Церковна дипломатія в часі війни: між моральною відповідальністю і політичною нейтральністю

Серед пропозицій Папи були: скорочення озброєнь до такої межі, яка б дозволяла країнам підтримувати внутрішній порядок, але не для війн між собою; створення міжнародного арбітражу, який на основі верховенства права врегульовував би міждержавні суперечки, а також запровадження механізму санкцій для тих країн, які б не погодилися на передачу повноважень такій інституції чи відмовилися б визнавати її рішення; вільне користування морями, а також деокупацію всіх захоплених територій. Наскрізним лейтмотивом звернення були слова про «справедливість» з акцентом на тому, що Апостольський Престол не шукає своїх інтересів, а прагне «зберегти повну неупередженість стосовно всіх воюючих сторін».

Очевидно, що ці пропозиції так і залишились голосом волаючого в пустелі та не принесли бажаних результатів. Проте, у своїх реакціях на військові зіткнення в наступні десятиліття Апостольська Столиця послідовно дотримувалась лінії, накресленої Папою Бенедиктом XV та кардиналом Пʼєтро Ґаспарі в контексті Першої світової війни. І практично жоден з таких конфліктів не обходився без дипломатичних ініціатив з боку очільників Католицької Церкви. Під час Другої світової війни Папа Пій XII прагнув стати посередником між державами – спершу, щоб запобігти війні, а пізніше, щоб сприяти її припиненню. У 2003 році Папа Іван-Павло II старався відвернути вторгнення США в Ірак та заохочував до дипломатичного вирішення конфлікту. У 2019 році Папа Франциск активно докладав зусиль, щоб припинити збройне протистояння в Південному Судані. Проте у XX столітті не лише Католицька Церква намагалась брати на себе дипломатичну функцію задля припинення війн. Релігійна дипломатія є також одним з аспектів діяльності Всесвітньої Ради Церков, яка постала у 1948 році. І, до прикладу, за її посередництвом у 1972-му була підписана Аддис-Абебська угода в контексті громадянської війни у тому ж таки Судані.

Після анексії Росією Кримського півострова і початку проксі-агресії на Донбасі в лютому 2014 року Апостольський Престол намагався відігравати посередницьку роль у пошуках мирного розв’язання конфлікту. І українське керівництво якийсь час розглядало Ватикан як можливий і бажаний майданчик для перемовин, не зважаючи на досить стриману оцінку окремих висловлювань та ініціатив Папи. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну у 2022 році зруйнувало надії на можливість припинення війни шляхом перемовин. Це, однак, не знеохотило релігійних лідерів від продовження дипломатичних зусиль, щоб зупинити кровопролиття. Папа Франциск, Всесвітня Рада Церков та Конференції католицьких єпископів Європейського Союзу намагались провадити діалог із російським політичним і церковним проводом. Патріарх Московський Кирил залишився глухим до цих ініціатив та відверто й активно підтримав «спеціальну військову операцію», поширюючи пропагандистські наративи про «священний» характер війни в Україні як цивілізаційного протистояння «аморальному й агресивному» Заходові.

Тож попри те, що дипломатичні зусилля окремих церковних і екуменічних середовищ були доволі активними, помітних результатів вони не принесли. Щобільше, деякі реакції Римського Апостольського Престолу на повномасштабну російську агресію проти України спровокували чимало дискусій та критичних коментарів як в Україні, так і в цілому світі. Все це по-новому увиразнило питання про роль, зміст, а також можливості релігійної дипломатії. Чи вона повинна залишатись в межах медіації між жертвою та агресором? Чи дотеперішні схеми взаємин між Церквами та релігійними лідерами можуть залишатись під впливом інерції останніх десятиліть, дарма що один з партнерів є співвідповідальним за розв’язання війни? Чи дипломатія взагалі є справою Церкви, чи в умовах агресії радше має звучати її пророчий голос, який викриває зло і його чинителів та обороняє беззахисних і покривджених?

