Зараз мої проповіді про Перемогу та про велику Любов, яка змінила Світ, — о. Сергій Дмитрієв

У 2014-го, з початком війни на Сході України, отець перейшов з Московського патріархату у тоді – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. З того часу також на фронті.

Зустрілась з ним на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого монастиря. Далі йдемо вздовж Стіни пам’яті полеглих за Україну – української Стіни плачу, на якій війна у персоналіях. Отець один із ініціаторів її встановлення.

– Свіжі квіти, – зауважую.

– Так. Їх приносять час від часу.

«У джинсах, «дутій» куртці, беретці на бік – дуже нетиповий вигляд як на православного священика», – роздумую, переходячи вимощену бруківкою вулицю. – Недарма ж його називають модний Падре». Падре, власне, псевдо.

Під’їхало авто. Отець Сергій Дмитрієв переговорив з молодим хлопцем-водієм. «Честь!» – прощаються.

Заходимо у кав’ярню неподалік – неформальний осередок ПЦУ: парафіяни монастиря вітаються з отцем.

– Отче Сергію, скажіть, будь ласка, запит на якого священика існує зараз?

– На людяного. І взагалі, в Україні запит на людяність.

Священик перепрошує, мусить відповісти на телефонний дзвінок – йдеться про випадок примусу до сексуальних стосунків молодої жінки в Збройних Силах України, якому він надав розголосу.

– Ваше ім’я має авторитет.

– Це просто комунікації. Люди часто не знають кому подзвонити.

– Ви працюєте із вимушеними переселенцями, людьми з обмеженими можливостями, сиротами, демобілізованими та їх родинами, ще й служите як військовий капелан на фронті. Як Вам вдається постійно бути серед болю?

– Там, де багато болю та страждань, там багато Любові. А звикнути до болю, як і до смерті, неможливо. Очевидно, ти можеш «ламатися». У мене є моменти, коли я відчуваю себе самотнім.

– Не дивлячись на те, що маєте таке чисельне середовище?

– Ти – для оточення, а не оточення – для тебе. Я просто це почуття самотності переживаю і йду далі. Господь тримає.

– Часто бачите смерть на фронті?

– Частіше бачу смерть ворогів на фронті – українці добре б’ються. Очевидно, наші хлопці теж гинуть. Були великі втрати. Особливо на початку війни. Для мене гірше бачити смерть ветеранів на мирній території, коли вони не дають собі раду з життям. Помирають від поранень, хворіб, складних обставин, самогубств. Як казала знайома: померти нестрашно на війні, страшно – тут виживати.

– А Ви самі боїтеся смерті?

– Уже ні. Я ріс хворобливим хлопцем і чимало разів «помирав» у лікарнях й деінде. Для мене важливий час, який є, – його не втратити, використати максимально. Мої син та донька дорослі. Хочеться щось залишити по собі. І їм теж добру згадку про себе. Тому живу. (Сміється).

– Отче, Вам завжди легко відділити людину від її гріха?

– Що значить – відділити від гріха? Це – оцінка. Не треба оцінювати людей.

Гірше, коли жінка, яка займається комерційним сексом, чесна перед собою, чи людина, яка декларує себе віруючою, є жадібною?.. У Святому Писанні написано: хто має дві сорочки, нехай поділиться однією.

У нас найчастіше обговорюють у суспільстві залежність – будь-яку – і секс. Очевидно, люди оцінюють інших для того, щоби не бачити своїх недоліків.

Я знаю військовослужбовців, які приходять на богослужіння тільки в зоні ООС, коли там служу. Однак вони – глибоко віруючі люди. До слова, деякі святі раз на рік причащалися, коли виходили з пустелі. Марія Єгипетська, наприклад.

Християнство – то спосіб життя, а не декларації. Є люди, які мають Любов і несуть її, а є ті, які не мають. Тому для мене служіння – це про людей.

– Відомий фізик Блез Паскаль говорив про привілей, даний Всевишнім, – коли стаєш причетним до змін в чиємусь житті. Відчуваєте гордість, обраність, врешті – сатисфакцію?

– По-людськи, звісно, лестить. Намагаюся уникати цього – аби не зазнатися. Тому що люди перемогли самі або ж у своїй взаємодії з Богом. Я був тільки, сказати б, «дороговказом» на їхньому шляху, поруч у моментах ухвалення ними правильних важливих рішень.

– Коли Ви служите людям у їхніх потребах, маєте на меті, щоби вони стали християнами? Підводите їх до того?

– Гадаю, люди знають, хто їм допомагає і яка моя мотивація. Цього достатньо. У притчі про милосердного самарянина, він не просив чоловіка, котрий потрапив у руки розбійників, стати самарянином (представник етнічної групи, яку євреї не визнавали одновірцями – Ред.). Більше того, він залишився юдеєм, тобто, у своєму обряді. Проте самарянин все одно допоміг.

