Єдність світів (1)

ХVІІ-ХVІІІ століття в історії української культури

Два культурних кола

Українська культура ХVІІ-ХVIII ст. перебувала водночас у двох великих культурних колах — православно-візантійському й римському. Вона зазнавала потужного впливу з боку католицької Польщі, засвоювала елементи її культури й перетворювала їх, продовжуючи розвивати православні традиції, що підтримувались впливом Росії.

Таким було становище України на культурній карті Європи, яке сприяло створенню культури відкритого типу, що відкидає тенденцію до ізоляціонізму. Така культура чітко реагує на переміни загальної ситуації, використовуючи опозицію свій/чужий для збагачення власного змісту.

Взаємодія православно-візантійського й римського кіл привела до створення особливих зон культурного порубіжжя з виразно більшим ступенем свободи. Саме в цьому по-рубіжжі відбулося становлення численних змішаних форм, які багато в чому визначили «внутрішній склад» української культури і XIX, і XX ст.

Перебування у двох культурних колах породило релігійні чвари й незліченні спори, що відбилося в багатій полемічній літературі, і, звичайно, уніатство. Конфесійні відмінності, перехід з однієї віри в іншу не обов’язково перешкоджали національній ідентифікації. Віра не розривала етнічної єдності, хоча часом сприяла національній переорієнтації. Не тільки релігійна, а й лінгвістична ситуація в Україні не була одноманітною. Кілька мов водночас використовувались не тому, що Україну населяли різні народи, а тому, що цього вимагала загальна ситуація.

Церковнослов’янська мова в різних своїх варіантах була мовою літератури й церковної служби. Нею видавались церковні книги, підручники, твори «на потіху й науку» аж до того моменту, коли 1720 р. було заборонено друкувати книги цією мовою. Церковнослов’янська співіснувала з польською, якою писались літературні твори й документи; вона також була мовою світського спілкування. Польська культура принесла із собою латинь, що була мовою науки, в тому числі й у православній Києво-Могилянській академії. Так само як і в Польщі, латиною писались наукові трактати, риторики, велись диспути та проголошувались промови; то була й мова поезії. Але «проста мова», тобто розмовна, що протистояла книжній, поступово ставала літературною й завойовувала права, витісняючи церковнослов’янську й польську та передвіщаючи формування літературної української мови.

Між мовами не було змагань, не було раз і назавжди визначених меж. Іноді письменник вільно переходив з однієї мову на іншу, а часом в одному творі мови суміщались — як з метою створення мовних характеристик персонажів, так і заради пародії.

Лінгвістична ситуація багато в чому визначила тип культурного життя України. Воно також не було єдиним та уніфікованим. У ньому вимальовується багато перехресних окремих, самостійних зон, котрі, як і вся культура загалом, не були закриті одна для одної.

Набір мов, використовуваних у ХVІІ-ХVІII ст. в Україні, свідчить про наявність сакральної і світської зон культури. Церковнослов’янська й латинь вживались як мови сакральні, «проста мова» й польська — як світські.

Сакральна і світська зони існують у будь-якому культурному просторі й відрізняються не лише мовами, а й типам відносин між собою. Їх розділяє межа, якої або неухильно дотримуються, як це тривалий час було в російській культурі, або послідовно порушують, як це відбувалося в Україні, де церковна і світська культури постійно взаємодіяли. Сама церква весь час перебувала в центрі історичних і політичних подій, у результаті чого стала посередником між двома великими колами культури — православно-візантійським і римським. Церква, не залишаючись несхитною й позачасовою, знаходила нові формули для свого утвердження (згадаймо про ідею: Київ — другий Єрусалим).

Порушення «кордонів» між сакральним і світським не відразу приводило до їхнього зближення. Але поступово складався єдиний культурний простір, формувалася єдина мова; межі поміж окремими зонами та рівнями культури поступово втрачали своє значення. У ХVІІ-ХVІІІ ст. мова світської культури почала обслуговувати сакральну зону, а система релігійних цінностей передавалась світськими засобами. Мова духовної культури використовувалася у світських творах і навіть пародіювалася (хоча основні відмінності між сакральним і світським, природно, зберігалися).

