Як князь Володимир «вибирав віру»?

Щодо інших можливостей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, юдейської, західнохристиянської), то про них автори згадують нечасто. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні.

Проте це не зовсім так. Уже той факт, що в «Повісті минулих літ» приділено багато уваги питанням «вибору віри», критиці неправославних вірувань, — багато про що говорить. Звичайно, розповіді про «вибір віри», наведені в «Повісті…», є легендами. Проте за будь-якою легендою стоїть реальність. І якби не було реальних можливостей «вибору віри», то такі легенди не виникали б, і їм би стільки уваги не приділяли християни-літописці. Останні хотіли утвердити думку, ніби вибір християнства східного обряду для Русі був правильний та єдино можливий.

Ця теза християн-літописців (правда, вже в модифікованій, «секуляризованій» формі) домінувала й продовжує домінувати серед науковців, які досліджували давньоруську історію. Зумовлено це, по-перше, тим, що вони, здебільшого, формувалися в лоні християнської (часто – православної) культури, по-друге, тим, що при цьому використовувалися переважно християнські джерела, ступінь довіри до яких був високим. Щодо нехристиянських джерел, котрі висвітлювали «вибір віри» князя Володимира, то вони або не дійшли до нас, або сприймалися критично і використовуються мало.

Спершу наведено згадану літописну оповідь. Під 6494 р. (986 р. за константинопольським літочисленням) подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути».

А потім прийшли німці з Риму, говорячи: «Прийшли ми, послані папою». І сказали вони йому: «Мовив тобі папа: «Земля твоя [така], як віра наша. Віра бо наша – світло. Ми поклоняємось Богові, який сотворив небо, і землю, і зорі, і місяць, і всяке дихання, а боги ваші – дерево суть». Володимир тоді запитав: «Яка є заповідь ваша?» І вони сказали: «Постити по змозі. «Якщо хто п’є чи їсть – усе во славу божу, – мовив учитель наш апостол Павло». Володимир же сказав німцям: Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли».

Коли почули це жиди хозарські, [то] прийшли вони, кажучи: «Чували ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе кожен віри своєї. Християни ж вірують [у того], що його ми розп’яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова». І запитав Володимир: «Який є закон ваш?» Вони ж сказали: «Обрізатися, і свинини не їсти, ні заячини, суботи додержувати». Він тоді запитав: «То де єсть земля ваша?» І вони сказали: «В Єрусалимі». Він же спитав: «А чи там вона єсть нині?» І вони сказали: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам». Володимир тоді мовив: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?»

А потім до Володимира греки прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли Бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чиніть таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Сказав тоді філософ: «Чували ми се, що приходили з Риму німці учити вас віри своєї. Їхня ж віра мало од нашої різниться, хоча вони служать на опрісноках, сиріч облатках, але їх Бог не заповів, а повелів на хлібі служити. Він поучив апостолів, узявши хліб і сказавши: «Се єсть тіло моє, яке ламаю за вас». Так само і чашу взявши, він сказав: «Се єсть кров моя нового завіту» Сі ж сього не роблять, і не додержали вони правил віри».

Сказав тоді Володимир: «Прийшли до мене жиди, мовлячи: «Німці і греки вірують [у того], що його ми розп’яли». Філософ на це сказав: «Воістину ми в того віруємо. Їхні бо пророки передрекли, що родиться Бог, а інші – що його розіпнуть і погребуть, і що він на третій день воскресне і зійде на небеса. Вони ж тих пророків побивали, а других нищили. Коли ж збулося пророцтво їх – зійшов він на землю і, розп’яття прийнявши, воскрес і на небеса вознісся, – то сих же покаяння ждав він сорок і шість літ, і не покаялися вони. І послав він на них римлян, вони городи їхні розбили, а самих розточили по землях, і пробували вони в рабстві [по різних] краях».

Спитав тоді Володимир: «Для чого зійшов Бог на землю і страждання таке прийняв?» І, відповідаючи, сказав філософ: «Якщо хочеш ти, княже, послухати, то скажу я тобі з початку, для чого зійшов Бог на землю». Володимир на це мовив: «Я слухати рад» [1].

Далі йде велика «Промова філософа» – виклад біблійної історії, починаючи від Старого Завіту й закінчуючи Новим. Можливо, в декого виникне питання, чому християнського проповідника в «Повісті минулих літ» іменують філософом. Тут треба мати на увазі, що у ромейській (візантійській), а потім у давньоруській традиції філософія як любов до мудрості розумілася водночас і як любов до Бога. Тому філософ це передусім людина, яка читає і вміє трактувати Священне писання. Саме таким якраз і постає згаданий християнський проповідник. Як уже говорилося, цим проповідником чи то його прототипом був святий Кирило (Костянтин).

Укінці своєї проповіді філософ пропонує Володимиру охреститися. «І Володимир, – пише літопис, – прийняв [це] до серця свойого, сказавши: «Пожду ще трохи», – бо хотів він розізнати про всі віри» [2].

Тобто, як випливає з «Повісті минулих літ», християнський проповідник, незважаючи на своє красномовство, не переконав Володимира. Князь виявляє обережність і хоче «випробувати» віри, пославши своїх посланців до різних народів, аби довідатися, яка віра є найкращою. Так, під роком 6495 (987 р. за константинопольським літочисленням) в «Повісті минулих літ» зафіксоване наступне повідомлення: «Скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: «Осе приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім же прийшли німці, і тії хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу. Мудро ж говорять вони, розказують, що й другий світ [має] бути, і чудно слухати їх. А якщо хто, мовляв, у нашу віру перейде, то померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший закон перейде, то на тім світі [йому] в огні горіти. То що ж ви врадите? Що відповісте?»

І сказали бояри і старці: «Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх], розізнай у кожного про їхню службу, і як [хто] служить Богові».

