Євангельські богослови пропонують нове прочитання біблійних текстів у контексті українського досвіду

Наскрізна тема видання ― заповіді блаженств (Мт. 5:3–12). Богослови, викладачі, пастори аналізують їх по-новому, актуалізують для наших сучасників, які переживають російську агресію та всі наслідки війни: біженство, втрату рідних і домівок, складні випробування й періоди безсилля, зневіри, поневірянь. Чи є в цьому всьому надія на майбутнє? Як жити в цих випробуваннях і не втратити в собі те, що справді важливе? Автори книжки намагаються з’ясувати це.

Кожній заповіді присвячений окремий розділ ― це праця окремого дослідника. Упорядниками видання стали Роман Соловій, Олександр Гейченко та Євген Устінович.

Війна Росії проти України не класична. Вона не відбувається лише між арміями двох держав, а спрямована на знищення того, що називається життєсвітом нації та народу: культурних цінностей, географічного середовища, природи, довкілля, архітектури, міст. За словами Романа Соловія, це природа терористичної війни ― руйнування духовного, культурного, ідейного життєсвіту спільноти. Ось чим займається зараз Росія.

― Якою має бути відповідь української християнської спільноти на цей терор Росії? Ми шукали біблійні матриці ― моделі, які допомогли нам мислити про адекватну відповідь. Виникла думка: мабуть, квінтесенція Нового Завіту, вчення Христа, а саме його заповіді блаженства, пропонують контральтернативу для поведінки християн в умовах терористичної війни. У нас з'явилася ідея запропонувати працю, в якій богослови спробують прочитати заповіді блаженств по-новому: не просто зробити екзегетичні дослідження, історію рецепції, тлумачення, але й помислити про те, що означають ті заповіді в умовах тривалої, жахливої, агресивної війни, в якій ми живемо.

Співредактор видання ― Олександр Гейченко, ректор Одеської богословської семінарії. Він спільно з Едуардом Борисовим, який зараз служить у ЗСУ, написали розділ про «Блаженних убогих духом, бо їхнє є Царство Небесне». Пан Олександр зазначає, що під час роботи над книжкою визначили три опорних точки, навколо яких можна будувати відповідь на російську агресію.

По-перше, автори вирішили, що не варто займатися чистою екзегезою. Є багато ґрунтовних глибоких і досконалих текстів, які написані з цієї точки зору. Вони підійшли до заповідей блаженства з перспективи теологічної інтерпретації, яка завжди пов'язана з певною спільнотою, яка поділяє певні теологічні погляди, взаємодіє певним чином з біблійним текстом. Друга точка ― історія рецепції: як ці тексти сприймали інші богослови впродовж історії і як ця інтерпретація впливає на наше прочитання біблійних текстів. Третя точка ― відображення заповідей блаженства в українській культурі, адже вона була пронизана біблійними образами. Література інтегрувала біблійну лексику, систему образів.

― Щодо розділу «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне», який ми писали з Едуардом. По-перше, ця заповідь робить акцент на проблемі знедолених і їхніх стосунках з Богом. Ці люди не мали засобів для існування. Тут з'являється ідея повної довіри Богу, покладання на Бога.

Другий елемент внутрішньобіблійної дискусії ― ідея відновлення справедливості. Вона залежить не від того, що ми робимо, а від того, що робить Бог. Є обставини, які ми змінити не можемо. Цікаво, що заповіді блаженства на певному етапі сприймали через призму чеснот. Церкви прочитували їх як шлях, який веде людину до стосунків з Богом. А вже в ХІХ-ХХ століттях біблісти почали говорити про те, що вбогі духом ― ті люди, які очікують Божої справедливості. І вже після 60-х почали говорити про цілісність духовного, матеріального і соціального.

Третє ― сучасна релевантність цих заповідей. Українська традиція ― це цінність свободи, цінність відновлення справедливості, яка враховує життя всіх, і справедливості, яку ми очікуємо від Бога. Ми вводимо поняття відновлення справедливості в наше мислення навіть в умовах несправедливої війни, знищення нашого життєсвіту. Розуміємо, що ні ми, ні міжнародні інституції, ні впливові особи не можуть змінити те, що відбувається. Тому наша надія на Бога.

