За крок від червоного Інферно або проект "Московський Ватикан"

15 травня 1943 рору Сталін розпустив Комуністичний інтернаціонал. Ця колись всесвітня революційно-шпигунська структура, що складалася з полум'яних борців за всесвітню революцію, в кінці 30-х перетворилась на бюрократичну машину із відставних партлідерів та "розкритих" і непридатних для роботи колишніх диверсантів. Шпигунством вже давно займались професіонали, а не аскетичні фанатики комуністичної віри. Тож Комінтерн відслужив свою службу комунізму, а до того ж став надто дратівливим фактором для тимчасових союзників Сталіна по антигітлерівській коаліції.

Союзники сприйняли цей крок Сталіна як доказ його спроб лібералізувати своє ставлення щодо Заходу, а деякі з західних політиків навіть проголосили, що Сталін остаточно відмовився від спроб підірвати зсередини капіталістичні країни та розповсюдити комунізм на весь світ. Наївні капіталісти.

5 червня 1943 р. Сталін підписав таємну постанову ДКО «Про затвердження заходів з поліпшення зарубіжної роботи розвідувальних органів СРСР», в якій релігійні організації були віднесені до сфери діяльності радянської зовнішньої розвідки. Цей документ став початком різкої зміни у взаємовідносинах радянської держави із Церквою. Від політики знищення Сталін перейшов до політики використання православних єрархів та християнської віри в своїх інтересах.

Через три місяці, 8 вересня 1943 року, перед Тегеранською конференцією із союзниками (28 листопада — 1 грудня 1943 року), Сталін зробив ще один крок, який Заходом був сприйнятий теж дуже прихильно. Поодинокі все ще живі єпископи розчавленої та перетвореної в "табірну пилюку" Російської Православної Церкви були витягнені з ГУЛАГу та заслань, зібрані в Синод та "обрали", під пильним оком держбезпеки НКВС, нового "Патріарха Московського та всієї Русі" — 76-річного і так вже місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Московського і Коломенського Сергія (Івана Миколайовича Страгородського). Сергій був лідером крила РПЦ ("сергіянці"), яке ще з 1927 року обрали шлях всебічної лояльності радянській владі в обмін на збереження формального існування РПЦ як такої.

Всі, хто стикався з тоталітарною більшовицькою системою, розуміли, що відновлена РПЦ з такою невідміненою тяжкою ношею минулого за плечима, з державною антирелігійною пропагандою, з десятками тисяч загиблими в таборах чи розстріляними священниками, зі сплюндрованими храмами та знищеним адміністративним апаратом, не може не бути інфільтрована агентами держбезпеки, або, принаймні зломленими в таборах та завербованими НКВС людьми. Характерним епізодом при початку "відновлення" роботи РПЦ було те, що Патріарх Сергій відправив радянському урядові ходатайство про амністію 25 єрархів Церкви, які би знадобились для організації церковної праці, але офіційно перебували чи в тюрмі, чи на засланні. Виявилось, що з цього списку живим залишався тільки один, інші на той момент були вже або порозстрілювані, або померли в таборах. До того ж існував ще один "нюанс". 14 вересня при Кабінеті міністрів Сталіним був створена "Рада у справах Російської православної церкви" під керівництвом кадрового офіцера НКВС Георгія Карпова. Рада стала державним куратором, а фактично безпосереднім керівництвом РПЦ у всіх його справах, від фінансових та матеріальних до зовнішньорелігійних (особливо до зовнішньорелігійних).

Але всім у цивілізованому світі так хотілось ліберальних змін в більшовицькому мороці, так хотілось, щоб все пішло на краще, що на таку, здавалося б, місцеву "угоду з дияволом" воліли не звертати уваги.