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: «Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про їхню віру і службу».

Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і вернулися в землю свою. І сказав їм Володимир: «Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіте в Греки».

Вони ж прийшли в Німці і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесарограда, і прибули до цесаря [Василія]. Цесар же спитав [їх], задля чого вони прийшли, і вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він [вість] до патріарха [Миколая], кажучи так? «Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи. Хай бачать вони славу Бога нашого». І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив празникові службу, і за звичаєм вчинив празникові службу, і кадила вони запалили, і співи, [й] хори влаштували.

І пішов з ними цесар у церкву [святої Софії], і поставив їх на почесному місці, показуючи красу церковну, і співи, і службу архиєрейську, і дияконів, що стояли попереду, [і] розказуючи їм про службу Богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши, і здивувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: «Ідіте в землю вашу». І відпустив їх [Василій] з дарами великими і з честю.

Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, [і] мовив Володимир: «Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було». І сказав він їм: «Розкажіть перед дружиною».

Вони тоді розказали: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не бачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої – не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити».

Бояри ж, від повідавши, сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей» [3].

Як бачимо, у цій розповіді чи не головним чинником вибору віри є її естетична та емоційна сторона. Вибирається та віра, яка є красивішою, естетично привабливою й такою, що справляє вплив на почуття.

Варто також мати на увазі, що в українців, як і в античних греків, естетичне перебуває в нерозривному зв’язку із етичним. Наприклад, гарне розглядається водночас як добре. Так, українці вживають вираз «гарна людина», розуміючи при цьому, що ця людина і красива, й водночас добра. Отже, якщо віра є красивою, то вона є доброю, такою, яку варто прийняти.

Попри естетичні моменти цієї оповіді, вибір Володимиром християнства подається як вибір розумний. Князь спершу вислуховує представників різних віровизнань (мусульман, юдеїв, християн). Він не поспішає з вибором. Після цього ще вислуховує послів, схиляючись на бік християн. Тобто його вибір є результатом довготривалих розмірковувань.

Зрештою, Володимир йде на Корсунь, щоб завоювати це ромейське місто і охреститися, взявши собі за жінку цесарівну – сестру ромейських імператорів. Тому хрещення Володимира, а також і хрещення Русі постають на сторінках літопису не як милість Ромейської (Візантійської) імперії, а як свідомий і цілеспрямований чин руського правителя.

Розповідь про «вибір віри» князя Володимира зустрічається не лише в «Повісті минулих літ». У «Бандурієвому грецькому сказанні», яке було знайдене в другій половині ХVIII ст. в Паризькій королівській бібліотеці, наводиться дещо подібна легенда. Там розповідається, ніби правитель русів, їхній король, послав своїх посланців, аби вони розвідали, яка віра є найкращою. Вони побували в Римі та Константинополі. Але на них більший вплив справив останній. Тому вони рекомендували королю русів звернутися по віру до Ромейської імперії. Що і зробив їхній правитель. Він попросив ромейського імператора прислати йому людей, які б научили його віри. На Русь були послані Кирило та Афанасій (очевидно, Мефодій), які хрестили людей і створили азбуку [4].

Не треба особливо доводити, що оповідь про «вибір віри» князя Володимира має легендарний характер. Більше того, можна говорити про її компілятивність. Принаймні зберіглося дві подібні легенди про «вибір віри» хазарськими каганами. Так, близько 790 р. хазарський каган Обадія прийняв юдейську віру. Перед цим він вислухав не лише єврейського рабина, але також проповідників ісламу й християнства. Кожен із них намагався схилити кагана на свій бік. Під час цієї дискусії Обадія помітив, що і християнин, і мусульманин спиралися на юдейство як джерело їхніх релігій. Тому вирішив лишитися з кожним із них на одинці. Каган поставив їм питання, яку б вони обрали віри, окрім своєї власної. І перший, і другий віддали перевагу юдаїзму. Це остаточно переконало Обадію обрати саме цю віру.

Правда, юдаїзм прийняла переважно верхівка Хозарії. Поряд з цією релігією, тут мало поширення мусульманство й християнство. Зберігалися й старі родо-племінні вірування. Також уже говорилося, що в 860 р. відбулася ще одна дискусія між юдеями, християнами й мусульманами при дворі хазарського кагана. Участь у цій дискусії брав Кирило, який не мав особливого успіху. Знову переможцем у цій дискусії виявився юдейський рабин [5].

Перед Хозарією, як і пізніше перед Київською Руссю, стояло питання вибору віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. Це, зокрема, обумовлювалося пограничністю Хазарії. Ця держава виникла на межі двох цивілізаційних світів – мусульманського й християнського. Водночас вона відігравала помітну роль у транзитній торгівлі, яка значною мірою перебувала в руках євреїв. Вибір хазарською верхівкою юдаїзму мав свою логіку. Це давало каганату можливість краще прилучитися до міжнародної торгівлі і, відповідно, мати з неї більшу вигоду. Але був інший бік медалі. Юдаїзм у такій ситуації не мав особливих шансів перетворитися в «масову релігію», яка б стала інтегратором населення держави. Це була релігія верхів, залучених до торгівельного бізнесу. Тому Хозарський каганат, судячи з історичних джерел, функціонував як поліконфесійна держава. Це стало не останньою причиною його дезінтеграції й загибелі.

Київська Русь, у певному сенсі, перебрала спадок Хозарського каганату. Ця держава, яка межувала з Хозарією й частково «поглинула» її території, теж знаходилася на межі християнського й мусульманського світів. У її житті важливу роль відігравала торгівля, до якої залучені були євреї.

Так що, при всій легендарності оповідей про «вибір віри» чи то в Хозарському каганаті, чи на Русі, вони були не благочестивою вигадкою, а мали під собою серйозні підстави, а, можливо, почасти відобразили реальні факти. Справді, правителям Хозарії та Русі доводилося робити непростий вибір у питаннях віри. І від цього вибору значною мірою залежала доля їхніх держав.