На кожне з цих запитань на сьогодні немає готових відповідей. Проте можна сміливо припустити, що нинішня війна це глобальний «game changer» і її вплив торкнеться усіх сфер життя сучасного світу, в тому числі й релігійної дипломатії. Дискусії щодо можливих траєкторій цих змін тривають від початку російського вторгнення, а одним з важливих етапів цього процесу стала сесія «Можливості та обмеження релігійної дипломатії» в рамках міжнародної наукової конференції «Церковна дипломатія і релігійний вимір російсько-української війни» (Львів 29-30 червня, 2023 року), організованої Українським католицьким університетом у Львові та Університетом Нотр-Дам (США) в рамках спільного дослідницького проєкту. Сесія об’єднала як представників світу дипломатії, зокрема Яна Томбінського – амбасадора ЄС при Апостольському Престолі у 2016-2020 рр., а нині радника Міністерства закордонних справ та європейської інтеграції Молдови та Тамару Ґрдзелідзе – відому православну теологиню, яка у 2014-2018 рр. була амбасадоркою Грузії у Ватикані, так і дослідників Цезарія Костельняка з Університету Адама Міцкевича в Познані та о. Андрія Глабше, ТІ з Університету Нотр-Дам в США.

Відкрив сесію Ян Томбінський, поставивши пряме запитання: «Чи впродовж минулих десятиліть Церкви зуміли досягти помітного успіху у запобіганні конфліктам?». За його словами, під час Першої світової війни місцеві Церкви в різних ворогуючих країнах не шукали примирення, а радше виправдовували дії своїх держав, які на їхню думку, провадили «справедливу війну». Лише Папа Бенедикт XV намагався достукатись до всіх сторін з благаннями про припинення війни. Ситуація під час Другої світової війни дещо змінилась: німецькі протестанти переважно підтримали політику Гітлера, натомість Католицька Церква стала найвпливовішим його опонентом, але це була Церква меншості. І ця позиція знаходила підтримку з боку Папи Пія ХІІ, який рятував євреїв і підтримував антинацистський рух.

«Проблема в тому, що ніхто не знав цього під час війни. А це стосується авторитету Церкви. Люди повинні бачити її позицію. Натомість люди не знали, голос Церкви залишався нечутним. А від цього страждала довіра до Церкви», — зауважив Ян Томбінський.

Після війни, продовжив доповідач, Католицька Церква та відомі політичні діячі-католики стали одними із найгарячіших публічних промоторів європейської інтеграції, сприяючи примиренню та налагодженню мирного співжиття між народами. Звісно, що релігійні середовища намагалась і надалі працювати над запобіганням конфліктів. Однією з ініціатив стала традиція зустрічей в Асижі представників різних віросповідань і конфесій, які започаткував у 1986 році Папа Іван-Павло ІІ. Проте й ця ініціатива не мала належного ефекту, прикладом чого стала війна на теренах колишньої Югославії.

«Різні Церкви також намагались стати посередниками задля вирішення конфліктів в Африці. Папа Франциск і архиєпископ Кентерберійський Джастін Велбі старались зупинити, бодай тимчасово, конфлікти в Центральноафриканській республіці, а відтак в Південному Судані. Для мене найбільш вражаючим результатом цих ініціатив стало те, що як тільки представники двох Церков намагались спонукати місцевих політиків стати на шлях пошуку миру, останні звертались до ПВК «Вагнер» Євгенія Прігожина, щоб та "захистила" їх. Це справді щось шокуюче, що й у Центральноафриканській республіці, в Судані, у Мозамбіку, Малі, у всіх цих місцях, де Церкви виступали медіаторами між сторонами конфлікту, приходив "Вагнер"», – сказав Томбінський.

Це показало обмеження релігійної дипломатії. А тому, на думку доповідача, церковним лідерам слід зосередитись на процесі примирення після завершення конфліктів. Оскільки, як показує історія, Церкви можуть відгравати в цьому вагому роль. Одним з прикладів такого процесу є примирення між Німеччиною і Польщею, але важливим аспектом цього стало те, що заклик до примирення вийшов зі сторони жертви – від польського католицького єпископату.

Наостанок промовець поділився низкою універсальних висновків, які він зробив на основі кількох процесів примирення, які він спостерігав чи у яких брав участь особисто. Перш за все, підкреслив Томбінський, необхідне примирення з історією. І тут кожен народ повинен насамперед критично глянути на своє минуле: «Якщо ми не є чесними, аналізуючи власну історію, історія завдасть нам удару. Рано чи пізно скелети випадуть з шафи». По-друге, вважає дипломат, потрібно досягнути політичного консенсусу між основними політичними силами в кожній з країн, які шукають примирення. По-третє – виробити відповідну мову для примирення, оскільки цей процес є дуже чутливим. Наступним кроком повинно стати визнання і надання захисту лідерам порозуміння: «Адже ті, які займатимуться примиренням, перебуватимуть під атакою з боку непримиренних представників свого середовища». Наступним мало б бути створення інституцій примирення: «Ідеї породжуються людьми, але тривають завдяки інституціям». Дуже важливим елементом цілого миротворчого процесу є час, тому треба бути терпеливими і працювати на довшу перспективу.