Навіть Константинопольський Патріарх, що, нагадаю, знаходився в нейтральній щодо війни, але лояльній Рейху, Туреччині, попри невдоволення МЗСу Німеччини, вже через два тижні після події визнав та благословив під час подячної екуменічної молитви обрання Патріарха Московського та поліпшення положення Російської Церкви. Обрання це, також, визнали всі інші патріархи Пентархії (Єрусалимський, Олександрійський та Антіохійський). Нагадаю, також, що Пентархія складалась з патріархій-засновниць Вселенського Православ'я, і після розмежування з Католицькою Церквою, з Римом, що займав раніше в Пентархії перше місце, п'ятою за честю патріархією була Московська, РПЦ, яка, таким чином, після визнання тих “виборів” Патріарха Московського дійсними, з тріумфом повернулась до Вселенської Православної Церкви.

Знали би патріархи чим це обернеться вже в недалекому майбутньому.

2 лютого 1945 р. на помпезно організованому Архиєрейському Соборі в Москві замість померлого Патріарха Сергія був призначено-обраний Патріархом Алексій (Симанський), митрополит Ленінградський (словосполучення вбивче — релігійний керівник в місті, переназваному на ім'я найбільшого атеїста цього режиму). Новий Патріарх, до речі, був добре знайомий з головою Ради по справах РПЦ. В кінці 30-х Карпов теж працював в Леніградській області і "відзначився" тим, що на нього була заведена карна справа за знущання (читай катування) над підслідчими.

Перемога над фашизмом в Європі принесла не тільки припинення жахів нечуваної доти війни, бойні Голокосту, жахів окупацій та багатомільйонних втрат. 1945 рік приніс ще й нечуваний зовнішній вплив комуністичного Радянського Союзу. Там, куди ступила нога радянського солдата для визволення від фашизму, прийшли, і не збиралися звідти йти національні комуністичні функціонери, виховані Комінтерном, і почали перетворювати країни Центральної Європи на сателіти Москви.

Але прийшли не тільки вони. Російська Православна Церква, зі всім своїм імперським багажем, почала повертатись теж на знов контрольовані Москвою простори. Були знову підпорядковані РПЦ православні балтійських країн, був в одностороньому порядку анульований Томос Польської Православної Церкви, наданий Константинополем в 1924 р., а Польська Церква спочатку була підпорядкована, а згодом отримала «грамоту» від РПЦ, була загарбана Православна Церква в Чехословаччині, тероризовані та підкорені комуністичним режимами та адміністративно переведені від Константинопольського до Московського «окормлення» Церкви Сербії та Румунії. Невдала спроба РПЦ підпорядкувати собі від Константинопольського Патріархату Православну Церкву Фінлядії на цьому тлі виглядала лише як невеличке непорозуміння.

Вже навесні 1945 року Московський Патріарх здійснив потужний візит по Ближньому Сходу: в Дамаск, Бейрут, Палестину та Єгипет, заручившись підтримкою представників Пентархії — Єрусалимського, Олександрійського та Антіохійського Патріархів (одночасно допомігши їм в їхній матеріальній скруті). Ще під час того візиту уважні спостерігачі звернули увагу, що перебуваючи дуже близько, Московський Патріарх не зробив навіть спроби зустрітись із Патріархом Константинопольським. В цей же період до РПЦ з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату був приєднаний Західноєвропейський екзархат митрополита Євлогія (Георгієвського), який поєднував в собі більшість російської еміграції початку ХХ століття, що стало ще одною віхою в розширенні РПЦ свого впливу.

У внутрішньому листуванні між Московським Патріархом Алексієм та своїм куратором Г. Карповим єрарх 23 січня 1946 р. костатував: «…фактичну втрату авторитету серед православного світу “Вселенським” Константинопольським Патріархатом», тому треба «вжити дієвих заходів у справі збирання в лоно Матері-Церкви ще не возз'єднаних з нею єпархій (Півн. Америка, Фінляндія, Південна Америка, Польща)». У зв'язку з чим він пропонував прийняти заходи щодо "переконання Константинопольського Патріарха Веніаміна у необхідності припинити його колишню політику щодо Російської Православної Церкви” та визнати всі ці анексії.

