Здивування: Рацінґер
Чому Panzerkardinal не повинен стати наступником папи Івана Павла ІІ
– E bianca!
Вівторок, 19 квітня 2005 року, 17:50. На площі Святого Петра чути гомін та поодинокі вигуки. Виглядає на те, що натовп, який спокійно очікував, коли кардинали, зібрані на конклав, оберуть 265-го папу, щось помітив. Чи справді дим, який видно над дахом Сикстинської капели, білий? Усі телестанції з цілого світу, від TF1* до CNN (кабельної мережі новин), показують вузький та архаїчний комин, який виглядає доволі чудернацько серед дахів Апостольського палацу: з нього виходить якась невиразно сіра смуга диму. Клуби диму, які з’явилися так несподівано, виглядають не надто переконливо.
За нагоди кожного конклаву префект папського дому мусить якось впоратися із цим сигналом. Щоб отримати дим чорного кольору, який свідчить про те, що вибір ще не здійснено, до п’єца, де згоряли картки після голосування, донедавна кидали трохи мокрої соломи. Цього разу, щоби дим був справді чорний, додали дерев’яних трісок і смоли. А що додати, щоби дим був білий? Використати якісь інші засоби? Про всяк випадок, щоб уникнути двозначности, вирішили, що одночасно з появою білого диму лунатимуть дзвони у базиліці Святого Петра.
Та хто міг подумати, що якраз сьогодні старий п’єцик у каплиці викидатиме сажу, а кардинали, роздратовані цим інцидентом, забудуть повідомити дзвонаря базиліки? Невпевненість закінчиться після десяти хвилин, коли дзвонар ревно почне виконувати свою працю. Тепер Марія, Ля Рота, Кампанелла і Предіка, а також два великі дзвони базиліки радісно видзвонюватимуть над площею Святого Петра. Папу таки обрали. На годиннику 18:04. Натовп починає вигукувати:
– Viva il Papa!
Доведеться почекати ще півгодини, аби дізнатися, хто саме ним став. Новообраний папа спочатку повинен прийняти вибір, сповістити кардиналам, яке ім’я обирає, а потім піти до невеликого приміщення, яке називають «залом сліз»: правдоподібно, там папи плачуть зі зворушення, коли врешті починають розуміти, що приготувала їм доля. Потім папа приміряє три білі сутани різних розмірів, які шиє римська фірма «Ґаммареллі», вона вже два століття дбає про гардероб Святіших Отців. Новообраний папа одягає понтифікальні шати, в яких через кілька хвилин вперше звернеться з величезної лоджії Залу благословень до римського народу.
Проте папа все ще не виходить. Одягнений у біле, він повертається до Сикстинської капели, щоби там вислухати фрагмент Євангелія від святого Матея:
– Ти – Петро (Скеля), і на цій Скелі я збудую мою Церкву. Я дам тобі ключі від Небесного Царства.
Потім новий папа підходить до вівтаря і, повернувшись спиною до славнозвісного «Останнього суду» Мікеланджело, який кожному нагадує про те, що колись доведеться стати перед найвищим Суддею, приймає привітання присутніх кардиналів, а потім інтонує Te Deum. Назовні натовп нетерпеливо очікує. Врешті-решт о 18:43 на балкон виходить кардинал-протодиякон Хорхе Артуро Медіна Естевез і наближається до мікрофона:
– Annuntio vobis gaudium magnum: habemus Papam!
У перекладі: «Сповіщаю вам велику радість: маємо папу!». А промовець продовжує латинською:
– Emminentissimum аc Reverendissimum Dominum, Dominum Josephum…
Йозеф! У всіх кінцях світу коментаторам перехоплює подих: серед papabili небагато Йозефів…
– Cardinalem Ratzinger!