Якщо ж говорити про князя Володимира, то він мусив вибирати не лише між християнством, мусульманством та юдейською вірою. Перед ним також постало питання, на яке християнство (західне чи східне) орієнтуватися. Адже його бабка Ольга маневрувала між «греками» й «німцями». Зрештою, князь Володимир мав можливість залишитися язичником й, відповідно, сприяти язичницьким віруванням. Це він і робив на початках свого правління в Києві.

Так, знаний дослідник слов’янського язичництва Євген Анічков писав: «На сутінки слов’янських релігійних древностей упало лише дві світлові плями, що дають можливість розглянути створене нашим язичництвом уявлення про божества. Одне – на узбережжі Балтійського моря, в Арконі, де до ХІ ст. зберіглося капище Свентовита, інше – в Києві. Тут підносився пантеон богів Володимира, тут був засвідчений і культ Волоса» [6].

Правда, треба зробити уточнення: на мисі Аркона острова Рюген язичницький слов’янський осередок зберігався до середини ХІІ ст., точніше до 1168 р., коли був знищений данцями, котрі сповідували християнство. При цьому варто відзначити, що на Рюгені існувала сильна слов’янська держава руян, якої боялися данці та німці. Навіть після падіння Аркони ця держава продовжувала зберігатися й проіснувала до XIV ст. Язичницька Аркона зі своїми святинями була духовним інтегратором руян. Принаймні приклад Аркони засвідчує, що слов’янське язичництво цілком могло функціонувати в класовому суспільстві, обслуговуючи державні інституції.

Ймовірно, існував зв’язок держави руян з Північною Руссю, де спостерігалися сильні язичницькі традиції. Загалом же Північ Русі у ІХ-Х ст. неодноразово інспірувала язичницьку реакцію на Півдні. Не став тут винятком і князь Володимир, який прийшов із Новгорода в Київ. Схожі язичницькі реакції відбували і в інших країнах в епоху Середньовіччя, де намагалося утвердитися християнство. При цьому і християнство, й язичество використовували можновладці в політичній боротьбі.

Пишучи про події 980 р., літописець зазначає: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той…» [7].

Наведений літописний уривок про пантеон князя Володимира породив численну літературу. Висловлювалися різні міркування про ці божества. Наприклад, що далеко не всі вони є слов’янського походження. Це стосується Хорса, Сімаргла й Мокоші. Перун же часто трактується як «бог дружинників» чи навіть божество князівського роду. Схоже, пантеон Володимира мав синтетичний характер, включаючи до себе богів різних племен, що входили до складу Русі. А його верховний бог, Перун, сприймався як покровитель князівської влади. Можливо, на це вказує «Повість минулих літ», де знаходимо такі слова: «Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські, яко богу» [8].

Володимир у літописі постає як типовий язичницький князь, що дотримується багатоженства. Зокрема, читаємо: «Був же Володимир переможений похіттю до жінок, [і] було йому приведено шість жон… І наложниць [було] в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті – на Берестовім…» [9].

При цьому літописець, вдаючись до моралізаторства, вказує, що Володимир, незважаючи на похіть блудну, отримав спасіння, бо став християнином: «І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він [такий] жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов [вічне] спасіння» [10].

Судячи з літописних свідчень, на початках правління Володимира не лише встановлювалися капища язичницьким божествам, насаджувалися язичницькі вірування, але навіть чинилося насильство щодо християн. Під роком 6491 (983 р. за константинопольським літочисленням) зафіксована така подія: «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх. І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, – того заріжемо богам». Далі йде оповідь про те, що жереб упав на сина одного варяга, який був у Ромейській імперії й там прийняв християнство. Коли ж до нього прийшли люди Володимира, щоб забрати сина, він сказав: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, не п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є» [11]. Після цього мужі Володимира вбили варяга-християнина та його сина.

Здавалося, за часів «раннього Володимира» язичництво на Русь прийшло всерйоз і надовго. Але буквально за кілька років ситуація кардинально змінюється: Володимир із ревного адепта язичництва перетворюється в ревнителя християнства. Чим була викликана така різка зміна?

Можна дошукуватися різних причин. Проте, на нашу думку, головну роль у цьому відіграла «зміна дислокації» князя. Коли він перебував на півночі Русі, його задовольняли місцеві язичницькі традиції. Північ була пов’язана з Балтикою, де християнство слабо поширювалося, а язичництво все ще залишалося сильним. Схоже, Володимир сподівався зробити язичництво ідеологічною підвалиною своєї держави.

Проте цього не сталося. На півдні поширювалося християнство і тут позиції язичництва були ослаблені. До того ж південь був сильно пов’язаний із християнською Ромейською імперією. Тому «язичницька реформа» Володимира не могла дати належного ефекту. Князь ризикував отримати християнську опозицію в Києві й опинитися в міжнародній ізоляції, оскільки з язичницькою Руссю не мали би справи ні християнський, ні мусульманський світи. У такій ситуації довелося «шукати віру».

Одним із варіантів «вибору віру», поряд з християнством, могло стати мусульманство. І тут нічого дивного немає. Мусульманський світ у X ст., коли Русь «шукала» віру, продовжував переживати піднесення. І хоча Арабський халіфат, ця могутня мусульманська імперія з центром у Багдаді, знаходилася в стані політичного роздроблення, все ж зберігалася духовна єдність мусульманського світу, що простягнувся від Атлантики аж до Індії. Міста мусульманських держав залишалися осередками розвинутого ремесла й торгівлі. На високому рівні в тодішніх мусульман знаходилися культура й наука.

