За дочкою у монастир

02.02.2002, 13:09
”День”. - №20, 1 лютого 2002 року

Коли п’ять років тому дочка Сіми Адамівни „подалася в монашки”, це була сенсація на цілий Ратнівський район. Жодна душа не зрозуміла вродливої дівчини, яка так вчинила напередодні власного весілля. І ще більше не зрозуміли матір, котра “таку красу у монастир віддала!” Люди не хотіли знати, що доньчине рішення стало і для неї несподіваним — до цього Сімі Адамівні, як каже, добре було і без Бога, і без церкви. А через п’ять років вона й з ліку зіб’ється, скільки разів побувала у Валаамі, Оптиній Пустині, Почаєві... Від її будинку на околиці селища для багатьох волинян починається тепер дорога до православних святинь. “Чомусь ніколи не хотіла онуків”

“Человек предполагает, а Господь располагает”. П’ять років тому у селі Конище, що за три кілометри від Ратного, ховали монашку. Вона 15 літ пробула у Корецькому монастирі, а коли померла, батьки забрали у рідне село. У цьому ж селі у школі працювала і дочка Сіми Адамівни, Оксана. Велелюдний похорон, на який з’їхалося немало священиків і монашества, став подією місцевого значення. Того вечора, повернувшись додому, Оксана була незвично задумливою. А через кілька днів мати побачила, що дочка сортує вийняте з шафи придане. Одне розпорядилася продати, іншим користуватися. На німе запитання матері відповіла скупо: — Мабуть, мамо, я піду у монастир... — Я тільки запитала, що ж Ромці, (нареченому. — Авт. ) пояснить? Але Оксану весілля вже геть не цікавило... Остаточно у доньчині наміри мати повірила, коли побачила, що потихеньку розпродує книжки — так прощалася iз заповітною донедавна мрією про вступ до інституту. — У ті дні про одне Господа молила: щоб додав терпіння і сил не образитися, витримати людські наговори. Не зірватися, не сказати у відповідь поганого слова. Одні в очі називали мене дурною, інші — позаочі. Чомусь люди думають, що монастир — це суміш дурдому з тюрмою. Розумні туди, мовляв, не йдуть, а тих, що йдуть, тримають за мурами силою... Незадовго до рішення Оксани округу сколихнула подібна подія: у монастир подалася ще одна вчителька. Що про неї тільки не говорили — наче чужим людям надто заходить, хто яку дорогу і які мури собі вибирає. — Мені було її дуже шкода, і я старалася перед людьми захистити, виправдати. А якби твоя Оксана, питають, у монастир пішла, ти б якої заспівала? Пам’ятаю, тоді відказала: якби моя Оксана у монастир пішла, я б була найщасливішою матір’ю у світі, але такі, як моя донька, туди не йдуть! Маючи непросту жіночу долю, потерпала за дочку. Чомусь ніколи не хотілося швидше діждатися онуків, хоч дітей дуже люблю, легко знаходжу з ними спільну мову. Сусідка часом дорікає: бачиш, сама онуків не хоче, а моїх замучить ласками! У Ратне, до родичів, Сіма Адамівна, можна сказати, втекла з рідного села після розлучення з чоловіком. Несила було дивитися, як пропадає чоловік від горілки, і не було тому ради. З малими дітьми (дочці чотири, синові — два з половиною) жінка знайшла притулок, роботу далеко від дому, але „шпари” від сімейного життя з душі не зійшли. Лякав і лякає стиль життя нинішньої молоді, у якому розпуста займає не останнє місце. Але як не хотілося дітям кращої, ніж у неї, особистої долі, монастир для дочки навіть приснитися не міг. Вона її не відговорювала. Розуміла, що це даремно?.. Просила „не жартувати з Богом”, бо після прийняття такого рішення „вороття нема”. Більш як рік Оксана була у монастирі, а матір жодного разу не провідала. Боялася, що назад не повернеться? Матері снилися сни, у яких і вона переживала з дочкою ці душевні терзання. — Вірите, я у сні боялася, щоб вона не змінила свого рішення... Боялася не того, що люди скажуть. Що Господь скаже?! Рік Оксана прожила у монастирі просто так, допомагала сестрам по господарству. Потім була послушницею. І вже два роки сестра Ксенія є інокинею у Свято- Введенському монастирі „в городе первых советов” Іваново. Обитель спасіння Вперше монастир зблизька Серафима Адамівна Демидюк побачила у досить зрілому віці. Померли один за одним батьки, було тяжко на серці — і з’їздила у Почаїв. Скучала за дочкою — так перший раз опинилася в Іваново. Тепер же її телефон люди передають з рук у руки — вона організовує поїздки і супроводжує волинських паломників у святі місця. Кажуть, що