Скориставшись давнім конфліктом між Константинопольською Патріархією та Болгарською Православною Церквою, який призвів до довгого, більше як півстолітнього, з 1873 року, невизнання БПЦ з боку Константинополя, Російська Церква нав'язала обом сторонам посередництво в оформленні згоди в цьому конфлікті. Ніколи раніше п'ята за честю патріархія не була арбітром в справі, що стосувалась патріархії першої за честю. Це був дуже необачний прецедент, який може бути пояснений тільки неміччю Патріарха Веніаміна та сентиментами щодо Москви майбутнього патріарха, а тоді керуючого справами Константинопольської Патріархії Максима, який керував переговорами та зняттям схизми з Болгарської Православної церкви.

Вважається, що саме ці угоди 22 лютого 1945 року стали провісником для подальших широких дій Москви щодо Константинопольської Патріархії. В деяких публікаціях йдеться навіть про пряме вербування саме тоді єпископа Максима радянськими спецслужбами, хоча з аналізу подальших подій скоріше можна називати це вербуванням "агента впливу", тобто формуванням у майбутнього патріарха свого позитивного іміджу та демонстрацією своїх великих можливостей.

А можливості дійсно вражали. Навіть після закінчення війни Радянський Союз був не налаштований виводити свої війська з окупованої в 1941 році частини Ірану, і намагався в цій зоні створити азербайджанську та курдську республіки зі своїм протекторатом. Від Туреччини, яка встигла в останні місяці війни таки вступити в неї на боці антигітлерівської коаліції, Радянський Союз вимагав передання собі частини турецької Вірменії та контроль над протоками (багатовікова імперська мрія Російської імперії), або принаймні розміщення радянської воєнної бази там, що в принципі одне й теж. В Греції Сталін та Тіто озброювали та фінансувати рух комуністичних партизан проти урядово-монархічних регулярних військ та поліції, підживлюючи Грецьку Громадянську війну (1946 — жовтень 1949 рр.).

Крім цього, була ще одна обставина, що показувала наскільки великі претензії плекала РПЦ, а фактично Сталін за її спиною. РПЦ відновила нищівну, загрожувальну критику папського престолу, звинувачуючи його у фактичному співробітництві з фашизмом та Третім Рейхом. Тон цих звинувачень свідчив про те, що в риторичній антипапській пропаганді РПЦ відчуває саме себе основним рупором вселенського православ’я, що перейняла на себе антикатолицьку місію та сама себе вже бачила в ролі такого собі “антиВатикану”. Більше того, бачачи вже себе центром православ’я, Москва намірилася роздробити католицтво на автономні національні церкви, і через скликання в Москві Всесвітньої конференції християнських церков “визволити католиків світу від папізму”, тим самим очоливши все християнство світу.

Напозір зневажливе ставлення Сталіна до Папи Римського, його відоме запитання “а скільки той папа має дивізій?” можна цілком перекласти до ставлення і до Патріарха Константинопольського. Тяжко хвора стара людина, Патріарх, знаходився в Стамбулі під пильним наглядом турецьких властей, що ревно слідкували за тим, щоб він не втручався в політику, а Патріархія, що ще в 20-х роках втратила вплив в самій Туреччині через масову депортацію православних з Туреччини в Грецію, тепер втрачала вплив в Центральній Європі, захоплюваній Червоною Армією та РПЦ, і здавалось би остаточно втрачала будь-який вплив вже у самих греків через братовбивчу війну в Греції.

