архієреїв.
Але це лірика, яку треба формалізувати в новому законопроєкті – саме для того, щоб не було множинних трактувань.
Утім зараз не треба далеко ходити за доказами такого впливу. До складу священного синоду УПЦ досі входить громадянин РФ і єпископ РПЦ Лазар (Швець), чия Кримська єпархія самовільно перейшла в пряме підпорядкування патріарху Кирилу. Чому Лазаря досі не вигнали з синоду? Що або хто впливає на рішення Онуфрія не вдаватися до жодних дій? Чому досі не позбавлені сану попи-колаборанти, що сиділи в Кремлі на церемонії «приєднання» нових територій? А ті, хто втік у Росію (до прикладу, ізюмського Єлисея, що публічно благословляв «голову» окупаційної адміністрації Ганчева, просто тихенько замінили. Навіть без пояснення причини)?
Питання риторичні.
Заборонити чи перейменувати?
А тепер найголовніше: що очікує УПЦ МП після прийняття законопроєкту? Закон про свободу совісті вимагає від українських церков з прихованою російською пропискою чесно вказати канонічну підлеглість у своїх статутах. Ця вимога давно оскаржується УПЦ у судах, що фактично блокує її виконання.
Законопроєкт № 8371 пішов ще далі: діяльність усіх релігійних організацій та об’єднань, чиї ноги ростуть з Росії, у принципі не допускається. Але що тоді робити з перейменуванням? У законопроєкті не сказано, що після набуття ним чинності вимоги про перейменування втрачають чинність. Скоріш за все, цю колізію буде усунуто в процесі доопрацювання законопроєкту.
Отже, канонічна та адміністративна афілійованість з РПЦ – порушення, за яке релігійну організацію рішенням суду просто ліквідують. Та є альтернатива: «усунути порушення». Підчистити статут недостатньо. Значить, доведеться або розпочинати канонічний процес отримання законної автокефалії, або оголошувати односторонню, самочинну автокефалію. На розв'язання проблеми законопроєкт дає місяць з моменту отримання релігійною організацією припису про наявність афілійованості. Жоден патріарх у світі не встигне так швидко оформити автокефалію своєї церкви-доньки. Самочинна ж автокефалія одразу позбавляє УПЦ будь-якого канонічного статусу з усіма і церковними, і юридичними наслідками.
Зрозуміло, що УПЦ сама собою нічого не припинить і не усуне. Що далі? Питання, яких саме організацій це стосується. Заборонити діяльність релігійної організації можна. А релігійного об’єднання, яке не є юрособою? Адже УПЦ, чия структурна підпорядкованість вказана в статуті РПЦ, не є суб’єктом права, а її статут є «ознайомчим» і ніде не потребує погодження та реєстрації (і дарма!). Значить, мова в першу чергу йде про Київську митрополію – релігійний центр, який представляє УПЦ. Згідно зі статутом, Київська митрополія керується рішеннями Помісного та Архієрейського соборів та Священного синоду. І отут відкривається безодня правових можливостей. Вище згадувався прецедент з кримським митрополитом Лазарем, який дотепер залишається членом синоду УПЦ. Хоча УПЦ досі вважає кримські єпархії своїми, ніщо не заважає тепер державі їх ліквідувати зверху донизу.
Але є ще варіанти. Наприклад, нещодавно виник прецедент, який поки що не відображений у законопроєкті – це припинення (позбавлення) українського громадянства релігійних діячів – громадян Росії. Така доля спіткала керівника Чернівецької та Буковинської єпархії Мелетія (Єгоренка).
А ці громадяни є засновниками або керівниками купи релігійних організацій, які одномоментно опиняються на межі юридичного фолу. Адже за законом про свободу совісті, іноземці повинні отримати державний дозвіл на канонічну діяльність (богослужіння, проповіді, ритуали) в тій конкретній релігійній організації, яка їх запросила. Про жодну участь у керівництві церквою мова не йде. Як відомо, Мелетій – голова ВЗЦЗ УПЦ і член найвищих керівних органів УПЦ – Архієрейського та Помісного соборів. Тобто до керівних органів УПЦ входить громадянин Росії, який, утім, не є формально архієреєм РПЦ (тобто не приписаний до будь-якої чинної єпархії на території Росії).
Те саме стосується і осіб, засуджених за колабораціонізм (ст.111-1 КК України). Наприклад, якщо митрополита Тульчинського і Брацлавського Іонафана визнають колаборантом, то це достатня підстава заборонити діяльність усіх юросіб, де він є засновником чи керівником. До речі, це була б формальна підстава «заборонити діяльність» усієї УПЦ, адже Іонафан теж є членом її Архієрейського та Помісного соборів.
У цю компанію чомусь не потрапили релігійні діячі, на яких рішенням РНБО було накладено персональні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції). Якщо єпископу-засновнику релігійної організації санкції тимчасово забороняють будь-які дії з її активами та укладення будь-яких угод, яка доля чекатиме таку організацію? Хотілося б побачити в доопрацьованому законопроєкті відповідь на це питання.
Однак заборона може працювати і зверху вниз, і навпаки. Встановлення афілійованості з РПЦ Київської митрополії УПЦ автоматично означає загрозу припинення діяльності всіх підлеглих релігійних організацій, де вона вписана засновницею. А встановлення афілійованості з РПЦ громади чи єпархіального управління УПЦ своєю чергою означає наявність такої афілійованості в самої Київської митрополії.
Нарешті, в законопроєкті відображено останні зміни в діяльності Держетнополітики та надано певні повноваження релігієзнавчим експертизам ловити українські церкви за російську руку. Немає сумнівів, що деякі білі плями в цьому процесі будуть заповнювати ті державні структури, які відповідають за національну безпеку. Так було, наприклад, під час обшуку в Буковинсько-Чернівецькій єпархії, де СБУ знайшла лист Мелетія до голови РПЦЗ з виправданнями, що, мовляв, новий статут УПЦ – операція прикриття, а фактично УПЦ залишається частиною РПЦ.
Як часто буває, законопроєкт є за що покритикувати. Але якщо він запрацює як закон, є шанс нарешті позбутися деструктивної антидержавної діяльності російських агентів впливу під релігійним прикриттям. А от щирим вірянам ніхто не відмовить у праві на молитву – навіть за заблудлого патріарха Кирила.