Україна продовжила орієнтацію на православно-візантійське культурне коло, і її культура розвивалась у попередніх традиціях, не пориваючи з церквою, у сферу інтересів якої входили тоді освіта, наука, мистецтво. Так підтримувались традиції середньовіччя, що не поступалися своїми позиціями світському началу. Мистецтво іконопису, літописання, вчительна література — це жанри основного ядра української культури ХVII-ХVIII ст., що зв’язані із середньовіччям. Але вони вже існували не в ізольованому, застиглому часі, а виходили назустріч новій естетиці — бароко, яке не було мовою тільки світської культури. Таким чином, сакральна культура не була статичною. Вона вчилась нової художньої мови римського слов’янства не тільки щоб чинити опір його напору, вести полеміку, а й щоб оволодіти нею і зробити своєю. Попередня архаїчна мова тепер відображалася в барокових формах, як, наприклад, у житіях XVII ст., автори яких стали своєрідними редакторами канонічних творів.

Бароко

Отже, сакральна зона культури зазнавала впливу бароко, а відтак і сама розвивала його, що породжувало суттєво нові явища змішаного типу. Відбувалося змішування архаїчного, середньовічного й барокового стилів, що іноді вважають ознакою змирщення української культури. Насправді ж мова середньовіччя, основні теми його мистецтва знайшли продовження в бароко, не втративши своєї сакральності.

Це не означає, що штучне стримування нових барокових тенденцій було повністю відсутнє. Воно виявлялось у середньовічних стилізаціях, настійному дотриманні канону. Та попри все це барокові форми проникали в мистецтво попередніх зразків, в церковне мистецтво, вчительну літературу. Так з’явилися українські ікони, в яких легко читаються впливи західної гравюри, барокові форми релігійної поезії, де світське сусідує зі священним, чого раніше ніколи не було.

Бароко в Україні забезпечило й потужне світське начало, рішуче перебудувавши систему мистецтв, задавши нове ставлення до слова й зображення. Воно змінило зовнішні форми суспільного життя, особливо етикет, насичивши їх елементами мистецтва. Так в українській культурі почалось змирщення; при цьому не поривався зв’язок з його основою.

Проте остаточного вибору культурою зроблено не було; хитання між старим і новим характеризують її протягом і XVII, і XVIII ст. Вона несла в собі прикмети середньовіччя й бароко, церковності й світськості. Крім того, епоха Просвітництва, хоча й не заторкнула всі її області, також давалася взнаки у світській дидактичній літературі, наприклад, у творах Г. Сковороди, а також у системі освіти.

Таким чином, мова культури ХVІІ-ХVIII ст. не була універсальною; в ній можна розрізнити особливі «діалекти». Узяті разом, церковна і світська культури утворюють шар вченої культури, протиставленої культурі народній, фольклору. Вчена культура мала своїми споживачами не тільки вищі верстви суспільства. На Україні існувала розвинена середня верства, яку складали городяни й козацтво. Вони також активно сприймали вчену культуру і брали участь у її формуванні, що було можливо завдяки системі освіти.

У ту добу існували братські школи, в яких вчились городяни, об’єднані навколо церков у братства, Острозька слов’яно-греко-латинська школа, що давала освіту консервативного типу, католицькі і протестантські школи та Києво-Могилянська академія (спочатку — колегія), заснована 1632 р. Саме Академія стала осередком двох типів освіти, визначених двома великими колами слов’янської культури — православно-візантійським і римським. Її вихованці рішуче взялися за культурне будівництво. Тут складалось ядро культури нового типу, налагоджувались зв’язки із Західною Європою, іншими слов’янськими країнами, передусім з Польщею; тут діставали освіту письменники й поети, філософи й юристи, започатковувалася людина нового типу. Досвід Києво-Могилянської академії, коли її випускники з’явилися в Москві, справив значний вплив і на становлення нової російської культури. Крім того, мистецтво живилось програмою Академії. Через неї надходили нові художні ідеї; у творах Феофана Прокоповича, Ісаакія Хмарного, Митрофана Довгалевського та багатьох інших формувалась поетика нового часу — поетика бароко. Школа дала потужний поштовх розвиткові віршування та театру, істотно доповнивши попередню систему мистецтв. Ази шкільної освіченості повторювали не надто вчені поети, які писали вірші на певну подію, оратори, живописці, видавці, гравери, що перемальовували заморські емблеми та символи і створювали власні, щедро оздоблюючи їх народним барвистим орнаментом (див. «Граматику» Мелетія Смотрицького). Риторичні звороти, засвоєні учнями у школі, латинські цитати та слова увійшли в повсякденну мову, обігрувалися й пародіювалися.

В Академії не тільки навчали латини, філософії, поетики та риторики. Вона давала знання основ мови європейської культури — античності, яка засвоювалася разом з цими науками. Античність, що пройшла барокову школу, християнізувалась — кожен античний бог і герой ставав префігурацією небесних сил або сил зла. Античні взірці не тільки були завчені, але виявилися благодатним матеріалом для багатьох художників. Вони вписались в українську культуру, про що свідчить «Енеїда» І. Котляревського.