У цих тяжких обставинах 14 лютого 1946 року помер Патріарх Константинопольський Веніамін І. Його наступником дуже швидко, вже 20 лютого, став митрополит Халкідонський Максим V, що вже впродовж десяти років управляв Синодом в якості Великого протосинкела, і фактично виконував обов'язки Патріарха. Вже під час поховання Веніаміна Максим деякий час перебував в машині радянського генерального консула, що не залишилось непоміченим для преси. А наступна подія здійняла обурення як серед православних, так і серед тих, хто був налаштований не так прихильно до СРСР, як новообраний Патріарх. В Пасхальну ніч 1946 р. була відновлена стара традиція, що сягала часів російсько-турецьких воєн XVIII-XIX століть, за якою для перешкоджання інцидентів між стамбульськими мусульманами та православними, Патріарха під час Хресної ходи супроводжували мер Стамбула та посол Російської імперії в імперії Османській. З 1917 року ця традиція закономірно не застосовувалась, але тепер Патріарха супроводили з одного боку посол Греції в Туреччині, а з іншого — генеральний консул Радянського Союзу в Стамбулі. Цей фактичний "конвой" представника все ще атеїстичної країни став наочною демонстрацією рівня претензій Радянського Союзу та РПЦ до Константинопольського Патріархату та до православ’я загалом.

В таких найсприятливіших для Москви обставинах Сталіну залишалось хіба що офіційно оформити перетворення Московського Патріархату на аналог "Православного Комінтерну", а Вселенський Патріархат нарешті прописати в столиці "Третього Риму" — Москві.

І якщо ви думаєте, що це перебільшення, то ви помиляєтесь, якраз саме здійсненням таких планів зайнялись навколорелігійні та ідеологічні органи Радянського Союзу.

У доповідній записці Г. Карпова І. Сталіну про підсумки весняної поїздки делегації Московської Патріархії країнами Близького Сходу від 27 липня 1945 р. зазначалося: «З ініціативи Східних Патріархів у розмовах з Патріархом Алексієм було порушено питання Вселенського Собору, що не скликався з VIII століття. Усі Патріархи висловлюються за бажаність скликання Вселенського Собору та одностайно вказують на те, що Собор має відбутися у Москві. З обміну думками з цього питання між Патріархами — Собор повинен буде обрати Вселенського Патріарха і вирішити питання про перенесення центру Православ'я до Москви, причому за прикладом колишніх Вселенських Соборів, які збиралися, хоча і з ініціативи представників Церков, але не Церквами, а державами, і цей Собор має бути скликаний таким самим порядком. У зв'язку з цим Патріарх Єрусалимський Тимофій висловив думку, що було б жестом виняткової політичної та церковної важливості, якби російський уряд проявив ініціативу і пішов би назустріч цим бажанням влаштувати Вселенський Собор у Москві». Звісно, що тут Карпов вклав в уста Патріархів саме те, що хотів почути Сталін, але записка в той же час свідчить, що вже в 1945 році з Патріархами були проведені бесіди з приводу цих планів, і волею, а скоріше неволею, вони пристали на цю сталінську ідею — ідею створення “Червоного Ватикану” під орудою комуністичної влади.

Тож на такому загальному фоні, коли комуністичне майбутнє було ймовірне і в Італії, і у Франції, а в Греції бої між комуністами та монархістами відбувались навіть в Афінах, якщо би Вселенський Православний Собор відбувся в Москві саме тоді, дуже ймовірно, що в результаті постав би Вселенський Московський Патріархат, за яким височів би Сталін в якості ще й всесвітнього православного диктатора.

Але, слава Богу, для проведення настільки грандіозного заходу потрібен був час, навіть в такій супертоталітарній країні, як СРСР. Час, що пішов на організацію собору в Москві, дав можливість протверезіти тим, хто з переляку був готовий на все, переконатись в початку репресій проти священства в підконтрольних Сталіну країнах Центральної Європи, розпочати заходи, направлені на протидію всебічному наступу комунізму на всіх фронтах, включаючи тепер і православний.

Фактично саме зрив наміченого тріумфу Сталіна в православ’ї, наряду зі знаменитою Фултінівською промовою Вінстона Черчілля 5 травня 1946 року, можна назвати першою сутичкою майбутньої “холодної війни” між Заходом та радянським, тепер вже блоком держав.

