Як Микола Гоголь використовував «Києво-Печерський патерик»
Видатний історик Михайло Грушевський, характеризуючи цей твір, навіть поставив його, щодо популярності серед українських читачів, поряд із «Кобзарем» Тараса Шевченка: «…факт зостається фактом, що се був найпопулярніший і то незмінний в своїй популяності твір старого нашого письменства. Не «Слово о полку Ігоревім», не «Закон і Благодать», не «Літопис», а «Патерик» став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, «золотою книгою» українського письменного люду, джерелом його утіхи і морального поучення. Завдяки тому мав він такий глибокий вплив на етичний світогляд інтелігентнішої частини старої української маси, як ні один інший твір. Може се виглядати на парадокс, коли скажемо, що «Патерик» і «Кобзар» се були дві найпопулярніші українські книги» [1].
Високу оцінку Патерику давали інші видатні діячі української культури. Зокрема, Іван Франко писав, мимоволі вказуючи на деякі психологічні аспекти цього твору: «…Історик літератури не може не піднести живості і драматизму деяких оповідань та того щирого братолюбства і співчуття до всякого людського горя, яким надихне тут кожне слово. З цього погляду «Патерик» і досі не перестав бути книгою гуманною і доброчинною…» [2].
Тому не дивно, що Микола Гоголь добре знав «Києво-Печерський патерик». Більше того – використовував окремі сюжети та ідеї Патерика в своїх творах.
Передусім це стосується слова «Про двох братів – священика Тита та диякона Евгарія, які ворогували між собою». Про авторство цього твору сказати щось важко. Можемо лише відзначити, що він належав до корпусу оповідань «Києво-Печерського патерика», які були представлені єпископом Симоном. Можливо, Симон використав уже існуючий твір, але більш імовірним є те, що сам його уклав.
У оповіданні говориться, що було двоє «братів духовних» – диякон Евгарій та священик Тит. Мовляв, між ними була велика й нелицемірна любов, що всі лише дивувалися їхній однодумності і цій безмірній любові.
Однак ця психологічна крайність (безмірна любов) перейшла в іншу крайність – безмірну ненависть і ворожнечу. Ось як це подається в Патерику: «Бувало, що стоїть Евгарій у церкві, а Тит іде з кадилом – тоді Евгарій утікає від фіміану, а якщо не відбіжить, то Тит омине його, не покадивши» [3]. Ченці намагалися помирити цих двох колишніх друзів, але це їм так і не вдалося.
Микола Гоголь, схоже, використав цю патерикову історію, написавши «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Там також використовується психологічний феномен любові-ненависті друзів, які перетворюються в запеклих ворогів. Зазначена Гоголівська повість ніби є «реплікою» патерикового оповідання про Евгарія й Тита.
Звісно, феномен любові друзів, яка переросла у вороджнечу, у Патерику пояснюється з християнської точки зору – як підступ диявола. Саме він, як «ненависник добра», «вчинив між ними таку ворожнечу й таку ненависть уклав у їхні серця, що вони не хотіли навіть бачити один одного» [4]. Певно, не варто вимагати, щоб автори Патерика пояснювали такий психологічний феномен. Однак цікаво, що він був описаний, а в ХІХ ст. його «актуалізував» у своєму художньому творі Микола Гоголь. Правда, останній цей феномен подав, радше, в світському дусі.
Ще одним цікавим оповіданням Патерика є слово «Про преподобного Мойсея Угрина», яке належить до корпусу творів, представлених ченцем Полікарпом. Можна лише гадати, чи був він автором цього твору. Події, які описуються в слові, начебто відносяться до початку ХІ ст., значно віддалених від часів життя Полікарпа (той жив вкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.). Правда, події, про які йдеться в слові про Мойсея Угрина, тут відображені на основі писемних джерел. Тому можемо припустити, що слово «Про преподобного Мойсея Угрина» могло бути укладене Полікарпом.
У творі розповідається, що Мойсея Угрина любив князь Борис. Із контексту випливало, що Мойсей служив цьому князеві, вірогідно, був дружинником. Це слово помітно відрізняється від інших творів Патерика, в яких переважно розповідається про ченців Києво-Печерського монастиря. Тут же мова йде про світську людину. І взагалі слово «Про преподобного Мойсея Угрина» – це світська повість. Однак твір виявився цікавим для укладачів Патерика, бо в ньому йшлося про те, як чоловік протистояв жіночим спокусам. І це подавалося як християнський подвиг.
На початку твору говорилося про те, що Мойсей потрапив у полон до ляхів (поляків) і був вивезений у Польщу. Тут його побачила одна вельможна жінка, яка закохалася в нього, власне, як говориться в Патерику, її «серце вразила похіть і жага заволодіти цим преподобним», тобто Мойсеєм Угрином. Далі йдеться про те, що жінка була нестримна в своїх почуттях. Вона пропонувала Мойсею, що визволить його з неволі, позбавить страждань, дасть йому свої маєтки – лиш би він скорився їй.