Якби вчена культура розвивалась за стандартними правилами, не стикаючись з народною, важко було б чекати її інтенсивного й оригінального розвитку. Але вчена культура постійно взаємодіяла з народною, сприймаючи її як рівноправного учасника спільного культурного процесу. Ця рівноправність надалі визначить розвиток усієї української культури. Вона була зумовлена в тому числі й тим, що народна культура обслуговувала не тільки селян, а й городян та козаків і взагалі досить освічені верстви населення, які знали свій фольклор.

У тенденції до зближення народної і вченої культур можна угледіти й результати нерозвиненості просвітительських класицистських тенденцій, функції яких узяло на себе пізнє бароко. Ці результати несподівано пішли на користь і сприяли національній ідентифікації культури та перетворенню різних «діалектів» в єдину її мову.

Священне і світське

Мабуть, розвинене почуття речовинного світу також дозволяло священному і світському досить мирно уживатися. Вони не виштовхували одне одного; мирське залишалося саме собою, хоча й через силу набуваючи священного значення; священне ж явно зближалося з мирським, стаючи простим і знайомим.

У ті часи сакральні теми сприймалися не тільки з преклонінням і замилуванням, що особливо було помітно у творах на різдвяну тематику. Священні події активно намагались наблизити до повсякдення, наділити рисами знайомого життя. Релігійні суперечки, потрапивши в межі мистецтва, могли ставати бійками, імена біблійних героїв переплутувались («Кавель Кавеля вбив»), події перекручувались. Та все це не заважало засвоєнню релігійних істин — таким був їхній шлях до повсякдення. Так склався український варіант аrte sacrа, на який вплинула Польща.

Релігійна картина світу в цьому варіанті мистецтва досить часто виглядала буденно — то був типовий для тієї доби спосіб засвоєння високих істин. Поруч з вченими алегоріями і складними емблемами та символами високого бароко з’явились прості, зрозумілі образи. Пастухи з простонародними іменами, чекаючи благовістя ангелів, розмірковували, чи не пора товар у стайні заганяти; в ангелах бачили маленьких діточок. Вони дорікали Адамові за зелене яблуко, що набило оскому всім людям, щиро жалкуючи, чому він не вибрав з райських плодів чогось кращого. Тобто рай у цій картині видавався звичайним садом. І хоча небесний пантеон залишався недоторканним, його так було наближено до «простого», що високі образи неминуче понижувались. Христос міг спитати Богородицю, яка «вельми подряпала ноги», йдучи на Голгофу: «Чого, Марусе, так ти плачеш? Я воскрес — сама ти бачиш...» Ад так само уявлявся схожим на реальне життя. Він і знаходився десь неподалік, і йти туди треба було через усім відоме Дике Поле. Чорти сумлінно охороняли ад як міцне господарство, виставляючи сторожу й замикаючи адські ворота на колодки; вони напували грішників смолою, називаючи її пивом і квасом.

Великі свята набувають у цій картині світу рис бенкету, застілля. На перший план радісно виноситься святкове частування: тут і ковбаси, і сало, і горілка, і пироги. «Благословенна ковбаса й сало!» — так урочисто починаються різдвяні вірші. Свято Пасхи уособлює постать «гречного челядина», який їде на рудому волі, поганяючи його ковбасами. Десь збоку метушаться сварливі господині, і голодні школярі випрошують шмат сала. Так стихія народної святкової культури притлумлює високі релігійні теми, мовби переписуючи їх у своєму ключі.

Ці теми не були виключені серединним бароко. Навпаки, вони дістали нове художнє висвітлення, причому в мистецтві, новому для всієї східнослов’янської культури.

Але жодні видовищні форми не допускались культурою православно-візантійського слов’янства. «Комедийное и машкарское набоженство» (Іоанн Вишенський) видавалося немислимим блюзнірством. Рух до нього тільки намічався; в Україні ж, за рахунок потужного впливу римського слов’янства, передусім Польщі, воно досягло реальних результатів. У системі освіти сформувався театр, поки що аматорський, не професійний, але з усіма ознаками повноцінного мистецтва сцени. Для нього писали чимало видатних діячів культури, наприклад, Феофан Прокопович, Георгій Конисський ті інші. У Києво-Могилянській академії влаштовували справжні театральні вистави, які користувались великою популярністю.