Однією з проблем, що постали перед антикомуністичним політикумом та вселенським непідсталінським православ’ям, як не дивно, була фігура самого новообраного Вселенського Патріарха. Максим V (Максімос Вапортзіс), був досвідченим адміністратором Патріархії, і, фактично керував її справами весь час 2СВ через старечу немічність та хвороби Патріарха Веніяміна.

Дуже швидке обрання (на другий день після поховання Веніаміна) Максима на патріаршество якраз і пояснюється з одного боку і так фактичним його керівництвом Патріархією, а з іншого боку небажанням давати можливість Сталіну скористатись періодом невизначеності з патріархом для проведення або свого кандидата, або, взагалі, постанови питання про переїзд Вселенського Патріарха до Москви (такий варіант Сталін теж обговорював з Г. Карповим).

Патріарх Максим вибрав для себе дуже хитку позицію балансування між протиборчими силами, як в питаннях непротидії анексії центральноєвропейського православ’я, так і в питанні щодо сторін Громадянської війни в Греції, так і не прийнявши жодну з них, та, навіть не відлучивши грецьких комуністів від Церкви, на чому наполягали грецькі монархісти та медіа. Після критики своїх ліберальних поглядів та своєї “комуністичної Пасхи 1946 року”, Максим заявив про хворобу і відбув зі Стамбулу, ніби на лікування в Грецію, в Афіни. Зрозуміло, що обидві сторони протистояння залишилися невдоволені такою невизначеністю Патріарха. Натомість він закликав грецький народ припинити «братовбивче бичування» і спробувати любов'ю залікувати посіяну ненависть. Прагнення ж Москви залучити або самого Патріарха, або його представника до підготовки та скликання Вселенського Собору він всякими силами старався “не помічати”.

А Собор за задумом його справжніх організаторів — радянського керівництва, мав бути воістину грандіозним. Окрім першоєрархів Російської, Сербської, Грузинської, Болгарської, Грецької, Фінляндської, Румунської, Патріархів Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської Церков повинні були бути присутніми католікос Вірмено-Григоріанської Церкви, глави Англіканської та Коптської Церков, Сирійсько-Халдейської Церкви, глави Рад Протестантської та Методистської Церков, представники старообрядних Церков різного спрямування, старокатоликів, євангелічних християн та члени Всесвітнього союзу баптистів.

Причому прямо в ході цього собору було намічено або зразу приєднати, або ґрунтовно підготувати приєднання до Московського Ватикану вже і Вірмено-Григоріанської, і Сирійсько-Халдейської і Коптської Церков, закріпивши “перемогу православ’я” ще й такими досягненнями. Методи приєднання, ймовірно, не дуже повинні були відрізнятися від методів, переведених щодо священства Центральної Європи.

А в якості “пряника” готувалась передача подвір’їв Єрусалимській, Сербській, Антіохійській, Олександрійській та Болгарській Церквам в Москві, Києві та Ленінграді та грошові валютні “подарунки” (з п’ятьма нулями) главам Константинопольської, Кипрської, Грецької, Албанської та Сербської Церков.

Але вже навесні 1946 року Москві стало зрозуміло, що таке демонстративне ігнорування вікової традиції скликання Вселенського Собору саме з ініціативи Константинопольської Патріархії наштовхується на все більше несприйняття в єрархів зарубіжних Церков, а намагання РПЦ тематикою майбутнього Собору взяти саме політичні проблеми агресивного протистояння з Ватиканом і засудження екуменічного руху та питання практичного переносу Вселенської Патріархії до Москви, замість обговорення богословських задач, що постають у зв’язку з виникненням таких питань, призводило до охолодження ентузіазму до проведення Собору.