Євген Устінович писав про заповідь «Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнє Царство Небесне». Парадокс, за словами пана Романа Соловія, у тому, що переслідувані не виглядають щасливими, чисті серцем не завжди бачать Бога ― навпаки, вони переживають страхітливу самотність і богопокинутість. Однак є речі, які неможливо змінити зусиллями людей, хіба що особливою дією Бога. Саме воскресіння Ісуса дає нам можливість говорити про цілісність прийняття блаженства в контексті Біблії.

Євген Устінович пояснює, що більшість книг Біблії були написані в дуже складних обставинах: війна, полон, переслідування вірних, втрата близьких людей. Однак упродовж усієї історії Церкви християни знаходили в Біблії підтримку та орієнтири. Нашому поколінню це дається складно, бо ми звикли до інтерпретації, яка пасує до часів миру. Багато християнських лідерів були неготові до початку повномасштабної війни й не знали, що сказати Церкві. Але в Писанні є слова: «Для всього час і пора для кожного діла під небом. Час родити і час помирати. Час садити і час виполювати насадження. Час убивати і час лікувати. Час нищити і час будувати. Час любити і час ненавидіти. Час для війни і час для миру». Отже, для часів війни потрібен зовсім інший підхід до багатьох речей, зокрема для біблійних текстів.

― Проблема: маємо тексти, які є джерелом надії і розради, але не завжди знаємо, як тлумачити їх під час війни. І у пошуках відповідей ми пройшли через справжній лабіринт. Ми ознайомилися з питаннями рецепції, тобто історії інтерпретації різних уривків. Коли читаємо ці тексти,то завжди робимо це в оточенні інших людей, навіть якщо ми їх не бачимо, не чуємо, ніколи їх не зустрічали, більшість з них вже давно померли. Але вони на нас впливають. З усіх можливих інтерпретацій є такі, які ми полюбляємо більше, які є більш популярними, і які є менш популярними.

За словами пана Євгена, майже кожна релігійна спільнота має свою історію зловживання Писанням і набір найбільш популярних біблійних текстів, які використовуються для виправдання тих чи інших патологічних тенденцій у церковному житті. Наприклад, у сучасних російських християн одним з найулюбленіших уривків є послання до римлян: «Немає влади, яка не від Бога». Це цитата, яка нібито вимагає абсолютної покори всім забаганкам світської влади.

Для українських Церков проблемними часто бувають уривки з Нагірної проповіді, зокрема повеління не противитися злому та любити ворогів. Проблемою є необґрунтовані тлумачення, які можуть призвести до ірраціональної поведінки. Одним з найкращих засобів запобігання таким речам є зміцнення екзегетичного фундаменту. Тоді ми можемо відкидати хибні тлумачення не тому, що вони нам не подобаються, а через те, що вони суперечать вченню самого Христа. Це те, що намагалися зробити автори видання.

Тарас Дятлик писав коментар на блаженство «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Ось що він пише про примирення: «Справжнє майбутнє примирення можливе лише через глибоке покаяння кривдника і тих, хто підтримує російську агресію. Насамперед це означає визнання правди про імперську природу російської агресії та категоричну відмову від ідеології «русского міра», яка слугувала ідеологічним підґрунтям для війни. Невід'ємною частиною цього процесу має стати щире визнання права України на самовизначення та незалежність, а також безумовне визнання права на існування української культури і мови як самобутніх явищ. Такі світоглядні зміни мають супроводжуватися конкретними діями з відшкодуванням завданих збитків, а що особливо важливо, створенням надійних механізмів, які унеможливлюють повторення агресії в майбутньому. Без такого всебічного покаяння будь-які розмови про примирення залишаться порожніми деклараціями, що не ведуть до справжнього миру».

Пан Тарас каже, що писати про миротворчість в часі війни просто, адже в Біблії вже є відповіді на всі питання. Однак є ще власний досвід, який впливає на наше сприйняття. Автор створив чотири варіанти тексту про це блаженство.

― Перший був написаний до 6 липня 2024-го року. Тоді на Херсонському напрямку росіяни смертельно поранили мого брата. Коли я повернувся до чернетки після перебування брата в лікарні, в реанімації, його смерті, поховання, проживання горя, то вона була абсолютно неактуальна. Моє розуміння миротворчості, профільтроване через особистий досвід, змінилося. Друга версія тексту була дуже агресивною та радикальною не тільки щодо тих християн в Росії, хто підтримує російську агресію, але й щодо тих, хто вважає, що треба жити дружно. Третю версію я намагався зробити максимально миролюбною. А четверта, фінальна, ― з акцентом на справедливий мир, як те, чого має досягати Церква. Ми говоримо, що досягаємо святості, хоча не досягнемо її на Землі. Так само зі справедливим миром ― його як такого не буде на Землі, але це частина нашого свячення.