Українська культура дозволила використовувати нові форми для передавання релігійного змісту. Театр здійснив справжню революцію, вивівши на сцену людину, показавши можливості нової художньої мови — гри, яка строгими послідовниками православно-візантійської культурної концепції іменувалась не інакше як «богомерзотною справою», «блюзнірами бісівськими». Виявилося, що високий сакральний зміст, який досі передавала тільки ікона, житіє, храм, можна довірити формам культури, котрі віддавна існували тільки у фольклорі. Так було порушено строгий припис щодо форми і змісту; «кордони» між сакральним і світським виявились прозорими.

Театр залишався тісно пов’язаним з церковним обрядом. У нього був архаїчний, вічний зміст, і ядром цього театру були містерії та мораліте, що розробляли євангельські й житійні сюжети. Він постійно вторував церковній службі й не намагався відгукуватися на нові світські віяння, які, наприклад, були дуже сильні в польському шкільному театрі, де вже грали просвітницькі комедії. Але зберігши приписану церквою структуру, український шкільний театр знайшов інші шляхи для подолання меж поміж сакральним і світським.

Театр звернувся не до вчительних комедій, а до історичних сюжетів, продовживши загальну «історичну» лінію культури. З’явилися трагедокомедія Феофана Прокоповича «Володимир», присвячена спочатку Івану Мазепі, а згодом Петру І, «Розмова Малоросії з Великоросією», «Милість Божа» (про Богдана Хмельницького). На шкільній сцені було поставлено й комедію на тему конфесійних конфліктів (Сава Стрілецький, «Коmedya unitow z prawoslawnemі»).

Драматурги приділяли велику увагу інтермедіям — невеликим вставним п’єсам розважального характеру. Основне їх значення полягало в тому, що вони принесли у вчену культуру стихію сміху, яка, щоправда, підпорядковувалась дидактичним завданням. Їх автори пояснюють глядачам, до чого призводять ледарство в навчанні, неробство, пиятика. Інтермедії зробили внесок й у формування історичної свідомості, на свій, звичайно, лад. Їхніми персонажами були козаки й селяни, поляки й росіяни. У нехитрих комедійних сюжетах автори примудрялись донести уявлення народу про самого себе та своїх сусідів і навіть сформулювати національні ідеї.

Після зникнення шкільних постановок інтермедії не були забуті й, відірвавшись від своєї основи, отримали нове життя в народній культурі, розповсюджуючись в усних жанрах, ораціях, побутових анекдотах.

Шкільний театр мав ще один зв’язок з народною культурою — через вертеп. Вертеп — це лялькова різдвяна вистава, що зобов’язана своїм походженням не лише шкільному театрові, а й західноєвропейській культурі. В Україні він мав величезне значення для розвитку як релігійного, так і естетичного чуття. Релігійні істини знайшли у вертепі нове втілення — в ньому протиставлення сакрального і світського стало протиставленням двох частин вистави: перша зображала святе сімейство й поклоніння волхвів, друга — смерть царя Ірода та спільну радість людства з приводу Різдва. Якщо перша частина не зазнавала жодних змін, то друга трансформувалась до невпізнанності, ставши справжнім спектаклем з музикою, піснями, танцями, з постійними персонажами. На сцену переносного лялькового театру вибігали Козак і Москаль, Єврей і Поляк, з’являлися заморські гості. Вони танцювали і співали, розігрували нехитрі сценки з бійками, побоями, неодмінним ошуканством, зовсім забуваючи про провідну тему вистави і приносячи із собою фольклорні мотиви. Сюжети другої частини вертепу охоче вбирали все нові реалії сучасного життя, але його ядро, тобто перша частина, залишалось незмінним.

Низове бароко ще активніше ніж серединне шукало і знаходило засоби взаємодії з народною культурою, з фольклором. Занурення в народне середовище, «підживлення» фольклорними формами — типове для бароко явище в усіх слов’янських і неслов’янських країнах. Це був спосіб найскорішого освоєння нового мистецтва. Але саме в Україні він був використаний найбільш послідовно, ставши знаком не лише барокового великого стилю, що вбирав у себе все, а й майбутньої національної культури. Взаємодія низового бароко з народною культурою доводить її живий стан — фольклор не переставав бути частиною загальної культури, що перебувала у процесі становлення як культура національна. Мова фольклору стала спільною мовою української культури. Завдяки їй вона об’єдналась і сформувалась як цілість.