Русь мала різнопланові контакти з мусульманськими країнами Кавказу, Закавказзя, Близького Сходу й Середньої Азії. Руські купці вели торгівлю з мусульманськими державами в цих регіонах. Уже в IX ст. вони з’являлися в Багдаді. Арабські географи ІХ-Х ст. описували торгові шляхи, що йшли з ісламського світу через володіння хозар або Чорне море в Східну Європу.

Інтенсивні торгові контакти могли бути каналом для поширення ісламу в Східній Європі. Адже руські купці, приїжджаючи в мусульманські країни, знайомилися з місцевими релігійними віруваннями, а деякі з них, можливо, навіть приймали іслам [12].

Однак торгівля була далеко не єдиним каналом проникнення на Русь мусульманства. Багаті мусульманські країни ставали об’єктами військових нападів русичів.

Так, мусульманські автори повідомляли про кілька військових походів, які здійснили русичі у прикаспійські землі. Одне з таких повідомлень знаходимо в мусульманського автора кінця XI — початку XII ст. Ал-Марвазі [13]. Він вважав русів войовничим народом. Мовляв, вони дивилися на меч як на головний засіб для свого існування. «І було їхнє виховання таким, поки вони не прийняли християнство в 300 році. Коли вони навернулися в християнство, віра притупила їхні мечі, двері для здобуття здобичі закрилися перед ними, і вони повернулися до нужди й бідності, скоротилися в них засоби для існування. Ось вони й захотіли зробитися мусульманами, щоб їм були дозволені набіги та священна війна, повернутися до того, що робили раніше. Вони послали до володаря Хорезму чотирьох мужів із наближення царя. Є в них цар і називається він Булдмир... Прийшли посли їхні у Хорезм, розповіли про мету посольства, зрадів хорезмшах, що вони захотіли стати мусульманами...». Далі йдеться про те, що правитель Хорезму послав до русичів наставника, який мав їх навчити законів ісламу [14].

Ця згадка зустрічається також у Ал-Масуді та Мухаммеда Катіба. Правда, останній вважав, що ця подія відбулася не в 300-му, а в 333-му році хіджри [15]. Про цю подію вів мову арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр, називаючи дату навернення до ісламу русів 297 рік хіджри [16].

Виходячи із цих дат, випливало, що ісламізація русів відбулася в першій половині X ст. 297 рік хіджри відповідає 909/910 рр. від Різдва Христового, 300 р. — 912/913 рр., 333 р. - 944/945 р. Однак ім’я царя русів Булдмир, яке навів Ал-Марвазі, привело багатьох дослідників до думки, що тут йдеться про князя Володимира. Тому зустрічаємо твердження, що цей князь здійснив спробу запровадити іслам у Київській Русі, взявши цю віру з Хорезму [17].

Певно, найбільш вірогідним часом прийняття ісламу частиною русів є початок X ст. Звичайно, не варто повністю довіряти Ал-Марвазі. І все ж за напівлегендарним повідомленням історика стоїть певна реальність. «Язичницька Русь» мала можливість маневру між християнсько-ромейським та мусульманським світами. Будучи язичниками, русичі здійснювали грабунки як Ромейської імперії, так і багатих мусульманських країн. Прийняття ж якоїсь із світових релігій, чи то християнства в його східному варіанті, чи то ісламу, зменшувало можливість такого маневру. Це, можливо, було однією з причин «язичницької реакції» князя Олега, який відмовився від християнства, прийнятого київськими князями Аскольдом і Діром. Також це могло відіграти не останню роль у «язичницькому виборі» Святослава, який відкидав пропозиції матері, княгині Ольги, прийняти християнство.

Зовнішня політика Русі за часів князів Олега й Ігоря (та і в пізніші часи) нагадувала своєрідний «маятник», який коливався між християнським та мусульманським світами. Русичі нападають на Ромейську імперію, після цього укладають з нею мирний договір, якась частина їх приймає християнство. Тоді «маятник» йде до ісламського світу. Русичі нападають на мусульман, переважно в районі Прикаспію. Тепер уже з мусульманами укладається угода, навіть, можливо, якась частина русів стає мусульманами. Мусульманський автор Шукраллаг (XV ст.) писав, що руси прийняли іслам для того, щоб «законним шляхом» отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з «невірними» (немусульманами) [18]. Потім «маятник» знову йде в християнський бік, спостерігаємо напади на Ромейську імперію і т. д.

Є підстави вважати, що крім опорних пунктів у Києві та Новгороді (на «шляху із варяг у греки»), існував ще один опорний пункт русичів у Прикаспії, десь у районі нижньої Волги. До речі, Волга відігравала помітну роль у торгівлі русів. Арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував її «руською рікою» (нахр ар-Рус) [19].

Для згадуваного Ал-Марвазі Русь – це не Подніпров’я, не гради на «шляху із варяг у греки». Це щось зовсім інше. Для нього Русь – острів у морі чи серед озера. Він писав: «Щодо русів, то вони живуть на острові в морі. Цей острів займає три дні дороги в той чи інший напрямок. На острові ліси й болота, і оточений він озером. Вони (руси) багаточисельні... І вони, народ сильний та могутній, ходять у віддалені місця з метою набігів, а також плавають на кораблях у Хазарське (тобто Каспійське — П. К.) море, нападають на кораблі й захоплюють товари. їхня хоробрість та мужність добре відомі...» [20].

Можна це повідомлення трактувати як вияв необізнаності й фантазії Ал-Марвазі. Однак про «острів русів» писало чимало мусульманських географів та істориків. До того ж ці описи дуже схожі [21]. Дослідники загалом ставилися з довірою до цих свідчень і намагалися відшукати цей острів. Шукали його переважно в районі чи то Балтійського, чи то Чорного морів [22]. Однак цей острів міг знаходитися в північній акваторії Каспійського моря. Річ у тім, що в VІ-Х ст. рівень Каспійського моря був дуже низьким і тоді там могли з’явитися острови, яких зараз немає. На одному з таких островів могла розташовуватися опорна база русів.

