У часи щоденної загрози життю, цинічності, підступності і жорстокості ворога, сумнівів щодо справедливості у цьому світі загострюється потреба у віднайденні чи нагадуванні смислів, які дають надію. І тут значно посилюється роль та значення богослов’я, адже запит на Істину та справедливість зростає в рази. Практичний вимір функціонування релігійних спільнот у часи війни також ґрунтується на тому, як витлумачується природа і місія Церкви. Міжрелігійні відносини, екуменічний діалог та й загалом уся діяльність Церков вибудовуються в першу чергу на засадничих доктринальних та ціннісних положеннях, які формують еклезіальну ідентичність. Відтак, богословське переосмислення теми війни і миру змушує звертатись до питань ролі цінностей, світогляду і зрештою істини у цьому викличному моменті.
Ірина Фенно
Що означає війна і які богословські підстави миру, чому впродовж останніх десятиліть змістився фокус з ідеї справедливої війни до справедливого миру і як ці концепти взаємодіють сьогодні, як співвідносяться теологічна освіта та практика служіння ближньому і що означає для України справжній стійкий мир з точки зору людей віри – питання, які стояли на порядку денному до обговорення на окремій сесії «Богословське переосмислення проблеми війни і миру» в рамках міжнародної конференції «Церковна дипломатія і релігійний вимір російсько-української війни», організованої Українським католицьким університетом та Університетом Нотр-Дам (США). Одним із позитивних моментів було те, що в обговоренні взяли участь як українські науковці та представники релігійних спільнот, які, будучи свідками війни, намагаються ділитись власним досвідом та концептуалізувати пережите, так і закордонні дослідники й експерти, які виявили бажання й сміливість приїхати до Львова та змогли представити свою зовнішню, хоч і далеко не відсторонену позицію.
Від самого початку роботи сесії було поставлено низку ключових питань, які дозволили одразу поринути в глибину проблематики. Андреас Трампота, науковець з Інституту богослов’я і миру (Гамбург), зосередив свою увагу на тому, чи варто протиставляти «справедливу війну» «справедливому миру», чи ці концепти є взаємовиключними чи взаємодоповнюючими. Основою для пошуку відповіді стала християнська соціальна етика та католицьке суспільне вчення. Незважаючи на те, що традиційна теорія справедливої війни має християнські витоки, в недавній сучасності коректнішим вважалося говорити про справедливий мир. Важливим було уточнення, що для самого дослідника «теорія справедливої війни» співвідноситься з «теорією легітимного застосування сили», яка в політичній сфері має вагоме практичне значення і виправдовує певні форми використання зброї (наприклад, у випадку самооборони).
Професор Трампота насамперед пригадав про взаємозв’язок між поняттями війни і миру в давньогрецькій філософії, звертаючись до етики Платона та Аристотеля, і пояснив первинне значення відомого виразу «хочеш миру – готуйся до війни». Християнське бачення миру постає в значно ширшій перспективі, адже охоплює всі виміри людського буття, як то мир з самим собою, з іншими, у спільноті, з іншими створіннями і, врешті, з Богом. І знову ж таки, ідея миру, що вже в античній традиції включала справедливість, у християнстві доповнюється новим релігійним контекстом. Християнські богослови додають такі виміри, як справедливість у відносинах людини з Богом, очікування справедливого Божого миру.
Вчений, беручи до уваги сформовані фундаментальні засади етики війни і миру, проаналізував, як ці принципи працюють у сучасній безпековій політиці і приходить до цікавого висновку: «Ми дійсно маємо справу з фундаментальною зміною в етиці війни і миру, яка веде нас від принципу «хочеш миру – готуйся до війни» до принципу «хочеш миру – готуйся до миру» (si vis pacem para pacem). Це розвиток від реактивної доктрини справедливої війни до превентивної концепції справедливого миру: доктрина справедливої війни є внеском у подолання конфлікту, тоді як доктрина справедливого миру – це внесок у запобігання конфлікту».
Наприкінці свого виступу Андреас Трампота виокремив кілька ключових питань богословської переоцінки етики війни і миру у світлі російської агресії проти України. І робить два важливих узагальнення. По-перше, зло в його найгірших проявах все ще є частиною людської історії, що ми, можливо, заплющували на це очі, бо хотіли мати такі структури міжнародного права, які б назавжди гарантували подолання воєн і забезпечення миру. По-друге, розчарування від того, наскільки можливо забезпечити мир і посередництво в гострих політичних кризах через структури міжнародного права, створених Організацією Об'єднаних Націй. Тому тільки міжнародна система безпеки, яка буде здатною забезпечити дотримання закону, може вивести нас на новий рівень політичного вирішення. Але навіть при такому правовому порядку будуть легітимні форми застосування сили. Це є вагомі аргументи для висновку, який робить німецький богослов: «В осяжному майбутньому етика справедливого миру включатиме етику справедливої війни».
