Жінка, яка присвятила життя Богу, замінила маму 10 дівчатам: щемлива історія
Проєкт 24 каналу та благодійного фонду "Рідні" розповість про позитивний досвід усиновлення 10 сімей, приклади яких надихають. Дивіться програму в ефірі телеканалу щопонеділка о 19:30. Про жінку, яка створила дитячий будинок сімейного типу у Львові, і виховує десятеро дітей – читайте далі.
Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — сім'я, в якій виховують дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. У 2018 році у Львові створили таку сім'ю для дівчат-підлітків. У ДБСТ живе десятеро дітей віком 10 – 17 років, яких виховує мати-опікунка сестра Юлія.
"Якби я тоді відступила, напевно би того всього, що тепер є, не було"
Сестра Юлія: Коли я починала працювати, я працювала по інтернатах. Я бачила там серйозні речі: їжі бракувало, був дуже поганий матеріальний стан. І воно якось дало думку спробувати не тільки занести їжу, зробити там дозвілля, а й спробувати жити з ними. І спочатку це було не просто. Перший досвід – він не був успішний. Перші 2 дівчинки втікали, я їх розшукувала, всеукраїнський розшук був і все таке, але якби я тоді відступила, напевно би того всього, що тепер є, не було.
"Долі в кожного особливо і точно не легкі"
Раніше дівчата жили в інтернатах та притулках. У багатьох залишився неприємний досвід.
Сестра Юлія: Долі в кожного особливо і точно не легкі.
Діана: Мама захворіла, потрапила в реанімацію і вийшов летальний випадок.
Віка: Є батьки, але вони позбавлені батьківських прав. Я з ними не бачу свого спілкування.
Настя: Я була в тітки з дядьком. Тітка ревнувала мене до дядька.
Ліля: Мама далеко, з татом я вже давно не живу.
Таня: У 9 років мене забрали від мами, тому що моя мама вживала алкоголь і моя бабуся мене била. Ми з мамою у важких стосунках. На мою думку, моїй мамі все одно, що я, як я, яке моє життя. Ми були в таборі і моя мама подзвонила мені. Я думала, що вона мене запитає: "Як у тебе справи, як твоє здоров'я?". А вона мене запитала: "Ти знаєш пароль від мого фейсбуку?",
"Я дуже боялася, бо не знала, куди я йду"
Близько 70% вихованців інтернатів і дитбудинків мають батьків. Дитина в ДБСТ зберігає статус сироти або позбавленої батьківського піклування. Вона залишається під опікою держави, отримує пільги.
Віка: директриса цього будинку, де я була, мені сказала: "От, сьогодні прийдуть з тобою знайомитися. Одна така сестра Юлія". Я думаю, ну все, капець, зараз мене заберуть в якийсь монастир.
Діана: Перший раз вона прийшла, я сказала, що я до неї не піду. В мене була дика істерика, це було для мене щось не зрозуміле.
Андріана: Я дуже боялася, бо не знала, куди я йду, що там буде, як це буде.
Ми познайомилися. Спочатку я думала, що вона дуже строга, але далі, далі. Таких два знайомства в нас були і я зрозуміла, що далеко не строга,
– пригадала Настя.
Таня: Мені кажуть: "Ти зустрінешся зі своєю майбутньою мамою і чи тобі сподобається". І я така стою, я переживаю, в мене руки трусяться. І то ж це буде...як, для чого? Я така заходжу, бачу, а там сестра Юлія з такою усмішкою, щирою такою, такою неймовірною. І в мене усмішка з'являється.
"Вони мені стали рідні"
Андріана: Ми трошки різні особистості, ми займаємося різними справами, в нас є різні зацікавлення
Настя: Та хороші у нас стосунки. Якісь дуже дружні, я не думала. Спочатку я дуже боялася, що щось не вийде в нас, що ми не зможемо дружити, що там будуть дивитися якось не так. Я одразу порівнювала з притулком.
Віка: Ти не знаєш, що вони про тебе подумають. Чи вони знають твоє минуле? І ти не хочеш, наприклад, їм розказувати, бо ти їх зовсім ще не знаєш. І ти тут така розумієш: добре, буду собі мовчати, ходити собі їсти, коли вони підуть з кухні, піти собі там у вітальню, коли вони звідти підуть. Отаке-от, боялась. А тут я приходжу додому, і я розумію, що це щось, як моє.
Діана: Коли ти надієшся на гірше, а стає дуже...ну…найкраще, то це взагалі бомба.
Ліля: Вони мені стали рідні.
Дівчата мають різних друзів та інтереси, але часто проводять дозвілля разом: всією сім'єю подорожують, ходять в кіно.