Народна культура сама охоче відгукнулась на заклик бароко й увібрала в себе низові барокові форми, навчилась їх відтворювати. Взаємодіючи з низовим бароко, вона сприйняла самодіяльне мистецтво учнів Києво-Могилянської академії, що народжувало такі справді чудові жанри як бурлеск, жебрацькі вірші, інтермедії. Вони були художніми примітивами і знаходились у даному разі десь посередині між низовим бароко і фольклором.

Історична тема

Тепер у полі зору авторів перебувають реальні історичні особи. У свої права вступає людина; нехай поки що тільки як учасник історичних подій, але все ж таки вона вже набуває особистісних, хоча ще й стандартних рис. Її ім’я тепер вписано в історію, її портрет залишився для нащадків. С. Величко, наприклад, ретельно змальовував Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу, Петра Дорошенка, Івана Сірка.

Козацькі літописи висловлюють й емоційне ставлення до історичних подій, дають їм оцінки — епічна безвідносність зникає, історія перестає залежати тільки від Божественного Провидіння. Важливим їх достоїнством є й те, що автори постійно заявляють про роль козацтва, землі «української козакоруської» в європейській, а не лише у східнослов’янській історії.

Вихід на перший план історичної теми відбувається не тільки в літописах, а й у думах, і в народних піснях літературного походження, і в театрі. Ця тема завойовує й малі жанри, зокрема твори на подію, надзвичайно поширюється в панегіричній і гербовій поезії. Панегіричний стиль проник навіть у музику — відомі так звані концерти-вівати. У численних посвяченнях панегіричного характеру, у віршованих описах гербів й обширних панегіриках оспівувались історичні діячі, і крізь умовні фрази, побудовані за всіма правилами риторики, просвічували реальні події та персонажі. У вітальних віршах, поздоровчих і поховальних промовах теж була присутня історична інформація. В них створювались портрети-характеристики воїнів і магнатів. Так у контексті культури людина дедалі впевненіше посідала свої позиції, що підтримувалось і зображувальними засобами: у різних виданнях, зокрема, друкувались портрети гетьманів.

Історична тема в Україні була насичена ідеями сарматизму, повсюдно поширеними в Польщі. Сарматська тема не тільки містила в собі міф про походження слов’янських народів. Захарія Копистенський («Палінодія») називав сарматами слов’ян і християн, Мелетій Смотрицький іменував музу «тих, що пнулися ввійти на Парнас» нових поетів сарматською. Ця ідеологія формувала уявлення про ідеальних історичних героїв, головними рисами яких був захист віри й вітчизни. Сарматизм, що прийшов в Україну з Польщі, дістав національне оформлення. Орієнтація на минуле, захист вітчизни й віри було обрано провідними темами культури. В українському сарматизмі виразно проступали риси козацького міфу: подоби войовничого сармата набули козаки й гетьмани. Ця тема не зникла й після скасування гетьманства 1764 р. Ідеї сарматизму, художньо оформившись, стали основою для створення поем про військові походи, про подвиги козаків, а також дум. Народні історичні пісні й думи присвячувались хоробрим захисникам, сміливим лицарям, що долали ворогів на полі бою. Те саме відбувалося й у польській поезії.

Так особистість, нехай поки що тільки з родовими рисами, поступово займає своє місце в мистецтві. Можна стверджувати, що на серединному рівні бароко формувався новий тип уявлень про людину.

На високому рівні бароко людина була абстрактною величиною, характеризувалася через набір алегорій і символів, ставала полем битви полярних сил добра і зла. Але на серединному рівні людина перестала бути спостерігачем, «обсерватором» світу, як сказав би Г. С. Сковорода; вона набула конкретних рис, вписалась не тільки у вічність, а й в історичний час. Звичайно, поки ще рано говорити про індивідуальний характер, але для нього було створено всі передумови.

Серединне бароко прийняло побут, повсякденне життя у своє коло й було підтримане в цьому низовим бароко. Милування річчю, предметом, світом рослин, побутові замальовки, взагалі потяг до речовинності, конкретності, причому не тільки у світських, а й у творах високої релігійної тематики є характерною рисою українського мистецтва.

Так вимальовується ще одна особливість культури ХVII-ХVIII ст., в якій проглядає власне українське начало. Її можна назвати тенденцією до побутописання, до спокійного розглядання світу й милування ним. Автори багатьох творів начебто прагнули вжитися в цей світ, забуваючи про ті символічні значення, якими його наділяла й середньовічна, й барокова поетика. У цьому виявляються особливе ставлення до життя, тенденція до його естетизації, бажання позбавити мистецтво зайвого абстрагування.

Закінчення в наступному номері

Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 2-8

Людмила СОФРОНОВА,

доктор філологічних наук