Та й навіть зараз на Каспії є географічні об’єкти, які загалом підпадають під опис «острова русів». Це – гирло Волги. Впадаючи в Каспійське море, ця річка завдяки своїм рукавам створює цілу систему островів. З одного боку, вони омиваються Каспієм, з іншого, оточені рукавами річки, заплавами. Звідси, можливо, твердження Ал-Марвазі, що «острів русів» знаходився в морі, але водночас був оточений озером.

«Острів русів», що розташовувався на перехресті важливих торгових шляхів, міг би стати зародком імперської держави, котра б заступила Хазарський каганат, що почав занепадати. Походи, здійснювані русичами на Каспій, нічим не поступалися таким же їхнім походам на Чорне море. Про один із них, що відбувся десь у 912/913 р., писав арабський географ та історик першої половини й середини X ст. Ал-Масуді. Відповідно його свідчень, руси зі згоди хазарського правителя на 500 кораблях (очевидно, човнах типу «чайок») увійшли в Каспійське море й стали грабувати мусульманське населення Ширвану, Азербайджану, Гіляну і Табаристану. Базою для них стали острови, розташовані неподалік Баку. Правитель Ширвану Алі, зібравши великий флот, намагався вибити русичів із островів, але зазнав поразки. Після цього русичі багато місяців грабували на Каспії, а потім, захопивши велику здобич, повернулися в дельту Волги. Хазарському кагану, тобто правителю Хозарської держави, вони послали частину здобичі й він поставився до них прихильно.

Однак хазарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хазарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган змушений був рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хазарські мусульмани помстилися русичам, проте повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні йшла запекла битва, в якій русичі зазнали нищівної поразки. Лише п’ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й вони були перебиті буртасами й волзькими булгарами [23].

Важко сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Та варто враховувати, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Ймовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. Не виключено, тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.

Знищення військово-політичного утворення русів на прикаспійських теренах стало причиною того, що напади наших предків на ці землі вже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно в 944/945 р. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів, аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя [24]. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.

Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.

Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов’язана з т. зв. «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.

Під 985 роком в «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва» [25].

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає в вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі.

Як свідчить «Повість минулих літ», у 965 р. князь Святослав розгромив хозар. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам’ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володимиру належала остання крапка в справі ліквідації Хазарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хазарії, про що свідчив Іларіон у «Слові про Закон і Благодать».

Волзькі булгари, які входили до складу Хазарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хазарських правителів, котрі дотримувалися юдаїзму. Після розпаду Хазарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо отримали б могутнього союзника. Недаремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар йде розповідь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» є промовистим. Він свідчив: іслам був цілком реальною альтернативою ромейському християнству. На користь цього говорять й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам [26]. Цей фрагмент наводився вище, тому не будемо звертатися до нього. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники (зокрема, заборона на спиртне) не були серйозною перепоною в прийнятті мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульманському світі. Можна пригадати хоча б поезії Омара Хайяма, у яких звучить гімн вину.

У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Він спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу [27].

Є один факт, який опосередковано свідчить про прийняття князем Володимиром ісламу. Як уже говорилося, «Повість минулих літ» говорить про війну цього князя з Волзькою Булгарією і про укладення з нею миру. У ті часи останнє часто супроводжувалося династичними шлюбами. Якщо розібратися, то Володимирова багатошлюбність була обумовлена не стільки «похіттю блудною», скільки дипломатичними потребами. Деякі давньоруські джерела, зокрема, «Сказання про Бориса і Гліба», дають зрозуміти, що Володимир пошлюбив болгариню, яка, очевидно, була дочкою чи родичкою правителя Волзької Булгарії. Саме вона народила йому синів Бориса й Гліба [28]. Показово, що ці Володимирові сини отримали уділи, які знаходилися поряд із Волзькою Булгарією, – Рязанське й Муромське князівства.

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Очевидно, саме іслам становив найбільшу небезпеку для християн на Русі – звідси така й критичність. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, що значно спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, ніби соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало на меті зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа» [29], яка мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам. Коли ж філософ критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами [30]. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти ромейське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? Наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді. Не варто приймати тенденційні міркування, котрі часто зустрічаються в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Чимало ісламізованих слов’ян проживало в Османській імперії, а їхні представники навіть належали до елітарних верств цієї держави. Слов’янська ж мова, точніше її діалекти, була однією з найбільш поширених мов у цій країні – поряд з османською, арабською та грецькою. Вона за своєю поширеністю тут навіть випереджала турецьку мову. Також чимало «побусурманилося» русинів-українців, а деякі з них зайняли високе становище в Османській імперії (наприклад, відома Роксолана, яка стала улюбленою дружиною одного з наймогутніших правителів цієї держави Сулеймана І Пишного). «Побусурманення» українців знайшло навіть вияв у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Також варто пригадати, що чималу частину населення Кримського ханства становили потурнаки – вивезені й продані в рабство з України люди, які згодилися прийняти іслам й, фактично, отримали свободу та мали своє господарство. Спостерігалася також у XVII-XVIII ст.ст. міграція русинів-українців у т. зв. Ханську Україну та на інші терени Османської імперії. Щоправда, ці мігранти переважно лишалися православними. Загалом же «побусурманені» українці так і не створили етно-релігійну спільноту, подібну до боснійців чи помаків на теренах Балкан. Для цього на теренах України не склалися відповідні умови. Щоправда, русини-українці відіграли певну роль у етногенезі кримських татар [31]. Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут ромейського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки, як уже зазначалося, геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із варяг у греки, який знаходився в орбіті ромейського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. У результаті цього у Поволжі сформувалася б слов’янська імперія, яка б заступила Хазарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами й, фактично, знаходилася б у зоні мусульманського політичного впливу. Звісно, це вже альтернативна історія. Але такий варіант розвитку подій аж ніяк не видається нереальним. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира знову спостерігаємо спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. І це, як уже зазначалося, було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця О. Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «...то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство» [32]. Волзька Булгарія так і не стала для Русі таким важливим партнером, як Ромейська імперія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою.

