Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа

(Збережено мовні й орфографічні особливості оригіналу)

ЙОСИФ, Патріарх Києво-Галицький і всієї Руси

Моїм Духовним Дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви мир у Господі і архиєрейське благословення!

«Ще трохи, і світ мене вже не побачить» (Йо. 14, 19), «Ще трохи, і ви не побачите мене більше...» (Йо. 16, 16), бо «надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас...» (Йо. 16, 25). Залишаючи цей світ і «сидячи на санях», як говорили наші предки, після 90-тикількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо і за весь Український народ, якого я сином і якому я старався ввесь свій вік служити, словами пращальної Архиєрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є «путь, істина і живот» (Йо. 14, 6).

І тому, переставляючися у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоб Він прославив Сина свого у вас, щоб ви спізнали Його, «Єдиного, Істинного Бога» і Ним «посланого — Ісуса Христа» (Йо. 17, 3), і щоб Він дав вам «Утішителя, який буде з вами по віки. Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде в вас» (Йо. 14, 16-17).

Разом з цією молитвою, пращаючися зо світом і всіми вами, Дорогі мої духовні діти, так, як звелить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт!

«... Щоб ви не зневірилися...» (Йо. 16, 1) і «Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!..» (Йо. 14, 1).

І основне заповітую вам: «Щоб ви любили один одного...» (Йо. 15, 12, 17) любов’ю, над яку більшої немає, що й готова життя своє віддати за друзів своїх...» (пор. Йо. 15, 13).

*

Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі.
Впродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!

Насамперед, в юних роках, був я добровільним Його в’язнем: Бо народився я і був вихований в українській християнській, хліборобській, глибоко віруючій родині. Вона передала мені й защіпила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому, сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, «іліже ність болізні, ні печалі, но жизнь безконечная», з синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповітую вам: Збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як невгасаюче вогнище життя і здоров’я Церкви і Народу!

Добровільним в’язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобувати знання і посвятитися науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п’ятилітнього хлопця, і завдяки цьому, ще заки почав я шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна Школа розпалила цю іскру любови до науки. З любови до науки залишався я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові.

Християнська Родина і Рідна Українська Школа — це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!

Отож, заповітую вам: Відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого Українського народу!

В покликанні — служити Христові в духовному стані — виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг, упродовж кількох десятків найкращих років життя, працювати, як добровільний в’язень Христа, бувши Його служителем, як науковець, богословський дослідник найбільшого об’явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і Жизні Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва «Царю Небесний»).

Надхненний Його благодаттю служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, чи вкінці як основник Українського Католицького Університету тут в Римі...

Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій, науці, стараючися воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що Наука — це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука — це євангельський заповіт Христа — «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум...» (Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії — 6 жовтня 1929 p.).

Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, в обличчі вічности, яка невідхильно зближається до мене, заповітую вам:

Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука — це їхнє дихання жизні!

*

Коли в 1939-му році почався новий «хресний ход» нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 р., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприйняв я ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав — «Гляди по мні...» (Йо. 1, 44).

Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, що навістили нашу Церкву, що значило «йти за Христом». Він бо сказав: «Іже хощет по мні іти да отвержется себе, і возмет крест свой, і по мні грядет» (Мр. 8. 34). Покликання до пастирської служби — це відречися себе самого, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любови до Христа, який також прорік, що «іже отвержется мене пред человіки, отвержуся його і аз пред Отцем моїм, іже на небесіх...» (Мт. 10, 33).

Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі — «Пер аспера ад астра». Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред человіки», «в роді сем прелюбодійнім і грішнім» (Мр. 8, 38). На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, В’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі...» (Ді. 1, 8). Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія... і так дослівно «аж до краю землі».

Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!

Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!

Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков: Будите убо мудрі яко змия, і цілі яко голубіє, внемліте же от человік, предадят бо ви на сонми, і на соборощах їх біют вас. І пред владики і царі ведені будете мене ради, во свидітельство їм і язиком. Єгда же предают ви, не пецітеся, како іли что возглаголите: дасть бо ся вам в той час, что возглаголете. Не бо ви будете глаголющії, но Дух Отца вашего, глаголяй в вас. Предасть же брат брата на смерть, і отец чадо: і востанут чада на родителей, і убіют їх. І будете ненавидимі всіми імене моего ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет...» (Мт. 10, 16-22).

Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа «І будете мені свідками...» (Ді. 1, 9). Свідчити Христові — ісповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12,8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «тіло вбивають» (Лк. 12, 4), Пам’ятаючи, що «хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині, здобути увесь світ, а занапастити душу свою...» (Мр. 8, 35-36).

Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імені своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря...

*

А ось нині, «сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів.., сидячи на санях на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю» (Поуч. Володимира Мономаха дітям) і вам, моїм Духовним чадам заповітую:

«Будьте свідками» Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і лагерях, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: «Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший господа свого...; щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 15-16).