«І наостанок, немає справедливого миру без справедливості, яка є видимою для людей. Повинні бути зібрані свідчення про всі злочини, а злочинці мають бути покарані. Без цього примирення буде неможливим», – підсумував Ян Томбінський.

Тамара Ґрдзелідзе на початку свого виступу зауважила, що релігійна дипломатія має відмінний характер у Католицькій і Православній Церквах. В Католицькій Церкві дипломати здобувають відповідну освіту і проходять необхідну підготовку, більшість з них мають наукові ступені. Коли вони вирушають на дипломатичну службу в якійсь країні, то представляють суверенний Апостольський Престол, який займає особливе місце у міжнародній спільноті, оскільки має, насамперед, моральний авторитет. Натомість у православʼї представники автокефальних Церков, які залучені в дипломатичні процеси, здебільшого не мають спеціальної підготовки. Крім того, ці єрархи чи священники репрезентують свої національні Церкви та країни, а тому привносять в цей процес національні інтереси своїх народів, а ці інтереси, своєю чергою, пронизують Церкви. І це, на думку дослідниці, суттєво відрізняє католицьку та православну релігійну дипломатію.

Свою доповідь дослідниця продовжила пригадкою про виступ Патріарха Варфоломія на засіданні Центрального комітету Всесвітньої Ради Церков у червні 2023 року, в якому він заявив про підтримку її діяльності та наголосив на відданості Константинопольського Патріархату рухові, метою якого є пошук поєднання. Водночас він згадав про політизацію та інструменталізацію Православної Церкви в Росії, що, за його словами, завдало непоправної шкоди православʼю.

Досить скептично проф. Ґрдзелідзе відгукнулася про ініціативу ВРЦ організувати зустріч представників ПЦУ, РПЦ та УПЦ МП, яка мала б відбутись у жовтні 2023 та започаткувати прямий діалог між цими нами. Проблема, однак, виникає в тому, наскільки паритетним є таке представництво.

«Я спеціалізуюсь на еклезіології і не бачу тут трьох суб’єктів, а тільки два – Російську Православну Церква і Православну Церкву України. Оскільки навіть після собору 27 травня не існує ознак того, що УПЦ справді стала незалежною від Москви. Ми знову знаходимося в ситуації, коли Москва намагається розмити картинку. І вони використовують цю ситуацію в залежності від обставин. Коли їм треба — вони підкреслюють, що УПЦ є самостійною, як є в цій ситуації. А, коли не треба, наголошують, що вона є частиною Московського патріархату. Проте з еклезіологічної точки зору, предстоятель УПЦ знаходиться в Москві», – зауважила доповідачка.

Окрім того, люди, які репрезентуватимуть ці Церкви, не є фаховими дипломатами. Колишня дипломатка вважає, що вони не мають достатніх знань і навичок для ведення перемовин, тому будуть лише захищати позиції своєї сторони. А автокефальні Церкви завжди стоять на позиціях і відстоюють інтереси політичного керівництва своїх держав. «Звісно, є різниця між стосунками Церкви із чинним урядом України й стосунками між РПЦ та владою Росії. Умови різні, контекст інший. Але фактом є те, що автокефальні Церкви йдуть у фарватері своїх урядів. Тож чи може РПЦ бути самостійним гравцем у цих перемовинах?» Тому, на думку дослідниці, сподівання керівництва ВРЦ, яке намагалось представити анонсовану зустріч як прорив у дипломатії, не має достатньо підстав.

