Церкви і дипломатія після Бучі: про обмеження і можливості екуменічного діалогу
Ірина Фенно
Відомі науковці та експерти, представники релігійних спільнот долучились до обговорення непростих питань кризи традиційного екуменічного руху в умовах війни, можливості чи неможливості дистанціювання міжцерковних об’єднань від збройного конфлікту, а також їхньої ролі в пошуках шляхів його припинення та миробудування.
Науковий форум став майданчиком не лише для постановки гострих питань, але й несподіваних та «незручних» висновків, учасникам вдалось проаналізувати не тільки основні форми та особливості сучасних екуменічних відносин, а й вказати на їхні слабкі місця. Не залишився поза увагою і практичний вимір розбудови міжконфесійного діалогу за нових умов. Зусилля світової християнської спільноти, заяви і вчинки релігійних лідерів, діяльність екуменічних організацій (як то Всесвітня Рада Церков) у відповідь на виклики російської агресії супроти України, що супроводжувалася і виправдовувалася релігійно забарвленою риторикою, на різних рівнях осмислювали учасники конференції.
Звернення до відомої цитати Теодора Адорно «Писати вірші після Аушвіцу – це варварство» та проведення паралелі з трагедією в Бучі й інших окупованих містах, на чому наголосив о. Юрій Аввакумов, професор з Університету Нотр-Дам, надало розуміння, що жахіття війни та ницість людських вчинків не залишились тільки в минулому, але постають з усім драматизмом і в сучасності. Культура і варварство не лише протистоять одне одному, що є найбільш очевидним, але й виявляються парадоксальним чином взаємопов’язаними в нюансах. Війна давала і дає приклади цьому, жахливі варварські злочини проти людяності (як в Аушвіці, так і в Бучі) чинили ті, чию культуру називають та вважають великою. Доповідач з впевненістю констатує: «Війна викриває і показує справжню природу людей та їхніх вчинків: стає зрозуміло, хто є хто і що є що». А від себе я би додала, що війна викриває справжню природу та механізми функціонування різних інституцій, а серед них і Церков та міжконфесійних об’єднань. Вона з усією гостротою і прямотою ставить питання, як будувати діалог з тими, хто сакралізує та виправдовує злочинне за своєю суттю кровопролиття, хто демонізує Західний світ і його ціннісну основу.
Одним із варіантів реакцій на такі події, є відсторонення та намагання сховатися за фразою, що Церква поза політикою. А чи справді це так, і які наслідки може мати така позиція, розмірковував Штефан Кубе, головний редактор журналу «Religion und Gesellschaft in Ost und West» («Релігія та суспільство на Сході та Заході») (Цюрих). Дослідник зазначає про спроби дистанціюватись від політичних питань в заявах і промовах релігійних лідерів та як приклад наводить цитату з інтерв’ю Генерального секретаря Всесвітньої Ради Церков Джеррі Піллая в травні 2023 року: «Завданням ВРЦ є не втручатися в політику, навіть якщо це необхідно для мирного вирішення реальних проблем. У нас немає політичного порядку денного, і ми віримо, що Біблія закликає нас до миру». Подібні настанови можна віднайти і в заявах Папи Франциска, наприклад, в інтерв’ю в травні 2022 р. він зазначив: «Але я відчуваю, що мені не варто туди їхати [до Києва]. Поки що не варто. Спочатку я повинен поїхати до Москви, я хочу зустрітися з Путіним в першу чергу. Але, зрештою, я всього лише священик, що я можу досягти? Я зроблю те, що зможу». Таким чином, західні релігійні лідери не хочуть мати справу з політичною сферою і виключення політичних питань з порядку денного позірно полегшує їхню діяльність. Однак, наскільки екуменічні зусилля для налагодження діалогу чи миротворчі ініціативи Церков можуть провадитись без врахування політичного контексту – питання відкрите.