Тому Московський Патріарх Алексій висунув ідею проведення навесні наступного, 1947 року, не самого Собору, а Вселенської Передсоборної наради за участю голів всіх православних автокефальних Церков світу, яку, судячи з усього, він сподівався переназвати Вселенським Собором вже під час самої наради, використовуючи методи переконання незгодних де загальною риторикою, де підкупом, а де й шантажем, як це тоді ж було зроблено в Західній Україні з греко-католицьким “об’єднавчим” Собором в березні 1946 року. 26 травня 1946 року Рада міністрів СРСР затвердила це вимушене пониження статусу майбутнього всеправославного заходу, але сподіваючись все ж на подальше проведення Вселенського Собору або тут же, або в 1948 році.

Але і пониження статусу зібрання не пришвидшило його проведення, тим більше, що в діях та в переписці як близькосхідних Патріархів, так і, особливо Патріарха Константинопольського, простежуються явні ознаки елементарного затягування часу, організаційної тяганини, а то і напівприхованого саботажу. Так, щоб і не відмовитись прямо, але і не брати участь в організаційному процесі чим далі, тим більш сумнівного заходу. До того ж, цілком очікувано, антикомуністичними колами проводилась спроба ідеологічно вплинути як на “ліберала-патріарха” Максима, так і на патріархів Близького Сходу. Наприклад Патріарх Олександрійський Христофор ІІ 16 червня 1947 року зайняв “недоброзичливу позицію”, за висловом все того ж Г. Карпова, щодо московської Вселенської наради та відмовився приїхати. До цієї позиції приєднався і голова Кіпрської Церкви архиєпископ Леонтій, що вважав неправомірним скликання такого Собору поза Константинопольським Патріархатом. 3 липня 1947 року аналогічну відмову від візиту в Москву надіслав і Патріарх Єрусалимський Тимофій.

Дещо пізніше, вже в листопаді 1947 року до “антисоборного блоку патріархів” доєднався і Антіохійський Патріарх Олександр III. 14 листопада він писав московському колезі, що Східні Автокефальні Церкви не братимуть участі в нараді «з міркувань не тимчасового та минущого, але принципового характеру, бо серед грецьких духовних сфер існує думка, заснована на традиції, що така ініціатива має належати виключно Святішому Патріарху Вселенському», і що серед «згаданих духовних сфер» існує й опозиція проти проведення наради у Москві. Олександр III радив Патріарху Алексію звернутися до Вселенського Патріарха.

Каїрська газета «Фіс» в влітку 1947 року вже писала, що “радянсько-церковна нарада привласнила собі право, що належить одній лише Вселенській Патріархії”, що на заплановану в Москві зустріч “накладає свою печать безрелігійний Кремль”, внаслідок чого вона «буде, по суті, слов'янським собором із підозрілими цілями»

Тим часом Нарада, запланована на жовтень 1947 року, в січні вже мала розклад по днях, розроблені запрошення та розплановані зустрічі. В травні була розроблена програма проведення тої Наради, та представлена на затвердження, але не Патріарху Алексію, а Раді Міністрів СРСР.

Повний розгорнутий план проведення наради Г. Карпов викладав 18 червня 1947 року Й. Сталіну та В. Молотову. Саме цей день можна назвати кульмінацією всього цього дійства щодо “Червоного Ватикану”. Тут зібрались, нарешті різнонаправлені вектори із зусиль радянської розвідки, патріотично-казенних інтересів ієрархів РПЦ, мегасвітових марень самого Сталіна, зовнішньополітичних невдач для СРСР останнього часу (невдала спроба залишитися в Ірані, невдачі у війні в Греції, створення неконтрольованого Сталіним Ізраїлю — травень 1948 р., “наїзд” на Туреччину обернувся її прагненням до тісного союзу із США та в подальшому до вступу в НАТО в 1952 р., поразка в спробах комунізації Франції та Італії, розгортання блокади Західного Берліну 1948-1949 рр.) та, з іншого боку, зусиль американо-британських із східними патріархами, виведенням з-під тиску Москви “за станом здоров’я” Константинопольського Патріарха, протидії планам Кремля власне Ватикану, чисельні публікації про таку загрозу в європейських та американських газетах, а також розповсюдження інформації про репресії, ув’язнення чи зникнення священників, незгодних на радянізацію країн східної Європи, чи навіть таких, хто мав надто незалежні від комуністів погляди на те, що там відбувалось.