– У Вас залишилися друзі в УПЦ МП? Спілкуєтеся з ними?

– Залишилися. З сім-вісім. Не спілкуюся.

Нещодавно заїжджав помолитися у Мгарський монастир УПЦ МП на Полтавщині. На території – орли, яструби, соколи, посаджені в клітки. Для мене це символізм. Так і людей там тримають в неволі. Ця Церква приречена на еміграцію. Як і старообрядці. Їх вже нема в Україні, хоч раніше було багато.

– Отче Сергію, на Ваш погляд, наскільки Церква має бути занурена у суспільно-політичне життя країни, будучи відділеною від держави?

– Церква – частина громадського суспільства. Це – ви, я, одним словом, спільнота. Прикметно, що з року в рік близько або понад 70% українців вважають себе віруючими. Вона покликана служити своєму народові, зберігати церковну традицію, сприяти свободі віросповідання та людській гідності… Так, приміром, українська Церква вплинула на хід подій на Майдані, призвівши до перемоги Революції. У Білорусі цього не сталося, бо там впливовий тільки Білоруський екзархат Московського патріархату. Відіграє Церква свою роль і на війні.

– У 2017 році Комісією з соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій була ухвалена Стратегія участі церков у миробудуванні. До слова, Ви, отче, також причетні до її створення. За ці роки, які практичні кроки здійснено?

До речі, цікаво було почути від одного протестантського пастора про те, що у зоні конфлікту, наприклад, у містечках, селищах, наближених до окупованих територій, за мир сприймаються часто практичні речі: допомога з продуктами харчування, ліки – для старших людей, утеплення осель… Тобто, там мир став синонімом життя. Зустрічалися з таким?

– Ще на стадії обговорення стратегії Мирослав Маринович говорив, що поки в Україні йде війна, цей документ передчасний, але він правильний.

Один зі знайомих військовослужбовців якось поділився своїми думками: якщо скажуть подати руку ополченцю, то зробить це лише для того, аби йому її відірвати… Я, як священик, не зупинятиму чоловіка в його ненависті зараз. Напевно, цитувати фільм «Апокаліпсис сьогодні» неправильно. Але засуджувати військових на війні – все одно, що штрафувати гонщиків на автомобільних перегонах за перевищення швидкості…

Що ми можемо зробити зараз? Консолідувати українське суспільство – ми все ж роз’єднані. А у нас має бути відчуття єдиного народу. І наші герої, на жаль, були роз’єднані: Скоропадський, Петлюра і Махно ворогували між собою. А Мельник та Бандера? Хлопці з ОУН-УПА на Волині розстріляли своїх командирів – на зборах…Навіть, коли я приходжу до своїх на фронті, а ті мені кажуть, яка найкраща їхня бригада, а якась інша – не така. На що відповідаю: «Ні, ми всі – Збройні Сили України!». От про це потрібно говорити. Маємо бути монолітними перед зовнішніми загрозами.

Також повинні на усіх можливих міжнародних релігійних майданчиках свідчити, що прагнемо миру і просимо світових єрархів посприяти цьому. Коли Вселенський Патріарх Варфоломій приїхав в Київ, він виголосив саме таку промову під Стіною пам’яті, полеглих за Україну і це було дуже глибоко і символічно.

– Отче Сергію, про що зараз Ваші проповіді, коли відбувається ескалація на північних та східних кордонах країни, існує загроза повномасштабного вторгнення?

– Проповіді зараз чують тільки військові – мій храм не в стінах. Це – мотивуючі проповіді на захист України – про те, що ми переможемо. І про те, що треба цінувати час, любити тих, хто любить тебе, та змінювати країну. А ще – про історію дівчини, яка дуже рано вийшла заміж, у 14 чи 15 років, за значно старшого чоловіка. Потрапила у родину, де було шестеро дітей. Треба було призвичаїтися. Жила в складних умовах. Далі завагітніла. Не від чоловіка. І він її не вигнав. Не змусив зробити аборт. Натомість прийняв її в Любові. Від цієї Любові народилася Дитинка, яка змінила світ. Та дівчина була Матір’ю Божою. Для мене Різдво – про це. Про Любов в родині, саму родину. Про Христа, без Якого Різдва нема. Тому на Різдво завжди приймаю Причастя, щоби бути з Ним.

З отцем хотілося ще говорити й говорити — про соціальну роботу, миробудування... Однак він поспішав — днями виїжджав на фронт, тож треба було поспішати. Але ми домовилися надолужити, зустрівшись знову для розмови. Але то вже, як кажуть, після свят.