Це Рацінґер. Упродовж кількох секунд це прізвище облітає увесь світ. Мало хто звертає увагу на те, яке ім’я вибрав новий папа – Венедикт XVI, – і на значення, яке треба надати цьому вибору. Тимчасом те, що перший папа-німець у цій епосі хоче бачити у своєму понтифікаті символічне продовження лінії Венедикта XV, папи з часу війни 1914-1918 рр., має велике значення. Однак зараз ще надто рано задумуватися над екзегезою. Поки що всі здивовані. Бо якщо якийсь конкретний кардинал мав би видаватися найменш відповідним наступником Івана Павла ІІ, то однозначно йдеться про кардинала Йозефа Рацінґера.
Panzerkardinal
Перша і найбільш очевидна причина пов’язана з його позицією на арені Церкви. Безперечно, Церква – не політична партія, і ніщо більше не дратує кардиналів, які працюють у курії, як поділ єрархів на прогресистів та консерватистів. Та ці відтінки все ж існують. ІІ Ватиканський собор спричинив тривалий розлам між прихильниками відкриття Церкви до сучасного світу та захисниками незмінної традиції. Хоча ті, хто керує Церквою, а особливо папи, ніколи не є однозначно прогресистами чи консерватистами.
Це очевидно, що Йозеф Рацінґер не є прогресистом. Так його можна було назвати хіба що сорок років тому, коли під час ІІ Ватиканського собору він був радником кардинала Йозефа Фрінґса, архиєпископа Кельна. На той час Рацінґер був молодим викладачем богослов’я у Бонні, контактував із німецькими єпископами, переважно реформаторами, а також з багатьма відомими богословами: Ранером, Схілебекксом, де Любаком, Конгаром, Кюнгом та Герінгом, які становили один фронт, що боровся з консерватизмом курії. Та після ІІ Ватиканського собору вони розійшлися у різні боки.
Однак хаотичне впровадження постанов собору в життя супроводжувалося деякими відхиленнями, які не подобалися професорові Рацінґеру, а луна розгнузданости з травня 1968 року дійшло навіть до його університетської авдиторії в Тюбінгені. Тому Рацінґер перейшов до табору захисників традиції та догми. Це було остаточне рішення. Настільки, що в очах багатьох спостерігачів він став втіленням консервативних тенденцій у сучасній Церкві. Це враження посилилося після того, як у 1981 році папа Іван Павло ІІ довірив йому керувати Конгрегацією у справах віровчення, колишньою Конгрегацією священної канцелярії, безпосередньою спадкоємицею Святої інквізиції.
Навіть із новою назвою ця декастерія має погану славу. Впродовж довгих років її вважали різновидом трибуналу, який завзято вистежує правдиві чи вигадані єресі. Ця Конгрегація залишилася інституцією, яка вирішує, що є католицьким, а що – ні. Саме там, у маєстатичному будинку Священної канцелярії, неподалік площі Святого Петра, пишуться застереження, висновки та засудження на адресу надто сміливих богословів, надто радикальних інтегристів, місіонерів, які надмірно пристосовуються до місцевої культури, та надто поблажливих єпископів.
Конгрегація у справах віровчення є «надійним плечем» папи, патерицею головного пастиря, найважливіша турбота котрого полягає у збереженні єдности свого стада. Те, що настільки вікова і витончена інституція, як Католицька Церква дбає про єдність своїх лав, нікого не шокує. Цілком слушно, що вона турбується про дисципліну. Однак роботі префекта цієї конгрегації, яка викликає страх, неминуче загрожують дві небезпеки. Насамперед його доктринальна безкомпромісність стикається із тим, що для Церкви неминуче, а саме – з необхідністю пристосовуватися до світу, який постійно змінюється, і з потребою вести діялог з некатоликами. Крім цього, відповідальність префекта за дисципліну забезпечує йому дуже непопулярну репутацію у засобах масової інформації в цілому світі. Його вважають шефом поліції вселенської Церкви.
