Коментар на 4-у неділю по Пасці

ЗДОРОВ’Я І СВЯТІСТЬ

Слово «святий» інтригує, бо дивно, коли воно стосується тільки до мене і до вас, моїх братів і сестер. Мені виглядає це не зовсім доречним щодо мене, радше я вживав би його, коли йде мова про вас.

Чому, запитаєте ви, отче, раптом говорите про святість нашу і вашу? Відповідь така, що це справді турбує, і я гадаю, що це не тільки моє перейняття, а й багатьох инших, які справді ві­рять в ідеали святости для себе і своїх родин. Апостол Лука в Діяннях апостолів пише, що Петро «прибув до святих, що меш­кали в Лідді». Не будемо далеко шукати, бо в нашій Літургії, перед тим як приступати до святого Причастя, священик виго­лошує, що ця трапеза призначена тільки для святих. Він про­голошує: «Святеє святим», що значить святі речі для святих, бо святі можуть приймати Євхаристію.

Важливо пам’ятати, що ми справді покликані до святости і що це не абстрактне поняття, а дуже просте і реальне. Якщо ми приходимо на Літургію, то для того, щоб брати участь у спожи­ванні Тіла і Крови Ісуса Христа. Це так просто і так для всіх очевидно, як і те, що коли хтось приходить на вечерю до друзів, то він їсть і п’є добрі страви, що їх подають йому господарі. Так само ми йдемо на весільний бенкет, щоб споживати й веселити­ся в простому спілкуванні. Якщо нам погано і ми десь на самоті стоїмо, то всі инші, правдоподібно, відчувають дискомфорт.

Таке мислення вповні має проектуватися на бенкет у храмі довкола великого столу, який називаємо престолом. Коли ми приходимо на Службу Божу, ми маємо бути гідними присту­пати до святого Причастя. Що означає бути гідним? Це якраз і означає бути святим. Багато можуть сказати, що ми не гідні йти до святого Причастя, тоді можна запитати, чи ви гідні йти до не­ба? Якщо ми гідні йти до неба, тоді це значить, що ми святі і в такому разі ми завжди маємо причащатися не тільки святих Таїнств, а й між собою обмінюватися добрими дарами для обо­пільного освячення. Коли ж ми відчуваємо на совісті гріх і чуємося негідними йти до неба, тоді ми справді втратили свя­тість, але, знаючи, де і як її відновити, ми маємо оздоровитися в таїнстві Сповіді.

Це все підводить нас до однієї і тієї ж думки, що єдина наша дорога в християнській громаді - це дорога святости. Якщо ми не хочемо бути святими, тоді ми справді не розуміємо завдання, що його покладає на нас Господь. Строго кажучи, немає сенсу йти до храму на Господню трапезу, не будучи очищеним чи не прагнучи цього.

Чому ж тоді дехто з християн того не робить, чому значна частина парохіян взагалі не йде до Причастя? Чи вони не вважа­ють себе святими і, незважаючи на такий занедбаний стан своєї душі, не хочуть відразу йти до Сповіді, щоб у простий та ефек­тивний спосіб звільнитися від гріха?

Гадаю, що це пояснює Йоан в євангельському читанні, коли на питання Ісуса до розслабленого: «Бажаєш одужати?», той відповідає «Не маю нікого, хто б мене спустив у купіль». Пара­ліч - це такий стан безнадії, без автономії, коли неможливо ні­чого зробити, бо щось не дає рухатися, унеможливлює нормаль­ну участь у житті.

Що потрібно, щоб вийти з такого стану, коли теоретично знаємо, що робити, а практично не маємо сили, щоб зрушитися з мертвої точки, в яку ми потрапили? Такий стан вимагає від нас віддавати себе на лікування лікарям. Оскільки ми цю логіку добре розуміємо, коли йдеться про тіло, то Ісус Христос показує нам ці образи, щоб у випадку паралічу душі ми так само пово­дилися.

Хвороба не є наслідком гріха, а нагодою, щоб Боже милосер­дя роздавалося всім людям, які того захочуть. Це не тільки треба знати, а й треба цього хотіти. Щоб було зрозуміліше скажу, що сам диявол дуже добре знає всю християнську науку, але він не бажає її виконувати, бо гадає, що краще її знає, знає, що для власного розквіту йому потрібно. Тож і нам слід усвідомлювати, що доки ми будемо знати, а не виконувати, до того часу будемо паралітиками, які не живуть активним життям. Коли ми знання виллємо в практичні діла й послухаємо Ісуса, який каже нам: «Встань, візьми ложе твоє і ходи!», тоді приймемо оздоровлення й будемо святими. Так що святість - це вміти приймати Гос­поднє оздоровлення.

Немає святого, який би не лікувався в Господній лікарні. Немає святого, що не слухав би Божого Слова і не дозволяв би йому переробляти своє мислення. У тому ракурсі для нас по­вчально придивлятися до великого числа святих, визнаних Цер­квою, які перед нами гідно прожили земне життя і тепер удосто­їлися вічного сопричастя зі своїм Господом. Вони знову злилися зі своїм Богом, світлим образом і подобою якого вони були се­ред наших предків.

І тут ми бачимо, які труднощі ці люди переживали, які спо­куси вони поборювали. Святі, які є вихідцями з усіх прошарків суспільства, а також чоловіки, жінки та діти утверджують нас на думці, що й ми зможемо це осягнути. У надії йти вперед і через послух і відкриття свого серця та розуму до Божого Слова пере­творюватися на здорових людей - душею і тілом.

Оскільки Христос справді переходить коло нас, викорис­таймо час, щоб схопитися за Нього. Уже настав момент, щоб ми не переймалися, що скажуть инші: «не личить ложе носити» в суботу, коли ми знаємо, що слід виконати Господню вказівку для нашого здоров’я, - «візьми і ходи». Коли йдеться про наше спасіння, нам неважливо знати, що думають инші. Стан святос­ти, який спрощує нам багато речей, дозволяє нам носити ім’я - християнин і своїм життям бути носієм того образу, за яким ми створені. Инакше ми паралізовані, инакше ми без надії. Не дозвольмо цього як собі, так і иншим.