Чому важливо прагнути саме справедливого миру? Бо якщо прагнемо просто миру, то маємо закликати Бога та диявола примиритися. Праця над розділом «Блаженні миротворці» для мене відкрила, що українське богослов'я пишеться не тільки чорнилом, але й кров'ю, сльозами тих, хто втратив своїх рідних, зниклих безвісти в російському полоні, хто втратив житло, втратив країну, втратив майбутнє, змушений був виїхати. І для нас це не просто слова, не просто теорії, це проживання в найглибшому екзистенційному значенні.

Тарас Дятлик ділиться п'ятьма закликами. Перший заклик до Західної Церкви: подорослішати і деромантизувати миротворчість. Незважаючи на те, що Каїн і Авель обоє мали гріховну природу, Каїн ― агресор, Авель ― жертва.

Другий заклик до російської церкви: спроба створити імперію однієї мови ― це повстання проти Святого Духа і повторення Вавилонської вежі. Кожна молитва за «побєду русского міра» ― це хула на Святого Духа, бо таким чином віруючий благословляє те, що Бог проклинає, те, чому Бог не дозволив трапитись. Мир має бути перед престолом Божим, який оточений представниками з різних рас, етносів, націй, мов, а не на основі знищення чиєїсь ідентичності.

Третій заклик до Української Церкви: взяти на себе роль Марії та Івана перед Христом. Український народ розіп'ятий. Де Церква перед цим розп'ятим українським народом: на боці тих, хто розпинає, чи на боці тих, хто очікує воскресіння?

Четвертий заклик до української діаспори: Бог дав можливість жити в свободі, в кращому місці не для того, щоб забути, а для того, щоб взяти відповідальність за пам'ять. Естер навіть будучи дружиною імператора пам'ятала про свою ідентичність і про свій народ.

Останній заклик до богословської освіти: думати, чи ми готуємо випускників для того світу, якого вже немає, чи намагаємось розпізнати новий світ і радикально змінити наші програми і направленість практичного застосування.

Станіслав Степанченко писав розділ «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Як поєднати лагідність і бажання втримати землю, яку намагаються забрати?

― Хто такі лагідні взагалі? Чому саме лагідним така нагорода ― земля? У Старому та Новому Заповіті слово «лагідність» має різні семантичні відтінки. Є лагідність як настанова, яку Ісус дав Своїм учням. Тобто, щоб увійти в Царство Боже, треба продемонструвати певні чесноти. Другий варіант інтерпретації цього тексту полягає в тому, що лагідність має проєктуватись на Бога ― тобто це смирення перед Ним. Третє розуміння слова «лагідний» полягає в тому, що автори деяких коментарів прочитують його виключно через призму Євангелія від Матвія, де це слово вжите лише щодо Ісуса. Тут лагідність ― те, в чому треба наслідувати Христа. Четверта інтерпретація: лагідність ― це соціальне становище. Лагідний ― це пригноблений. Ця версія підтверджується біблійними текстами. Більшість варіантів входження слова лагідний пов'язані з насильним пригнобленням одного народу іншим. Навіть новозавітня Церква, змістивши акцент зі земного розуміння на духовний, не зняла напруги.

Ми, українці, зараз лагідні. Наразі ми демонструємо лагідність не активно, а пасивно через російсько-українську війну ― робимо те, що в наших силах, але можемо впоратися зараз з велетенським ворогом. У контексті цього блаженства ми в позиції лагідних ― пригноблених. Чи справді ми отримаємо землю і закінчиться гноблення, як це бувало в історії? Чи землею вже буде Царство Боже?

Іван Русин, ректор Української євангельської теологічної семінарії, писав розділ під назвою «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться». За його словами, весь текст Матвія ― місійний. Він має прямий стосунок до неспровокованої агресії Російської Федерації проти України.