Політичні аспекти інтерпретації війни в Україні, здійснені і Всесвітньою Радою Церков, і Папою Франциском, явна політизація діяльності Московської патріархії, фальсифікації та маніпуляції в екуменічній мові Патріарха Кирила дають підстави для однозначного висновку, який озвучив Штефан Кубе, який полягає в тому, що екуменічна герменевтика не відставляє вбік політику і розвиток екуменічного діалогу відбувається на основі як теологічних, так і нетеологічних чинників. Небогословські фактори, серед яких питання влади та ідентичності, відіграють важливу роль у формуванні богословської думки та в практичній церковній діяльності. «…Випадок з Російською Православною Церквою в наш час, або дії та позиціонування релігійних спільнот під час кривавого розпаду Югославії, показують, що Церкви є незалежними акторами з власними інтересами та цілями, а не лише маріонетками політиків. Політична та релігійна легітимація російської агресії проти України переплетені між собою і потребують екуменічної герменевтики, яка рефлексує над цими зв'язками та уникає простої моделі інструменталізації».
Отець Юрій Аввакумов також приділив особливу увагу слабким точкам та проблемам сучасного екуменізму, виділивши кілька ключових тем. По-перше, це конфесійні засади екуменізму та чинники влади в міжнародному екуменічному порядку. На його думку «така зацикленість на конфесійних спільнотах, що функціонують як національні держави, йде в екуменічному русі рука об руку з явною перевагою групових прав над індивідуальними. Ті, хто перебуває при владі у відповідних конфесійних спільнотах, визначають міжнародний екуменічний порядок». По-друге, вплив лівої та пацифістської ідеології, що проявляється у поширенні риторики миру та діалогу за будь-яку ціну. Як влучно зауважив доповідач, жонглювання пацифістськими лозунгами в умовах тотальної війни, що має геноцидальний характер, є виразною ознакою повного провалу «професійного» екуменізму. Спроби закликати Україну до ненасильницького спротиву за таких обставин свідчать радше про догматизм, брак елементарного етичного співчуття та байдужість до страждань. Третьою фундаментальною проблемою діячів сучасного екуменічного руху о. Аввакумов визначає їхню сприйнятливість до імперських наративів (міфологізація Росії та ігнорування України).
А відтак, відповідь на питання, чи можливо практикувати сьогодні той самий екуменізм, як і раніше, звучить гостро і правдиво: «Безумовно, ні... Виклик історичного моменту настільки високий, що нам потрібен новий початок. Потрібне навернення серця і відмова від лицемірства. Щоб зберегти довіру, християнський світ завтрашнього дня повинен стати постконфесійним, а це означає також "пост-екуменічним"».
Досвідом участі в ХІ Генеральній асамблеї Всесвітньої Ради Церков (проходила 31 серпня – 8 вересня 2022 р. в м. Карлсруе, Німеччина) та практичними аспектами діяльності екуменічних організацій поділились українська та білоруська дослідниці Олександра Коваленко і Наталія Василевич.
Членкиня Української асоціації релігієзнавців Олександра Коваленко, що брала участь в Асамблеї ВРЦ у складі делегації від ПЦУ, наголосила на кількох позитивних та обнадійливих моментах у екуменічній сфері, серед яких зацікавленість в Україні та розширення представництва українських Церков на міжнародних екуменічних майданчиках і в діалогових ініціативах. Це, з одного боку, демонструє збільшення рівня підтримки для українських християн та шанс представити свою позицію міжнародній спільноті, але з іншого боку, передбачає зростання відповідальності Церков України за те, яким чином вони взаємодіють з міжнародною спільнотою та які меседжі поширюють. Дослідниця також зауважила, що в деяких сферах голос Церкви може бути виразнішим і вагомішим у порівнянні з іншими інституціями та організаціями (політичними чи громадськими), як, наприклад, у справі гуманітарної допомоги. Тому представники українських релігійних спільнот могли б брати більше ініціативи в свої руки, не просто долучаючись до якихось зустрічей чи ініціатив, а працювати більш систематично. А особливо важливо, щоб у такій діяльності зростала роль і участь молодих людей та активних мирян.