У результаті із Нарадою ніяк не складалось на 1947 рік. В серпні Московський Патріарх Алексій розіслав главам автокефальних Православних Церков повідомлення, що нарада з міркувань ретельнішої підготовки доповідей відкладається «орієнтовно на літо майбутнього 1948 р.». Тепер Москві потрібен був час на вмовляння “патріаршої опозиції” та подавлення публікацій про “перекоси” з розправами над священнослужителями Центральної Європи.

Для виправдання дій Москви через югославського богослова С. Троїцького було пущено в пресу таке пояснення, що вселенські дії Константинопольського Патріарха були логічними лише доти, доки існувала «ойкумена» Візантійська імперія, але після її падіння будь-які претензії Патріарха на вселенськість є атавізмом та проявом папізму. Того самого папізму, який так ревно засуджує РПЦ, одночасно керуючи підвладними їй Церквами саме виходячи з того ж принципу самовладдя. Цей аргумент тоді нікого не переконав, але використовується і досі в агітації РПЦ проти дій Вселенського православ’я.

Тоді з’явилось ще одне пояснення необхідності цієї Наради саме в 1948 році. Для РПЦ цей рік виявився святковим. Виповнювалось 500 років з моменту самочинного, без згоди Константинопольської Патріархії, обрання Помісним собором єпископів Московії рязанського митрополита Іону митрополитом “Київським та всєя Русі”. Для РПЦ та Сталіна дата була дуже суттєвою та символічною, яку звісно, вирішили святкувати урочисто та по можливості завершити її святкування проголошенням для Московської патріархії титулу Вселенська на цьому Соборі-Нараді.

От тільки вузьконаціональна гордість РПЦ та “вєлікороса” Сталіна тут входила в протиріччя з канонами, звичаями та правилами Вселенського Православ’я, яке вважало ту подію не досягненням, а порушенням церковної єрархії та впаданням в схизму — розкол самоуправства. А святкування тої події — актом неповаги до авторитету Всесвітнього Православ’я.

Тож для єрархів Вселенського Православ’я з’явилась ще одна нагода для зменшення пафосу тої Наради, а для організаторів — привід наполягати на її проведенні саме в цей рік.

В результаті за пів року ситуація для РПЦ тільки погіршилась. Кардинально змінилась риторика. Мови вже ні про який статус “вселенськості” не було в помині, про Всеправославний Собор не згадували, тільки про Нараду, і тут про необхідність лишень скріпити навколо себе хоч би тих, хто і так перебував підконтрольним РПЦ.

13 лютого 1948 р. Рада у справах РПЦ доповідала в радянський уряд, що в сучасних міжнародних обставинах набуває важливості завдання зберегти «єдність, що склалася серед Православних Церков країн нової демократії шляхом більш тісного згуртування їх навколо Російської Православної Церкви». А в доповідній записці Г. Карпова К. Ворошилову від 9 травня 1948 р. уточнювалося, що «Московська церковна нарада матиме значення як демонстрація згуртування більшості православних церков у справі підтримки антиімперіалістичних демократичних сил у їх боротьбі проти паліїв нової війни». Зауважимо, що нова лексика відобразила наступ важливого етапу у зовнішньополітичній діяльності Російської Церква, пов'язана з боротьбою за мир.

З 8 по 18 липня 1948 р. Нарада у Москві таки відбулась. Зовні вона була досить представницькою, зібравши делегатів від 10 автокефальних Церков із 13 існуючих. Однак із чотирьох східних Патріархів не приїхав жоден. Митрополит Емеський Олександр представляв Олександрійського та Антіохійського Патріархів. Дві делегації — від Константинопольської Вселенської церкви на чолі з екзархом з Європі митрополитом Фіатирським Германом та від Грецької (Елладської) Церкви на чолі з митрополитом Пилипійським Хризостомом, прибули лише на урочистості з нагоди 500-річчя автокефалії РПЦ і в подальшій роботі наради не брали участь. Стало очевидно, що привести світове православ'я «під крило» Російської Церкви не вдасться.