Цей негативний образ у поєднанні з німецьким походженням нового папи пояснює чимало титулів у пресі, які з’явилися наступного дня після вибору кардинала Йозефа Рацінґера наступником Івана Павла ІІ. Того, кого раніше називали Panzerkardinal, тепер засипають не надто елегантними порівняннями: «ротвейлер Господа Бога», «німецька вівчарка» тощо. З’являється дещо невпевнена плітка про його добровільний вступ до «Гітлерюґенд», і хоча з часом її спростовують, та все це лише посилює критичні відгуки журналістів, гостру іронію коментаторів та вбивчий запал карикатуристів…
«Корабель, який тоне»
Кардинал Рацінґер консервативний і непопулярний. А ще він песиміст. І ця риса не анекдотична. Коли кардинал є песимістом, то це його зовсім не дискваліфікує, гірше, коли це стосується папи. А особливо погано, коли йдеться про наступника Івана Павла ІІ, який імпонував своєю вірою, довірливістю, ентузіязмом. У квітні 2005 року під час конклаву після смерти папи-поляка всі чудово пам’ятають його славнозвісні слова: «Не бійтеся!».
Та перед початком конклаву, під час урочистої літургії pro eligendo pontifice**, яка відбувається у базиліці Святого Петра, головний священнослужитель Йозеф Рацінґер, голова Кардинальського колегіюму, проголошує гомілію, в якій усі відчувають нотки суму:
– Скільки «повівів науки» принесли нам останні десятиліття, скільки ідейних нуртів, скільки модних напрямів у мисленні… Часто вони були подібні на неспокійні хвилі, які підштовхували мислення багатьох християн, ніби малий човен, з однієї крайности в іншу: від марксизму до лібералізму й аж до вільнодумства; від колективізму аж до радикального індивідуалізму; від атеїзму до імлистого релігійного містицизму; від агностицизму до синкретизму тощо. […] Визнання чітко окресленої віри, згідно із Credo Церкви, часто називають фундаменталізмом. Натомість релятивізм, тобто підкорення «кожному повіву науки», зазвичай вважають єдиною позицією, гідною сучасної епохи. Твориться своєрідна диктатура релятивізму, який не визнає остаточних справ і єдиним мірилом усього називає власне «я» та його забаганки. […] Віра, яка базується на моді та новизні, не є зрілою.
У базиліці чути шепіт. Слова кардинала сильні, але водночас розпачливі. Деякі кардинали, зокрема Камілло Руїні, дуже консервативний керівник італійської конференції єпископату, починають аплодувати. Інші почуваються дещо збентежено. Більшість знає про основний неспокій свого декана. 24 лютого, під час похорону отця Луїджі Джуссанні, творця руху «Comunione e Liberazione» («Спільність і визволення»), вони вже чули його опис нашого часу як «темної долини», періоду «спокус і помилок». Під час роздумів у Велику п’ятницю, які відбуваються в Колізеї, їх вразили драматичні акценти молитви кардинала Рацінґера:
– Скільки бруду є в Церкві! І саме серед тих, хто через священство мав би вести вірних до Бога! Скільки пихи та самозакоханости! […] Господи, як часто Твоя Церква видається нам кораблем, який тоне, човном, у який з усіх боків затікає вода. […] Нас вражає нечистота шат та обличчя Твоєї Церкви. […] Спасай і освячуй Твою Церкву.
Хіба це трагічне бачення не знаменне для Старого Континенту, який постійно бідкається через свою долю і сумнівається у власних силах? Для багатьох християн кардинал Рацінґер надто європейський, аби бути втіленням Церкви ХХІ століття. Він народився в Баварії 1927 року, в серці міжвоєнної Европи, в якій зароджувалися найбільші злочини в історії людства: фашизм, нацизм, комунізм, антисемітизм. Ця Европа, зі своїми драмами та поривами, зі своїм минулим та спадщиною, з традиціями та культурою, дала Церкві цілі покоління великих слуг, таких як Кьоніг, Войтила, Віллебрандс, Дьопфнер, Сюенан, Вишинський, Люстіже та інших на кшталт Рацінґера, які відповіли на виклик конкретної епохи.
Надто старий? Надто європейський?