Науковець з Познанського університету імені Адама Міцкевича Цезарій Костельняк зосередив свою увагу на східній політиці Ватикану. Зауваживши, що ще від революції 1917 року й аж до кінця 1950-х років у Римі радянську владу з її атеїстичною ідеологією трактували як ворога Церкви, ситуація змінилась після того, як кардинал Аґостіно Казаролі розпочав налагоджувати стосунки з комуністичними урядами за Залізною завісою. У 1960-ті роки було досягнуто низки домовленостей з урядами Угорщини та Югославії. Керівництво цих країн погоджувалось на призначення єпископів, Ватикан натомість гарантував невтручання католицького духовенства у суспільну сферу. Часто ці домовленості укладалися поза спинами місцевої єрархії і без погодження з нею, що провокувало конфлікти між локальними єпископами і ватиканськими дипломатами, як це було, до прикладу, у випадку з відкриттям нунціатури у Варшаві у 1975 році.

Ситуація змінилась після обрання єпископом Риму кардинала Кароля Войтили. Новий Папа добре розумів, що радянська система не здатна реформуватись, а радше, як левіафан буде розширювати свій вплив і владу навіть на найменші простори, де існують прояви свободи. Він також був свідомий, що комуністичний режим просуває власну версію «cancel culture» і намагається знищити християнську духовність, що ставить під загрозу існування навіть катакомбних Церков. А тому за понтифікату Івана-Павла ІІ Ватикан починає активніше підтримувати нелегальне духовенство за Залізною завісою. Зміна відбулась також і у ватиканській геополітиці. Папа-слов’янин уважав, що мова і культура є основою незалежності народів, і під час своїх чисельних паломництв до різних країн він часто промовляв до вірних їхньою мовою. Він також наполягав, що усім народам, навіть тим, яких уважають бездержавними та «неісторичними», повинно бути гарантоване право на самовизначення.

Крах комунізму означав і крах Ostpolitik кардинала Казаролі, зауважив д-р Костельняк. Проте на початку нового тисячоліття знову почали проявлятися її ремінісценції. Від початку свого понтифікату Папа Франциск багато уваги присвятив міжрелігійному діалогу задля миру у світі, намагався розвивати партнерські стосунки із Патріархом Кирилом, кульмінацією чого стала їхня зустріч в аеропорту Гавани. І це продовжувалося навіть після вторгнення Росії в Грузію, війни в Сирії та анексії Криму, що однозначно вказувало на імперіалістичні апетити путінського режиму. На думку дослідника, папська дипломатія зазнала змін у порівнянні з часами Івана-Павла II. Ці зміни можна схарактеризувати як «неоказароліанізм», оскільки, як і в колишню епоху, Ватикан намагається «знайти компроміси там, де їх бути не може». «По-перше, – твердить дослідник, – в енцикліці Fratelli tutti Папа Франциск відмовився від вчення про справедливу війну. І це має серйозні наслідки. Якщо справедливих воєн немає, то обидві сторони однаково винні, в однаковій мірі відповідальні за війну». «Коли ж немає вчення про справедливу війну, – продовжує доповідач, – то не існує критеріїв визначення того, хто є агресором, а хто жертвою». Ще однією зміною у дипломатії Апостольського Престолу стало поширення тези про те, що війну слід припинити за будь-яку ціну. На думку Цезарія Костельняка, цю ідею могло підкинути Папі керівництво Спільноти св. Еґідія в особі професора Андреа Ріккарді, який навіть пропонував здати Київ росіянам. «Якби пропозиція Ріккарді була реалізована – росіяни були б у Львові, а мир, досягнутий таким чином, не був би не тільки справедливим, а й миром взагалі», – підсумовує науковець з Польщі.

Питання ставлення Апостольської Столиці до війни Росії проти України продовжив у своїй доповіді отець-єзуїт Андрій Глабше з Університету Нотр-Дам. На початку свого виступу доповідач зауважив, що Церква є особливою інституцією, або, принаймні, має особливе розуміння своєї ідентичності, на відміну від інших спільнот цього світу, оскільки вона не є ані політичним, ані етнічним об’єднанням, а сотворена самим Богом. Тож і аналіз дій Церкви має виходити, перш за все, з богословської перспективи. Саме з такого кута зору, на думку о. Глабше, слід розглядати позицію Ватикану щодо питань війни і миру, а, зокрема, принцип «super partes» (понад сторонами конфлікту), якого дотримується папська дипломатія.