Поряд з мусульманським варіантом «вибору віри» для Русі, «Повість минулих літ» веде мову й про юдейський варіант.

Євреї на українських землях, зокрема в Криму, відомі були здавен. Деякі документи дають підстави вважати, що їхні громади існували в Боспорському царстві, а також у Херсонесі. З приходом у Крим хозар наприкінці VII – на початку VIII ст. почався новий етап у житті місцевого єврейства.

Як уже говорилося, соціальна верхівка Хазарського каганату в VIII ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. Із середини Х ст. до нас дійшов написаний на івриті лист кагана Іосифа до єврея Хасдая ібн-Шафрута, придворного Кордовського халіфа, із якого можна зрозуміти, що хазарські правителі хоча й були тюркського походження, але сповідували юдаїзм. Каган гордо величав себе «володарем тогармським», підкреслюючи тим самим, що його влада поширюється на інші тюркські народи [33].

Євреї отримали значні привілеї в Хазарському каганаті. Вони мали свободу пересування й торгівлі на теренах цієї держави, безпечно користувалися річковими й сухопутними шляхами, могли зупинятися й жити у фортецях і опорних пунктах. Очевидно, єврейська громада Києва починає своє існування саме в хазарський період. У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», де, зокрема, описується торговий шлях по Дніпру, говориться, що човни сходяться в фортеці Киоава, що називається Самватос. А в часи Середньовіччя серед євреїв була поширена легенда, що десь на сході Європи є ріка Самбатіон, на берегах якої щасливо живуть євреї і яка по суботах зупиняє свою ходу. Не виключено, що назва Самватос-Самбатіон могла стосуватися євреїв, які жили в Києві. Із давньоруських літописних джерел є відомо, що тут існували квартали «Козари» й «Жидове», де мешкали юдеї і які вели торгівлю як з Хазарією, так і середземноморською Європою [34].

Із середини Х ст. до нас дійшов писаний івритом т. зв. «Київський лист», який стосується фінансових справ. Знаходився цей лист у Єгипті, в Каїрській синагозі. Лист є рекомендацією, виданою єврейською громадою Києва її представникові для пред’явлення в інших єврейських громадах з метою збору коштів для погашення боргу кредиторам-іновірцям. Згаданий лист заслуговує на особливу увагу. Адже це перша писемна пам’ятка з Києва, яка дійшла до нашого часу. Вона також однозначно свідчить, що в той час існувала єврейська громада в цьому місті. Лист був підписаний членами юдейської громади. Серед імен в основному переважали єврейські імена. Але чимало було й хазарсько-тюркських імен. Серед тих, хто підписав цей документ, фігурує також Юда на прізвисько Северята. Дослідники допускають, що використання слов’янського імені може свідчити про те, що євреї Києва могли послуговуватися слов’янською мовою [35]. Фігурування слов’янського прізвиська в «Київському листі» може бути й свідченням того, що якась частина місцевого населення приймала юдаїзм. Це опосередковано підтверджують пізніші документи юридичного характеру. Так, наприклад, статут князя Ярослава Мудрого містив положення про відлучення від Церкви християнина, якщо він проживає із «бусурманкою чи жидівкою». Інакше кажучи, ішов закономірний процес проникнення слов’янських елементів у єврейське середовище, як і проникнення єврейських – у слов’янське, що було викликане співжиттям народів на одній території.

Наприклад, деякі дослідники вважають, що новгородський єпископ Лука Жидята, який був приведений Ярославом Мудрим із Києва, був єврейського походження. На це вказує його прізвисько. Сучасник Луки Жидяти, митрополит Київський Іларіон, у своєму «Слові про закон і благодать» дискутував із юдеями. Саме ж «Слово про закон і благодать» дискутує не тільки і не стільки з ромейськими християнами, вивищуючи над ними християн Русі, скільки з юдеями, фактично, протиставляючи Новий завіт Старому. Ймовірно, в той час юдеї в Києві становили значну силу, на яку доводилося зважати християнам. У самому ж місті існував чималий єврейський квартал, а одні з міських воріт іменувалися Жидівськими. Показово, що Феодосій Печерський часто ходив із Києво-Печерського монастиря на релігійні диспути з київськими євреями. Він з ними дискутував про Христа, називаючи їх беззаконниками та віровідступниками [36].

Ймовірно, в другій половині ХІ ст. на Русі з єврейської на церковнослов’янську була перекладена книга «Йосиппон» – хроніка єврейського народу від часів Адама до взяття Єрусалима римлянами в 70-73 рр. н.е. Принаймні уривки з цього твору вміщені в «Повість минулих літ» під 1110 р. Поширювалася на Русі різноманітна апокрифічна література, частина якої мала в своїй основі єврейські легенди (про Адама та Єву, Єноха, Авраама, Давида, Соломона та 12 біблійних патріархів). Чернець Києво-Печерської лаври Микола Затворник навіть постраждав за свій інтерес до Старого Заповіту й «жидівських книг» – за ці діяння його осудили печерські ченці [37].

Зрештою, можна навести й інші факти, які, щоправда, стосуються більш пізніших часів і які засвідчують помітну присутність євреїв у житті давньої Русі. Немає сумніву, що вони тут, як і в Хозарії, активно займалися торгівлею. Маючи в руках значні капітали, євреї могли чинити вплив на суспільно-політичне, культурне та ідеологічне життя Давньоруської держави.

