За чи проти доктрини «справедливої війни». Полеміка, яка розколює навіть Церкву
Про те, як Лев проповідує мир — як особистий вибір, що може сягати аж до мучеництва, і як публічний вибір, який передбачає право, а для держави — обов’язок, захищати свободу і життя навіть зі зброєю в руках, — «Settimo Cielo» писав ще 12 січня. У тій публікації, серед інших, було процитовано Флавіо Феліче, професора історії політичних доктрин Папського Латеранського університету, на підтримку цих двох шляхів до миру.
Але професор Даніеле Меноцці, колишній викладач сучасної історії у школі Normale Superiore Пізи й автор ґрунтовного тому саме про «Церкву, мир і війну у ХХ столітті», одразу заперечив таке тлумачення вчення Папи Лева, приписавши його «непохитним прихильникам ідеології “справедливої війни”». Натомість він стверджував — у руслі того, що проповідував Папа Франциск, — що «війна завжди є помилкою», а отже, і доктрина «справедливої війни» більше не витримує критики.
На думку Меноцці, сьогодні радше слід просувати «педагогіку ненасильства», яка виховувала б здатність «відповідати на зло несправедливості, не вдаючись до зла зброї», ніби саме надмірна любов до зброї та війни є тією хворобою, від якої потрібно вилікувати суспільство і самих вірних Церкви.
Тим часом усі опитування одностайно вказують — особливо в Італії — на панівний настрій, цілковито протилежний войовничості. Професор Ернесто Галлі делла Лоджа, колишній ординарний професор політичної історії в Університеті Перуджі, назвав цей настрій «синдромом беззбройного» і ґрунтовно розкритикував його в редакційній статті в «Corriere della Sera» від 4 травня.
Кількома днями раніше, також у «Corriere», інший авторитетний дослідник, Анджело Панеб’янко, ординарний професор політичної науки Болонського університету, теж звернув увагу на цей поширений настрій і вказав на його серйозні обмеження в редакційній статті під назвою «Захищатися, щоб мати мир». Стаття завершувалася закликом до Церкви «допомогти італійцям» «позбутися пацифістських алібі та небезпечних ідеологій».
Саме з цього заклику Панеб’янко виходить коментар, опублікований нижче. Його автор — ще один провідний дослідник, Серджо Белардінеллі, професор соціології культурних процесів Болонського університету та науковий координатор Комітету культурного проєкту Італійської єпископської конференції в роки, коли її головою був кардинал Камілло Руїні.
Белардінеллі також цитує інший коментар, опублікований 1 травня в «Corriere», автором якого є Андреа Ріккарді, засновник і глава Спільноти святого Еґідія. За словами Ріккарді, Папа Франциск мав рацію, коли казав, що «сьогодні дуже важко підтримувати раціональні критерії, вироблені в інші століття, щоб говорити про можливу “справедливу війну”».
Пацифізм Ріккарді є тим самим пацифізмом, який живить Італійську єпископську конференцію, очолювану кардиналом Маттео Дзуппі, також членом Спільноти святого Еґідія. До цього ж кола належить і нещодавня позиція проти виробників і торговців зброєю, висловлена кардиналом і богословом Роберто Реполе, архиєпископом Турина і колишнім президентом Італійської богословської асоціації; його Белардінеллі також полемічно згадує.
Його коментар, окрім «Settimo Cielo», сьогодні виходить також у щоденній газеті «Il Foglio».
---
«Обов’язок кожного суспільства захищатися, якщо потрібно — навіть зі зброєю»
Серджо Белардінеллі
У «Corriere della Sera» за вівторок, 28 квітня, Анджело Панеб’янко звернувся зі своєрідним закликом до всіх італійських політичних сил — щоб вони зрозуміли важливість тези: «захищатися, щоб мати мир».
У міжнародній ситуації, дедалі більше позначеній війною, дивно й драматично, що наша політична еліта, замість серйозно взятися за проблему військової оборони країни, обмежується тим, що намагається її відігнати від себе, делегуючи її — залежно від зручності — то ООН, то Європі, то НАТО, цинічно залишаючи за собою лише любов до миру, ніби цього достатньо, щоб захистити нас від можливих агресорів. Це дуже погана громадянська педагогіка: хоч вона й прикрита благородними ідеалами, насправді вона живить страх серед громадян і залишає країну беззахисною — не лише у військовому, а й у культурному сенсі.
Саме через цю загальну розгубленість, гадаю, Панеб’янко в завершальній частині своєї редакційної статті звертається безпосередньо до Церкви.