Продовжив тему богослов’я в часи війни, тільки вже під іншим ракурсом, о. Томас Немет, богослов і правник з Віденського університету. Він приділив увагу як важливим теоретичним аспектам, як, наприклад, про значення богослов’я в часи війни та перспективи його подальшого розвитку, так подав і практичний вимір проблематики.
Ґрунтовно проаналізувавши реакцію Папи Франциска на ситуацію російсько-української війни та особливості сучасних екуменічних відносин, він виокремив кілька важливих критичних моментів, які власне і стають викличними для богослов’я. На думку доповідача, аналіз ватиканської політики щодо України вкотре виявляє гірку правду, що ненасильство не може захистити слабких і що пацифістські підходи до агресорів часто не допомагають. А відтак існує потреба в критичній оцінці взаємозв'язку між миром і справедливістю. Професор Немет зазначив, що «у будь-якому випадку, пошук правди і справедливості не повинен ігнорувати точку зору жертви. Тут Церкви України можуть надати цінну допомогу, в тому числі – й у вирішенні таких непопулярних тем, як примирення». Щодо екуменічних аспектів цієї проблематики, то зі слів австрійського дослідника можна зробити висновок, що у німецькомовному фаховому середовищі Російську Православну Церкву все ще трактують як інституцію громадянського суспільства (хоч його наявність у Росії є сумнівною). Натомість її пропагандистська роль (і навіть у російсько-українській війні) якось випадає з поля уваги, хоч таке злиття мілітарного богослов'я та імперської ідеології є дуже небезпечним назовні та може стати фатальним для самої Церкви.
Томас Немет представив також свої міркування щодо нових ракурсів розвитку богословської науки у відповідь на виклики війни. Теологія, перебуваючи у тісному зв’язку з іншими науковими дисциплінами, може зробити важливий внесок у глибше осмислення соціальної ролі релігії, підкріплене живим досвідом пастирського служіння у надзвичайних обставинах. Церкви «можуть допомогти виявити ідеологічно зумовлені вади і сприяти примиренню з минулим чи зціленню від травм». Будучи священником УГКЦ, доповідач запропонував також свої рефлексії щодо стану богословської думки в цій Церкві. Він зауважив, що теологія тут нерідко виступає (і сприймається) в захисній чи апологетичній іпостасі, тоді як його критична роль могла б розвиватися. Загалом же богословська наука в Східних Католицьких Церквах, з її орієнтацією на католицьку доктрину та зв’язком із православною традицією, є досить відкритою до внутрішнього плюралізму та дистанціюється від вузькоконфесійних крайнощів.
Війна значно посилює потребу в критичному богослов'ї та увиразнює відповідальність богословів і священнослужителів. «Перед обличчям ідеологічних пасток і спокус влади вони ризикують не виконати завдання вказувати людям шлях до Бога». Однак вчений також задається питанням: а яким буде роль богослов’я і самих Церков після війни? На його думку, перед ними «постане більш ніж складне завдання миротворчої роботи та зцілення пам'яті. Це також стосується перспектив побудови гуманної цивілізації в Росії. Зважаючи на всі описані виклики, Церкви потребують рефлексивного підходу та обміну думками з суспільством, щоб сприяти справедливості та повазі до людської гідності».
Андрій Третяк, аспірант Інституту історії Церкви УКУ, у своїй презентації докладно зупинився на тому, в який спосіб тема війни та миру розкривається в посланнях, промовах і зверненнях Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука. Сама ідея миру, як вже підкреслювалось на початку проф. Трампотою, має в християнській традиції значно більше смислів. І доповідачу вдалося докладно і змістовно, на конкретних прикладах і текстах представити, що означає справжній мир для християнина і чому він неодмінно передбачає як Божу справедливість, так і людську гідність і свободу. Натомість у політичній чи, радше, радше геополітичній сфері ідея миру може набувати спотворених форм і сучасна Росія демонструє, як це виглядає насправді. Тому для Церкви важливо артикулювати і поширювати засадничі автентичні принципи миротворчості: «Справжній мир починається зі взаємоповаги, взаєморозуміння і взаємного загоєння ран». За словами Патріарха Святослава, українське суспільство потребує такого миру, що не є просто ідеєю чи ідеалом без реального змісту і наповнення. Однак, його не варто просто шукати і очікувати, але треба будувати. Тобто кожна людина доброї волі повинна проявляти залученість до його здобуття та утвердження, водночас розуміючи, що мир – це не лише справа рук людських, а один з найбільших Божих дарів, результат Божого благословення.