Враховуючи все це, а також те, що в Хозарському каганаті юдаїзм мав статус державної релігії, видається логічним те, що при виборі вір князя Володимира фігурує релігія євреїв. Вона тут мала сильні позиції й цілком могла претендувати на статус державної.

Уже говорилося про те, як у «Повісті минулих літ» була представлена можливість юдейського вибору. Мовляв, до Володимира приходили юдеї (жиди хозарські), які намагалися переконати князя в правоті своєї віри. Спочатку Володимир поцікавився, який у них закон, тобто правила релігійного життя. Вони відповіли, згадавши про обрізання, дотримання суботи та про заборону вживання деяких продуктів, зокрема свинини. Після цього князь їх запитав: «То де єсть земля ваша?» Вони відповіли: «В Єрусалимі». Тоді він знову їх запитав: «А чи там вона єсть нині?» Євреї на це ніби сказали: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам». Звісно, такого не могли говорити проповідники юдаїзму. Володимир же ніби на ці слова промовив: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?» [38].

У літописі маємо ще один фрагмент, де ведеться своєрідна полеміка з юдеями. Це фрагмент із «Промови філософа», в якому християнський проповідник, розмовляючи з князем Володимиром, характеризує юдейську віру. Акцентується увага на тому, що євреї розп’яли Христа, за що той послав «на них римлян, вони городи їхні розбили, а самих розточили по землях, і пробувають вони в рабстві [по різних] краях» [39].

Дуже сумнівно, що відбувався подібний діалог між Володимиром та юдеями. Це міфічна реконструкція, витворена християнським автором (чи авторами). І все ж, при всій міфічності цієї реконструкції, за нею стояли певні реалії – уявлення, стереотипи. Юдеї уявлялися такими, що розп’яли Ісуса Христа, дотримуються певних звичаїв (здійснюють обрізання, не їдять свинини й зайчатини, святкують суботу). Однак чи не найважливішим моментом цього діалогу є думка, що Бог розгнівався на юдеїв і розкидав їх по чужих землях. «Безземельність» народу розглядається як одна з найбільших бід, вияв Божого гніву. Відповідно, земля трактується як чи не найбільша цінність у житті народу. У цьому випадку бачимо вияв світосприйняття типового землеробського народу, яким і були русичі-українці.

Взагалі за часів Володимира віра євреїв мала невеликі шанси стати державною релігією. По-перше, юдаїзм був панівною релігією ворожої для Русі Хозарії. І хоча князь Святослав наніс цій державі сильного удару, вона продовжувала функціонувати. Ставати союзником хазар Володимир не бачив сенсу. Більше того, з хозарами йому довелося воювати. По-друге, євреї в сфері торгівлі, схоже, були конкурентами варягів, на яких спирався Володимир. По-третє, юдаїзм був релігією торговців-кочівників. Така релігія могла виявитися придатною для кочових хозар. Однак вона не дуже влаштовувала верхівку Київської Русі. Адже остання все більше орієнтувалася на осілий спосіб життя, притаманний християнським спільнотам. «Осілість» же київських еліт почала про себе давати знати за часів правління князя Володимира.

Тому юдаїзм так і не став домінуючою релігією в давній Русі, залишаючись релігією маргінальною та чужою. Хоча, як уже говорилося, не варто применшувати його вплив.

Дещо незвично, здавалось би, виглядає оповідь західний, чи то «латинський», «німецький» варіант «вибору віри» князем Володимиром, який зустрічаємо в «Повісті минулих літ». Адже в той час, як уже говорилося, християнство лишалося відносно єдиним, принаймні воно не було ще розділене на західне й східне, хоча й існувала конкуренція між Римськими Папами та Константинопольськими Патріархами.

У легенді же про «вибір віри» мова ведеться осібно про вибір на користь християнства західного (латинського) обряду, котрий пов’язувався з німцями, як один із можливих варіантів християнізації Русі. У своїй «Промові» філософ говорить, що чув, ніби до князя Володимира приходили німці, які пропонували свою віру. Він визнає, що вона мало чим різниться від віри «нашої», тобто східної, православної. Відмінності стосуються лише обрядової сторони, а саме того, що німці служать на опрісноках. Це, звісно, трактується як відступ від правил віри [40].

Відносно толерантно ведуть мову про віру німців посли, які були послані князем Володимиром довідатися, яка віра є найкращою. У богослужінні в німців їх не задовольнило те, що вони тут не побачили краси [41].

Таке ставлення до західних християн, схоже, загалом відповідало тому стану відносин, які склалися між православними й католиками в ІХ-Х ст. Адже створення в 962 р. на Заході Священної Римської імперії, яка конкурувала з імперією Ромейською, прискорило дистанціювання східної й західної гілок християнства. У ІХ ст. між ними намічається все більше розходжень, доходить до серйозних конфліктів. Неможливим стає й проведення спільних вселенських соборів. Але, з іншого боку, до офіційного розриву між Церквами не доходить.

Слов’яни в цій ситуації опинився ніби між двома християнськими світами – східним і західним. Не дивно, що вони часто балансували між Константинополем і Римом. Це бачимо на прикладі діяльності згадуваних Кирила й Мефодія, а також княгині Ольги, про що буде вестися мова далі.

Стосовно князя Володимира, то «Повість минулих літ» мовчить про те, що він звертався до західних християн. Здавалося, в нього для цього не було потреби. Він мав достатньо ефективний засіб впливу на Ромейську імперію – військову силу. До того ж Русь за часів Володимира була більше пов’язана з цією державою, ніж із західноєвропейськими країнами.

І все ж західні християни прагнули проникнути на Русь, у тому числі за князя Володимира. Однак після того, як у середині ХІ ст. відбувся серйозний конфлікт між Константинополем і Римом, це проникнення викликало негативну реакцію з боку східних християн, що орієнтувалися на Ромейську імперію – що, зокрема, знайшло своє відображення в «Повісті минулих літ». Там, зокрема, говориться про те, що коли Володимир хрестився в Корсуні, то священнослужителі дали йому напучення. Саме в цьому напученні маємо різкі випади проти католиків.