Проте Мойсей, який не має любовних почуттів до цієї жінки, відмовляє їй, апелюючи до християнських настанов: «Кому з чоловіків пішло на користь те, що він узяв жінку й скорився їй?» Далі він звертається до біблійних прикладів – діянь Адама, Самсона, Соломона тощо [5].
Жінка ж не сприймає відмову Мойсея, пропонує йому стати її чоловіком. Автор намагається передати її емоційне напруження, вкладаючи в уста цієї жінки такі слова, з якими вона начебто звертається до Мойсея: «Лише вволи волю мою, вгамуй жагу душі моєї, дай насолодитися мені тобою. Достатньо на те твого бажання – я ж бо розум втрачаю, бо не в силі стерпіти твоєї вроди. Тоді й втихне жар мого серця, що спалює мене, тоді помисли мої знайдуть розраду, а я – спочинок від пристрастей» [6].
Однак Мойсей і далі продовжує відмовляти жінці, заявляючи, що ставить понад усе чистоту душевну й тілесну. Зрештою, жінка викуповує Мойсея з полону. Фактично, він стає її рабом. І жінка чинить із ним, що хоче. Спокушає його різними багатствами. Проте це Мойсей не сприймає, а веде аскетичний спосіб життя. Більше того – стає ченцем.
Безмірна ж любовна пристрасть жінки до Мойсея переростає в неї у протилежність – вона, замість того, щоб спокушати свого коханого, починає його мучити, потім калічить – аби він нікому з жінок не дістався. Ось як цей драматичний епізод представлений у творі: «Жінка же, взявши над ним велику владу, безсоромно тягнула його на гріх. Якось звеліла силою покласти його до себе на ложе, обціловувала його й обіймала. Але жодними спокусами не змогла звабити його на похіть. Говорив їй блаженний: «Даремним є труд твій. Не гадай, що я безумний і не спроможний відмовитися від цього діла. Ради страху Божого гребую тобою як нечистою». І почувши це, наказала вдова завдавати йому щоденно по сто ран, а ще наказала йому відрізати таємні уди, промовивши: «Не матиме він пощади, аби ніхто не насолодився його красою». Мойсей же лежав, як мертвий, спливаючи кров’ю, й ледве дихав» [7].
І все ж має ця історія християнський гепі енд. Жінка, яка зробила своїм невільником Мойсея, під час заколоту в Польщі гине. Мойсей же повертається на Русь і стає ченцем Києво-Печерського монастиря. Це, власне, й пояснює, чому ця світська історія про любовні пристрасті ввійшла до Патерика.
Варто відзначити, що слово «Про преподобного Мойсея Угрина» має антифеміністичний характер. В принципі, це далеко не єдиний твір такого плану. Також у деяких інших оповіданнях Патерика жінки постають як спокусниці, які зваблюють чоловіків з істинного християнського шляху.
Приблизно такі ж антифеміністичні мотиви характерні й для творів Миколи Гоголя. Так, у відомій Гоголівській повісті «Ніч перед Різдвом» її герой Вакула, аби вдовольнити забаганки своєї дівчини Оксани, йде на угоду з чортом, а потім змушений відмолювати цей гріх. У повісті «Тарас Бульба» Андрія губить полька. Чи не простежується тут алюзія зі словом «Про преподобного Мойсея Угрина». Правда, різниця в тому, що Мойсея полька так і не змогла спокусити й погубити, а ось Андрія погубила.
Також у низці оповідань «Києво-Печерського патерика» розповідається про те, як біси спокушають ченців. Так само різного роду нечиста сила спокушає, намагається нашкодити людям у повістях Миколи Гоголя. Наприклад, це бачимо і в згадуваній повісті «Ніч перед Різдвом», а також у повістях «Пропала грамота», «Страшна помста», «Зачароване місце», «Вій» тощо.
Загалом можемо констатувати, що значна частина творів Миколи Гоголя (особливо раннього періоду) – це своєрідне «продовження» «Києво-Печерського патерика», але в нових умовах ХІХ ст., коли суспільство вкусило плодів епохи Просвітництва й зазнало секуляризації.
Примітки:
- Грушевський М. Історія української літератури: В 6 томах, 9 книгах. Київ, 1993. Т. ІІІ. С. 106.
- Франко І. Зібрання творів у п’ятидесяти томах. Київ, 1983. С. 109.
- Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки). Київ, 1931. С. 122.
- Там само.
- Там само. С. 142.
- Там само. С. 143.
- Там само. С. 147-148.