Сестра Юлія: Я приходжу деколи абсолютно безресурсна фізично. І я сідаю, вони приходять, кидають торби, вилізають на диван, товчуть тарілками на кухні, говорять якийсь свій досвід. Я просто фізично відчуваю, як мене покидає втома.
"Це якесь особливе місце"
Андріана: Це справді хороша ідея створення ДБСТ, яке не буде просто ДБСТ, а буде сім'я.
Діана: Саме слово "дитячий будинок" – це як щось таке дуже страшне, але насправді це сім'я. Це так і треба називати. Не ДБСТ, а сім'я, ну... щоб не лякати. Бо насправді спочатку дуже важко.
Сестра Юлія: Це якесь особливе місце. Як воно стається? Напевно, Бог з тими дітьми, яких залишили їхні рідні і близькі. Це точно.
"Вона є тою людиною, яку я готова називати мамою"
Настя: Сестра Юля – як друга мама.
Таня: Коли я їхала сюди, коли я вийшла з іншого ДБСТ, я думала, що мені більше маму ніхто не замінить. Десь 2 місяці тому я їй написала, що вона для мене дуже важлива і вона є тою людиною, яку я готова називати мамою.
Віка: Мама. Як і подруга, так і мама. Вона розуміє нас з пів слова.
Діана: Я не знаю, чи навіть рідні батьки так зможуть зрозуміти як сестра Юля. Все в одному: і мама, і тато, і подруга, і сестра.
Ліля: Дуже дорога людина мені. Я можу з нею дуже файно поговорити. ну...як мама.
Сестра Юлія: Знаєте, я не мама і я не претендую на неї. Те, що я сестра дає мені можливість більшу, як мамі. Я можу казати свій досвід і залишати вільний вибір за нею. Десь більш-менш те, чого я б хотіла сама, переживаючи підлітковий вік. Мати свободу, робити власний вибір, отримати підтримку, коли я цей вибір зробила.
Настя: Вона не дивиться, чи там в тебе брови намальовані, чи губи намальовані, чи волосся синє, чи рожеве.
Сестра Юлія: Знаєте, я не маю особливого задоволення 3 години сидіти в перукарні, коли їй фарбують волосся. То хитрість. Тактика. Я знаю, що потім, коли мені треба буде, то вона піде теж назустріч.
Віка: Як і сестра з нашими принципами рахується, то просить рахуватися з її релігією. і ніхто цього не засуджує, тому що якщо б не Бог, то ми б тут не були і ніхто б цьому не поміг.
Завдяки вихованню сестри Юлії дівчата почали краще вчитися і планують вступати в університети. Через психологічну травму 10-річна Женя майже не розмовляла. Зараз вона вчить англійську та програмування.
"Сім'я дає мені підтримку, впевненості в собі"
Діана: Моє життя могло б скластися по-іншому, тому що я така собі бунтарка. Якщо б мене віддали в якийсь інтернат, я б втікала і, напевно, ще б пів життя вешталась по різних притулках. Тим, що я попала до сестри, я відчула комфорт тут і тепло. І мені не хотілося нікуди ні йти, ні втікати. Хотілося тільки вдосконалюватися там і рости.
Віка: Я подорослішала. Змінилися якісь життєві правила. Знайти хорошу сім'ю, щоб не було такого, як у мене було. Допомагати так само таким дітям, як я.
Андріана: Я побачила, що я можу вчитись, якщо я буду старатися.
Ліля: Сім'я дає мені підтримку, впевненості в собі...радість.
Андріана: Любов, затишок, спілкування, розвиток. Розвиток внутрішній.
Діана: Для дитини сім'я більше, ніж весь світ, напевно, тому що це вся любов, яка є навколо. І дитині потрібно її, щоб мати сенс життя.
Сестра Юлія: Я думаю, що то великий ризик, але він себе абсолютно виправдовує. Абсолютно. Для тих, хто має сумнів, або, може, ніколи не думав брати дітей чи не брати, то гарантую, що то буде місце особистого зцілення і духовного росту. А люди бояться, бо вони думають: "А ми зможемо дати належне виховання...". Як думають батьки: "Ооо, а ми зможемо своїх дітей добре виховати? А ще брати інших!".
То велика помилка так думати. Та не думай, чи ти зможеш. Ти роби, бо то життя, ризикуй. Знаєте, якби ми жили ще потім раз одне життя, а потім ще раз одне життя, ми б, напевно, думали, що там варто чи не варто. Точно варто! Сто відсотків. Воно себе виправдає.
Благодійний фонд "Рідні" надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі, юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).
Мар'яна Романяк