― Праведність, яка не плекає соціальну справедливість, не є праведністю. Праведність, яка не говорить правду, не бореться за неї і навіть не готова постраждати за неї, не є праведністю. Принаймні в тому контексті, який подає Матвій. Ісус через проголошення нової реальності Царства Бога запрошує долучитися до руху радикальної праведності. Дещо наївної, геть не прагматичної з погляду світу, але така праведність очікує радикальної присвяти Христові й вірності цінностям Його Царства. Питання цього тексту не в тому, чи я готовий транслювати щось про праведність, чи я готовий жити цією праведністю, а чи я готовий за неї померти. Бо саме цим закінчуються усі блаженства. Утисками і переслідуваннями.

За словами пана Івана, сатанинська агресія Росії проти України є герменевтичною і місіологічною катастрофою. Коли псевдопатріарх обумовлює підтримку війни біблійними текстами, це герменевтична катастрофа. Коли диктатор Путін цитує Євангеліє, виправдовуючи повномасштабну агресію, вбивство цивільних, дітей та інших вразливих категорій нашого населення, і церква мовчить, то це місіологічна катастрофа. Разом з цим, коли обмежуємо праведність до персональної духовності, коли ховаємося за високими еклезіологічними мурами, то створюємо середовище, в якому таке збочене богослов'я народжується, кріпне і призводить до агресії.

― Тому блаженство Ісуса Христа про голод праведності спонукає мене думати про соціальну святість, соціальну справедливість. Спонукає не тільки накладати турнікети пораненим українцям, але й піднімати голос проти агресії, проти соціальної несправедливості, проти хабарів і здирництва. І тільки в цілісному розумінні праведності, яка обов'язково містить соціальну справедливість і бореться за неї, Церква може бути спільнотою Нового Завіту ― сіллю та світлом для цього світу. Блаженства складні. Це сакральні парадокси, які викликають іронічну посмішку. Вони не спростовують наше життя. Це складний процес, який передбачає утиски, труднощі, нерозуміння, але він нашим вірним послухом Христові.

Декан Одеської богословської семінарії Віталій Станкевич, поділився роздумами про блаженство «Блаженні милосердні, бо помилувані будуть». Він пише: «Милосердя ― невід'ємна і необхідна частина реальності в житті тих віруючих, котрі були мобілізовані захищати Батьківщину від російської агресії. Країна, як політична і соціальна одиниця, потребує, щоб до неї було проявлене милосердя. Адже захищати державу мають кадрові військові, тому служба у Збройних Силах України через мобілізацію ― це прояв милосердя».

Війна Росії проти України екзистенційна: неможливо, щоб вона закінчилася, а Україна й Росія існували в тому вигляді, який мали до. Для багатьох християн активна військова служба є викликом. Ще одним викликом є не втратити людяність уході жорстоких бойових дій. Як ці речі можуть поєднуватися з милосердям, про яке говорить Христос?

― Нагірна проповідь ― дуже резонансний для нас текст, враховуючи обставини війни. Нам подобається милосердний Бог. Але одна справа захоплюватися Ним, а інша ― самому бути милосердним. Як кажуть в Одесі, це дві великі різниці.

Я би виділив дві інтерпретації цього блаженства: будьте милосердними і Бог вас помилує; або ж ви милосердні, тому що вже помилувані. Про милосердя в Біблії написано багато: Бог милосердний і Він очікує проявлення милосердя від своїх послідовників.

За словами автора, Євангелія від Матвія ― пам'ятник Божому милосердю. Кожен уривок свідчить про милосердя Ісуса. Коли говоримо про блаженство милосердя, можемо назвати його еталоном етики та моральної теології, воно було наріжним у контексті заклику до проощення, добрих справ і соціальної турботи. Та й в українській літературі практично немає творів, які не мали б героїв, що проявляють милосердя. Це та чеснота, яка дійсно є в нашому етосі

― Найскладніше для мене говорити про милосердя і виклики російсько-української війни. Ми захоплюємося милосердям героїв Старого Завіту, Ісусом, діяннями апостолів. Нам це імпонує. Але інша справа бути тими, від кого Бог очікує милосердя сьогодні. Слово «милосердя» включає прощення, милостиню, добрі діла, соціальну турботу. Сторона агресора називає євангельських християн занадто агресивними. Але я думаю, проблеми з милосердям точно є в росіян. Ми можемо спостерегти це під час обміну полоненими: кожен наш воїн втрачає 20-40% маси тіла, вони скалічені й побиті. Коли російські військові повертаються з українського полону, відчуття, ніби вони їдуть з курорту. Це говорить про те, що український народ непогано складає іспит на милосердя. Ми мобілізовані, налаштовані до волонтерства, приймаємо переселенців, допомагаємо всім людям, яким ми нічого не винні.