*

Євангельськими словами й образами, неначе в притчах, замалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в’язня, ісповідника, який опинився «на краю землі» і на краю свого власного життя, віч на віч смерті, в Мордовії, в невиносимих кліматичних умовах, в найстрашнішому лагері смерти, де кончина мого життя була близька.

Та Милосердному і Всемогучому Божому Провидінню сподобалося інакше! Ненадійно проголошено мені звільнення! Хто і як до цього причинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчуваючого наукового світу, що станув в моїй обороні, чи це було хвилеве опам’ятання тодішніх властедержителів. Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоанна XXIII, цього уосіблення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу!

Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві. Тому моя внутрішна постанова була залишитися на рідній Землі і дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в Ізоляторі Київської тюрми: «Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!.., скажу одверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить» (Письмо в Ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14. 11. 1961).

Та голос бл. п. Папи Йоанна XXIII кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик, завершувати те, чого не міг довершити як в’язень? І так почався новий і дальший шлях мого життя, яким паломничаю вже ось-ось упродовж двох десятиліть. І цей шлях, як скоро виявилося, не був шляхом, на якому світили «астра» — ясні зорі. Він і далі був шляхом В’язня Христа ради, тим разом в’язня на химерній волі...

Надіючися на скорий поворот після закінчення Ватиканського Собору, на поворот до свого духовного стада і вчинивши все, що вимагав від мене архипастирський обов’язок, для забезпечення безперервного апостольського наступства в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно незламаний, до Петрової Столиці... Моє прибуття до Риму, як і моє ненадійне звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького монастиря в Гроттаферрата, потім у Ватикані, були супроводжені нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у своїй промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28. 9. 1969 p., Президент італійської посольської Палати Юлій Андреотті:

«Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначували Ваше життя священика, Верховного Архиєпископа, тоді ми з певністю повинні б предсказати емпіричні зони, дотепер ще незнані, ні неописані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Риму, відбулося тут перед нами, католиками римлянами, під своєрідною заслоною мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів мається страх віддати пошану переслідуваному, керуючися бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не взяв цього як виклик, чинити ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут у Римі...».

І дальше продовжував Юлій Андреотті: «В 1948 p., Еміненціє, вийшла книжка... про положення християнста в Совєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: «Одинадцятого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого загально говорилось, що він помер, на підставі найновіших вісток мав би ще знаходитися між живими». Оцей теперішній світ, який відважився робити закиди Пієві ХІІ-ому за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як наступив мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви може вже вмерлі, а чи може ще живі. На превелике щастя, Ви є «вмерлий», що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить...».

*

Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Нарід. Всі її досягнення і тисячелітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш Нарід! Всіма силами старався я шукати виходу з цього, майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці й християнському праведному житті.

Як мовчазний і тим разом знову добровільний В’язень Христа ради радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом здвигнувся Український Католицький Університет — вогнище науки, Собор Святої Софії — знак і символ незнищимости Божого храму на землі, місця молитви, Манастир Студитів — вічно горіючий острівець християнської праведности і східньохристиянського монашества і благочестя!

Тому, глянувши на ці вогнища, знаки-символи, ще раз заповітую вам:

З уваги на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають школитися і виховуватися нові покоління священиків і мірських апостолів, борців за вільну від насилля правду і науку!

Нехай Український Католицький Університет із своїми галузями в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!

А коли глядітимете на Собор Святої Софії, і будете паломничати до нього, як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам’ятайте, що цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків — соборів, свідків нашого прадідного християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на рідній Землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!

*

У своєму задумі оновити східньохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей поклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. Ігумен Климентій, страдний і смиренний ісповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні, в передчутті смерти висловлені прохання: Рятувати монаший чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені сповняти їхню волю: В Україні, мимо ударів, росло Студитське братство, а серед Альбанських гір родилася Студитська Лавра з Архимандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.

Студитська Лавра і її дочки-манастирі будуть собирати тих, що покидаючи життя в світі з-за любови до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід... На островах монашого життя всі ті, що там собираються, стаються зберігачами і різьбарями рідної української християнської духовости, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східньохристиянській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східньохристиянського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стаються надхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!

Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб приподобатися людям, але щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! «Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли» (Мт. 7, 6). Нехай наша духовна спадщина проникне ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте свої душі благодаттю і дарами Святого Духа!

*

В часі мого прибуття до Риму відбувався II Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.

Свідомий вагомости такого свідчення у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо, щоб заявити сострадания зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.

Це перший раз в цілій історії нашої Церкви Ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті.

Не диво, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Венямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз’єднання, робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибіллю, об’єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси.

(Закінчення в наступному номері)

Людина і світ. — 1992. — № 11-12. — С. 4-8