«Церква, — пише він, — може багато зробити, щоб допомогти італійцям, наляканим і розгубленим, не ховати голову в пісок, а набути більшого усвідомлення ризиків, на які нинішні часи наражають усіх. Так, ми живемо в значною мірою секуляризованому суспільстві. Але це не скасовує того факту, що Церква для багатьох італійців залишається надзвичайно важливим моральним орієнтиром. Вкрай важливо, щоб італійські єпископи, справедливо закликаючи до миру, допомогли італійцям зрозуміти: немає суперечності між бажанням миру і захистом від потенційних небезпек; немає суперечності між збереженням мирної постави, зовсім не агресивної щодо будь-кого, і водночас визнанням не права, а обов’язку урядів робити все, що в їхній силі, щоб захистити свої країни від можливої чужої агресії. Якщо правильним є діагноз тих, хто вважає, що небезпеки зростатимуть, а не зменшуватимуться, то потрібно допомогти італійцям це усвідомити. А це означає передусім позбутися алібі та небезпечних ідеологій».
Я вважаю, що Італійська Церква повинна без зволікання прийняти цей заклик, хоча б тому, що він дає їй чудову нагоду ще раз підтвердити те, що Папа Лев XIV нагадав у сам день свого обрання: мир, про який говорить Церква, — це мир Ісуса, а не мир численних пацифізмів, які, можливо й несвідомо, сприяють сіянню страху, а часто й ненависті в суспільстві.
Зрозуміло, йдеться не про те, щоб легітимізувати політичну дію будь-кого, і не про те, щоб просто ще раз підтвердити чинність тисячолітньої доктрини справедливої війни. Як підкреслив Андреа Ріккарді у «Corriere della Sera» від 1 травня, ніщо не забороняє оновити цю доктрину з огляду на те, чим стали сучасні війни.
Але також не йдеться про те, щоб сплющити вчення Церкви до позицій, які, віддаючи шану ненасильству, зрештою заперечують священне право на захист тих, хто зазнає агресії — зазвичай найслабших. Саме це право, і лише воно, виправдовує інвестування ресурсів в озброєння. Це важливо повторити, особливо якщо ми хочемо захистити радикальність євангельського послання, не розчиняючи його в нереальності.
У світі, де, здається, більше немає меж ненаситності нахабних і сильних, слово Церкви тим більше має підноситися на захист миру і справедливості. Вона, зрештою, вже давно робить це з великою силою. Але це слово не може змішуватися з пацифізмом тих, хто, не визнаючи навіть права-обов’язку держав захищати своїх громадян, коли ворог біля воріт, голосно кричить, що купувати зброю просто аморально і що натомість слід інвестувати в охорону здоров’я та освіту.
Хто б цього не хотів? Хто не хотів би, щоб усі конфлікти розв’язувалися зброєю дипломатії? Війна жахлива, і до того ж, як підкреслив Ріккарді, у сьогоднішніх війнах більше ніхто не перемагає. Але це не аргумент проти інвестицій в оборону й безпеку; радше навпаки.
Бо існує лише один спосіб переконати нахабних і сильних у марності війни: потенційна жертва агресії має показати, що здатна захищатися — чи тому, що має належну систему оборони, чи тому, що може розраховувати на військовий союз з іншими.
Саме так, як каже Панеб’янко, було б більш ніж бажано, щоб і єпископи «допомогли зрозуміти, що немає суперечності між бажанням миру і захистом від потенційних небезпек». Це справді суперечить певній пацифістській атмосфері, яка, без сумніву, пустила коріння також у католицьких середовищах, а також у самого Ріккарді. Але саме тому потрібно внести ясність. Мир Ісуса не збігається з мовчанням зброї; він стосується передусім нашого серця і нашої здатності свідчити про нього в найрізноманітніших ситуаціях.
У своєму посланні до працівників з нагоди 1 травня архиєпископ Турина, кардинал Роберто Реполе, справедливо закликає «не звикати до жахіть війни». Однак коли, повторюючи слова Папи Лева XIV, кардинал наголошує, що недостатньо говорити про мир і що «потрібна воля перестати виробляти знаряддя руйнування і смерті», щоб Турин, «місто автомобіля», не став «містом зброї», я боюся, що він заходить на справжнє мінне поле. Я не маю жодної симпатії до торговців зброєю, але треба визнати, що дуже часто вони є єдиною надією для тих, хто зброї не має і зазнає агресії з боку тих, хто, навпаки, виробив її вдосталь.
Я добре знаю, що для християн, як свого часу наголошував також Бенедикт XVI, «ненасильство — це не просто тактична поведінка, а спосіб буття особи, постава того, хто настільки переконаний у Божій любові та Його силі, що не боїться протистояти злу самою лише зброєю любові та правди».
Але ми говоримо саме про «спосіб буття особи», а не суспільства. Християнин добре знає, що вірність Ісусові Христу може вимагати від нього пожертвувати своїм життям. Але ніколи — життям іншого. Саме тому він також уміє визнавати право-обов’язок кожного суспільства захищатися, якщо потрібно — навіть зі зброєю, роблячи все можливе, щоб до цього не дійшло. Повторити це, особливо сьогодні, безперечно могло б стати важливою послугою, зробленою для миру.
Переклад українською РІСУ