Однак часи змінюються. Европа піддається дехристиянізації. А ще вона відходить на другий план: у 2030 році її населення становитиме лише вісім відсотків земної популяції. Уже зараз понад вісімдесят відсотків католиків живуть у Південній півкулі, і в них немає досвіду ГУЛАГу й Шоаху. Уже доволі тривалий час погляди спрямовані у бік нових континентів, Африки та Латинської Америки, а ще Азії, щоби там знайти майбутнього papabile. Від якогось часу з’являються прізвища, які є гордістю країн третього світу: Френсіс Арінзе (Нігерія), Клаудіо Хуммес (Бразилія), Оскар Родріґес Марадьяґа (Гондурас), Хорхе Маріо Берголіо (Аргентина), Іван Діас (Індія) та інших.
Остання слабка сторона Рацінґера – його вік. Так само, як бути європейцем не є недоліком, так само вік 78 років не є гріхом. Та коли обирали Кароля Войтилу, йому було 58. На двадцять років менше! Вік Рацінґера є найсерйознішою перешкодою для можливого вибору. Важко уявити, щоби майже 80-річний папа міг би надалі подорожувати світом, так як це робив Іван Павло ІІ упродовж усього свого понтифікату. Понад сто офіційних подорожей, а деякі маршрути були настільки ж довгими, наскільки пам’ятними, 139 країн, а ще подорожі Італією, відвідини трьох сотень римських парохій… 58-річний папа спортивної статури надав папству натхненного ритму. Як же папа-викладач, котрому вже сповнилося 78 років, зможе підтримати цей стиль? Адже всім відомо, що він не любить ані натовпів, ані подорожей...
Кілька коментаторів марно пригадують, що кардиналові Ронкаллі сповнилося 77 років, коли він став папою Іваном ХХІІІ, і що вік не перешкодив йому скликати ІІ Ватиканський собор. Вік Рацінґера залишається проблемою. І він це усвідомлює. Йозеф Рацінґер особисто просив Івана Павла ІІ звільнити його від усіх обов’язків, аби піти на пенсію, ходити до бібліотек, писати богословські праці. У нього є чимало ідей, зокрема амбітний проєкт написання книжки про життя Ісуса.
Іван Павло ІІ не відправив свого приятеля-баварця займатися улюбленою науковою працею, та Рацінґер усе ж сподівався, що невдовзі піде на пенсію. От тільки спочатку відмовиться від обов’язків декана Кардинальського колегіюму, який є єдиною особою, відповідальною за проведення процесу сукцесії на папському престолі. Це він очолює конклав. Та оскільки Рацінґер ніколи не належав до фракцій, груп чи коаліцій, він не має жодного наміру впливати на «великих електорів» чи на папську сукцесію.
Через усі ці причини після смерти Івана Павла ІІ нікому не видається, що його наступником може стати кардинал Йозеф Рацінґер. Деякі засоби масової інформації, особливо в Західній Европі, представляють його в образі справжнього нещастя для Церкви. На думку багатьох газет, які повторюють прогнози AFP (Агенції Франс Пресс) від 2 квітня, «шанси, що його виберуть, мізерні». Інші, наприклад, «L’Express», навіть не називають його прізвища у списку кандидатів. А італійська «La Republica» й решта видань множать негативні аргументи: «Вісім з одинадцяти американських кардиналів та п’ять із шести німецьких кардиналів виступають проти Рацінґера!». Навіть «La Croix» із натиском наголошує на тому, що він є «захисником католицької ідентичности, яку спочатку треба повернути». Усі, або майже всі, із задоволенням повторюють старий вислів ватиканістів: «Хто заходить на конклав папою, виходить кардиналом, а хто заходить кардиналом, виходить папою»…
Рацінґер проти Мартіні?