Так, наприклад, князеві ніби говорили: «Не приймай же учення від латинян, бо їхнє учення перекручене. Увійшовши бо в церкву, вони не поклоняються іконам, а, стоячи, поклониться [кожен], і, поклонившись, напише хреста на землі, і цілує, і стане ногами просто на ньому; так що, лігши, цілує, а вставши – топче. А сього апостоли не заповідали…» [42]. Певно, немає потреби говорити, що тут свідомо спотворюються обрядові практики католиків, аби виставити їх у негативному світлі. Тут маємо своєрідну полеміку між східними й західними християнами, яка з часом знайде яскравий вияв в українській полемічній літературі XVI-XVII ст.

Також у цьому місці «Повісті минулих літ» говориться, що «по сьомім же соборі Петро Гугнивий з іншими, прийшовши в Рим, і престол захопивши, [і] перекрутивши віру, одкинувся од престолу єрусалимського, і олександрійського, і Цесарограда, і антіохійського. І збаламутили вони Італію всю, сіючи учення своє по-різному». Далі, аби скомпрометувати католиків, говориться, ніби римляни не дотримуються однієї узгодженої віри, що деякі їхні священики мають по одній жінці, а деякі – до семи. Відповідно, звучить застереження князеві Володимиру: «Остерігайся ж їхнього учення! Прощають же вони гріхи за дар, що є гіршим за все. Бог нехай береже тебе, княже, од сього» [43].

Загалом же сумнівно, що такі різкі антикатолицькі висловлювання могли з’явитися за часів Володимира, коли християнство лишалося ще єдиним. Радше, це відображення реалій більш пізнього часу, після «великої схизми», розколу 1054 р. Зрештою, чи сприймав князь Володимир такі застереження щодо католиків? Відомі його контакти з «латинянами» після того, як він прийняв хрещення з Ромейської імперії. Навіть є факти, що він допомагав західним християнам.

Ведучи ж мову про можливі варіанти «вибору віри» князем Володимиром, не варто їх розглядати як безпідставні фантазії літописця. Хоча, зрозуміло, в цих оповідях про «вибір віри» маємо більше справу з ідеологією, ніж історією. Однак кожен з варіантів у більшій чи меншій мірі був реальним. Від того, який із них буде обраний, стане домінуючим, залежала подальша доля Русі. Можна лише гадати, що б було, якби Володимир прийняв мусульманство, юдаїзм чи західне християнство. Або залишився адептом язичництва, як це було на початку його правління в Києві. Правда, тут уже ми вже ступаємо на шлях фантазування. Попри різні нюанси, Володимир все ж прийняв східне християнства, а його наступники продовжували його утверджувати на руських землях.

Примітки:

1. Літопис руський. Київ, 1989. С. 51-52.
2. Там само. С. 60.
3. Там само. С. 61.
4. «Бандуриево греческое сказание» о крещении Владимира. «Крещение Руси» в трудах руських и советских историков. Москва, 1988. С. 302-305.
5. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). Київ, 1992. Ч. 1. С. 6.
6. Аничков Е.В. Язычество и древняя Русь. Санкт-Петербург., 1914. С. 308.
7. Літопис руський. С. 47.
8. Там само. С. 48.
9. Там само.
10. Там само. С. 49.
11. Там само. С. 50.
12. Про це більш детально див.: Кралюк П. Ісламська можливість «вибору віри» князя Володимира. Науковий вісник ВДУ: Філософські науки. Луцьк, 1998. №10. С. 98.
13. Крачковский И.О. Избранные сочинения. Москва-Ленинград, 1957. Т.IV. С.270.
14. Заходер Б.Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Москва, 1967. Т.II. С. 106.
15. Там само. С. 107.
16. Минорский В.Ф. История Ширвана и Дербента Х-ХІ веках. Москва, 1963. С. 199.
17. Бертольд В. Новое мусульманское известие о руських. Записки Восточного отделения императорского Русского Археологического общества. Санкт-Петербург, 1896. Т. IX. С. 262-267.
18. Смирнов П. Волзький шлях і стародавні руси. Київ, 1923. С. 220.
19. Введение християнства на Руси. Москва, 1987. С. 65.
20. Древнерусское государство и его международное значение. Москва, 1965. С. 400.
21. Там само. С. 401.
22. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. Москва, 1982. С. 348; Трехачев Н.С. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках X-XIII вв. Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1980. Москва, 1981. С. 159-164.
23. Рапов О.М. Русская церковь в IX-XII в. Принятие христианства. Москва, 1988. С. 134.
24. Введение христианства на Руси. С. 62-63.
25. Літопис руський. С. 51.
26. Там само.
27. Левченко М.В. Крещение Руси при Владимире. «Крещение Руси» в трудах руських и советских историков. Москва, 1988. С. 114.
28. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.). Київ, 1967. С. 53.
29. Літопис руський. С. 52.
30. Там само. С. 61.
31. Дашкевич Я. Україна на перехресті світів. Львів, 2016. С. 38-39, 504.
32. Пріцак О. Походження Русі. Т.1: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). С. 30-31.
33. Хонингсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). Киев, 1993. Ч. 1. С. 6-8.
34. Нариси з історії та культури євреїв України / Упорядники та редактори: Л. Фінберг, В. Любченко. Київ, 2009. С. 28-29.
35. Там само. С. 29-30.
36. Петров Н.И Историко-топографические очерки древнего Киева. Киев, 1897. С. 258.
37. Нариси з історії культури євреїв України. С. 36.
38. Літопис руський. С. 52.
39. Там само.
40. Там само. С. 52.
41. Там само. С. 61.
42. Там само. С. 64.
43. Там само. С. 65.