Звичайно, в кожного є особисті виклики, пов'язані з милосердям. Є особистий ворог, є національний, політичний тощо. Ми, з одного боку, справляємося. Але є те, що нам ще невідоме, що нас ще чекає. Війна продовжується і стає все жорсткішою. Викликів проявлення милосердя буде ще дуже багато.

Віталій Станкевич у своїй праці робить чотири висновки:

1. Милосердя ідентифікує послідовників Яхве. Якщо хочемо бути схожими до нашого Господа, маємо проявляти милосердя.
2. Милосердя ― добровільна справа, добровільний вибір. Я не можу змусити когось виявляти милосердя, як і хтось мене.
3. Милосердя є цілющими ліками в часи страждань. Нам легше проходити через страждання, коли ми допомагаємо тим, хто також страждає. Ми самі потребуємо проявлення милості, доброти, закінчення цієї війни, але в цих стражданнях також проявляємо милосердя.
4. У милосерді потрібні мудрість і поміркованість. Ми, на жаль, не можемо всім допомогти, всіх врятувати.

Федір Райчинець, один з пасторів церкви ЄХБ у Бучі, писав розділ «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога». Він вважає, що в Новому Заповіті насправді нічого нового немає ― це переосмислене через певні обставини тлумачення того, що вже було відкрите в Старому Заповіті. Блаженство, над яким роздумував пан Федір, містить суперечності. Наприклад, люди, «чисті серцем». У той же час у Біблії йдеться про те, що людське серце зіпсоване. Що тоді мається на увазі під «чистим»? Друге твердження каже, що людина має можливість побачити Бога. Біблія ж твердить, що ніхто ніколи Бога не бачив.

― Третя точка, на якій я концентрувався, це те, що блаженства розкриваються в Євангелії від Матвія, це початок вчення. А підсумок ми отримуємо в 25-му розділі, де Ісус повертається у славі Своїй, але вже не як слуга, а як суддя, що судитиме тих, хто діяв несправедливо в цьому світі. У своєму вченні Христос ототожнює Себе з нужденними. Тому я приходжу до висновку, що блаженні чисті серцем ― це ті люди які здатні розгледіти у внутрішньому Бога й послужити Йому.

Сергій Бермас писав про блаженство «Блаженні, хто плаче, бо вони будуть утішені».

Вагому роль у роботі над книжкою відіграла літературна консультантка й літературна редакторка, кандидатка історичних наук Ліна Бородинська. Вона допомогла авторам знайти зв'язки біблійних текстів і української літератури, мистецтва.

― Вихід книги для мене знаменує дві потужні тенденції у всій протестантській спільноті. Перша ― початок національної ідентифікації протестантської спільноти. Бачимо в цій богословській праці намагання мислити себе не просто християнами, які осмислюють біблійний текст, а ще й українцями. Це те, що націлює Церкву на прийняття своєї не лише християнської ідентичності, але ще й національної. Автори намагалися скористатися нашим народним набутком. Звісно, на кожному позначилося проживання викликів, пов'язаних з війною. Але важливо також зазирнути в минуле й побачити, які моделі виживання й творчості в надзвичайно складних умовах виробила наша національна спільнота. Біблійний досвід і досвід нашого народу ― це подвійна сила.

Ще одна тенденція, про яку говорить пані Ліна, ― подолання синдрому меншовартості. Раніше ми пов'язували його з російською культурою, нашим радянським і ще навіть імперським колоніальним минулим. Сьогодні ми не спрямовуємо на Росію жодних захоплених поглядів. І не варто спрямовувати їх на Захід ― тоді меншовартість нікуди не зникає.

― Перед авторами постало питання: якщо ми запропонуємо український погляд на осмислення біблійних текстів, чи будемо цікавими для Заходу? Адже ця книжка перекладена англійською мовою і презентує українську думку, український погляд всьому світові. Я тішуся, що ми долаємо синдром меншовартості, наважуємося заговорити не просто українською мовою не лише в буквальному розумінні, а й у символічному: українськими сенсами, українським досвідом не лише до українців, а й до будь-яких інших читачів. І саме цим ми цікаві світові.