Понеділок, 18 квітня, 16:30. 115 кардиналів електорів – ті, хто мають понад 80 років, зокрема кардинал Роже Ечеґарай, не беруть участи у виборах, – заходять процесією до Сикстинської капели. Одягнені у білі комжі*** та пурпурові пелерини, ідуть під спів Літанії до всіх святих та співу гімну Veni Creator:
– Veni Creator Spiritus, mentes tuorum visita…
«О Духу Сотворителю, прийди, осяй душі вірних Тобі…». Услід за своїм деканом, кардиналом Рацінґером, усі займають пронумеровані місця і кожен кладе на власному пюпітрі червоний берет і товсту оливкову теку, в якій лежить конституція «Universi Dominici gregis». У ній подано найменші деталі процесу обрання папи. Коли кардинали поглянуть угору, то побачать ніби символічну пересторогу, «Останній суд» Мікеланджело…
Декан Кардинальського колегіюму заохочує присутніх мовчки помолитися, а потім виголошує присягу:
– Ми, кардинали Святої Римської Церкви, […] всі й кожен осібно…
Присутні присягаються зберегти таємницю «про все те, що має бодай якийсь зв’язок із обранням римського єпископа». Через хвилину вони підтвердять цю присягу, кладучи руку на Євангеліє. Якщо хтось згрішить, розповівши таємницю, того чекає екскомуніка.
Потім монсеньйор П’єрро Маріні, розпорядник церемонії, наказує усім особам, не пов’язаним із конклавом, залишити приміщення:
– Extra omnes!
Далі кардинали тягнуть жереб, таким чином обираючи серед присутніх скрутаторів**** (які організовуватимуть голосування), infirmаrii (тих, хто прийматиме голоси від можливих хворих) і ревізорів (які контролюватимуть перераховані голоси). Під час кожного голосування кожен кардинал муситиме заповнити картку, на якій уже записана формула: «Eligo in summum pontificem…». У перекладі: «Обираю папою…». Внизу картки є порожнє місце. Процедура проста – достатньо написати прізвище свого кандидата, скласти картку, а потім підійти і кинути її до великої урни, накритої тарілкою, яка стоїть на вівтарі:
– Покликаю на свідка Христа Господа, який мене судитиме, що віддаю свій голос тому, хто, згідно з Божою волею та на мою думку, повинен бути обраний.
Наприкінці цього полудня на площі Святого Петра зібрався величезний натовп, чекають і тисячі журналістів. Лише телеканал CNN прислав двісті спеціяльних посланців. Ніхто навіть не сподівається, що над комином Сикстинської капели раптом з’явиться білий дим. Зазвичай перше голосування є своєрідним зондуванням, тестом на популярність деяких прізвищ і можливий розклад сил у лоні Кардинальського колегіюму. Хіба би трапитися чудо, щоб уже під час першого голосування прізвище котрогось із присутніх papabili зібрало 77 голосів, тобто дві третини голосів зо одного кандидата, як вимагає регламент. Стільки голосів не міг зібрати ані Рацінґер, ані кардинал Мартіні, його основний конкурент.
78-річний Карло Марія Мартіні, колишній архиєпископ Мілана, є однією з найсильніших особистостей у Церкві. Іван Павло ІІ довірив цьому єзуїтові, визнаному біблістові, верховенство над престижною архиєпархією Мілана, яку Мартіні залишив у 2002 році, оскільки вийшов на пенсію і виїхав до Єрусалима. Впродовж тривалого часу Мартіні був головою Ради Конференції католицьких єпископів Европи. Він також є автором численних книжок і відомим нонконформістом. А ще цей кардинал надзвичайно популярний у різноманітних передових та реформаторських прошарках Церкви, де з глибоким жалем сприйняли новину про те, що він занедужав на хворобу Паркінсона.
Якраз закінчилося перше голосування. Відбувається підрахунок голосів. Йозеф Рацінґер отримує 47 голосів, це відповідає grosso modo попередніх підрахунків фахівців. Несподіванка з’являється деінде – всупереч сподіванням реформаторів, які очікували, що кардинал Мартіні набере велику кількість голосів, він отримав… лише дев’ять. Знаючи про те, що в разі обрання міланець відмовився би від цієї честі, його прихильники вирішили віддати свої голоси за інших кандидатів. Внаслідок цього на друге місце виходить інший єзуїт, аргентинець Хорхе Маріо Берґольо, який набирає десять голосів, а інші тридцять голосів розпорошуються на різних кандидатів.