кожен правовірний мусульманин за своє життя повинен обов’язково здійснити „хадж” — побувати у святому для кожного мусульманина місці — містах Мекка і Медина. Не менш „правовірні” християни заповнюють у великі свята храми, але небагатьох ще дорога приводить до православних святинь. — Коли ми молимося до Господа, просимо з жадібністю помочі? Коли нам тяжко, — констатує Сіма Адамівна. — Але ж нема такого, чого людина не може перенести. Як казав один старець: якщо живеш добре, благоденствуєш — з тобою Бога нема, він від тебе відмовився. Хто ж один раз побував у паломницькій поїздці — прагне повторити її знову і знову. За 11 днів паломники відвідують 10 монастирів, святі джерела — і все це місця, позначені особливою Божою милістю. Оптина Пустинь, Шамардіно, Дивеєво, Валаам... А Пюхтиця, що в Естонії? Кажуть, що тут 400 років тому з’явилася в людському образі Божа Мати. Благочестивим і нині вона показується на доріжці від монастиря до святого джерела у вигляді чернички. Часто люди їдуть як екскурсанти, а ось повертаються вже паломниками... У першу добу, буває, переодягаються по кілька разів, до кожної служби, вимагають подати їм комфортні номери і душ по кілька разів на день. Але згодом тілесні потреби, гіперболізовані у звичайному житті, відступають перед тим, що отримує людська душа у святому місці. Тяготи дороги відчуваються лише до першого монастиря. Повертаються й зустрічаються потім паломники, як рідніші за рідних. За свою жертовну й нелегку працю Сіма Адамівна не отримує ні копійки. Так сказав афонський старець, який і благословив на це послушання. В автобусі вона й сидить не у м’якому кріслі, як інші, а на табуреточці у проході. Усе витримує „з Божої милості”. Ми її застали знову „на чемоданах”. Куток кімнати заповнений сумками і мішками з гостинцями, які мати інокині Ксенії приготувала для Свято-Введенського монастиря. Люди допомогли заготовити лікарськi трави, насушили яблук, груш. Везла ще цибулю, бо минулого літа згоріли в монастирі корівник, склади з продуктами. І... подушечку для дочки. Напевне ж, інокиня Ксенія не спить на голому матраці, але таке вже мамине серце... Взявши відпустку за основним місцем роботи, нині на відбудові монастиря трудиться і син Микола. Коли сестра пішла в монастир, він теж — як чужі люди — не зрозумів ні її вибору, ні материного ставлення до нього. Але так сталося (на все воля Божа?), що у монастирі Оксана зустріла схимника, отця Олексія. Сам він родом з Ратнівського ж району, із села Велимче, був ченцем Милецького монастиря, долею випадку врятувався, коли фашисти знищили у Мильцях майже всіх ченців. Жив потім в Одесі (і був духівником світової знаменитості — окуліста Філатова. — Авт. ), в інших місцях, а помер у Свято-Введенському монастирі в Іваново. Тепер труна з його тілом, як і передбачав за життя отець Олексій, повернулася у Милецький монастир, й вже до неї їдуть паломники... І саме цей схимник сказав сестрі Ксенії, що настане час, коли і брат, і батько до неї приїдуть. — Та син, як не захоче, і на грядки не вийде! — дивувалася мати, хоч знала, що схимник не помиляється. Вона не тримає ілюзій з приводу життя у монастирі і цитує оптинського старця Амвросія: „Якби люди знали, як важко у монастирі, туди б ніхто не ішов. Але якби знали, яка за це буде нагорода, усі б пішли!” За монастирськими мурами від житейських проблем не заховаєшся. Втім, які такі проблеми були у її Оксани?.. Інокиня Ксенія, маючи талант до кулінарства, найчастіше виконує послушання на кухні, але так само сумлінно працює й на городі чи фермі. Мати хвалиться, що дочка придумала таку закваску, що випікає хліб без дріжджів. Він тоді корисніший, а який смачний! І бачили б ви (як бачили ми на фото), який королівський торт спекла вона для однієї монастирської оказії... Минулого літа інокиня Ксенія вперше за понад п’ять років приїхала у Ратне. Побачивши її, колишні подружки боялися підходити, переходили на інший бік вулиці. Одна насмілилася, поспілкувалася — довго дивувалася, що вона така ж, як колись. А мені з розповіді Сіми Адамівни здалося, що і дочка, і вона сама тільки тепер і жити почали, змиривши душі свої з дійсністю. Бо, як каже мати, „під кінець світу враг не буде боятися ні хреста, ні посла, ні молитви, — однієї смиренності”.
http://www.day.kiev.ua/43436/