Явну невдачу господарі постаралися компенсувати масштабом та помпезністю московської зустрічі. Три московські храми було передано для подвір'їв Антіохійської, Болгарської та Сербській Церквам. За традицією гостям було надано можливість відвідати столичні музеї, театри та виставки. 16 липня у Великій залі консерваторії ім. П.І. Чайковського відбувся Духовний концерт Державного симфонічного оркестру. Зарубіжні єрархи брали активну участь у проведенні богослужінь у столичних храмах. Після закінчення наради делегації роз'їхалися на екскурсії країною у Ленінград, Київ, Тбілісі.

Фактично було вирішено хіба що завдання-мінімум: створено регіонально обмежений східноєвропейський блок Православних Церков під керівництвом РПЦ. Його базовими документами є одноголосно прийняті «Звернення до Християн усього світу», спрямоване проти Папи Римського та Америки як «гнізда протестантизму», та постанови «Ватикан та Православна Церква», «Екуменічний рух і Православна Церква». Ці та інші документи Наради (у тому числі — «Про англіканську єрархію», «Про церковний календар»), були розглянуті в контексті сучасної полеміки про ставлення православ'я до інослав'я, включаючи екуменізм, зберігають актуальність для РПЦ і в наші дні.

Так закінчилась найперспективніша для РПЦ спроба нав’язати світу своє (і комуністичне, заодно) бачення подальшої долі світового православ’я. Судячи з явного охолодження до свого ставленика Карпова, Сталін був дуже розчарований цим фіаско, але спроб через православ’я і далі впливати на міжнародну політику (частково виконуючи роль Комінтерну) РПЦ не припиняла і надалі. Тема “боротьби за мир” через участь в міжнародних конференціях “припала до душі” так, що РПЦ в подальшому навіть погодилась на ненависні їй спочатку теми екуменізму. Активно працюючи в таких міжнародних загальорелігійних організаціях, як Всесвітня Рада Церков (що була створена якраз в тому в липні 1948 року), та “заходячи” в їх керівні органи, єрархи РПЦ сумлінно продовжували служити і православ’ю, і, одночасно, на користь КГБ, та виконувати прямі шпигунські завдання. В 90-ті роки, після краху радянської системи, світ із подивом дізнався про засилля в таких організаціях РПЦ-шних священників в погонах.

Патріарх Константинопольський Максим, що відзначився неоднозначною позицією в цій справі, до 1948 року перебував “під лікарняним наглядом”, фактично відстороненим від справ Патріархії, а після закінчення всіх тих подій, 18 жовтня, Синодом був відправлений у відставку “за станом здоров’я”, причому за натяками преси, той “стан” був пов’язаний саме із психічним здоров’ям Патріарха. Постфактум з’ясувалось, що мова йшла саме про діагностування у нього шизофренії, яку він, тим не менше, до кінця життя заперечував, та вважав політично мотивованим діагнозом. Максим був призначений титулярним митрополитом Ефеським (1948-1972 рр.) і залишався ним до смерті, перебуваючи в стороні від зовнішньоцерковних справ. Його місце, вперше в історії Патріархату, зайняв на той час громадянин США Нью-Йоркський архиєпископ Афінагор (Спіру), що виявився в подальшому одним з найактивніших та найавторитетніших очільників Константинопольського Патріархату ХХ століття.

Але це вже інша історія.

До всього написаного можна добавити одне порівняння. Абсолютно канонічно законна спроба Патріарха Варфоломія скликати Всеправославний Собор, торпедована РПЦ та її сателітами-васалами в 2016 році, була, серед всіх інших причин, ще й елементарною та дріб’язковою по суті помстою РПЦ-ФСБ за нищівну поразку оцього Собору-Наради 1948 року.