Увечері під час вечері й після неї у Домі святої Марти не стихають коментарі. Присутні виголошують їх голосно й виразно, як і наказано у регламенті: шепотітися заборонено! Хорхе Маріо Берґольо також відома особа. Він є у більшості списків papabili. 69-річний син італійських емігрантів, архиєпископ Буенос-Айреса, він має чимало переваг. Його звички і стиль життя можна назвати простими й суворими, а в столиці Аргентини він часто відвідує квартали для убогих, де здобув велику популярність. Водночас цей кардинал вразливий на справи країн третього світу і суворо дбає про дотримання доктринальних принципів. Його навряд чи можна назвати реформатором, та він не належить до ультраконсервативних єрархів, які домінують на південному континенті. Чому б не обрати саме його? Латинська Америка, в якій живе сорок відсотків католиків усього світу, врешті дійшла б до влади…
Крутий перелом в історії
Вівторок, 19 квітня. Кардинали повертаються до Сикстинської капели, в якій до полудня заплановано провести ще два голосування. Якби Рацінґер отримав менше голосів, ніж попереднього дня, то для нього це був би кінець, а консервативний табір був би змушений замінити його кандидатуру іншою. Багато електорів спрямовують свої думки у бік 63-річного кардинала Анджело Сколі, патріярха Венеції, який справді має шанси отримати більшість голосів. Тимчасом відбувається щось цілком протилежне: Рацінґер отримує 65 голосів, Хорхе Маріо Берґольо – 35: обоє виграють! Обоє мають шанси стати наступним папою. Третє голосування це лише підтверджує: Рацінґер отримує 72 голоси, Берґольо – 40. Перший наближається до більшости у дві третини, проте другий набрав одну третю голосів, а це блокує можливість обрання контркандидата. Усі прогнози зруйновано. В історії саме відбувається крутий перелом.
Конклав – це не політичні вибори. Мета цього голосування «без кандидатури, без виборчої програми і без кампанії» полягає не в тому, щоби вибрати одну особу замість іншої. Треба визначити того, хто найліпше надається до керування усією Церквою. Саме тому кандидатура Рацінґера у багатьох осіб викликає побоювання, адже вона не є результатом консенсусу. А на думку кардиналів, не може бути нічого гіршого, ніж вибрати кандидата однієї половини. Однак 72 голоси аж ніяк не можна назвати вираженням волі меншости.
Через це деякі кардинали, які попередньо висловлювалися проти Рацінґера, тепер починають його підтримувати. Хіба впродовж останніх днів декан Кардинальського колегіюму не довів свого вміння вести діялог, не проявив поміркованости й авторитету? Хіба він не показав, що в такий складний час може покерувати Церквою? Після такого гіганта, яким був Іван Павло ІІ, смерть котрого зворушила цілий світ, навряд чи хтось із кардиналів може почуватися спроможним взятися за обов’язки папи.
Йозеф Рацінґер, і це думка загалу, є незрівнянним богословом, людиною, яка має виняткову освіту. Хіба цей кардинал, який понад двадцять років був близьким другом та привілейованим радником Івана Павла ІІ, не може бути його наступником? Хіба не він найліпше підготований до того, щоби продовжити справу померлого папи, щоби запобігти різноманітним несподіваним відхиленням у цьому зглобалізованому світі? Навіть якби через свій вік цей кардинал не зміг жертвувати Церкві нічого більше, крім лагідного переходу до наступного понтифікату?