Цей принцип «super partes», сказав доповідач, треба розуміти не просто як якусь «негативну якість», оскільки Церква бере участь у дипломатичному процесі не просто як сторона, яка не залучена до конфлікту безпосередньо, а радше як учасник іншого типу. «ЇЇ унікальна самосвідомість як спільноти, об’єднаної Творцем і покликаної поглиблювати єдність з Богом і між людьми, надає виразну «позитивну якість» і мотивує ангажування Апостольського Престолу до дипломатії як безстороннього дієвця. Зрештою, Церква не є і не може бути прив’язана до конкретних інтересів якоїсь держави, нації, чи етнічної групи. Вона прагне представляти щось більш трансцендентне», – наголосив о. Глабше. Водночас її відстороненість не є еквівалентом морального нейтралітету: «Навпаки, саме політичний нейтралітет Церкви – її віддаленість від суто земних цілей, інтересів та вигод – має бути інструментом, який підвищує здатність Церкви діяти з більшою свободою на користь моральних і гуманітарних принципів». Таким чином, на думку доповідача, церковна дипломатія може бути автентично церковним служінням, відповідним до природи та місії Церкви, а не простим додатком до її діяльності чи втручанням у сферу, до якої вона не повинна бути причетною. А тому саме Церква може стати останньою інстанцією в справі примирення, здавалося б, непримиренних сторін.

Водночас російська агресія проти України є складним «граничним випадком» для дипломатичної місії Апостольського Престолу. Оскільки російське вторгнення кинуло виклик фундаментальним моральним основам та демократичним засадам, неможливо дотриматись нейтралітету стосовно сторін конфлікту, не підриваючи принципів, які живлять присутність Церкви в цій сфері. На думку о. Андрія Глабше, слід було б виділити бодай три сфери, де ця проблема є найбільш явною. По-перше, Католицька Церква протягом десятиліть відкрито виступає за права людини на міжнародній арені. Церква пропонує права людини як такі, що сумісні з християнським вченням і в певному сенсі навіть є його продуктом. А тому адвокація та захист цих прав є опорою, на якій будується ватиканська дипломатія. Однак у війні проти України порушення основних прав людини, особливо цивільного населення, використовується як явна стратегія тотальної війни лише однією стороною.

Ще один аспект цієї війни, який ставить під сумнів довіру до підходу «super partes», стосується ролі релігії в сучасній російській ідеології. Ідеології, яка, за словами доповідача, витікає з шовіністичного, етноцентричного та націоналістичного викривлення східнослов’янської історії та спотворених відносин між Церквою та державою, у яких перша підкріплює експансіоністські амбіції другої. За словами американського богослова, підтримка та виправдання війни патріархом Кирилом, а також пропагування ідей «русского міра» є «грубим і блюзнірським спотворенням християнської віри», а тому вимагає повного викриття зла, яке чиниться в ім'я Бога.

Далі о. Глабше зауважив, що у цій війні є лише одна сторона, яка є об’єктом нищівних атак як на рівні риторики, так і на рівні дії. «У випадку, коли якась група зазнає геноциду, навіть якщо з обох сторін конфлікту є християни або члени будь-якої іншої релігійної спільноти, Церква, присутність якої в дипломатичній сфері продиктована духовно-моральною місією, зобов’язана негайно і недвозначно стати на захист тієї спільноти, що зазнає геноциду», – наголосив доповідач. До того ж позиція «super partes» може мимовільно посприяти легітимізації злочинних дій агресора, надаючи йому місце за столом переговорів як, здавалося б, «рівноправному партнеру, але з іншими поглядами». Це лише зіграло б на руку злочинцеві, оскільки додавало б ваги його позиції на дипломатичному поприщі та розширювало можливості для маніпуляцій в інформаційному просторі.

На завершення своєї доповіді дослідник знову наголосив, що хоча підхід "super partes" до дипломатичних відносин особливим чином випливає з ідентичності та місії Церкви, специфічні характеристики російської агресії проти України ставлять під сумнів адекватність цього підходу як універсального практичного методу. «Драматичні "граничні випадки", як правило, чіткіше вимальовують контури фундаментальних цінностей, поставлених на карту, і я б стверджував, що ця війна робить це з основними характеристиками церковної дипломатії», – підсумував о. Глабше.

Забираючи перший голос у дискусії, Ян Томбінський зауважив, що напевно не слід надто багато уваги приділяти релігійним аспектам російської агресії проти України, бо це, на його думку, не має стосунку до релігії: «Це чисто колоніальна російська війна в Європі. Релігія використовується лише як один з інструментів для мобілізації людей, для якогось пояснення їм того, що відбувається». А наступне питання, яке випливає з цієї констатації: «Як Церкви мають говорити з бандитами?» Нав’язуючи до історії з Юліусом Штрайхером, редактором «Der Stürmer» в часи Третього Рейху, мабуть, найгіршого прикладу нацистської ксенофобської пропаганди, про який згадала в своїй доповіді на попередній сесії проф. Єлена Волкова, амбасадор погодився з її драматичним висновком, що подібна доля чекає на лідерів російської держави та російської Церкви. Тож, про що можна домовлятися з Гітлером, чи варто взагалі з такими людьми вести перемовини та провадити публічну дипломатію з тими, що чинять геноцид? – риторично запитує досвідчений дипломат. На його думку, це поважна проблема теперішньої папської курії.

Ще одним виявом цієї проблеми є те, що від початку війни зовсім не чутно голосу Римо-Католицької Церкви з Росії. Жодного публічного звернення. Непереконливими вважає дискутант і покликання ватиканської дипломатії на традицію «незгадування назв держав. Адже так не було завжди. Можемо згадати енцикліку «Mit brennender Sorge». «Нині ми маємо справу з таким чистим і явним прикладом агресивної війни, Церква ховається за стінами традиції, щоб зберегти нейтралітет», — з прикрістю констатував Ян Томбінський, підтримавши висновок о. Глабше, що в таких справах не може бути морального нейтралітету.

У відповідь науковець з Нотр-Даму повторив свою тезу, що релігія все ж має стосунок до цієї війни, оскільки історичні наративи, які використовує путінський режим для виправдання свого імперіалізму, мають також релігійний аспект: «Інтерпретація історії Росією є імперською інтерпретацією, але частиною того, що інтерпретується є церковна історія». Тому він вважає, що можна було б сказати, що справжня релігія не має стосунку до цієї війни, але ми не можемо уникнути дискусії про роль релігії у цій війні, оскільки російська влада використовує у своїй імперській пропаганді і Церкву, і церковну історію.

Реагуючи на виступи доповідачів, архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, апостольський нунцій в Україні, звернув увагу на те, що в певних ситуаціях йому доводилось звертатись до Держсекретаріату Ватикану, щоб домовитись з росіянами про гуманітарні коридори, евакуацію чи підвезення необхідних речей, як було в Маріуполі. І це відбувалося на прохання української сторони. «Тому для нас важливо не обірвати всі канали. В моєму розумінні, – констатував папський амбасадор, – Папа Франциск вважає, що краще бути звинуваченим з боку українців, що він не сказав достатньо, але залишатись, бодай потенційно, корисним у розв'язанні гуманітарних питань».

Наостанок дискусія торкнулась питання, якою повинна бути реакція церковних дипломатів у випадку, коли є справа з відвертою пропагандою і постійною брехнею. Отець Андрія Глабше вважає, що в Церкві можуть співіснувати дві групи комунікаторів, одні з яких вживатимуть пряму лексику стосовно такого партнера по діалогу, а інші більш обережну задля утримання контакту: «Мусить бути координація, щоб і правда не постраждала, і двері для розмови остаточно не закрились». Проте, на його думку, тут рано чи пізно виникне проблема з тим, як довго ти можеш вести розмову з партнером, який навіть не приховує своєї недобросовісності, без втрати довіри до себе і руйнування цілей, які ти ставиш перед собою: «Бувають ситуації, коли злі наміри чи нечесність не є явними, публічними і є час почекати й подивитись, чи з цього діалогу щось вийде. Але, коли ця недобросовісність є явною, то чітко постає питання, як довго ти можеш розмовляти з таким партнером без втрати довіри до себе».

На думку Яна Томбінського, не слід переобтяжувати церковних осіб всіма можливими завданнями, в тому числі боротьбою з пропагандою. «Проте і в Церкви часом забувають, що на початку було Слово. І якщо ми не називаємо речі своїми іменами, то кінець-кінцем втрачаємо довіру з боку людей. Вони стають розгублені, не розуміють, що відбувається. “Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні” (Мт 5:37). І це те, чого сьогодні бракує Церквам», – підсумував польський і європейський дипломат.