Говорячи про виклики та ризики в роботі на екуменічних майданчиках, Олександра Коваленко підкреслила, що такі платформи можуть використовуватися і для поширення російської ідеології війни. Нерідко представники інших Церков, які не є обізнаними в питаннях російсько-українських взаємин загалом та теперішнього збройного конфлікту зокрема, можуть некритично сприймати та повторювати пропагандистські наративи Кремля. Тому одне з найважливіших завдань, яке стоїть перед українськими учасниками діалогу, це свідчити міжнародній спільноті про те, що насправді відбувається в Україні. Персональні контакти, співпраця та взаємообмін можуть найбільш ефективно послужити виконанню цього завдання.
Окремо українська дослідниця зупинилася на внутрішніх проблемах екуменічних відносин в Україні, згадавши про ескалацію, напруження та розділення в українському православ’ї. Вона підкреслила, що насправді існує готовність до діалогу та співпраці серед вірян та священства, але не на рівні церковної єрархії. У практичній площині є чимало прикладів успішної міжконфесійної та навіть міжрелігійної співпраці, зокрема у сфері гуманітарної допомоги, пасторальної підтримки та супроводу біженців і внутрішньо переміщених осіб, програм підготовки до капеланського служіння тощо.
Наприкінці виступу доповідачка підсумувала, що багато викликів сучасного екуменізму, як в Україні, так і на міжнародній арені, можуть стати шансом або ж поштовхом для формування міжконфесійних взаємин нової якості. А це є доброю перспективою для українських Церков бути включеними у ці процеси.
Богослов із Білорусі Наталія Василевич, яка тепер працює над дисертацією у Боннському університеті, має великий досвід участі в екуменічних зібраннях. Вона продовжила тему, підняту Олександрою Коваленко, і зосередила свою увагу на питанні, як українським Церквам бути більш ефективними на екуменічній арені. Як зізналась сама дослідниця, вона вже протягом багатьох років підтримує демократичні сили в білоруському релігійному середовищі і на міжнародних екуменічних зібраннях завжди намагається протидіяти пропагандистським наративам зі сторони Російської Православної Церкви.
Вона розповіла деталі підготовки документу Всесвітньої Ради Церков, присвяченого темі війни в Україні, миру та справедливості в європейському регіоні, оскільки була включена до складу робочої групи. Неочікуваним для неї виявилося те, що до цієї групи також увійшов представник РПЦ, що зробило роботу над текстом викличною, але, водночас, дало краще розуміння того, як працювати в умовах, коли доводиться протистояти пропаганді та маніпуляціям.
Дослідниця звернула увагу на те, яку тактику і які прийоми використовує РПЦ на міжнародних екуменічних форумах, щоб змістити фокус уваги світової спільноти з конкретної ситуації вторгнення Росії в Україну. Зокрема, Московська патріархія вдається до засудження кровопролиття загалом і представляє себе як миротворця, знімаючи з себе відповідальність за війну. Також описуючи свої зусилля з надання гуманітарної допомоги біженцям і потребуючим, РПЦ часто підкреслює, що ми лише Церква і залишаємось осторонь від політики. Так, дослідниця як приклад навела вітальний лист Патріарха Кирила до генерального секретаря ВРЦ Джеррі Піллая від 25 червня 2023 р., в якому підкреслюється вагома роль цієї організації як платформи для діалогу, а також міститься заклик докласти всіх можливих зусиль для деескалації конфлікту та повернення миру в Україні. І хоч відомими є заяви очільника РПЦ на підтримку російської збройної агресії, в його промовах дедалі частіше лунають ідеї миротворення та навіть справедливого миру, нівелюючи і вихолощуючи зміст цих понять. З цією ж метою використовуються й інші маніпулятивні прийоми. Зокрема, у світових медіях та на міжконфесійних діалогових майданчиках поширюється теза, що війна відбувається не тільки в Україні, а й у інших країнах, а тому боротися треба за «мир в усьому світі», що – знову ж таки – зміщує фокус та переставляє акценти з відповідальності Росії за злочинну агресію. Тож для українських Церков залишається ще багато праці на міжнародній екуменічній та дипломатичній арені.
Це лише невелика частина думок та рефлексій, які пролунали на конференції. З важливими положеннями і висновками, які були виголошені учасниками, можна буде ознайомитись у збірнику матеріалів, що організатори планують видати за результатами цього наукового форуму.