Ті, хто закидають йому консерватизм, досконало розуміють, що колишній архиєпископ Мілана не є «фашистською потворою», як його описують критики та західні засоби масової інформації. Цей люб’язний, делікатний і навіть несміливий чоловік насправді є дуже толерантним співрозмовником, який викликає довіру…
На цьому етапі голосування Йозеф Рацінґер усвідомлює, що відбувається, і просить… щоби його не обирали! Через кілька днів він розповість про це під час авдієнції для своїх співвітчизників:
– Були молодші, ліпші кандидати. Я думав, що справа мого життя вже завершилася, а на мене чекають спокійніші роки. Коли під час голосування я поволі почав розуміти, що петля стягується, то просив Господа, щоби відвернув від мене цю участь, однак цього разу Він мене не вислухав!
Того ж дня Рацінґер розповідатиме, як один із кардиналів переказав йому щось, що нагадало його власну проповідь на тему слів: «Іди за мною!», які дуже багато означали для Кароля Войтили. Слова того кардинала звучали так: «Пригадай собі, про що ти говорив, і не відмовляй!».
Після обіду відбувається четверте голосування, вирішальне. Коли підрахунок карток із прізвищем «Рацінґер» сягає магічної кількости 77 голосів, усі підводяться і починають аплодувати. Потім підрахунок добігає кінця: 84 голоси! Усі аплодують стоячи. Невідомо, чи найбільші противники кандидатури Йозефа Рацінґера, кардинали Вальтер Каспер та Годфрід Даннелс, також аплодують. Однак справу вирішено. Кількість голосів за Берґольо зменшилася до 26. Кажуть, що під час перерви аргентинець дав зрозуміти, що не хоче брати на себе цього тягаря. Тому в лавах «реформаторів» вирішили віддати свої голоси за Рацінґера.
Кардинал Кормак Мерфі О’Коннор, архиєпископ Вестмінстеру, пояснить: попри існуючі застереження, було вирішено, що «для єдности Церкви» буде ліпше «змінити позицію і проголосувати за Рацінґера». Чи в цьому був якийсь елемент переговорів? Правдоподібно, ми вже ніколи не дізнаємося про це. Згідно з деякими свідченнями, Рацінґер та Мартіні відбули довгу розмову, йдучи під руку під час обідньої перерви.
– Ці двоє чоловіків цінують і поважають один одного, – прокоментував один зі спостерігачів.
Можна припустити, що взамін за деякі гарантії стосовно принципового напрямку понтифікату Мартіні сам спонукав своїх прихильників віддати голоси за Рацінґера…
Оскільки новообраний папа є деканом Кардинальського колегіюму, то наступну частину протоколу виконує його декан-помічник, кардинал Анджело Содано. Це він, згідно з регламентом, урочисто запитує Рацінґера, чи він приймає вибір:
– Слухняний Святому Духові та голосам кардиналів, відповідаю: так.
Лунає наступне ритуальне запитання:
– Яке ім’я обираєш?
– Венедикт XVI.
Це остання несподіванка цього конклаву. Багато осіб вважали, що найліпший приятель та найближчий радник папи-поляка візьме собі ім’я Іван Павло ІІІ, хоча б задля того, щоби якось пом’якшити потрясіння, викликане його обранням, особливо в засобах масової інформації, які навіть не стримуються від їдких коментарів на тему обрання «великого інквізитора». У Північній Европі та Латинській Америці в пресі панує суцільне замішання.
Та хіба папа повинен формувати власну поведінку на основі короткочасних тенденцій у ЗМІ? Кардинал Жан-Марі Люстіже, якому після голосування ставили чимало запитань, не приховував, що вибори розпочиналися у «великій невпевненості та з чималим збентеженням» і щойно пізніше стали «спокійною очевидністю». Архиєпископ Парижа також пригадав, що той, кого обрав конклав, є новим главою Церкви, а не особою, відповідальною за її медіяльний образ…
* Приватний французький телеканал, штаб-квартира якого розташована в Парижі. Один із найпопулярніших домашніх телеканалів у Европі. – Прим. перекл.
** У наміренні обрання римського понтифіка. – Прим. перекл.
*** Літургійний одяг із білої тканини. – Прим. перекл.
**** Скрутатор – член виборчої комісії, який займається підрахунком голосів. – Прим. перекл.