Продовжуючи розкривати богословські підстави миру у викладі глави Церкви, аспірант підкреслив, що «відсутність миру на землі є ознакою того, що єдність між Богом і людством порушена. Уся історія людства характеризується насильством, поділами та кровопролиттям як великими ранами людського відокремлення від божественного миру, відокремлення людини від Бога, який є істинним джерелом миру». Відтак мир постає не як певна соціальна чи політична реальність, а насамперед певний спосіб спілкування з Богом, з іншою людиною і самим світом, тобто мир ґрунтується на тому, в який спосіб ми вибудовуємо стосунки і чи позначені вони досконалістю. Тому робиться важливий висновок, що мир – це не просто відсутність війни, це щось набагато більше, це повнота життя, яка передбачає послух людини Божому задуму.
Через призму російсько-української війни предстоятель УГКЦ пояснює, що означатиме перемога і справжній тривкий мир для України – це морально вищі стандарти і кращі умови для життя людей на її території, перемога людської гідності над усіма формами презирства, які сучасне людство винайшло для приниження цієї гідності, тобто «створення простору гідності для людини на українській, Богом даній землі».
Як підсумував молодий науковець, погляди Блаженнішого Святослава на проблему війни і миру лежать у площині концепції справедливого миру. Про це свідчить, наприклад, його акцент на низовій діяльності, на потребі захищати найбільш вразливі верстви населення, на необхідності забезпечити тривкий і сталий розвиток суспільства. Однак його ідеї виходять за рамки традиційного мислення про справедливий мир, адже він наголошує на необхідності Істини, яка дозволяє досягти справжнього та автентичного миру.
Наступний доповідач, Тарас Дятлик – віцеректор Східноєвропейського інституту теології у Львові, представив проблематику сесії у дещо іншому вимірі, а саме як богословську відповідь українських євангельських семінарій на російську агресію проти України. Він запропонував особисту рефлексію та поділився баченням євангельських спільнот того, що означає виклик війни для богослов’я і богословської освіти.
Промовець розповів, як відбулась теологічна переоцінка пріоритетів навчально-виховної діяльності після повномасштабного нападу Росії. На його думку, богослов’я повинно мати практичний зріз і якщо богословська освіта не працює в житті – вона мертва. І війна стала якраз стала тією ситуацією, в якій теологія повинна проявляти свою внутрішню природу та свою справжню сутність: наслідуючи Христа, служити тим, хто в потребі. У часи лихоліття цей практичний аспект ще більш посилився, адже вже мова йде не тільки про здобуття суми знань і компетенцій, але насамперед обов’язок і досвід служіння. Євангельські семінарії стали не тільки місцем для навчання, але й осередками турботи та опіки, де проявляється співчуття і любов до ближнього. З одного боку, продовжували діяти освітні програми, студенти та викладачі намагалися не переривати навчальний процес, а з іншого боку, всі вони були волонтерами і досвідчували християнські чесноти та цінності в щоденному служінні. В семінаріях були відкриті прихистки для біженців, де їм було забезпечено все необхідне для короткочасного і довготермінового перебування, гуманітарна допомога доставлялася в регіони, що потерпіли від бойових дій, проводилась евакуація людей з небезпечних місць. Це приклади того, як впроваджується теологічна освіта в життя. Адже допомога потребуючим – це імперативна євангельська вимога, основа християнської моралі й духовності, а не прояв якогось особливого героїзму окремих віруючих людей чи релігійних спільнот. Саме досвідчувати практичними діями віру, інтегрувати богословське навчання в щоденне життя, означає наслідувати Христа в даруванні надії.
Конференція лише засвідчила, яким широким може бути спектр питань щодо богословського переосмислення війни і миру. І це не лише теоретичні концепти чи нові інтерпретації та смисли, але й дуже практичні дієві настанови, які допомагають свідчити Істину та наповнювати життя вірою, навіть коли людина віч-на-віч зустрічається зі смертю, болем і стражданнями.
Про інші тематичні сесії конференції: