Богослов’я нищення від РПЦ МП: ідеологічні корені російської агресії

Ліда Мараховська

З перших днів війни Український католицький університет став майданчиком обговорень ідеологічного підґрунтя російської агресії. Одна із таких фахових дискусій відбулася під час міжнародної конференції «Церковна дипломатія і релігійний вимір російсько-української війни» (29-30 червня 2023), організованої УКУ та Університетом Нотр-Дам (США), яка є частиною ширшого спільного наукового проєкту. Сесія «Релігійні аспекти ідеології та політики сучасної Росії» об’єднала науковців з Ізраїлю, Польщі, України та США, а модерував захід новообраний ректор Українського католицького університету Тарас Добко.

Відкрила дискусію незалежна дослідниця Олена Волкова, яка сфокусувала свою увагу на богословському «виправданні» російського вторгнення в Україну. На її думку сучасна верхівка РПЦ продовжує традицію взаємин між Церквою і державою, яка сформувалась в радянський період. Свого часу о. Гліб Якунін влучно запропонував описувати її терміном «митрополитбюро». Однією з особливостей цієї традиції є постійне пристосуванство. Ще одним важливим елементом є повернення до риторики часів «Холодної війни». Розроблена в ті часи представниками РПЦ теологія миру насправді була теологією війни, оскільки СРСР аж ніяк не був мирною державою. Тож проповідь війни під виглядом миротворчості чи творення специфічної «богословської» аргументації, яка необхідна Кремлю, не є особливістю нинішнього проводу Московського патріархату. За словами доповідачки, в РПЦ немає ніякої власне богословської традиції і тому дуже важко її аналізувати, бо ми не знайдемо жодного солідного викладу чи цілісної концепції.

«Часто вона представлена у вигляді скетчів, фрагментарних текстів чи слоганами, які відповідають новому політичному курсу Кремля. Найбільш яскравим прикладом богословської гнучкості Московського патріархату є те, як Церква повела себе після відречення царя Ніколая ІІ. Вони відразу перекинулись до Тимчасового уряду, а пізніше так само до комуністичного атеїстичного і антихристиянського режиму. Вони проголосили радянські радощі своїми радощами. А ми знаємо, що це були за радощі – винищення людей. І ще один яскравий приклад гнучкості, це коли Сталін заснував по суті нову Церкву у 1943 році, яка отримала завдання виробити богослов’я патріотизму. Але після завершення Другої світової війни, коли з’явилась ядерна зброя, треба було говорити про мирне співіснування. Це стало частиною радянської пропаганди війни, яка ховалась за маскою миротворчості. І РПЦ дали завдання розвинути богослов’я миру», – констатувала Олена Волкова.

Окрім того сучасна РПЦ активно використовує міф про Москву як Третій Рим для пропаганди необхідності уявної єдності трьох словʼянських народів, нібито історично повʼязаних християнською православною вірою і словʼянською культурою. «У версії «русского міра», – зазначила доповідачка, – слов’янське замінено на російське, а православна віра – на Російську Православну Церкву Московського патріархату. Це стрижневі ідеї для нової- старої міфології». Доповідачка також поставила питання про співвідповідальність РПЦ і особисто Патріарха Кирила за розвʼязану війну, пригадавши долю Юліуса Штрайхера, головного редактора нацистського тижневика «Der Stürmer» («Штурмовик»). Той, хоч нікого особисто не вбивав, був засуджений Нюрнберзьким трибуналом до смертної кари за те, що відзначився як затятий нацистський пропагандист.

Подібно до оспівувачів Гітлера, Кирил Гундяєв вбачає в особі Путіна Божого обранця, який покликаний виправити криві шляхи російської історії. Неодмінною частиною його войовничого богословʼя є тема самопожертви, яка межує з самообожненням. В уяві Патріарха російське православʼя, як основа «русского міра», зазнає переслідувань разом з усім російським як в Україні, так і на Заході. Через це РПЦ виступає в образі мучениці, подібною до самого Христа.

Наостанок дослідниця відзначила, що під час війни проти України патріотична риторика Патріарха ще більше радикалізувалася. Він постійно повторює, що тривала міжнародна змова нині намагається знищити Святу Русь – єдину захисницю Божої правди у світі. Однак, на думку Волкової: «Коли російська пропаганда говорить про ультранаціоналізм українських неонацистів, коли російські православні священники говорять про українців як про канібалів, які їдять російських немовлят, це звучить як фройдівська проєкція – захисний механізм, за допомогою якого его захищається від неприйнятних і вкрай негативних складових себе самого, заперечуючи їх існування у собі й приписуючи їх іншим». Підсумовуючи, вона знову пригадала слова о. Гліба Якуніна, який говорив про РПЦ як «онтологічну пустоту», яка може бути наповнена всім чим завгодно: «І це те, що зробив Путін. Він наповнив РПЦ своїм ідеологічним гібридом “русского міра”»

Міхал Вавжонек з Академії Ignatianum в Кракові, зосередив свою увагу на ідеологічному підґрунті «рашизму». На думку доповідача, в основі цієї ідеології та політичного режиму лежить концепція «русского міра», яка спершу представлялась як проєкт сприяння розвитку російської мови та культури, а також підтримки іміджу Росії, як центру «православної цивілізації». Просуваючи цю картинку за межами своєї держави, Кремль бажав досягнути схвалення власних геополітичних прагнень. Це стало ще очевиднішим після 2014 року, коли путінський режим взяв на озброєння ідею «захисту співвітчизників», тобто – прихильників «русского міра», в сусідніх країнах та в усьому світі.

Цитуючи Путіна, доповідач вказав, що той зараховує до «русского міра» і неетнічних росіян, які, однак, ідентифікують себе з ним. Таке широке трактування мало на меті запобігти розширенню впливів «ворожого Заходу», який нібито бажає знищити «російську культуру, націю і мову». В уяві російських пропагандистів саме США та її союзники по НАТО спровокували війну в Україні та націлилися на інші «канонічні території» РПЦ. Створений таким чином образ Заходу, як цивілізації з матеріалістичним і егоїстичним світоглядом, протиставляється унікальному одухотвореному шляху «Святої Русі». Осердям цього покликання є месіанська віра в те, що Росії судилося стати на захист християнства та християнських цінностей у сучасному світі.

Тож «русскій мір», на думку Міхала Вавжонка, – це новий тип авторитарного дискурсу, адаптований до соціальних моделей поведінки останнього радянського покоління, який є основою нової російської ідеології «рашизму».

Роздуми щодо понять «русскій мір» і «Свята Русь» продовжив Анатолій Бабинський, науковець Інституту історії Церкви УКУ. Свою доповідь він розпочав з питання: «Що стоїть за діями російської влади і знаходить відгук у значної частини російського суспільства? Коротко кажучи, чи існує щось на кшталт путінського “Mein kampf”?» Після чого зауважив, що хоча російська ідеологія видається зітканою із суперечностей, це не означає, що її немає, оскільки й нацизм був осмислений вповні лише після Голокосту.

На його думку, в українському публічному дискурсі саме концепт «русского міра» трактується як ідеологічна основа російської агресії. Однак цей концепт є доволі молодим, має бідне смислове наповнення та ще досі так і не зайняв помітного місця в колективній свідомості російського суспільства. Російська ідеологічна матрьошка, підкреслив доповідач, складається ще з одного глибинного шару, а саме ідеї «Святої Русі», яка конструювалась давно і системно, як до, так і після розпаду СРСР. Ця ідея є важливою при розгляді ролі релігії та Церкви у створенні російської ідеології, яка стала причиною і служить виправданням військової агресії.

В уяві Патріарха Кирила саме в ідеї «Святої Русі» міститься рецепт унікального шляху Росії, основа її неповторності. Вона також має географічний вимір, оскільки центром «Святої Русі» є не Москва, а Київ. Хоч ця ідея сягає своїми коріннями XVІ століття, сучасна її форма викристалізувалась у ХІХ столітті. Саме тоді, за словами доповідача, вона набула чітких географічних обрисів та геополітичного значення, оскільки цей процес відбувався в контексті вироблення російського імперського наративу і російського націоналізму. У радянський період ідея «Святої Русі» поповнилась мітом про «перемогу у Великій вітчизняній війні». Таким чином на момент розпаду СРСР вона містила в собі увесь необхідний потенціал для нового імперського проєкту Москви, чим і скористався Кирил Гундяєв. Він звертався до цієї теми задовго до того, як став патріархом, зокрема у 2002 році, коли відвідував Крим і говорив там про необхідність тіснішої інтеграції Росії і України. Сьогодні ж воно звучить як бойове гасло «яке закликає росіян піднятися на священну війну» в Україні проти т. зв. «колективного Заходу».

Підсумовуючи свої міркування, науковець підкреслив, що «ідея «Святої Русі» оповита ореолом сакральності і апелює до тих історичних періодів, які російське православ’я зображує як «золотий вік» російської історії. А головне, в колективній уяві вона міцно асоціюється з епізодами боротьби та перемоги над зовнішніми ворогами за часів Московського царства, Російської імперії та СРСР». Тому й не дивно, що вона стала одним з наріжних ідеологічних каменів нової війни.

Про маніпуляції християнськими цінностями для виправдання війни говорив також В’ячеслав Карпов з Університет Західного Мічигану (США). У своїй доповіді «Богородиця – головнокомандувач: дискурс війни в російському православ’ї» він проаналізував симбіоз православ’я з імперськими ідеями, що було зокрема спричинено проникненням язичництва в богослов’я та літургійні практики. Як приклад він взяв дарування Августівської ікони Божої Матері генералу Віктору Золотову Патріархом Кирилом 13 березня 2022 в московському храмі Христа Спасителя. Аналізуючи історію та коріння виникнення цього іконографічного типу та його використання в російській імперській армії, доповідач звернув увагу, що в її основі лежить язичницька тема, оскільки в грецькому середовищі в певний момент історії образ Марії пережив процес «Атенізації», перебравши окремі риси поганської богині війни Атени. У візантійській традиції, за словами Карпова, цей образ не вкоренився надто глибоко. Проте він знайшов добрий ґрунт у російській релігійній практиці, у якій Богородиця на даній іконі трактується як головнокомандувач, як активна учасниця війни, що вказує напрямок наступу – від Христа. Таким чином РПЦ по суті перевернула все з ніг на голову, оскільки в класичній візантійській іконографії «Марія є захисницею, а не полководцем». Натомість в сучасній РПЦ богослов’я опинилось під впливом язичництва, воно використовується, щоб надихати та обґрунтовувати імперську агресію.

На завершення дискусії, яка відбулась після виступів основних доповідачів, співорганізатор конференції о. Юрій Авакумов звернув увагу на глибину проблеми, з якою стикнулась християнська спільнота у контексті російської агресії проти України. «Я особисто намагаюсь за кожної нагоди пояснювати західній аудиторії, зокрема моїм студентам і колегам в Нотр-Дамі, з чим ми насправді маємо справу у випадку Російської Православної Церкви в контексті цієї війни, але не лише. Те, що західна публіка часом захоплюється російським православ’ям, говорить також щось важливе про неї саму. З одного боку, це показує з якою майстерністю з нею працювала і працює РПЦ. Це все добре продумано, чи ми говоримо про часи Холодної війни чи про сучасність. Тому важливо показувати, яка богословська пустота ховається за діяльністю РПЦ».

Але це також, на думку коментатора, виявляє глибинну проблему в масштабах християнства загалом. Бо часом видається так, що ватиканські чиновники у ставленні до цієї війни проявляють велику близькість з керівництвом РПЦ. Вони надають перевагу розмові з тими, хто має владу. Вони міркують у термінах влади, політики і силових блоків. Тож наш аналіз і аргументована критика мусить торкатись глибших проблем сучасного християнського світу», – підсумував о. Юрій Аввакумов.

Далі буде